Михайло Длябога, сотник 1 УД

В АРТИЛЕРІЙСЬКОМУ ПОЛКУ

Гармати били, а ми наступали, один по другому падали...

Хорунжий Михайло Длябога

16.7.1944 о 10-ій год. відправа старшин першого дивізіону. Одержуємо наказ: "а) о 3-ій годині пополудні змінити становища на горі, на південь від Ясенева, напрям стріляння - на схід; б) обсерваційні пункти такі: друга батерія - в лісі на горі 416, коло Волох, праворуч на горі 416 - третя, а перша коло Жаркова; в) о 10-ій годині ранку перебрати становища від "Вермахту" та зв'язатися з нашою піхотою".

Ми вертаємося з відправи. Чудесний теплий липневий день. Неділя. Якраз люди вертаються з церкви, всі веселі, усміхнені, задоволені, бо певні, що большевики далі не підуть. Ми йдемо й говоримо, що коли б ті люди знали, що їх чекає наступного дня, напевно вони не були б такі веселі.

Шкода нам залишати тих людей і становища, але що ж ми можемо зробити: наказ наказом.

Вертаємося до батерій і робимо приготування до відступу. О третій годині батерії готові, одначе рухатися неможливо, бо день ясний, а ворожі літаки кружляють. Їхати покищо не можна.

Наказ був невчасний, бо зміну становища можна було робити вже після заходу сонця, а не зраджувати артилерійські становища в ясний день.

Коло 5-ої год. попол. перестали літати ворожі літаки, і ми вирушаємо з становищ, дотримуючись протилетунської віддалі. Від 6-7-ої год. падає сильний дощ.

Марш дуже важкий. Головною дорогою відступає з-під Бродів "Вермахт", і ми не маємо можливости переїхати цей малий шматок дороги. Щойно вночі, по тяжких зусиллях, виїжджаємо на гору, на схід від Ясенева. Рівночасно тими самими дорогами відступає "Вермахт", який в великій паніці залишає становища, які ми маємо зайняти. Ми власне не знаємо, що становища маємо перебрати від цих самих "вермахтівців".

Цієї ж таки ночі кружляє поголоска, що наш 30-й полк у повному складі перейшов до большевиків, що, як пізніше виявилося, було неправдою. Вістку цю пустив сам курінний першого куреня 30-го полку, сотн. Ґльоґер.

Ранком займаємо вогневі становища, а о 8-ій год. я вже на обсерваційнім пункті, на горі 416, коло Волох.

Тут я не застав нікого, хоч був наказ, що ми перебираємо становища від "Вермахту" о 10-ій год. ранку. "Вермахт", як я зорієнтувався з залишених команд стріляння, відступив вже десь коло другої години вночі. Швидким темпом робимо всі потрібні нариси й пляни стріляння, щоб можна було стріляти якщо надійде ворог. Зв'язок з вогневим становищем я маю через радіоапарат, бо дротяної лінії ще не затягнули. Коли все вже готове, іду разом з О.Левицьким вниз до піхоти, щоб установити зв'язок і сказати, що ми на горі 416, і, якщо вони потребуватимуть вогню тяжкої зброї, зараз його матимуть. "Со страхом и со трепетом" проходили ми повз недавно залишені, зразково й солідно вибудовані, землянки, і, на наше велике здивування, нікого тут не застали. Дивуємося, що сталося. Де наша піхота. А може тут ворог... На південь від нас вдерся ворог і минув уже Красне, а тут покищо тиша. З тяжкою бідою зустрічаємо нашу піхоту й питаємо, де командир сотні. Нам відповідають, що його тут ще нема. Це дивує нас. Хлопці сплять по землянках, інші щось заїдають, а ще інші нишпорять по землянках. Зустріли одного підстаршину німця і сказали йому те, що належало сказати командирові сотні. Потім пішли оглянути докладно головну лінію, щоб мати докладні дані і пізніше не бити по своїх.

17.7. коло години 10.30 приходить до нас командир 29-го полку. У той час кличе мене мій підстаршина-обсерватор до ножицевого далековида, він має припущення, що наступають большевики. Дивлюся і пізнаю їх. Ідуть натовпом, а не розстрільнею на всьому нашому відтинку.

