Степан Гуляк, сотн. 1 УД

ПРАЗНИК Св. ПЕТРА і ПАВЛА В ОКОПАХ

Подай, дівчино ручку на прощання
Може останній вже раз...

По прощальній Службі Божій на землях Німеччини наш курінь "Фюзилерів" з бойовими піснями на устах виїхав сьомим транспортом на фронт в Галичину, під Броди. 5 липня на станції Ожидів вночі ми вивантажувалися і за наказом маршували до села Дуб'є (понад 20 км). Під час маршу обстрілювала нас большевицька далекобійна артилерія та розвідчі літаки. О 3-ій год. над ранком появилося коло 100 літаків, які унеможливили нам до ранку прибути в Дуб'є. Ми затрималися в селі Ясенів і тільки на другу ніч дійшли до нового місця призначення, Гаїв Дубецьких, де залишився наш обоз, а бойова частина куреня вирушила на Гаї Бродські. Тут наш курінь зайняв другу оборонну лінію. Моя третя сотня зайняла ліве крило - через село Казіміри до села Глумин, праворуч була друга сотня. Окопи були добре розбудовані, з запільним виходом у ліс, на віддалі коло 100 метрів. Кожна група мала свій бункер. Ми мали бути стало в бойовій готовості, бо большевики часто проривали німецьку лінію і руйнували запілля та наводили паніку. В тих випадках наше завдання було ліквідувати прориви та відкидати большевиків на їх вихідні позиції. Разом з нами були дві групи УПА, дванадцять чоловіків і шість дівчат. Вони були озброєні "дехтярями", двома легкими ґранатометами і "фінками". Амуніцію, взуття і харчі я постачав з куреня. В тій місцевості ми займали позицію до 17 липня.

Сотник Степан Гуляк (посередині з забандажованою рукою)
у шпиталі в Будапешті влітку 1944 р.

В той час пригадується мені гарний випадок, який мене дуже схвилював. Було це 12 липня на Петра й Павла. До сходу сонця розбудив мене мій зв'язковий, доповідаючи мені, що в лісовім вході до окопів просять мене якісь жінки. Я зразу подумав, що це нові люди, які хочуть прилучитися до УПА, або рідні вояків, і пішов. Дійсно біля входу було коло десятка дівчат, по-святочному убраних, з великими вузлами в руках. "Чого ви бажаєте?" - запитав я. Одна з тих вишиванок приступила ближче й мовила: "Дозвольте, пане старшино, віднести для наших хлопців в бункерах вареники з сметаною. Сьогодні празник св. Петра й Павла, у нашому селі свято, в яке за звичаєм частують хлопців варениками з сметаною". Я зразу відповів, що неможливо зараз іти в окопи, бо був саме час, коли большевики могли відкрити вогонь на нас. "Ми приготовані", - відповіла одна з дівчат, - "щоб витримати наступ большевиків разом з хлопцями". Мене ця постава їх так зворушила, що я не міг нічого відповісти, лише показав рукою на знак, що можна зайти. Зажурені в бункерах хлопці ожили, і невимовна була їх радість, що про них пам'ятають і ними турбуються. Як нині бачу ті ясні у вишивках горді і жертвенні постаті дівчат. Хто їх бачив, той відчув глибоко в серці зв'язок з нашою землею і людьми. Шкодую, що нині не можемо бачити на фільмі образ, фільмований тоді одним звітодавцем,1 а другим записуваний.

Вночі на 18.7. я дістав наказ залишити це становище та зайняти нову лінію - Гута Пеняцька, де на терені нашого тридцятого полку стався большевицький пролом. Село Гута Пеняцька лежало перед нами в огні і руїнах, коли ми наближалися до нього, заступаючи розбитий полк. Ми зайняли праве крило, на лівому були піонери, а далі "Вермахт". Загорівся бій з большевиками. Моя сотня за наказом командира кинулася в контратаку і з запеклим "Слава!" на устах змішалася з большевицькою масою. Приблизно по 15-20 хвилинах можна було оглядати безліч трупів, вогонь села, та втікаючу решту большевиків. Взято 22 полонених, три тяжкі "максими", радіокомплет та багато дрібної зброї. Лінія вирівнялась. З наших було 4 убитих та 7 ранених. Наступних двох днів большевики пробували відновити прорив, але були завжди криваво відбивані. Не маючи успіхів проти нас, большевики заатакували становища "Вермахту". "Вермахт" подався, і большевики зайшли ззаду і збоку танковими частинами. В боях проти цих танків я був поранений. Третю сотню обняв мій заступник. Хлопці з моєї сотні перенесли мене до перев'язочного пункту. Дальша доля моєї сотні мені не відома. До перев'язочного пункту принесли й раненого командира мого куреня. Від нього я довідався, що ми оточені і мусимо звідси чимскоріш долучитися до решти війська і проривати перстень - виходити з оточення. Тим часом большевики танками й піхотою поспішно зміцнювали оточення. З великим напруженням ми добились до наших частин, а вночі на 21 липня прорвали перстень оточення. За допомогою наших вояків вдалося мені й командирові куреня "фюзилерів" вийти з оточення. Далі танкова частина доставила мене до Стрия, де я одержав лікарську поміч. Відтак вже поїздом перевезено до шпиталя в Будапешті.

Короткі, але пекельні були Броди. Хто був під Бродами, той відчув силу нашого відбою і хоче докінчити бій під Бродами переможно.

 

--------------------------------------------------------------------

[1] Мабуть В.Ратичем. - Ред.