Від автора

Цілу ніч, ще від вечера ми вовтузились по лісі. Кудись ганяли, продирались через якісь корчі, падали в якісь рови, розбивались об пні дерев. Крились, прилягаючи тісно до вогкої землі, коли над нами пролітало, ломлячи галуззя з несказанним пекельним ревом, чергове послання смерти – сальва з ворожих „катюш". Копирсались між півзігнилим листів'ям, вкопуючись на поспіх глибоко, як найглибше, коли на те місце в лісі, де заляг наш відділ, почали падати спершу зрідка, а потім – щораз густіше – важкі набої ґранатометів, від яких глухо гуділа земля. Часом хтось обстрілював відділ зовсім із близька, і тоді видно було в нічній темряві, як блискають вогники, що появлялись на цівках ось там, декілька кроків з-переду. Ніч була важка.

Треба було втримати те, що називалось становищем котроїсь там чоти, котроїсь сотні одного з наших полків – тоді тієї нічної пори, теплою весною 1945 року. Я був приділений до однієї з фронтових частин, щоб могти звітувати опісля про одну з маленьких епізод великої гри, що вона на ім'я – бій. Військовий звітодавець – людина непотрібна нікому, людина, яка заваджає, і якої кожний командир відділу хотів би якнайшвидше спекатись. А проте, я хотів помогти, як міг цим замащеним болотом людям, що лежали, важко дихаючи, на вологій лісовій землі і не хотіли вмирати – так само, як і я. Я хотів бодай чимсь прислужитись тому молодому хорунжому, якого, мабуть, фронтовою дією була оця нічна оборона цього „чогось", чого не можна було точно окреслити. Я хотів подати помічну руку цим хлопцям у сірих блюзах і „тарняках", які, так само, як і я, прилягали, втулювалися в землю, коли над нами летіли черги трасуючих скорострільних куль, але які щораз підносились, кидали ґранати в напрямі блисків ворожих випалів, стріляли, вставали і знову падали. Часом вони вже не підіймались – але в нічній темряві ніхто не звертав на це уваги і ніхто не знав точно, що з іншим діється. Я не міг розпізнати облич тих постатей, що тримали забуту лісову позицію, і лише часом, коли молодий хорунжий просувався коло мене, я пізнавав його з шепоту, який він кидав у мій бік:

– Ну, що? Ще тримаєтесь?

Я зміг також вже пізнавати крізь пітьму й кулеметника, хоч обличчя його я не бачив. Цілу ніч він лежав коло своєї зброї, переносив її з боку на бік, коли треба було міняти поле обстрілу, підганяв стрільця другого й третього і звідкілясь добував щораз нові бубни і скриньки з муніціею, і лише часом він кидав ті два слова, які я почув уперше, коли довелось мені, як найближчому, заступити місце „другого стрільця", який, після глухого вдару ґранатометного набою, не піднісся вже зі землі. Тоді я почув, як кулеметник сіпнув мене в темряві за рукав, виразно взиваючи зайняти місце поляглого, двома словами:

– Гей, мой!...

Потім мене змінили, я повернувся до моєї ролі, але через цілу ніч я чув щораз в іншому місці ці два слова завзятого кулеметника, які набирали щораз іншої інтонації – залежно від становища:

– Гей, мой!...

Над ранком, коли вже сіріло, прибіг звідкілясь із глибини лісу вістун, і хорунжий наказав відворот. Кулеметник прикривав відворот і вистрілював останні стрічки свойого запасу, коли ми стрибками, від дерева до дерева, відступали на широку, обрамлену узгір'ями долину. З лісу дернула ще остання серія, і на його скраю показався кулеметник, що відступав останнім, із зброєю в руках.

Широка долина була наче площею вправ – полігоном для ґранатометів ворога. Він мав нас, як на долоні, і я добре не пам'ятаю, як ми опинились у підніжжя покритого корчами узгір'я, що на його шпилі виструнчувався костел. Я важко дихав і щойно тепер міг розглянутись по обличчях людей, з якими мені довелось переводити цю ніч. Обличчя вояків були такі, як бувають обличчя всіх вояків на цілому світі після дії: втомлені, байдужі, сірі. Молодий хорунжий посміхався якось ніяково. Може, жалів, що його перший бій кінчався відступом. А кулеметник? Я хотів побачити його, я хотів побачити того, що власне тримав усю справу цілу ніч, я хотів почути ще раз його завзяте:

– Гей, мой!...