Батерія легких полевих гавбиць у становищі

Я здаю собі докладно справу з нашого становища. Піхота наша ще не підготована до бою, я ж був там півгодини тому і знаю, що вона не бачить, що ворог уже наступає. Знаю, що вона не встигла ще зайняти позиції і приготуватись до оборони. Я своїм вогнем хочу дати їй знак, що ворог наступає. Не звертаючи уваги на командира 29-го полку, подаю команду до стріляння, на що від нього чую такі слова:

- Менш, ду біст феррюкт, вас вільст ду махен? (Чоловіче, чи ти збожеволів, що ти хочеш робити?)

- Іван комт, іх мус шіссен (Москаль наступає, мушу стріляти) - відповідаю йому коротко.

Між нами постає суперечка. Він твердить, що це відступає "Вермахт", і забороняє мені стріляти. Грозить мені розстрілом, якщо я настоював би на своєму. Я погоджуюся, лиш не тепер, а пізніше, якщо перевіримо, що це "Вермахт".

Команда. Постріл падає рикошептом. Я дещо виправляю команду і стріляю цілою батерією. Усі набої, на моє щастя, падають у ворожу піхоту, що завдає перші втрати ворогові. Тепер починаю стріляти по цілій ворожій лінії. Ворог стримується. Я звертаюся до командира з словами:

- Оберштурмбанфюрер, унд єцт? (а що тепер?)

На це не одержую жадної відповіді. Він натягає шапку і відходить зі словами:

- Ш..., во іст Вермахт?

Наша піхота почувши артилерійський вогонь, зараз теж почала стріляти. Коли б не артилерія, ворог напав би несподівано на нашу піхоту і розбив би її зовсім.

Тепер щойно починається війна, а для нас життя.

Ворог починає підтягати важку зброю - артилерію, протитанкові гармати й амуніцію трьома дорогами: на Поникву, на Волохи і на Гутисько. Це йому не вдається. Всі дороги я обсадив по гарматі і не допускаю ворога до мети.

У цей день нищимо ворогові на марші шість польових і три протитанкові гармати. Ворогові не вдається вдень підтягнути ближче тяжку зброю. Бої тривають десь до 5-ої год. пополудні, а далі настає спокій.

Уночі з 17 на 18 липня чуємо великий рух, однак нічого не видно. Мабуть, ворог робить якісь пересування, підтягає тяжку зброю і амуніцію. Я час-від-часу стріляю по тих місцях, по яких стріляв удень, але про наслідки в темряві важко сказати.

Того ж дня було чути вогонь різної зброї і з напряму Жаркова, де був 31. полк, як також і гуркіт ворожих танків (своїх не було).

На другий день до години першої спокій на цілому фронті. Коло першої години починається ворожий наступ від Волох на південь.

У мене на обсерваційному пункті командир 29-го полку з адьютантом.

Всі вони разом з моєю обсерваційною валкою на поверхні, а я сам в землянці. Ворог в силі трьох куренів (так зізнавали пізніше полонені) підсувався лісом і зробив наступ на шосту або п'яту сотню 29-полку, яка мала там свої становища. Розгорається завзятий бій, у якому шоста сотня мусіла відступити перед переважаючим ворогом. Разом з відступаючою сотнею відступає увесь штаб, моя і третьої батерії обсерваційна валка, залишаючи мене в землянці.

Раптом у віконце землянки влучає два постріли з "фінки". Я вибігаю з землянки, щоб побачити, що діється, хто та звідки стріляв до мене. І що за диво? З наших людей нема нікого, а ворог уже проминув мене... Утікати вже пізно, нема куди. Ворог не йшов горою, а обійшов її з другого боку на яких 100 метрів від мене, зосередився і очікує великими з'єднаннями. Що робити? Стрілятися чи утікати? Ні, на це є ще час. Самому мені дивно, чому я в такій ситуації спокійний і байдужий. Треба зважуватися. Вертаюся до землянки, беру апарат, звиваю дріт і глибоким стрілецьким ровом іду яких 20-30 метрів до ворога. Чому я це робив, не знаю ще й нині. На моє щастя, бачу в одному місці, що нема землі в рові, лиш позапихані галузки з дерева. Відслонюю їх і бачу малий коротенький рівець, який веде до ями під грубим грабом. Заходжу, влучаю апарат і пробую дзвонити. Апарат функціонує. Даю знати на вогневу позицію про моє тяжке становище. Наказую стріляти на останню мою команду, а коли я перестану вже командувати, скорочувати віддаль до 20 метрів від моєї останньої команди.

