Частина перша. Великої години.

Розділ 1. На Руській вулиці.

Над містом висіла золота осіння мряка. Вулицею коло залишків старого оборонного муру йшов, поміж прохожими, що кудись спішили цього понеділка, самітний молодий чоловік. Він не дуже відрізнявся від загального совєтизованого вигляду прохожих, які все ще, не заважаючи на більш ніж двомісячне перебування в цьому місті нових його панів, мали все таки дещо совєтський вигляд. Чорні совєтські штани „ґаліфе", чорний „піджак", широкий в бедрах і вузький в раменах, гармонізовані на кшталт рурок російського зразку м'які чоботи і сорочка з чимсь, що мало нагадувати краватку – дали б його з підозру всюди інде. – Тут, в цьому місті, що майже два роки достосовувалось до східнього стилю життя – це ще не дуже вражало – хоч більшість мешканців міста вже поволі наново понадягали на себе викляті большевицьким режимом капелюхи, менш чи більш елеґантні західні одяги і все те, що відрізняло зовнішньо від себе два світи.

Вулиці були повні вояків у німецьких уніформах, на перехрестях стояли вже декілька тижнів таблиці, що вказували нові німецькі „дінстштелле", над крамницями лиш де-не-де видно ще було вивіски „Гастрономів", „Бакалій" і „Промторгів", що їх вже поволі виперли нові вивіски, які нагадували мешканцям, що настав новий порядок. З кам'яниць звисали ще місцями блакитно-жовті прапори, помішані з червоними плахтами, на яких чорніли на білому тлі закривлені гітлерівські хрести – явні познаки того, що місто й ціла країна включені вже у великонімецький „лебенсравм". Місто не було вже совєтське – але й не було воно українське, не зважаючи на блакить і золото прапорів, яких воно вже так довго не бачило.

Німецький жандарм, що з великою бляхою в формі півмісяця на грудях реґулював рух струму авт, що прямував довжелезною Личаківською вулицею в напрямі на схід – махнув паличкою з червоно-білим круглим щитиком. Людина в чорних совєтських штанах перейшла на другий бік вулиці і попрямувала вздовж великого будинку, де колись було розташоване польське „воєвудство", а тепер містився якийсь німецький уряд. На хіднику стояли коло вартівничої будки двоє німецьких вояків, що зганяли прохожих із тротуару. Він зійшов на бульвар, старі „Губернаторські Вали", які носили все ще ту традиційну назву з часів австро-угорської монархії – не зважаючи на те, що стільки вже різних правлінь, урядів і влад займало за чергою місце у великому будинку.

– Власне кажучи – тепер вони правильно називаються, – сказав майже голосно чоловік у чорному. – Здається тут знову сидить якийсь „Губернатор". Традиція перемагає...

З-поміж дерев майнула чудова сильвета Корняктівської вежі. Волоська церква...

– Мій Боже, скільки разів доводилось сюди йти весняними ранками чи літніми пополуднями...

Він пам'ятав ще дзеленькіт трамвайних дзвінків, що гостро відбивались від почорнілих мурів „Ставропігії", він пригадав недільні полудня, коли з церкви розливались по стрімких східцях натовпи вірних, що вона їх не містила, зсередини греміло потужне „Боже Великий, Єдиний...", а коло притвора зчинявся не раз тумульт із кацапствуючою „староруською" молоддю, яка не хотіла з усіма молитись: „Нам Україну храни..."

– Цікаво, чи навчив вже їх „вєлікій брат" розуму? – прийшла, немов відгомін часів, що минули, думка, а за нею гостре, просто фізичне бажання увійти ще разі у темний, холодний притвор церкви, змочити руку в свяченій воді, що наповнювала тисячами рук вижолоблену мармурову кропельницю... Він сходив вже із соняшних „Валів" та входив у вузький яр почорнілого каміння вулиці. Вітражі Холодного майнули з мурів церкви праворуч і, поглянувши на ручний годинник, він ствердив, що часу залишилося ще декілька хвилин.

– Зустріч щойно о десятій, а я ж нарешті не був тут майже два роки. А будинок „Дністра" чейже не завалиться за цей час, – подумав він, ступаючи поволі по східцях.

Він глянув через плече на наріжний будинок, де о десятій годині мали чекати на нього ті, задля яких він вже від кількох днів пробивався через пости ґренцшуцу, патрулі фельд-жандамерії і ґештапівські застави на збручанському кордоні.

– Цікаво, виїхав із хати в напрямі на захід – а вертаюсь із сходу. А куди доведеться завтра? – була ще остання світська думка, ще заки його чоло діткнулось ажуру чорної залізної ґрати, що відділяла притвор від середини церкви. Опалене світло, що вливалося через вітражі нави, підносило містичний настрій Дому Божого.

Молодий чоловік у чорному піджаку клячав на кам'яній підлозі. Уста його мовчали, лише серце проказувало молитву. Вона була невимушена і проста, як тоді, коли її говориться в справжній потребі: на шкільній лавці, коли вас шукає грізне око вчителя, в заповненому потязі, коли за вами слідить нахмурений погляд жандарма, що переглядає папери, або коли вас ведуть із камери в дорогу, з якої, здається, не буде вже повороту.

– Боже, дай щоби все змінилося... Дай, щоби мама знову десь тут була... Дай, щоби все раз нарешті скінчилося... Це так тяжко – так жити... Дай, Боже...

Від іконостасу дзвоном відповідала тиша храму.

Молодий чоловік сходив поволі східцями вниз. Згори ліворуч над'їжджав якраз трамвай, і його вожатий дзвонив, немов навіжений, немов когось хотів остерегти. Трамвай прогув, а молодий чоловік сперся рукою на залізне поруччя східців і завадив об каміння муру кишенею чорного піджака. Дзенькнуло, і він миттю спохився правою рукою за кишеню, де важко звисав холодний металь великого „вальтера". Він оглянувся привичним обережним рухом, чи може, хтось бачить і – остовпів.

