М-р Олег Лисяк, кол. Військовий звітодавець 1 УД

БИТВА БЕЗ ЛЕҐЕНДИ

...Ми йдем за свій Край, за стрілецький звичай
Ми йдем в бій за свою перемогу!

(Вояцька пісня)

Минає шостий рік з часу, коли закінчилася друга світова війна. Якщо не на всіх, то принаймні на деяких полях боїв. Надто втомленою війнами Европою не гудуть ще покищо, щераз гудки тривожних сирен, в бойових звідомленнях не чується назв европейських і африканських місцевостей, середньо-морські і східньо-европейські фронти другої світової війни відходять в забуття і входять вже поволі в підручники історії. Дещо інакше в Азії, де закінчився вже період "поміж миром і війною".

Минула світова війна дала лише одного переможеного, Німеччину. Вона дала теж лише одного переможця, яким став якраз той дивний державний утвір, опертий на неволі, терорі, людській кривді і ганьбі, якому ім'я СССР, і більшу кількість тих, що війни не програли, але і не виграли - хоч як вони допомагали її виграти Совєтському Союзові. До тих треба з перспективи п'ятьох років зарахувати і західніх аліянтів, які вже мабуть, і самі себе не вважають тепер переможцями, "Ми закололи не того кабана", - заявив на одній з післявоєнних конференцій один з провідних політиків Заходу. Ми не збираємося судити, чи гітлерівська Німеччина була "не тим кабаном". Певно, що не став ним СССР.

Поміж тими, що війну програли або радше не виграли її, є й ми, українці. Ясно, що і після цієї війни не втратила актуальности засада: "Горе переможеним!" Зокрема це стосується до тієї частини збройної сили українського народу, що увійде в історію наших визвольних змагань під назвою Дивізія "Галичина", переіменована опісля на "Першу Українську Дивізію Української Національної Армії". До цієї Дивізії і її кол. Вояків особливо гостро застосовано цю історичну засаду. Нема потреби нагадувати всім відомих фактів трактування своїми і чужими вояків Дивізії після капітуляції. Це речі відомі, і повторювання їх тут не мало б цілі. Нас переможено, а стара воєнна засада каже: "Хто не вміє перенести поразки, той не заслуговує на перемогу". Ми хочемо заслужити на неї у майбутньому!

Бувають події в житті народів, які негайно після того, як вони стануться, стають подіями всенаціонального значення і входять, так би мовити, у національний пантеон. Не має значення, чи події ці мають позитивні чи неґативні безпосередні наслідки, чи вони позначають похід уперед, чи відступ - вони відзначаються як національні річниці - радости чи трагедії, вони входять в історію, їх святкують, про них пишуть, їх славлять і їм поклоняються. До таких подій, звичайно, належать великі політичні зміни, здобуття або втрата державної незалежності, великі і малі війни, великі і малі битви. Та не всі з них попадають у пантеон або, бодай, попадають не швидко.

Одною з таких подій останніх років у житті українського народу, одною з таких "непопулярних" битв - битв без леґенди - стала битва, що її вела в липні 1944 року, перша від часу закінчення Визвольних Змагань 1917-1921 року, українська реґулярна військова частина - Перша Українська Дивізія під Бродами. Ця битва, найбільша з тих, яку вели українські збройні відділи у другій світовій війні, закінчилася нашою невдачею. Дивізію, яка входила тоді в склад німецької армії, нагальним ударом набагато переважаючих сил ворога було розбито. Не входимо в цій статті в причини стратегічної невдачі цієї битви, так як не говоримо тут про те, чи з політичного погляду було доцільно, що якраз тут, а не деінде, і в тому, а не в іншому часі опинилися кільканадцять тисяч найкращої боєздатної молоді. Це справа тих, що формували Дивізію, як і справа тих, що вели молоду, недосвідчену частину в один з найважчих боїв цієї війни на східньому фронті. Справою українських молодих вояків, як і справою тих старших, що знайшли стільки характеру, щоб стати пліч-опліч з тими, яких вони кликали до зброї - було зробити своє діло в обороні рідної землі. Це ж, до речі, звичайна доля "хлопців". Тих самих "хлопців", що йдуть в тюрми, кладуть голови на ешафот, тих, що їх дорога веде в ліс, і тих, що "йдуть до бою темної ночі". Вони йдуть і, мабуть, навіть не знають, що вони гинуть так званою "геройською смертю". Тисячі з них гинули, не вінчаних бодай посмертною славою, й вони впали, обкидані болотом від одних і залишені напризволяще від інших. Коли б вони могли чути про те, як посуджувано їх смерть, вони довідалися б, що вони загинули "ні за що", хоч лягаючи тисячами під Почапами, Княжим, Олеськом, Підгірцями, вони знали, що кладуть своє життя за те, щоб інші жили. Вони вмирали в 1944 році на підбрідських ланах у свідомості того, за що гинуть. Їх лягли тисячі від бомб нещадних бомбовозів, від большевицьких скорострілів, їх кров маками зацвіла в ті гарячі липневі дні в "брідському кітлі".