Починається сильний безпереривний вогонь моєї батерії. Набої падають влучно, бо ж я за ворогом і докладно все бачу. Ворог не знає, куди тікати і що робити. З сили і швидкости вогню припускаю, що заряджання відбувається з незвичайним темпом. Бачу, що за плечима ворога стоять їх командири з машиновими пістолями й гонять "бойцов" вперед.

Ворог несе великі втрати, має багато ранених і вбитих. Я чую крики вмираючих і ранених, різні прокльони командирам і "батькові" Сталінові. - Ворог частково знищений і здеморалізований. Бачу, що постає між ними паніка і деякі пробують навіть утікати. Тих командири стріляють. Такий бій триває може годину, а може й дві. Не знаю, може мені лише видавалося в тій ситуації. Нараз чую наші тяжкі скоростріли... І тут приходить мені думка, що, може, якраз наші їх відіб'ють і я не мушу стрілятися. Ворог починає відступати, я переношу вогонь і не даю йому можливости затриматися й зорганізуватися. Гук наших тяжких скорострілів щораз більше зближається. Раптом на вершку гори, зовсім спереду, як належить старшині, бачу завзятого, роз'юшеного і відважного з шоломом на голові, з пістолею в руці, командира восьмої тяжкої сотні пор., тепер майора, С.Яськевича. В ньому я побачив свій рятунок. Це він прийшов своєчасно з своєю сотнею, зібрав обидві обсерваційні валки, зробив протинаступ і відігнав ворога. Йому треба завдячувати, що ворог не міг здійснити своїх задумів: знищити два обсерваційні становища, вдарити на штаби 29-го полку і другого куреня, знищити їх, потім зайти лісом на зади 31-го полку та зробити собі вільну дорогу до дальшого маршу. Це йому не вдалося завдяки вогневі нашої артилерії й відважному протинаступові пор. С.Яськевича.

Знищена большевицька гармата

Ворог зазнав тут великих втрат у людях. Від полонених українців з Кам'янця Подільського довідуємося про мету большевицького наступу та про настрій і обставини їх війська. На фронт женуть їх, як худобу, цілими гуртами їхні командири з пістолями в руках. Військового виряду майже немає. Набої, хліб, крупи мали в кишенях, рушниці не на ременях, а на шнурках, черевики і убрання на них подерті. Коли ми запиталися, за що вони б'ються і чому не перейшли до нас, одержали відповідь, що вони не знали, що тут українці, а до німців не хотіли йти, бо бачили, як німці поводяться з полоненими. Однаково смерть. На фронті відразу, а в полоні помалу. Під большевиками таке саме. Вони вирішили краще вмерти тут відразу. Від інших полонених ми не могли нічого довідатися, не хотіли говорити.

Цього ж дня, о 10-ій год. увечорі, я одержав наказ залишити це становище, а зайняти нове за Хватовом, бо ворог хоче зайти нас ззаду і відтяти. Зміну становищ робить і піхота. Цілу ніч відбуваються пересування всіх частин. Шалений рух, і сумний настрій поміж стрільцями.

Ніч темна... Болото. Ліс. Це все утруднює швидкі пересування. Уже вранці зустрічаюся після дводенної розлуки з своєю батерією. Хлопці вітають мене з великою радістю. Тут я зустрів також своїх товаришів старшин з другого і третього дивізіону: хор. С.Міськевича, хор. Кардаша, хор. Кулібабу, з якими довелося вже востаннє тоді говорити про ситуацію, яка тоді була. Говорю востаннє, бо хор. Кардаш (родом з Станиславова) загинув на фронті, а хор. Кулібаба у прориві.

Усі ті три старшини були дуже відважні, дисципліновані, солідні й ідейні. Передовсім хор. С.Міськевич. Він був великим оптимістом і ідеалістом, у Дивізії бачив все, бачив в ній зародок майбутньої української армії. Маючи вже 52 роки, він тримався дуже добре.

Коло 10-ої год. 29. полк зайняв позицію під Хватовом, на горі праворуч. Біля нього праворуч, коло Гути Олеської, 31. полк і решта півкуреня фюзилерів.