Здолу, від Ринку, надходило, між прохожими, які блискавично зникали по брамах, декілька людей у сірих уніформах із чорними вилогами на комірах. Блискавичний погляд ліворуч у бік будинку, до якого за хвилину він мав увійти, примусив людину застигнути на місці: до брами якраз теж входило кілька постатей в таких уніформах, а один з них якраз відщіпав кобуру при поясі.

Молодий чоловік вагався лише одну секунду. Він круто повернувся на місці, і за хвилину на кам'яних східцях не було вже нікого. Вузьким коридорчиком коло притвора проховзнувся він на широке подвір'я великого, чотирифронтового будинку „Ставропігії". Лише одна хвилина надуми – і він вибрав шлях. Важка брама, що виходила на Бляхарську вулицю поволі скрипнула, а на опустілу вулицю виглянуло спочатку обличчя, а далі й ціла постать людини, що ще хвилину тому була затоплена в молитовній контемпляції в церкві. Тепер він вже мав інший вигляд. Поволі вийшов на вулицю і, з руками в кишенях чорної блюзи (клятий „вальтер"! трохи занадто його видно через кишеню!) і насвистуючи якусь веселу львівську мельодію, попрямував недбалим кроком у напрямі Вірменської вулиці і Ринку. За хвилину не було вже ні сліду від молодої людини, що немов пропала між натовпом торгівців під рестораном Атляса на розі, де роєм джмелів перекрикувались у повітрі завзяті гандлярі, що перетривали не один режим і не одну заборону, а тепер своїми вигуками немов виспівували свій гимн господарській потузі Третього Райху:

– Левенте, Левенте, папіроси!

– Що там Левенте-наденте? Папіроси „Пріма", раз потягнеш, а вже німа!

– Симфонія, Симфонія! Ану беріть люде, бо завтра не буде...

У хвилині, коли один із продавців привичним рухом протягнув руку з картоном цигарок у бік прохожого, з професійним: Ну, купуєте? Таньо, бо в подвужу!... його рука з простягнутими цигарками раптом впала, а на широкому обличчі з задертим носом з'явився разом з усміхом зовсім непрофесійний вираз радости:

– Дуську, фраєр! Та де ж ти був, як тебе не було?...

Лише однієї хвилини треба було, щоб рука прохожого названого Дуськом потягнулася в сторону простягнутої долоні торгівця, пустивши затиснену в кишені ручку пістолі. Прохожий усміхнувся в свою чергу:

– Базильку, ти фраєрська макітро! То ти все ще гандлюєш? А де ж твої кубіти?

Ішли поволі в сторону Сербської вулиці, попід кам'яницю з лицарськими фіґурами на аттиці. Торгівець названий Базильком розповідав жваво, перемішуючи польські слова з українськими, а то й зовсім переходячи на польську мову:

– ... Кумаєш? Потім я влетів до кібля і пересидів у Бриґідках щось півроку, а накінці, як почали вести на розлупку, якось хлоп сі заблятував і виліз цілий... Ти бачив тих, що відкітували, там на Лонцкого?...

Розповідач раптом увірвав і поглянув на свого розмовця:

– А ти взагалі звідки виліз? Казала твоя стара (я її раз за руского бачив, дуже змарніла), що ти покнаяв десь до Кракова? А тепер ти гуляєш, як якийсь совет! Я знаю, – врізав, немов відповідаючи на німе застереження свого розмовця, – це не мій ґешефт, я знаю. Ти все, Дуську, пхався до тої гебри, тих 105-процентових, я знаю. Але я ніц – ти знаєш, що Базилько тиж свій хлоп, хоць по польську балака... – закінчив, а в голосі задзвеніло щось, немов наперекір усім жандармам, всім прокураторам і всім мудрецям, що протягом віків хотіли відібрати дітям цього міста їх душі.

– Ти знаєш, що я вмію блят тримати. Скажи, ківнув тебе коли Базиль?... Скажи, Дуську, повєдз пан, пане Ґаран!

Людина названа Ґараном стиснула свого товариша за лікоть:

– Ти свій хлоп, Базиль. Але замкни свою браму! Не балакай забагато. А як тебе хто питав би – ти мене не бачив. Хіба щоби мама, тоді так.

– Зіхер, Дуську. Будь блят! Я ніц не вєм... – за хвилину вже долітало з-поміж юрби його діловите, хоч неспішне:

– Левенте, Левенте! Беріть, люде бо завтра не буде!... Не було часу на ремінісценції дитячих літ, що перейшли в тіні гамірних, повних розкричаної дітвори брам Вірменської вулиці, Стрілецької площі, кам'яних левів, що вартують під ратушовою брамою. Літ проведених на забаві в „жандарма і розбійника" з Базильками Баліцькими, Стахами Чернецькими, Маньками і Зоськами, для яких, хоч вони ніколи цього не виявляли, „панич Дусько" з першого поверху наріжної кам'яниці був чомусь авторитетом, навіть тоді, коли проминув вже не один рік, бляхи шинку Ліхта на розі почорніли вже зовсім від іржі, а вулицею бігали вже діти тих самих Базильків, Стахів, Маньків і Зоськів.

Пробило одинадцять на вежі Бернардинського костела, і Дусько, чи радше – Богдан Ґаран, був якраз на середині невеликого скверика, що простягнувся серед площі – коли з вулиці ліворуч вискочило повним погоном кілька сірих, відкритих авт. Поміж головами в круглих кашкетах із чорними отоками, видніло кілька голов непокритих, людей в цивільних одягах. Плечі їх були накриті плащами наопашки, а руки, скільки можна було зауважити, були спущені внизі до переду.

– Поковані – шибнуло в голові. Між блідими обличчями арештованих неначе майнула білява чуприна Максима. Машина за машиною прогнала, зникаючи в напрямі Пелчинської вулиці.

