М-р Олег Лисяк

...І ПІСЛЯ ЧВЕРТЬ СТОРІЧЧЯ

24 років тому у Мюнхені вийшла перша книжка про бій під Бродами, яку я мав високу честь редаґувати.

Чи багато змінилося за цих 24 років? Чи ми "розколисуючи дзвін" за висловом Л.Ортинського, зробили щось, щоб змінити післявоєнні "нюрнберзькі настрої", щоби навчити наше суспільство признатися до Дивізії, признатися до своїх найближчих що своїми грудьми загородили на два тижні шлях наїзникові щоб вони могли покинути рідну землю, ці, що сьогодні достатньо живуть в Америці, Канаді, Австралії, Західній Европі...

Здається, що ми до деякої міри свої завдання за ці роки зробили: суспільство, громадянство, у переважаючій більшості Дивізії вже не боїться згадувати, битву під Бродами шанує і відзначає її роковини, приходить на наші імпрези, не шкодує і гроша на могили вояків.

Може ми не зробили багато. Але ми старалися робити це про що пише поет: "Будіть заскорузлих з мертвот..." І ми будили заскорузлих з мертвот. "Розколисували дзвін!..." І жниво було. Хай свідчать про це тисячі людей на наших дивізійних театральних виставах, хай свідчать ці оплески що зустрічали ударом грому дивізійну уніформу на сцені, хай свідчать ці молоді і наймолодші які вперше побачили лева на рукаві уніформи, хай свідчать слова числених рецензентів на дивізійних виставах: "Видно що Дивізія дуже в нашому народі популярна!"

Відзначування річниці бою під Бродами. Генерал Павло Шандрук з почотом віддає салют поляглим.

В народі, так. Ми вже не лише пригадали самому народові - покищо лише на еміґрації - але й деяким інституціям і то тут зачатим і тут активним складеним у великій мірі з тут народжених українців, що Дивізія це було найбільше реґулярне збройне ім'я українського народу - а не "німецькі коляборанти".

Нема потреби між ними, тими, що носили цю саму уніформу і цю саму зброю - розробляти ще раз патріотичні фрази і вдаряти в "бляху" трафаретних сурм та "проливати кров" словами. Ми всі з однієї "бранжі", всіх нас одним миром мазали, всі ми носили цю саму зброю і всі ми знаємо прекрасно яке значення і яка вартість в аспекті віків великої битви під Бродами і яка питома вага крови що її пролили наші поляглі і поранені товариші на полях однієї з найбільших військових операцій другої світової війни.

"Є один момент - каже письменник Юрій Яновський у своєму романі "Чотири шаблі" - коли птах щастя сідає на землю - тоді його треба і ловити. Проґавиш хвилину, будеш чекати довгі роки..." Такий момент - дорогі товариші зброї - здавалося, прийшов для нас 30 років тому, коли ми були молоді, сповнені гордих мрій про "Червону калину", що її, треба було, збройною рукою піднести - після довгих років занепаду, коли ця "Червона калина" похилилася...

Тоді 32 років тому, а саме 28 квітня 1943, теперішній Їх Еміненція Йосиф Кардинал Сліпий, Верховний Архієрей, довголітній в'язень совєцьких тюрем і таборів - а тоді Єпископ Помічник львівський - благословив нас на бій з найбільшим ворогом людства - московською комуною. Благословив нас, добровольців Дивізії "Галичина", що мали йти слідами наших попередників з перших визвольних змагань "За свій Рідний Край, - За стрілецький Звичай". Ми - дорогі друзі, починали так само як і наші попередники: в чужих уніформах і ми закінчили наші бої із тризубом на наших уніформах, з тим самим тризубом який був увесь час у наших серцях - від ранніх днів молодости.

Ми, після років приниження, еґзистенції людей негідних носити зброю - побачили схід сонця для нас. Ми станули перед дверима історії і - як каже письменник - ми мали "увійти у будинок історії як рівні з Леонідом з Термопілів"... Ми мали знов піти "до бою темної ночі" як ці під Конотопом, як ці на Маківці... як ці під Крутами...

А чи пам'ятають про Дивізію і про наших поляглих товаришів "по тому боці"? Хай свідком про це лише ця пісня що прибула з поза "граніци на замкє" пісня, про білу хустину і чорну косу, відома і по цьому боці. Вона ж каже:

"Як ішли на Броди Конєва солдати
Як зустріла мати, падала сльоза
А із того жалю, що зрослась кров'ю
Білая хустина, чорная коса..."

Отож Броди пам'ятають і ці, що пишуть пісні про "Конєва салдатів". Але не лише "офіційні" голоси доходять звідтіля. У листах, перепачковані і зашифровані, приходять вістки, що дають надію - на новий схід сонця - і там, на рідній, поярмленій землі. Приходять слова, що примушують вояка Дивізії випрямитися з гордістю, коли щось тисне в горлі, а очі робляться вогкими. Ось лист, на дрантивому, поліньованому папері, в дрантивій конверті з наддруком "Международноє": "Та квітка засохне вже, нім дійде до вас. Але ми зірвали її там, де ти був з Романом на "канікулах", що їх вже не було. Ми їздили цього року туди і зірвали квітку. Більше там нічого немає..." А в ріжку коверти засушений пелюсток пільного маку. Квітка має брунатний колір - але вона була яскравим червоним маком, як тоді, коли цей Роман був там, підчас "канікул, що їх вже не було" - під Бродами, влітку 1944 року...