Моя батерія займає вогневе становище 50 метрів ліворуч від дороги, яких пів кілометра перед Олеськом, а обсерваційне становище перед самим Хватовом, на горбку, що був над дорогою. Перша батерія яких 200 метрів праворуч від гостинця, а третя ще далі. Всі три батерії наставлені в напрямі Ясенева, здовж головного шляху. На тих позиціях ми сидимо до 11-ої години 20.7.44. Ворог зайняв позицію спочатку перед Хватовом, а потім - серед села. Перед Хватовом мав артилерію, протитанкові гармати та ґранатомети. За цей час ворог не робив жадного піхотного наступу, зате сильно обстрілював нас тяжкою зброєю. Не зважаючи на великий дощ, що тоді падав, ворог усе ж таки не перестав стріляти, а тим самим змушував і нас уживати тяжкої зброї. Щойно починався наш вогонь, ворог перестав стріляти з ґранатометів, а артилерією стріляв далі. Першого дня ми не мали ще майже ніяких втрат у людях. Щойно другого дня втрати вже були.

20.7. вже зранку випогоджується, бо попереднього дня і цілу ніч падав дощ. На горизонті з'являються ворожі літаки, які безупинно обсервують наші позиції й рухи, а крім того чути великий гуркіт танкових моторів. Я разом з обсерваційною валкою сиджу на горбку правобіч дороги, коло мене командир 29-го полку, а п'ять метрів униз - крите авто, з штабом полку. Коло мене лежить сумний хор. Рудакевич, який коло 11-ої год. був ранений, а після застрілився. По правім боці хор. Чучкевич, який по раненому командирі полка обняв командування над тією частиною піхоти, яка була коло нього. Позаду ще було дві чи три гармати "ІҐ".¹

Ворог цього дня немилосердно б'є з усіх родів тяжкої зброї, і то лише на цей відтинок, коло головної дороги. Того дня був ранений мій дуже відважний телефоніст Палієнко, якого я мусів, на превеликий жаль, відставити в запілля. З ним ще відсилаю інших своїх хлопців, залишаючи лише одного з телефоністів та двох підстаршин.

Біля 10-ої год. З середини села Хватова виїжджають на головний шлях два ворожі танки "Т 34" і з швидкістю до 30 км. на годину їдуть у нашому напрямі, стріляючи по дорозі. Ситуація невесела, але й не дуже грізна. Хочемо стріляти "панцерфавстами", але нема запальників. Я беру слухавку і повідомляю про танки вогневе становище. Тим часом велетні проїжджають попри нас і їдуть далі. За якийсь час вертається один, а другий загорівся від пострілу "панцерфавста".

Ситуація щодалі погіршується. Я дзвоню до командира дивізіону, інформую його про стан і питаю, що робити далі. Одержую відповідь, що він прийде зараз сам до мене. Я жду терпляче якийсь час. Раптом на віддалі трьох км. на шляху, що йде від Олеська, з'являється кілька нових ворожих танків. Я дзвоню на вогневе становище, щоб передати команду до стріляння. Ніхто не відгукається, хоч лінія не перервана. Переходжу на лівий бік дороги, щоб не запримітив ворог, і хочу переконатися, що сталося. Виходжу на гору й бачу, як моя остання гармата виїжджає до Олеська, а на вогневім становищі жде мене мій вогневий старшина, дуже зрівноважений і відважний хор. Зарицький, разом з моїм чурою і кіньми. Як я пізніше довідався, мій командир дав наказ змінити становище і мене про це не повідомив.

У той час почувся гуркіт танків, я оглядаюся й бачу їх. Утікати не можу, бо в кістці мені спухла нога (натягнув жили, як упав до протитанкового рова). Відходжу від дороги яких 50 метрів і лягаю в пшениці. Наша піхота відступає через гору ліворуч від Олеська.

Гарматне становище

Я сиджу безсильний в пшениці. Бачу, як переїжджають ворожі танки і обстрілюють мою батерію. За ними дуже поволі посувається ворожа піхота. Тепер уже мені не викрутитися. Піхота пройшла за танками, займає позиції перед Олеськом і розходиться праворуч і ліворуч гостинця, а танки обстрілюють замок, де був "Вермахт".

Не знаючи, що робити, я раптом почув шелест і німецьку мову. Дивлюся і бачу старшину з 9 стрільцями. Прошу його, щоб забрали мене з собою, бо я не можу йти: маю опухлу ногу, вже четвертий день нічого не їв і маю гарячку. Вони відтягають мене за руки яких 200 м. від дороги і залишають над каналом. Я напився брудної води, полежав трохи, відпочив і пошкандибав далі, не здаючи собі справи з того, що ворог може наступати і з правого боку. Він наступає з напряму Цішки на Олесько. Мені лишається одне: іти зарослим ровом через ворожу лінію в напрямі замку. Це мені вдається. На віддалі 30 м. від позицій "Вермахту" я знов слабну і прошу допомоги. Прийшов один підстаршина й забрав мене. Відпочивши, іду далі шукати батерії. О год. 5-їй попол. знаходжу її під Олеськом збоку Білого Каменя.