– Значить, повна всипа, – промимрив Богдан, вмішуючись знову в натовп. Його ясноблакитні очі померкли, знов набираючи сірої барви, а рука потяглась до ясної чуприни, чухаючи відрухово волосся за вухом. Що власне сталося – і куди мені власне тепер іти? – Задумано волікся здовж хідника. – Мама вже здавна тут не живе... Всіх знайомих немов вимело, ні одного знайомого обличчя на вулиці, хіба ж усіх вивезли большевики? А може, Наталка...

Важка рука на плечі стрепенула, немов удар, Богданом. Щось, як би грань, сипнулося з вершка голови по плечах коли грімкий, горляний голос проскандував:

– Айн момент, бітте!

Ґаран поволі обернувся, не витягаючи руки з правої кишені. Перед ним стояв німецький жандарм.

Розділ 2. Подруга „Марта".

Лежав з руками під головою, вдивляючись у мляві рефлекси світла, що стонованими тінями лягали на стелі кімнати. Вікно було відкрите, і лише жалюзії запущені. Через них просякало світло і доходила тиша ранкової вулиці. Було ще дуже рано, і лише часом лунав на кам'яних плитах вулиці стукіт кроків когось, хто кудись спішив. Зрідка надлітав у реґулярних відступах гуркіт трамваю, що зупинявся десь на розі – а опісля знову все затихало.

Лежав і широко відкритими очима дивився на стелю, а на ній, немов на кіновому екрані, проходили, неначе пущений назворот фільм – картини і простори, картини і простори. Ось глупа зустріч із жандармом учора вполудне. Мало не впакував німакові півобойми „вальтера" в живіт – а він же хотів лише запитати: „Во ліґт ді Вермахштрасе гір?". І чорт тебе знає, що ця вулиця Баторія знову змінила назву, і що там тепер міститься Штадткоммандатура? Даремно чоловік прожив чи не все життя в цьому місті. Відстаємо – не йдемо з темпом часу...

Але все таки знайомість міста помагає. Куди ж я був би втік учора, як би не знання напам'ять усіх перехідних брам в обсягу середмістя? І ще кажуть, що Перст Божий не існує... Хто ж тоді розбудив так несподівано мою побожність і завів мене до Волоської церкви? П'ять хвилин пізніше, і був би сидів, брате, сьогодні разом з Максимом у тюрмі... Тут же десь його речі, і взагалі чорт знає, що тут у цій клятій „хаті" ще валяється, і що з тим робити?

І де є та клята машина, що псувалась стількикратно в дорозі з Вінниці, і яку десь залишили коло Домініканської площі? Будуть напевно стежити, чи хтось підійде до неї. Бережись! А з зустрічі, що мав її зааранжувати Максим, та з усіх надій на інструкції для тих там у Вінниці вийшов, значить, пшик. Що ж нарешті сталось? Всіх накрили, зв'язку нема, в кишені тих паршивих п'ять злотих, за які поміняв у Тернополі своїх останніх 25 рублів, на спині – цей комічний „піджак", до їдження хіба цих пару миршавих яблук і пляшка молока, що стоїть у кухні оцієї порожньої конспіраційної „хати", на яку завів його перед двома днями Максим, негайно після прибуття тут тим нещасним доробалом, що неслушно носить імення самоходу. Не буде ґештапо цим дарунком тішитись – далеко ним не заїдуть! Глупа ситуація: загублений у власному місті. Ні одного знайомого обличчя, крім Базилька – хіба справді всі вивтікали, чи їх таки всіх вивезено? А де мама? Хтось казав, що якась пані Ґаран була десь у Стрию – може, це якраз мама? Коби хоч десь Наталка Березинська зустрілась, не одне можна б розвідати...

По вулиці пролунали знову якісь поспішні, дрібні кроки, відбиваючись стократною луною в ранковій тиші. Кроки неначе затримались, і Богдан подумав ліниво: то десь тут, – коли почувся стукіт брами внизу, а опісля, по хвилині, легкі кроки в сходовій клітці. Хтось ішов.

Він насторожився і, підійнявшись на лікті, засунув руку під подушку, намацуючи тверду колодку зброї. Спустив ноги на долівку і розглядався за покиненими вчора в темряві (не запалювати світла!) чоботями. Добре, що хоч штани на мені – не буде чоловік світити білизною, в разі чого. Що мало значити це „в разі чого", він сам не знав – а зрештою не було й часу про це думати. В коридорі виразно зашарудів ключ в замку. Притиснений до стіни, з пістолею напоготові, він розширеними очима дивився, як поволі відкривались двері від коридору, а через шпару вливався звідтіля струм кольорового світла, перефільтрованого через барвисті вітражі в сходовій клітці.

Першою з'явилась велика цератова торба (така сама, як мама мала на закупи – майнула думка), далі старосвітський жіночий капелюх, а потім і ціла дрібна постать невеликої, старшої жінки в чорному костюмі. Скритий під стіною чоловік мало не скрикнув. Це ж була пані Ґрецева, мати шістьох дочок, вічно зааферована всіми місцевими товариськими плітками, що знала завжди, хто з ким і чому, і яка ніколи не вміла запам'ятати нічого іншого, крім новин. А вже до політики...? Що ж вона тут робить, на цій конспіраційній „хаті"?

Старша пані поводилась тим часом, як у себе вдома. Замкнула різким рухом, хоч тихо, двері – поставила торбу в куті і, промимривши під носом щось наче: „Хіба він іще спить?" – запалила світло в коридорі, простуючи в напрямі кімнати, де ще перед хвилиною снував свої ретроспективні візії Богдан.

