М. Л.

ПІОНЕРИ

...Ми вас будували цілу довгу днину.
Тепер вас кидаєм за одну хвилину.

- Крийся! Літак!

Це була команда - осторога поручника піонерів. В команді звучало "літак", в дійсності над контурами лісу появилася ескадра ворожих бомбардувальників.

Загуркотіли мотори автомашин, щоб завчасу перевезти свій вантаж на той бік річки, доки нашвидкуруч виготовлений міст ще був спроможний витримати їхній тягар.

- Хвала Богу! - нишком подякував поручник, коли останнє авто опинилося на протилежному березі.

Ще хвилина, і почувся грізний свист падаючих бомб. З лоскотом летіли уламки, а річка болотяними бризками закреслювала велике коло знищення.

Розсипані по ровах піонери обережно визирали з-під шоломів за зникаючим останнім бомбардувальником. Та ні, це ж не кінець. Колом верталися і продовжували свою атаку. Летіли "грушки" по розсипаних піонерах і проріджували сотню.

Незабаром втихли вибухи бомб, не чулося клекоту розривів зенітки, тільки відламки шрапнелів зі скавулінням спадали на земпю.

- Як думаєш, Максиме, вже скинули увесь запас?

- Та, хіба! Чуєш свисток? А ну до роботи!

Максим і Олекса вистрибнули з рова, і ще десятки таких, як вони. Знову заметушилися піонери, знову виростали стовпи, і поранений міст оживав. Стукіт молотів, вигуки команди змішувалися з грюкотом автомашин, що напливали з півночі, щоб переправитися через річку.

Доля їх усіх лежала в руках піонерів. Лише швидше виготовити міст і перепустити валку, лише швидше!

- Вільний! - викрикнув старшина піонерів, і валка рушила вперед.

Перевтомлені піонери зрошували болотистою водою спітніле чоло і неспокійним зором стежили по голубому небі, чи не з'являться знову хижацькі літаки, нищителі їх геройської праці.

На обрії знову зарисувалися чорні птахи.

- От і летять! Чортові сини!

Стежили піонери за большевицькими літаками, що скоро зближалися до них. Не помічалося жаху перед смертю, вони так часто дивилися їй у вічі, що це вже переходило в азартну гру; головною думкою у всіх було якнайскоріше виготовлювати міст і доказати ворогові, що в тому їхній виграш. Що падають жертви, це ясно, воно так мусить бути. Знову летять бомби, знову, мов тріски, розсипаються уламки, і поранена земля викидає вгору шматки родючого ґрунту, змішаного з кров'ю оборонців.

Максим сховався в прірві між корінням розлогої дубини і стискав п'ястуки. В близькому рові був його друг Олекса, що не добіг до прірви. Вони завжди влізали вдвох.

- Олексо, відозвися! - перегукувався Максим, та в цю ж мить оподалік сипнуло землею від розриву бомби.

- Олексо, відозвися! - гукав Максим.

У відповідь він почув тільки приглушений стогін. Не зважаючи на небезпеку, він висунувся з прірви і підповз до нього. В рові лежав Олекса, і з ноги йому стікала кров.

Максим швидко обв'язував ногу, щоб стримати виппив крови.

- Кість ціла, Олексо, від'їдеш найближчим транспортом, побачиш, уже не ставитимеш моста, працюватиму за двох.

- Чи тільки за двох? Нас уже так мало. Чи буде кому?

- Ну, може не такого, але всеж таки ще зможеш переїхати.

Олекса мав порвані м'язи. Коли вщухло, Максим поніс друга і поклав на першу автомашину.

Максим справді працював за кількох. Піонерів меншало, і кожний, що лишався в живих, знав, що на ньому лежить тягар праці за тих товаришів, що впали. Старшина вже не командував, він працював з ними і дивився, як справно і з нелюдським зусиллям метушились недобитки піонерів; кожний знав своє діло і кожний біг до нього, не чекаючи команди. Вони знали, що міст мусить стояти, і доки живі - вони не можуть падати з сил.

- Вільний! - почувся знову голос старшини. Максим випростав свої зболілі від перевтоми плечі і поглянув на першу машину, в якій не то лежав, не то сидів ранений Олекса. Це авто справді перше в'їхало на дошки мосту. До Олекси він дружньо помахав рукою. До Максима підійшов поручник.

- Нас мало, дуже мало, але ми до ночі втримаємо.

- І так воно буде, пане поручнику.

Багряніло сонце, зближався вечір, коли останні піонери покидали міст. Вони відходили з останніми оборонцями. Максим стояв біля розривного апарату. Довгий дротяний провід тягнувся до мосту.

- Готово! - закомандував поручник.

За кілька секунд міст вилетів у повітря.

- Ми його будували, але тільки для себе, - сказав поручник і приязно поклепав Максима по плечі.