День випогоджується, і тут починається пекло. Сім гармат, чотири мої і три першої батерії, розставлені на відкритому полі між Олеськом і лісом, б'ють безпереривно на праву сторону села Олеська, Хватів і Цішки. На дорозі, що йде від Олеська, попри Ожидів на Підлисся, стоїть повно авт, з яких одні вже згоріли, другі горять, а деякі ще цілі. За артилерійськими становищами до лісу, в лісі і попри дорогу до Підлисся стоять вози, артилерія "Вермахту" (бо тут все вже помішане) і повно війська. Усе це ворожі літаки мішають з багном безпереривним бомбардуванням. Одну ескадру літаків зміняє друга. Не видно нічого, лиш хмари диму з вибухів бомб і шматки коней, людей чи возів, що летять у повітря. Так триває до темного вечора. Ховатися тут не можна нікуди. Бійня шалена. Де в кого не витримують нерви. Я бачу одного вояка, молодого хлопця коло 18 літ, лице у нього почорніле, волосся трохи припалене, руки в кишенях, очі заплющені, лиш час до часу відкриваються, він стоїть у такій позиції і нічого не говорить. Мов загіпнотизований. На хлопців це справляє гнітюче враження.

20.7. о 10-ій год. ранку зміняємо становища. З великими труднощами вдається нам витягнути з багна гармати, і ми йдемо під Білий Камінь. Їзда не легка, бо дорога вдень збомбардована, по ровах лежать убиті й не поховані стрільці, порозбивані вози, а до того всього з усіх закутів виїжджає військо і йде в тому самому напрямі.

21.7.44 уже о 5-ій год. ранку налітають знову на нас ворожі літаки під Білим Каменем. Тут, на протилежнім боці дороги, коло цвинтаря, ми маємо зайняти становища. Відкриваємо вогонь спочатку на Підлисся, а потім робимо загороду ворожій піхоті (бо нашої тут уже нема) і танкам аж до 2-ої год. попол. Увесь час наш відтинок бомбардується від Білого Каменя аж до Почап.

Коло 1-ої год. присипає мене бомба землею, з-під якої витягають мене двоє стрільців у такому стані, виснаженого (бо вже п'ятий день нічого не їв, жив водою та курив) і в гарячці знаходять мене пор. Юзичинський і хор. Зарицький. Вони відбирають мені пістоля і конем відсилають до запілля. Я передаю обидві батерії пор. Юзичинському і наказую змінити становище та їхати в напрямі Почап.

По дорозі від Білого Каменя аж до Почап - усе суцільна руїна. Село цілком збомбардоване, здовж дороги лежать порозбивані авта, вози й гармати, а деякі з них горять, підпалені власниками. Щоб не віддати ворогові в руки доброго матеріялу, наказано все нищити.

Усі рештки розбитих дивізій зосереджуються праворуч від дороги в лісі, коло Почап, куди поперед мене поїхали і мої гармати. Моя батерія була єдиною в цілому полку, що при кількакратному безпосередньому бою з ворогом, зберегла всі чотири гармати аж до останньої хвилини, до прориву.

Я, не знаючи, що батерія поїхала праворуч, подався на ліву сторону лісу і тут знову потрапив на позицію, яку большевики обстрілюють. Виснажений до решти, байдужий уже до життя, злізаю з коня, прив'язую його до дерева, а сам лізу до протилетунського рова, у якому вода сягає мені до колін, і, опершись об стіну, засинаю.

За якийсь час знайшов мене і збудив хор. Зарицький. Від хор. Зарицького я щойно довідався, що ми вже п'ять днів оточені ворогом і що сьогодні робимо прорив. Мені страшно дошкуляє голод. Якщо не дістану щось їсти, сумніваюсь, чи зможу продовжувати дальший марш. Аж тут з'явився гармаш третьої батерії і дав мені однокілеву консерву з маринованими ягодами. Я з'їв усе, і це мене відсвіжило й додало сил.