Коли він вийшов із свого прикриття з-поза вішака з одягом – старша пані навіть не охнула. Це зрештою (Богдан бачив це виразно) була якась інша пані Ґрець. Вона мала спокійні, не нервові рухи, десь зникла її комічна, безпомічна усмішка й безпорадність та розтріпаність. Пані Ґрець подивилась на людину з пістолею в руці (він усе ще її держав – не знати чому) і зовсім без познак нервозности сказала:

– Ах, так це ви, пане Дуську? Я й не знала – мені сказали лише, що тут може буде якийсь чоловік, що прибув із СУЗ. Добре, що це ви.

Він стояв і дивився ще на дрібну постать, що крутилась вже по всій кімнаті, нишпорячи по всіх усюдах і витягаючи з усіх кутків якісь папери, папки і всячину, яку вона поспішно ховала в свою велику цератову торбу до закупів.

– Чого стоїте? Одягайтесь! Поможіть мені забрати це все барахло, беріть свої речі і пропадаймо звідціля. А може, ви голодні? – і нарешті (старша жінка всміхнулась, а її усміх на хвилину нагадав „довоєнну" паню Ґрець, матір шістьох дочок), ви могли б мені сказати „добрий день", коли вже взагалі не „цілую ручки"!

– Цілую ручки, пані добродійко – промимрив молодий чоловік надягаючи на ноги непослушний чобіт. – Знаєте, мене мало що дивує, але те, що якраз ви...

– Пийте молоко – відповіла пані Ґрець, яка вспіла вже, заки Богдан довів свою туалету до порядку, загріти на ґазовій кухонці снідання. – Ось тут хліб. Масла нема. І мабуть, не буде, – доказала задумано.

– А ці речі – показала на валізку Максима, його плащ і капелюх – заберіть. Йому тепер вже їх не треба.

– Що, власне, сталося? – спитав Богдан, і йому стало цікаво, як назвати паню Ґрець, що стояла вже готова до відходу з торбою повною матеріялів, прикритих зверху в'язкою петрушки. Чи казати їй просто „пані добродійко", чи може треба називати її „подругою"... Нонсенс!

– Це вже, мабуть, знаєте, що вчора ґештапо виарештувало майже весь провід і всіх, що сиділи на Руській 10. Цілу ніч учора їх переслухували в тюрмі на Лонцкого. Нам доручено очистити всі „хати", і мої доньки тепер якраз теж при роботі.

– Всі шість? – всміхнувся Богдан, коли вже сходили вниз сходової клітки.

– Ні, не всі – відповіла спокійно сива пані, а голос її навіть не дрогнув. – Не всі. Дві залишились на подвір'ї на Лонцького. Ви чули вже про те...

Йому стало моторошно і соромно. Нагадав пошматовані трупи на подвір'ї тюрем у Самборі і Дрогобичі, і серце підійшло на хвилину аж під горло.

– Котрі, пані? – спитав.

– Галя і Ліда. Знаєте, Галя – та, що перемогла тоді, на цих ваших змаганнях, на сто метрів? І Ліда, Ліда, що так гарно гуляла вальса. Пам'ятаєте цей равт в „Жовтій Залі"?

Ліда і Галя, і сотні і тисячі інших, що замість у молоде життя, покрокували літнього дня в чорну смерть, що її віщував громовий постріл наганів ворога. А тепер знову чергові. Вивіска фірми, що прийшла, нова – жертви ті самі...

– Так, а тепер нам пора розстатися, Дуську. Не журіться – я вам наладнаю зв'язок. Прийдете до мене, до Союзу – знаєте, там нагорі? І переодягніться швидко, а бодай надягніть Максимовий плащ. Так краще. За два дні загляньте до мене. І пам'ятайте: це ще не кінець.

– Це ще не кінець, пані добродійко – сказав послушно Богдан, нахиляючись до поморщеної руки пані Ґрець і торкаючись її повним шаноби поцілунком.

Поспішні кроки її затихли вже за рогом Зеленої вулиці, десь знову дзенькнув трамвай. Чоловік з валізкою поволі йшов вгору вулиці. В його голові грав рій розбуджених розмовою споминів. Він пристанув.

– А все таки я повинен був їй сказати „подруго" – сказав він голосно, так що аж залізничник-прохожий краєм хідника оглянувся підозріло. Богдан швидко попростувaв вгору.

Розділ 3. Залишки минулих часів.

Кам'яною стяжкою шосе, що вела гострим віражем вгору, посувався поволі ровер. Наколесник ритмічно натискав на педалі, перекидаючи за кожним ударом тягар тіла на той чи той бік. Піт стікав йому з чола, а стегна починали вже поволі боліти. Коли їздець минав старий цвинтар праворуч, він вдоволено зідхнув:

– Но, слава Богу! Ще кілька моцних, і вже ми будемо на рівному. – Міцніше натиснув на педалі, і тонкі кола перегоновика зашаруділи поспішним ритмом по шорсткому шосе. Ліворуч, коло дротяної загороди, майнула на пустому хіднику якась постать у плащі з валізкою в руці. Чоловік ішов поволі, і їздець встиг зауважити його совєтські м'які чоботи та европейського крою пальто, яке ніяк до чобіт не надавалось. Бозна, в чім тепер люди ходять!

Він мав вже звертати ліворуч, і через дерева алеї виразно вже видніла приманлива, біла лента блискучої в сонці дороги, що обіцювала швидкий темп, коли раптом з-позаду, з хідника, він почув своє ім'я. Хтось виразно гукав:

– Роман, та Роман! Та станьте ж, до біди!

Їздець оглянувся і побачив, як зауважений перед хвилиною, прохожий, – підбігає до нього, держачи обома руками, мабуть, тяжку валізку. Хвилинку наколесник стояв нерішуче з однією ногою на педалі, спершись другою на шосе – коли він раптом кинув ровер і, гукнувши „Дусько", покрокував назустріч прохожому.

– Ґаран! Яким тебе вітром занесло? Всі казали в Кракові що ти десь пігнав на схід. Якже ж ти дотерся до Львова? Добре, що ти тут. Хоч і тут...