Він лежав декілька кроків далі, а коло нього вже клячав молодий старшина і кілька вояків в забруджених глиною уніформах. Через плечі тих, що клячали, я побачив спершу його чорні кучері, що прилипли до його спопелілого чола, потім – розщіпнуту блюзу, під нею – брунатно-сірий цивільний светер із сирої вовни, а далі... страшну рану в його животі. Черево було відкрите, а звідтіля випливали синяві нутрощі. Кров спливала з розваленої черевної ями і всякала швидко в сиру, ранковою мрякою встелену землю. Хтось зняв вмираючому шолом, і він лежав тепер, дивлячись просто в небо. Молодий хорунжий посилав когось по санітета, хтось роздирав якраз свій індивідуальний пакет...

Ранений відвернув голову і поглянув на вояків, що приклякли довкруги. О, він знав, що він вмирає... Рухом руки стримав того, що розривав бандажі, і цей завмер у півруху, в якомусь непотрібному жесті. Ранений обкинув очима всіх довкруги. Його зір зупинився на старшині.

– Пане поручнику, – промовив захриплим голосом, як хтось, хто починає говорити після довгої мовчанки. – Пане поручнику...

– Так, Юра? – взяв руку вмираючого молодий старшина, – чекай, Юра, зараз прийде санітет...

Щось, наче тінь посміху, заясніло на хвилину на обличчі вмираючого і згасло.

– Не треба... то вже... Пане поручнику... – ранений підніс руку до шиї, де на мотузку висів його посмертний значок, овальна бляшка до розломлювання на дві половини. Одна на могилу, друга для евіденції.

– Пане поручнику!... Скажіть мамі... пане поручнику...

Щось немов хлипнуло раптом в його голосі, і його великі чорні очі, що заходили вже мрякою, перебігли по всіх обличчях, що вінцем оточували його смерть. Рука вояка корчійно вхопила долоню старшини, а пальці другої затиснулись на моїй, коли я, нахилившись, хотів поправити йому голову. Вмираючий кидав очима на обох, чиї руки він тримав у своїх стигнучих долонях:

– Мамі скажіть! Чуєте... мамі скажіть! Правда, скажете?...

Його очі посіріли, долішня щелепа впала, а потиск холодніючих рук зіслаб, і він не чув вже, мабуть, як хорунжий, дивлячись мені просто в обличчя, проказав поволі:

– Скажемо. Правда, що скажемо?...

Коли чвірка вояків лопатками копала яму під горою коло костела, я поглянув ще раз на вбитого. Він не лежав накритий червоною китайкою, йому ніхто не казав нагробної промови. Тіло було закрите маскувальною плащ-палаткою, а з-під неї стирчали розкинуті ноги в підбитих цвяхами черевиках.

Хорунжий стояв під деревом і чекав на кінець копання ями, докурюючи на швидку цигарку. Ми ж відходили далі. Він кинув недокурок і підійшов до мене:

– Обіцяли переказати мамі. Треба б зробити, що?

Так, обіцяли. Обіцяли переказати матері поляглого під Штраднер-Коґель, в Австрії, в початках квітня 1945 року, невідомого вояка Першої Української Дивізії. Його смертельний значок ніколи не дійде до властивих рук, його мати, що виплела йому сіро-брунатний светер, ніколи не довідається, де і коли загинув її син, що „йшов до бою темної ночі".

Але я обіцяв, я дав приречення вмираючому, якого ім'я пропало у вирі бойових подій і післявоєнного мряковиння. Я обіцяв сказати матері. Я мушу сказати його мамі, сказати всім мамам, які ще й сьогодні даремно чекають на синів – сказати матер'ям моїх поляглих товаришів.

Даного приречення вмираючим – треба дотримати. Тому написана ця книга.

Автор