Замість закінчення

Тут, Читачу, кінчається розповідь про Богдана Ґарана, Романа Денисюка і Анатоля Рудича. Розповідь про трьох друзів, що різними стежками йшли в одному напрямі. Розповідь про людей, що їх вели тим самим шляхом різні побудки і одна причина.

Тут кінчається розповідь про „хлопців", що йшли під Броди, що маршували Словаччиною, що вмирали під Штраднер Коґелем, що тужили-сумували в таборах Ріміні і Ауербаху.

Так, ви маєте рацію – це не є ніяке закінчення. Але ж – тут кінчається сама лише розповідь про людей, що знов ожили на цих сторінках.

Справжнього закінчення для них, для Богданів Ґаранів, Романів Денисюків, Анатолів Рудичів, і як іще вони всі там дійсно звалися – ще немає, їх шлях іще відкритий, вони ще ждуть. Ждуть між мрячними вересами англійських фарм, ждуть у передмістях Манчестеру, в камінних кеньйонах ню-йоркського Менгетену, під тропічним сонцем Аделяїди чи Мелборну, в західніх дільницях Торонта, у Вінніпезі, в Буенос-Айресі чи в Мюнхені.

Вони ждуть. Вони чекають на хвилину, коли наказ, коли команда скує їх знову в одну велику родину, так, як колись лід Тернополем, Лопатином, Олеськом, Почапами, Бистрицею, Ґнасом, Ґляйхенберґом. Вони чекають, аби залізним кроком пройти поруч могли своїх друзів, поруч гробів, тих, від яких „ніхто не мав більшої любови", і над чиїми забутими могилами загремить колись салют, вшанування їх смерти. Вони чекають, аби злучитися з тими, що залишились у Краю. Тоді, в той день, повертатимуться всі разом. Ряди тих, що діждуть, і духи тих, що „вертались і не повернулись". На той день чекають усі Ґарани, Денисюки, Рудичі, чи яке там вони мали прізвище вписане в їх військових книжках.

А за Базильком, Василем Баліцьким – не журіться! Він дійсно, пропав покищо, він зникнув з обрію, це правда. Він можливо, все ще продає цигарки – вже не „ліпи" і не „татри", але „амі-ціґареттен" на Ізатор Пляці в Мюнхені, займається покутним букмекерством у Брукліні чи в Бронксі, торгує кокаїною на Пляс Піґаль у Парижі, чи, може, пачкує зброю до Марокка, – хто зна? Але він пам'ятає, що він домовився про зустріч з „Дуськом" Ґараном, товаришем своїх дитячих забав, про зустріч „на Ринку у Львові, пів до шостої, зараз по наступній війні". Вони там зустрінуться, а може, ще й раніше, і підуть разом далі „ріхтунґ гаймат", в напрямі, де синіє море українського призначення, де хвилі мають барву очей одесита Шурки Остапченка, панцер-ґренадира Дивізії „Галичина", що загинув під Олеськом.

Василь і всі інші Василі, Базильки, Стефки, Дуськи – прийдуть напевно на час, коли надійде пора. Тоді, коли за Великої Години, почнеться знову кувати залізо, тоді, коли чужиною йтимемо на останній фронт – за стрілецький звичай!

К І Н Е Ц Ь

Писано в Мюнхен-Філядельфія-Бофальо 1951-1952 рр.