– Знаю, Ромку. А ти давно вже у Львові? Хто є ще з довоєнної ґвардії? Мав вже час роздивитися?

– Я завжди маю час – відповів роверист, притягаючи піднесену з шосе машину і ставлячи її при наріжняку. – Багатьох людей нема. Лишились по тюрмах, повивозили, десь пропали. Зате тим більше вже краківських паскарів, знаєш, тих від „Тройгандштелле"...

– О, цих не бракне. А все таки, скажи, хто залишився: є Зенек? Є Наталка?

– О, стара любов не ржавіє – всміхнувся ясними очима молодий велетень. – Є Наталка, є. Питала навіть за тобою. А її колишній чоловік десь пропав із поляками. Вона живе на старому місці, там коло Василіянок. Заглянь.

– Дякую, Романе – подав молодому наколесникові руку Ґаран. – А тебе куди несе? Б'юсь об заклад, що на тренінґ женеш, на площу – чи так?

– А ти хотів би, щоб куди Роман Денисюк ганяв? Мої рекорди зобов'язують. Бігова доріжка жде! Те все придасться, Дуську. А ти як? По-старому: „прапор червоно-чорний"?

– По-старому – приязно моргнув Богдан. – Мусять бути і такі теж, ні?

– Певно. Але такі, як я, мусять бути теж. Ну, на все добре. А до Наталки заглянь хоч зараз.

Вправним рухом спортсмена-еквілібриста, не торкаючись педалів, він стрибнув на сідло машини, і за хвилину сонце заграло на шприхах коліс, і ритмічний пошум ґум, що краяли шосе, пропав у шумі осіннього полудня.

– Буде добрий старшина колись. Ось, коби вже врешті своє військо – мигнула думка і згасла в ритмічному, галасливому військовому співі сотні німецьких вояків, що трійка за трійкою висипувались з недалекої – колишньої польської – касарні.

– Унд гойте ґегерт унс Дойчлянд, морґен ді ґанце вельт... летів грізний спів трійок, що вдаряючи об брук важкими чоботями, прогреміли повз самітну людину з валізкою в руці.

Коли вийти на горби Вульки, звідціля видно майже ціле місто, як на долоні. Ось там здалеку блищить ратушева вежа, а на ній якийсь прапор. (Нашого вже, мабуть, нема. Скінчилося!). Ось узгір'я Високого Замку, а тут внизу під ногами виблискує, мов алюмінієва покришка на кухні, плесо ставку „Світезь". Перейти ще попри цей паркан, а там вже зараз глиняста доріжка, ряд модерних домиків-віллійок і городець Наталчиної хати. Стільки разів ми увалювались тут цілою гурмою на докінчення карнавалевих розваг, вишукуючи все, що було їстивного та питного, стільки разів, під прикриттям гамору гостей та в тихому шелесті грамофонових танґ впало не одне важливе слово, що його наслідком була ця чи інша акція! Наталка, „весела розвідка", ніяк не підпаде під підозру поліції. Наталка, добрий товариш, що вміє зарадити болеві голови після перепиття, вміє порадити на всі любовні клопоти, сідає за картовий стіл, коли бракує четвертого до бріджу, і до якої завжди можна зателефонувати, коли не хочеш сам йти на вечорниці чи подивитись на нову програму в „Багателі". Раз лише, коли ми вертались з якогось пікніку, тоді весною 1939 року, вона так дивно подивилась мені в очі, тоді коло воріт, а її низький голос якось інакше спитав:

– Не зайдеш, Дуську? Можу зробити кави...

Не зайшов, вимовляючись якоюсь зустріччю. А власне – шкода. А яка ж Наталка тепер? Всі так змінились, після тих 22 місяців кошмару.

Мимоволі оглянув себе в невеликому стінному дзеркальці, що миготіло на стіні сіней вілли. Обличчя заросле (пані Ґрець не дала часу поголитись), чуприна розвіяна. Поглянув іще на заболочені чоботи, на яких сіріло ще вінницьке та проскурівське болото, і неначе побоюючись, що оглядини відберуть йому відвагу – гостро натиснув ґудзик дзвінка над табличкою з написом: Н. Березинська. Десь із коридору почулись кроки, далі звуки наспівуваної жіночим низьким голосом пісеньки, рухнулась „візитирка", відкриваючи маленький отвір у дверях і – хвилину затрималась нерішено. Спів замовк, і лише через хвилину радісний вигук „Дусько!" попередив відкриття форніру двгрей.

Наталка була в ранньому халаті, а її бронзове волосся було завинене жовтим шалем. В руці тримала смітярку, і цією смітяркою вона поплескувала тепер по плечі прибулого, обійнявши його цілою силою рамен та повиснувши на його шиї.

– Постав нарешті цю холерну валізку і привітайся як слід зі мною! Ах, ти, герою! Забув, як вітають жінок?

Вона відіпхнула Богдана від себе і, тримаючи його на відстань своїх рамен, подивилась довго по всій його постаті.

– Знову якась авантура! Хто ж тебе так одягнув? Ну, скажи щось!

– Я... я рад, що тебе бачу, Таля. Я знаєш... витиснув із себе Богдан, дещо здивований темпом та динамікою привітання.

– Ти рад? Слава Богу, що хоч те. Ну ходи, скидай ці лахи. Вода в лазничці вже гріється – мала бути для мене... Зараз підшукаєм теж щось відповідного на твій хребет і довгі ноги. Що будеш їсти: яйця з ковбасою, чи волієш курку? Тут одна мені приносить.... А напитися?

Все було по старому. Запущені жалюзі в кімнаті з великим тапчаном, низькі столики до карт, чорний слон на скляній плиті столика, телефон на стіні. Як добре витягнутись на м'якому тапчані, як добре знати, що за хвилину вийде Наталка з кухні і попросить до столу, як добре буде хильнути одну і другу чарку! Обличчя поголене, на тілі свіжа сорочка, на ногах м'які капці, пістоля і Максимова валізка десь вже сховані – і взагалі сьогодні світ виглядає краще. А завтра – завтра побачимо. Це ж не кінець, сказала пані Ґрець.