Яка доля спіткала їх? Тих молодих українців, що послухали поклику авторитетів і взяли зброю в руки? Де храм, який поставив їм вдячний народ? Ніхто ж бо не має сумніву, що вояки Дивізії не були "Івани без роду", що гинули, не знавши, за що, за цісаря, за Гітлера чи за чорт зна кого? Хто відзначує їх геройську смерть в річниці цих днів, коли вони своєю кров'ю скропили рідну землю, для якої вони не пошкодували життя?

Навіть згадуючи їх, громадськість не може позбутися певних застережень. Одна з наших газет, вміщуючи статтю про битву під Бродами, вважала потрібним додати піднаголовок: "Пам'ять поляглих за Батьківщину завжди свята"... "Завжди"... Себто навіть і в цьому випадку!

Українські вояки, беручи рушниці спокійно і без ентузіязму, знали, що робили, і наперед годилися з наслідками свого кроку. Тому й ми не маємо претенсій ні до кого - ми просто стверджуємо факти. Українські вояки, що переходили з червоної армії через фронт до своїх, повстанців УПА, що йшли в ліс, вояки Дивізії, що надягали німецькі шоломи - всі вони виконували лише свій обов'язок супроти майбутньої української держави. Коли йдеться про нас, вояків Дивізії, ми брали зброю, бо вірили, що треба обороняти нашу рідну землю, навіть коли ми не вірили тим, які давали нам цю зброю в руки.

На жаль батьківщина в ярмі, на полях, де в липні 1944 року тисячі молодих українських вояків склали своє життя на вівтар батьківщини, не видно тисячних процесій народу, не чути жалобних співів, прощі з усіх сторін країни не збираються, щоб відсвяткувати величезну, найбільшу в цій кривавій війні, гекатомбу українських вояків. Нема цього, бо в теперішніх умовах не може бути.

Але ж велика частина провідної верстви народу тепер на еміґрації. Які відгуки цієї геройської смерти декількох тисяч добрих синів України ми чули в еміґраційному середовищі? Хто згадував їх, хто говорив про них голосно всьому світові, хто обороняв їх честь, честь вірних синів своєї батьківщини? Хіба ж наше суспільство не має навіть і тепер, декілька років після закінчення війни, ніякої іншої відповіді, крім засоромленої мовчанки у відношенні не до живих колишніх вояків Дивізії, але до їх загиблих товаришів? Чому так швидко зів'яли квіти, що ними обкидала новобранців захоплена юрба пам'ятної весни 1943 року?

Ясно, що завдання сказати слово про бій, в якому загинули наші найкращі товариші зброї, припадає нам, колишнім воякам Дивізії. Це необхідно зробити, бо події назрівають швидко, і може статися, що ця книга могла б не побачити денного світла і ніхто не сказав би світу про цей великий бій і про смерть наших друзів. Могло б статися таке, що ми погинемо в майбутніх днях, не виповнивши завдання, що його на нас накладено.

Якщо б таке сталось, нам сором був би вічний. "Війна минає, а слово лишається", - так каже стара засада. Тому ми й даємо світові це слово. Цю книжку, не писали ні письменники, ні літератори (Дивізія не була популярна між письменниками), і тому може слова авторів не передадуть як слід, згідно з літературними правилами, всього жаху "брідського котла". Ми хотіли б, щоб наші слова стали квітами, що ми їх складаємо на могилах Друзів, яким хочемо спорудити таким шляхом пам'ятник "тривкіший від міді".