А ось другий лист, від людини що недавно вернулася з заслання і зустріла спільного з адресатом листа знайомого у Львові. Цей знайомий бачив адресата листа, що живе тепер в Америці - 30 років тому у Львові в уніформі Дивізії. Ось уривок листа: "Коли Юрко мене побачив, він закрив двері від кімнати і розплакався. А потім розказав мені, що було з тобою тоді, як я була далеко і де ви всі були тоді, коло пам'ятника Шашкевича. Я не знаю, що я можу тобі ще написати - але я і так своє вже перебула і скажу лише одно: Я горда що в нашій родині маємо такого, як ти!"

Ось маєте: на рідних землях, після 30 років інакше дивляться на "справу Бродів" ніж деякі софістичні, "вищого маштабу", "політики" на еміґрації, які ще й до сьогодні не можуть пробачити, що "справу Дивізії" робилося без них. Але - знову ж відповідь дають слова письменника:

"Коли МИ переможемо - нас потім прославлять і додадуть нам ще й чужої слави і піднесуть на щитах угору для всіх прийдешніх поколінь. Коли НАС переможуть - нічого нам чекати ні тепер, ні потім - від нас і НАШУ славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту і сміливість, заплюють і нашу мету і наші очі!"

Так, вони, ці з під Бродів станули перед будинком історії і увійшли в нього на рівні з Леонідом з під Термопілів.

А по цьому боці? У часах, коли паляться карти з військовим покликанням, коли вояки соромляться носити військову уніформу - коли стільки молодих людей за своїми заростами, ховає звичайну трусливість під камуфляжом гуманности - яке може мати значення дія з перед 30 років? Сьогодні - коли людина була вже на місяці, коли ця Україна ми молодим торочимо - така далека і нереальна - який заповіт можемо ми дати нашій молоді? І чи можемо?

Правда, вони ці молоді люди в багато важчому положенні, ніж ми були у їх віці. Ми мали на чому спертися як мітологічний Антей - на землі. Ми жили на власній землі. Ми бачили сліди від куль на мурах Львова, ми ступали по своїй, кров'ю зрошеній землі - для нас "червоно-калиновий баляст" був заповітом. Яке значення може мати для цієї молоді наших днів дія кільканадцяти тисячів їх попередників з перед чверть сторіччя? Таких самих молодих - як ви тепер - молоді люди - ми так само хотіли жити, так само і для нас сходило сонце щоранку, ми любили життя, ми любили буйну нашу молодість, ми прагнули любові - ми хотіли жити-жити...

Але як було треба, як "прийшла хвилина" ми "пішли до бою темної ночі". І ми знали за що ми йдемо!

Так, але хоч ми не мали прапора, але кожний з нас забрав із собою любов до нашої Дивізії, любов, що помогла йому в гірких днях полону у Ріміні чи Авербаху, любов, що не згасла, не зважаючи на важкі повоєнні дні, коли так жорстоко нагадувалися слова приповідки: "В перемоги сто батьків - поразка сиротою!"

Любов до нашої частини, яку ми висловлювали у пісні: "Дивізіє, о Рідна Мати..."

Ця любов згуртувала нас знову у Братстві, ця любов каже нам далі вести нашу працю, нашу боротьбу "За стрілецький звичай" і - тепер, після 30 років!

А, якже, дорогі товариші зброї, виглядає наш "Стрілецький Звичай" після 30 років? Чи він витримав пробу часу? Чи не загубили ми, і наші діти - ці, що після нас прийдуть, змісту життя? Що буде, коли останній з нас - колишніх твердих, загартованих вояків І УД - відійде, останній з тих, що до останнього подиху вірний буде нашій Дивізії? Чи тоді прийде вже кінець нашому "Стрілецькому Звичаєві"?

Дозвольте на це сказати таке: коли весною кілька років тому повернувся з Австрії, з відвідин полів боїв нашої Дивізії і опинився знову в Німеччині, відвідавши Ґнас, Ґляйхенберґ, Фельдбах і т.д. - я мав коротку розмову з молодим американським старшиною, українцем. О, він знав про Дивізію і про "Стрілецький Звичай". Для нього все це не була новина. Але я мав трохи вагання, коли запитав його:

"Ну добре, а що станеться, з цим всім у що ми вірили - коли нас не стане? Коли ви, що живете в іншому світі, маєте інші ідеї - прийдете по нас? Що тоді із "Стрілецьким Звичаєм?"

А молодий старшина американської армії - українець, відповів: "Вам не треба журитися. Сонце - (так воно вже є) встає, кожного нового ранку. Хоч воно встає за кожним разом, інакше. Тому - не журися - тату".

Не думаю, що цей старшина американської армії є вийнятком. І тому, я спокійний за "Стрілецький Звичай". Бо сонце, - дорогі друзі - встає кожного ранку. Навіть, як воно встає кожного ранку, трохи інакше.

І воно ще раз встане: За "Стрілецький Звичай!"