Заслони спущені вже зовсім, а відблиск стоячої лямпи не просвічує через чорні паперові заслони затемнення. Наталка сидить поруч, її білі рамена так принадно вихиляються з шовкової блюзи, темний голос звучить суґестивне, а відблиски жевріючих цигарок, що вони їх обидва курять, видніють у довгому дзеркалі, що висить навпроти тапчана.

– Так, не було легко, Дуську. Я продавала і продавала, працювала тут і там, часом хтось поміг. А важко було: треба було відбиватись від лапатих Ваньків. А вас усіх винесло – в голосі задзвенів немов викид. – Лише часом хтось пригадав Наталку... А що ти не забув!...

Богдан без слова подивився в горіхові очі жінки, що сиділа, тісно пригнувшись до нього, її голова сперлась на його рамені, а довгі пальці гладили його ліву руку.

– Важко було, Дуську. Не знаю, чи коли збагнеш. Ви взагалі так мало знаєте, ви, чоловіки...

– „Ми прастімса з табой у пароґа..." шелестів тенор на ґрамофоновій пластинці, що крутилась на патефоні біля тапчана.

– Залишки минулих часів, що? – спитав молодий чоловік, скидаючи поглядом на пластинку.

– Так. Але були і інші минулі часи, – підкреслила вона. – Ти певно і так забув.

Він пригадав весняний вечір перед фірткою віллійки, і слова, що ще й тепер десь почулись в уяві. Поволі відложив цигарку і притягнув молоду жінку до себе. Її рука гарячково шукала попельнички, намагаючись положити туди жевріючу цигарку.

– Ви так мало знаєте – прошепотіла вона ще раз, виключаючи контакт лямпи, що стояла побіч.

Пластинка закрутилась іще кілька разів, а потім урвалась хрипким дисонансом. В темряві кімнати жевріли лише відблиском на склі попельнички дві догаряючі цигарки. Нарешті і вони згасли.

Розділ 4. В театрі на „Батурині".

Притишений гул, тонований оксамитом котар, затемнені нутра льож, яркі світла, червоні оббиття фотелів – виразно константували зі теплим, соняшним осіннім пополуднем на дворі. Середнього росту брунет, віком під тридцятку, що лінивим, хоч усе таки наладованим енерґією кроком, увійшов якраз у залю – затримався на хвилину. Він станув у найближчому до сцени проході коло льож і, тримаючи в руках квиток, цікаво розглядався по залі – немов шукаючи за своїм місцем. Воно було недалеко, майже притулене до партерової льожі, в якій сиділо вже якесь ширше товариство. Цілий ряд крісел, в якому було його місце, був вже майже зайнятий – хоч до початку вистави було ще декілька хвилин.

– Навчили народ порядку, – майнула усміхнена думка – Добре роблять!

Він склав удвоє програмку куплену в порт'єра, взяв її (як казало домовлення) складено в руку, (як то власне доручив він пані Ґрець чи, радше, подрузі „Марті", переказати: в праву руку, чи в ліву?) і поглянувши ще раз на спинку крісла, щоб перевірити число – засів у другому від льожі червоному оксамитному фотелі. Перше крісло залишилось вільним. За кілька хвилин повинна була початись вистава.

– Так по правді, то цей мій партнер спізняється – подумав дещо розгнівано брунет. – Хто ж нарешті кому назначив стрічу?

Щоправда, він сам не сказав „Марті", яку повідомив про стрічу, її час, місце, розпізнавчі знаки та кличку – коли точно має прийти той прибулий із Вінниці, що загубив зв'язок. В міжчасі прийшли вже іншим кур'єром інформації про нього, і вони звучали добре.

– Це все гарно – подумав іще раз, а на його чолі вибігла вертикальна морщина між бровами – але як довго я маю сидіти тут, чекаючи на цього невідомого „друга"? А крім того, хто ж любить приходити на стрічу першим?

Він глипнув по залі. Публіка була виразно „популуднева". Якісь українські поліцисти з дівчатами, багато молоді,... ні одного німця. Лише часом майнуло обличчя когось із „товариства", що не вспів іще побачити вистави вечором, а не хотів її опустити.

З недалекої льожі першого балькону хтось дружньо вигукнув „Анатоль!", і брунет, підійнявши голову, з усміхом помахав рукою з програмкою (в котрій руці я маю її держати!?) товариству складеному з кількох дівчат і молодих чоловіків.

Погодившись з думкою, що на партнера розмови доведеться чекати, Анатоль щойно тепер пригадав, що він, власне, навіть не знає, що грають у цю сьогоднішню пополуднівку. Трохи засоромлено, хоч виправдуючись сам перед собою метою зустрічі, він розгорнув програмку. Текст програмки голосив: Батурин, історичне видовище на 5 дій за Богданом Лепким. А тоді список авторів: Блавацький, Левицька, Паздрій... Якесь приємне почування огорнуло Анатоля Рудича, і він мимохіть подумав, що якби навіть той клятий „загублений" не прийшов, час всетаки не буде втрачений.

Рівно з третім дзвінком, на хвилину перед тим, як піднеслась заслона і світло згасло, в залю швидко увійшов якийсь високий молодий бльондин і попрямував просто до незайнятого місця коло Рудича. Сидячий встиг ще зауважити ясні блакитні очі прибулого, його ніби дещо надто широкий сірий одяг і програмку складену вдвоє в правій руці. Отже таки в правій, подумав Анатоль, і в цьому самому моменті високий бльондин нахилився і притишеним, приємним голосом спитав:

– Вибачте, чи це місце пана Вербицького?