Панахида за поляглих під Бродами

Але ми не хотіли б теж, щоб ці квіти були штучні, ми хотіли б бути об'єктивними і дати читачеві з-поза Дивізії повний образ "психічного клімату" і всіх тих умов, в яких поставала, діяла й врешті в травні 1945 закінчила перший етап своєї діяльности УД і її вояки. Хоч це невеличка збірна праця аж ніяк не є спробою написання повної історії Дивізії - це лише опису одного з її боїв, всеж таки ми, бажаючи вияснити по змозі об'єктивно весь цей комплекс питань, що називається "справою Дивізії" - даємо в цій книзі слово тим, що могли б про цю справу сказати щось суттєве. Тут і думки представника старшого покоління, учасника визвольних змагань І-ї світової війни і члена Військової Управи підчас ІІ-ї світової війни, тут погляди, що їх заступають визначні представники українського підпільного руху, тут слова чужинця-фахівця, шефа штабу нашої частини, тут і погляди самих членів Дивізії. Очевидно їх думки різні, і воно не може бути інакше. Щодо одного всі ці люди згідні, а саме як висловлюється один із співавторів цієї книги а одночасно і один з політичних опонентів Дивізії: "Так ініціятори самої ідеї творення української частини, як особливо учасники цієї збройної формації, мали перед очима українську рацію і бажали скріплення українського мілітарного, а в перспективі майбутнього і політичного потенціялу". Коротше: вояки Дивізії знали чого хотіли: вони хотіли бути українськими вояками і вони ними були!

Представники різних думок згідні і в другій справі: вони повні глибокої пошани супроти загиблих наших товаришів.

Ми не маємо наміру ґльорифікувати їх. Ні майора Палієнка, командира важкого дивізіону артилерії, ні сотн. Палієва, який зумів заинути в бою разом з тими, яких він кликав до зброї, ні ось цього стрільця Самбора, що неживими відкритими очима дивився з німим проханням у вічі свойому старшині, ні молоденького 17-річного військового звітодавця, фільмового репортера Володара Ратича, ні його друга Володимира Заворотюка, що не вернулися з-під Бродів, ні пор. Ігоря Поспіловського, який мав таку смерть якої бажав" "від кулі в серце і на полі", ні тих сотень старшин, що вірно стояли й пробивалися зі своїми вояками, ні тих тисяч усіх інших, що ми їх називаємо "хлопцями"... Ми не хочемо їх прославляти - ми хочемо лише зафіксувати низку об'єктивних фактів, без прикрас і без патосу показуючи їх як людей, які так хотіли жити і... які загинули.

Поволі світ приходить до розуму. Ті самі, що негайно після закінчення війни видавали переможених в руки катів, сьогодні вже інакше (хоч іще не зовсім правильно) дивляться на справи. Сьогодні ледве чи знайдеться хтось із чужинців, хто кинув би в лице борцям з комунізмом за волю свого народу згірдливе слово "коляборант"! Чи ж не час вже власному суспільству переглянути своє ставлення до тих принаймні вояків Дивізії, що полягли. Не потайки, не з-під поли, а відкрито і сміливо поділімо жаль і тугу матерів, що їх сини загинули, сповняючи свій обов'язок, дружин, що їх чоловіки не повернулися ніколи. Вони загинули в брідському кітлі в боротьбі з большевизмом, ворогом людства, з яким щойно сьогодні стає до бою ввесь світ.

Ми не мали прапора. Коли б ми його мали, тоді в ті гіркі весняні дні, прегарного місяця травня 1945 року, коли ми, склавши зброю, йшли за дроти, ми порізали б його шматки і розділили б так, щоб кожний полк, кожний дивізіон, кожний курінь, кожна сотня, чота й рій - кожний вояк - отримали шматок його і понесли його в дальшому свойому життєвому шляху на серці, аж до того дня, коли під Бродами рвоне повітрям грімка переможна сальва-салют в честь поляглих друзів.

Нехай листки цієї книги заступлять Вам, Товариші зброї, шматки прапора, якого ми ніколи не мали.