Маршуємо через ліс до тієї групи, що збирається до прориву. У лісі лежить маса вбитих людей, по корчах і на возах стогнуть тяжко ранені хлопці з нашої Дивізії і з "Вермахту". Жадної допомоги дати їм не можна, бо ми не знаємо, як це зробити, і немає чим. Як даси допомогу таким раненим, як ось на возі лежать двоє наших хлопців з п'ятої батерії, які мають майже відтяті обидві ноги вище колін або відламком розпоротий живіт. Тут допомога вже непотрібна.

Між згуртованими до прориву бачу німецьких генералів на нараді. Тут я востаннє зустрів сотн. Палієва, якому оповів про бої і про свою батерію. Від нього довідався я, що штаб Дивізії запропонував йому самому спільний марш до прориву, але він це відкинув. Командир Дивізії не видавав уже жадного наказу до прориву, кожний старшина діяв на власну руку. Сотник Паліїв відкинув цю пропозицію тому, що сам зорганізував 300-400 наших хлопців із старшинами (пор. Левицький, пор. Кузьмінський, пор. Качмар і хор. Тихоліс), які цієї ночі мали йти до прориву. Ми попрощались, і від тієї хвилі я більше вже не бачив а ні його, а ні нікого з згаданих старшин. Поміж згуртованими зустрічав я своїх хлопців і з інших частин, які, виснажені по боях і маршах, відпочивали. Від них я довідався, що вони голодні, а штабова полкова батерія має повно харчів, цукерок і цигарок. Я пішов до командира цієї батерії, старшини, одним ступенем вищого від мене, і попросив видати харчі й цигарки хлопцям. Він не хотів видати, тоді я проти його волі видав харч і цигарки, бо припускав, що все це однаково може опинитися в руках ворога, а наші стрільці будуть голодні. Так воно й було.

21 липня, вечоріє, літаки не перестають ще бомбардувати, а ми готуємося до маршу, а далі до прориву. Шалений рух, крик, голосні вигуки, останні вказівки до нічного маршу та поведінки під час прориву.

Одні хрестяться й моляться, інші прощаються і просять один одного, коли б хтось з них згинув, щоб інші дали знати про це його рідні, а деякі сиділи або лежали цілком байдужі до цієї справи. Складалося враження, що ці останні вибираються не до прориву, а на полювання. Ми з хор. Зарицьким сидимо на пеньку дерева й мовчимо, лише спостерігаємо, а незабаром розходимось між хлопців, щоб підбадьорити їх та додати відваги до незнаного завтрішнього діла.

Починають пускати колону вперед, намагаючись дотримати порядку й спокою. Але це не вдається, бо кожний хоче їхати наперед, а ніхто позаду. З початку їдемо дорогою в напрямі Золочева, а потім повертаємо на поля, на яких пишаються пшениці та жита. Тут їдуть уже по яких 15-20 рядів поруч, час до часу стають, коли є якась перешкода, напр., рови. Через ті відпочинки не одному довелося не бачити прориву. Щойно ми затримувались, як піхотниці зараз лягали на землю відпочивати та засипали; під час такого сну не одного переїхав хтось гарматою або возом. Я бачив кілька таких випадків. Рятунку тут жадного не було. Я і хор. Зарицький їхали на конях, дуже мало розмовляли, а більше спали, а коні самі зупинялися й самі рушали далі.

Перед самим селом Княжим ми з хор. Зарицьким якось півсвідомо, і я сам не знаю, коли, розійшлися.

Уранці почало вже зоріти, і серед легесенької мряки я побачив праворуч церкву в Княжім. І з церкви і з дзвіниці гримлять перші постріли з тяжких скорострілів. Подається команда:

- Ура, ура, ура! До прориву, більше праворуч, відкрити вогонь з усієї зброї!

Усі, хто лиш був, повторюють цю команду, і спокійний, тихий ранок перетворюється на "Содому і Гомору". Шалена стрілянина з нашого боку. Вже й ворог пробудився і починає собі з всіх родів зброї "жарити". Чуємо крики по ворожій стороні, а потім бачимо (бо ми від ворожої піхоти на кілька метрів), що між ворогом велика паніка. Цієї паніки не бракує і між нашими, деякі завертають коней і їдуть назад, а передовсім всі косоокі узбеки, які служили в "Вермахті", починають плакати і кричати:

- Большевики, большевики, удірай...