Не звертаючи голови і дивлячись далі на сцену, на якій якраз починалась перша дія, Анатоль відповів так само тихо:

– Ні, це місце пані Величко. Але сідайте, будь ласка.

Незнайомий сів, і наступні дві секунди вистачили на те, щоб вимінити ще шепотом кличку і контрольну. Анатоль шепнув іще лише: „На перерві" – і вдоволено розсівся в фотелі. Все гарно. Тепер можна присвятити увагу сцені.

Натомість Богдан не міг зосередитись на ярко освітленому прямокутнику, на якому якраз повновида, вродлива акторка в ролі Мотрі ставила чоло кільком білоперуким москалям. Богданові було якось незручно, і він себе аж ніяк не почував добре психічно. Ціла ця історія із „всипою", непевність щодо друзів у Вінниці, неможність знайти маму, і нарешті ця вся історія з Наталкою, настроювали його погано.

– До чорта, ще лише це було потрібне! – подумав він і злісно. Щоправда, тактовна Наталка не робила нічого такого, що він у свойому чоловічому еґоїзмі називав „сценами". Коли вони прощались ранком, а він, переодягнений у дещо завеликий одяг, що його знайшов у валізі Максима, якось незручно стояв на порозі, вона усміхнулась своїми бронзовими, великими очима (на обличчі не було усміху) і просто сказала:

– Здоров, Дуську. Я знаю – це не те... Ні, не кажи нічого. Все ж таки пам'ятай: не важно, чи робиться дурниці, – важне, щоб цього не шкодувати.

Ні, Наталка була в порядку. Але чи я... – розвинулась думка і пропала в сальві гремучих оплесків, що ними заля прощала акторів і кінець першої дії. Водопадом ринуло світло.

Вони стояли обидва у вирізі коридору на другому поверсі і дивились на публіку, що прохопилася внизу по залі-фоє і крутились, наче джмелі, по мармурових сходах передсінка на партері. Анатоль говорив:

– Значить, друже, загальна ситуація вам тепер ясна. Якщо буде вам треба знати більше, вас повідомлять. Що ж до вас...

– Так, власне, що ж до мене... Мене ж жде „Косар" у Вінниці, мене... – вирвався нетерпляче Богдан.

Брунет подивився, іронічно прижмуривши очі, в його бік.

– У вас непоганий темперамент, друже. Але все таки дайте мені докінчити.

Богдан вилаявся в душі. До чорта з нервами! Він мовчки, похилив голову.

– Ви залишаєтесь тут. Приділ: до области. Терен праці: старша, інтеліґентська молодь міста. Інструкції в цій писульці.

– Але ж, друже, чи ви не розумієте, що мене чекають?! А крім цього, що мені робити з цією „старшою молоддю"? Не буду ж я їх вчити декалогу і 44 правил!

– Ваша поведінка не свідчить про те, що ви сам добре знаєте декалог, друже. А зрештою – це не дискусія. Це наказ!

Богдан поволі звернув голову і подивився прямо в чорні очі нижчого за себе партнера розмови. За сталевими заслонами рішучости грали там вже й тепер теплі вогники усміху, і Богдан усміхнувся й собі. Він витягнув руку:

– Вибачте, друже, як вам...? Ваша правда. Думаю, що маєте рацію. Хоч я волів би повернутись там...

Тамтой простягнув теж свою долоню, а в голосі його не було вже ні тіні сталі, коли він сказав:

– Мені Анатоль. Для вас я „Обух". Ви для мене „Скорий". А про решту і так довідаєтесь. „Марту" ви знаєте здавна?

– Паню Ґрець – здивовано відповів Богдан – Ну, як же. Вона мене знає від дитини.

– Вона й казала мені, що ви знаєте багато людей у цьому місті. Це полегшить вам завдання – немов підбадьорюючи, промовив Рудич чи, радше, „Обух".

– Знаю, – задумано відповів Богдан – але чорт знає, де ці всі люди поділись. Шукаю і покищо мало кого знаходжу.

– Тут тепер пополудні взагалі мало кого можна знайти. Але зате спокійніше, нема німоти, ґештапо не крутиться... – всміхнувся Анатоль.

Вони розмовляли вже зовсім у товариському тоні, сходячи широкими сходами на перший поверх. В противний бік ішло якраз товариство з льожі, що кликало Анатоля, і в переході висока, тендітна русявка перегукнулася ще раз із ним, запрошуючи до їх льожі привітатись.

Анатоль приязно посміхнувся і сказав до Богдана:

– Ось із ними треба вам познайомитись. Гарні люди, а особливо Міра.

– Хто це? – немов з обов'язку, запитав Богдан.

– Це Міра Валицька, студентка і кандидатка в актриси. Там і її сестра Дора і цих двох хлопців. Один, Володька Нетеч, нещодавно прибув із Харкова, другий – це Парковський, голова Карпатського Клюбу. Чули?

Богдан відповів щось, чого не дочув вже його розмовець у вузькому проході коридору. Він обернувся ще раз і поглянув крізь плече на сходи. Русявка завертала якраз за кольонаду і, здається, припадкове оглянулась теж. Вона швидко повернула голову.

– Міра – подумав Богдан. – Чудне ім'я.

Розділ 5. Так довго тебе не було.

Ішли тихою вулицею, обсадженою кленами, що стрімко пнялись під гору. Внизу проїжджали наладовані вояками вантажні машини, спішились кудись прохожі. Минули гамірне місто, за ними лишились завішані плахтами німецьких прапорів вулиці, жовто-чорні таблиці-показчики на схрещеннях вулиць і гурти вояків в сірозелених уніформах. Міра розповідала, а її чистий дзвінкий голос (такий різний від Наталки – подумав Богдан – але ця думка не зробила йому прикрості) модулював ніжно нюанси її розповіді. Міра говорила про свою мрію: стати акторкою, їй самій було дивно, чому вона це все цьому знайомому Анатоля розповідає. Але розмова почалася з театру, коли під час другої павзи Анатоль завів Богдана привітатись до льожі, і Богдан там таки вже й залишився. Обидва товариші дівчат виявились дуже милими компанами, а особливо ж Володька Нетеч. Він так приємно копіював львівську вимову своїх товаришів, що його щохвилини провоковано:

– Скажи, Володька: „файно єст".

