Степан Любомирський

Броди

Мовчать поля під хмарним небом,
Навколо тиша - тишина,
Старі траншеї, ржава сталь -
Розбитий танк... А в сіру даль
Кладеться зелень без життя,
Знедолена, мертва.

Гармата з вирваним замком,
Забита в землю звиж коліс,
Зламаний дуб, куски ґранат,
Від диму чорні рештки хат,
Туманом вкритий, темний ліс.

І тут же таки серед трав
Горбок малий, ледве помітний
Шолом прострелений наскрізь -
Це знак -
Що тут упав нелітний,
На двадцятій весні життя

Юнак.

Це поле битви. Брідське поле,
Закляте в мертвій тишині
Сумне, мовчить.

А були дні,

Коли залізна пісня зброї,
Вогнений рев гарматних дул,
Блиски розриваних набоїв,
Машин бойових дикий згул
Створили пекло на землі.

У ранішній, росистій млі,
Прийшли полки, здорові, свіжі,
З собою юність принесли.
До бою в землю залягли,
Принишкли чуйно...

Кріс в руках -

І думка, як тривожний птах:
Чи стримаєш? Чи переможеш?

О Боже...

Стримали. Перемогли. І юним квітом полягли
На брідськім полі, полі бою -
Ось тут де я, тепер, самітний стою
Й дивлюсь. Із б'ючим серцем та без сліз -
На могилки, на поле, ліс...
Мовчать лани, вітри ущухли -
Навколо тиша - тишина.
Дивлюсь - і я вже знов з Тобою,
Мій брате з Брідського кітла.

Ніхто не зна і я не знаю,
Де Ти заляг в останній раз -
Я думав: хоч запам'ятаю,
Та зрив стрільна розкинув нас:
І коли дим полинув далі -
Тебе не стало. Лиш в руці

Тепло з Твоєї ще долоні
Й задимлена діра в землі...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Побратими, спокійно спіть,
Про долю-волю тихо сніть
Вас не забули.
Софії перший вільний дзвін
Приречений Вам у поклін,
Полум'я вічне Вам у славі
В окупленій Вашим життям

Державі.