Більша кількість "вермахтівців" чекає на большевиків, щоб піти в полон, лиш наші хлопці з рештками "Вермахту" ідуть вперед і проривають ту сильну ворожу лінію. Уся тяжка ворожа зброя уставлена в два ряди праворуч і ліворуч від нас, а нам наказують іти серединою, замість піти на обидва ряди тяжкої зброї. Перед нами ще яких два кілометри до густого молодого лісу, до якого дістатися - значить (так говорять) бути вдома. Однак не так то легко це зробити, як сказати. Наближаємося до малого моста, раптом падає гарматній набій у авто, що на мості. Авто горить, і більше вже ніхто не може їхати.

Довкруги нас багна, мочарі, порослі великим шуваром. Усі пускаються їхати у ті багна, і тут залишаються всі гармати, вози й коні. Деякі висаджують гармати в повітря, інші палять вози, і всі на піхоту переходять через багна. Ворог стріляє зі всіх сторін, з боків, спереду і ззаду. На стріли з рушниць і скорострілів не звертає ніхто уваги, а літають вони (бо світляні), як увечорі комарі. Гірша справа з набоями тяжкої зброї, які падають в гурти людей чи коней. Поле покрите трупами й раненими.

Приходимо до залізничого насипу. Тут бачимо купами вбитих і тяжко ранених. Усі вони переважно з "Вермахту", які не хотіли йти вперед. Є між ними й наші хлопці. Усі вони думали, що в заглибині обабіч насипу зможуть укритися, але це була помилка, бо ворог стріляв спереду і ззаду. Як не поцілили відламками набоїв, то поцілило їх гостре каміння з залізничого насипу, що спричинювало важкі рани. На самому залізничому насипі, праворуч і ліворуч, уставлені ворожі тяжкі скоростріли, які не дають перейти через насип. Треба мати щастя, щоб цілому перебігти. Смільчаки переважно падали у заглиблення між ранених або вбитих.

Я збираю рештки сил і щасливо перебігаю на другий бік. Тут зустрічаю свого товариша хор. Яворського з артилерії, і ми збираємо хлопців до дальшого прориву. З "Вермахту" ніхто не хоче в таке пекло йти. Даємо наказ під загрозою розстрілу йти вперед. Не помагає, вони залишаються. Ми з малою жменькою наших хлопців ідемо вперед. По полях, якими посуваємося під барабанним ворожим вогнем, зустрічаємо "вермахтівців" яких забираємо з собою. Так дотягнув я яких 25 м. до лісу. Тут я зовсім утратив сили. Цілий віддиховий провід висох, бракує слини. Не можу навіть дихати, а ні рухати ні руками, ні ногами. У тій хвилі перебираю в думках усе моє життя... Думаю, що вже все пропало, ніхто не поможе... ніхто не візьме з собою... треба самому вкоротити життя, бо живим у руки ворога не піду. Чую голос з лісу, який мене кличе. Був це хор. Яворський. Я запитав його, чи він здоровий. Він відповів, що легко ранений у ліву руку. Я раджу йому йти далі, бо я йти не можу, а він мене і так не понесе, бо не має сам сили.

Серед тих роздумувань мимоволі потягнув я рукою по мокрій траві. Нагло прийшла мені спасенна думка: може було б добре з'їсти трохи мокрої трави. Думку цю зараз реалізую, незабаром маю вже слину в устах і можу спокійно віддихати. По тім уже роздумую над тим, як іти далі.

Поперед себе чую увесь час зойки. Догадуюсь, що в одному місці, куди проходять стрільці, мусить бути хтось убитий або ранений. Шукаю місця, звідки стріляють. Раптом бачу, що з молодого лісу, від сосни, що підноситься понад молодняком, на віддалі коло тридцятьох метрів сидить ворог з автоматом. Я пускаю з свого автомату одну серію, і ворог падає на голову. Підсуваюся поволі вперед до лісу, рештками сил ледве до нього дістаються і там півгодини відпочиваю.

Ворог чомусь перестав обстрілювати цей ліс, стріляє на відкриті поля. Я тут з гори щойно побачив, що діється поза мною. Те, що побачив, я не в силі а ні оповісти, а ні описати, бо думаю, що й так ніхто в це не повірить. Треба самому це пережити й бачити. Сам собі дивуюся, як сталося, що я там був і вийшов неушкоджений. Це, мабуть, щастя, або чиясь щира й невинна молитва до Бога врятувала мене.

--------------------------------------------------------------------

[1] "ІҐ" - скорочена німецька назва піхотної гармати. - Ред.