І він з видимою насолодою інтерпретував це своїм харківським акцентом. Голова Клюбу говорив дещо через ніс, але й він розкрохмалився, коли виявилось, що Роман Денисюк є спільним їх знайомим.

– Того року буде в нас штафета „муха не сідає" – заявив стримано, по-аристократичному жестикулючи, Парковський.

Дора виявилась приємною, стриманою дівчиною, а щодо Міри... Йому годі було сказати, яке власне враження зробила на нього ця блакитноока, тендітної постави дівчина. В кожному разі він на запрошення залишитися в льожі чим швидше поквапно засів у фотель позаду пань, намагаючись сісти якнайближче до Міри. Образ епізоди з Наталкою відпливав кудись, немов давно бачений фільм. А зрештою, полонила його вистава. Коли чорні й білі духи, за ґеніяльною ідеєю режисера, зводили на сцені бій над тілом козака – він почув щось, чого дотепер не доводилось йому в театрі переживати.

Вистава наближалась вже до кінця. Ішла заключна картина. Із сцени летіли, уверчувались у вуха надхнено-жалібні слова української Кассандри:

– Проклін їм, проклін від Сяну по Дін!

Богдан вчув, як заворушився Анатоль. А за сцени відповідав Дід:

– ...Нині нам – а завтра їм... – і знову летіли ластівкою, збивались десь аж під стелею слова надхненої божевільної:

– Завтра буде пізно! Чуєш, Діду? Б'ють літаври, дзвонять дзвони...

– Завтра буде пізно – повторила тихо Міра, піднісши просто себе голову і дивлячись кудись невидячими очима.

Все товариство мовчало ще довгу хвилину після того, коли впала заслона. Міра поволі обернулась і встаючи сказала:

– Так хотіла б я вміти грати. Кажуть, що німці заборонять цю п'єсу. Ах, вони...

Ніхто не запитав, хто це „вони", і товариство попрямувало домів.

В юрбі, що збилась коло вихідних дверей, хтось гукнув Богданові за плечима:

– Файний кавалок, Дуську, нє? Тримають фасон госці!

– Зіхер, що файний, Базиль! Я теж.... – Богдан велів іще лише гукнути вслід. Але не було пощо кінчати. Базилько вужем метнувся через натовп, і за хвилину видно було, як він поспішає в бік свого торговельного пункту коло Атляса. Базилько спішив до „роботи".

По дорозі Анатоль десь пропав, а обидва молоді люди з Дорою затримались, щоб відвідати ще якусь знайому в її крамниці. Богдан і Міра пішли в напрямі паркової дільниці, де жили сестри з старою тетою.

– Ви дійсно хотіли б бути акторкою? – спитав Богдан. – Хіба ж ви не знаєте, яка це важка професія?

– Не дивіться на те, що я виглядаю не дуже сильна. В мене є досить волі, щоб побороти перешкоди. О, Анатоль знає...

Йому стало чомусь прикро, що Анатоль знає щось більше про неї, і він, не окриваючи цього почуття, спитав:

– Ви здавна знайомі з Анатолем?

– Так. Він мій кузен – відповіла синьоока, а в її голосі затремтіли нотки усміху. – Но, але досить про мене – скажіть тепер щось про себе. Я ж нічого про вас не знаю.

Йому зробилось дуже приємно, і він почервонів, як юнак. Трохи з збентеження, а трохи з дійсної потреби слухати її голос, швидко промовив:

– О, ні, ні, це другим разом. Говоріть, говоріть дальше.

Дівчина поглянула на нього:

– А хіба буде другий раз? Але, якщо хочете, розкажу ще...

Підходили якраз до вулички, над якою нависли мури кам'яниць на горбку, а ліворуч стрімко спускались східці, що вели у вуличку, яка навесні заквітала вся цвітом черешні. Западав сутінок, і в ньому так мельодійно дзвенів дівочий голос про те, чого то вона хотіла б, чому воно не так, і чому вона, власне, йому це каже...

– Ви ж зовсім не слухаєте – з ноткою образи і здивування майже скрикнула Міра, коли побачила в одній хвилині, що її партнер лишився нагло позаду і стоїть вдавлений у протилежний бік вулиці. Потім вона звернулась сама в ту ж сторону.

По противному боці йшла в блисках сонця, що заходило, якась висока, дещо пригорблена постать. Ішла поволі, неначе без цілі, якась пані в чорному довгому плащі з малою торбинкою під пахою. Червоні відблиски грали полум'ям на кількох сивих волосках, що висунулися з-під чорного, круглого капелюшка. Коли вона побачила пару, що стояла по другому боці вулиці на тлі криваво заходячого сонця, вона скинула спочатку лише поглядом і немов хотіла б іти далі. Але раптом сива пані стала і звернулась цілою постаттю в бік людини, що крокувала якраз, перекравуючи їздню, в її бік. Це йшов Богдан. Пані піднесла пальці правої руки до губ, а з її лівої руки вилетіла на плити хідника торбинка, з якої брязкотом полетіло кілька ключів і якесь інше вбоге причандалля. Вона сперлась лівою рукою об мур, а з її широко відчинених очей не впала ні одна сьоза, коли її збілілі губи захриплим шепотом промовили в бік постаті, що йшла через вулицю, з витягненими, немов люнатик, в її сторону долонями:

– Сину, сину, так довго тебе не було...

Розділ 6. Вечерниці в клюбі.

– Ах, пане поручнику! Вас так рідко тепер тут бачиться!

– Як там на фронті, пане Юрку! Ідем далі вперед?

– Ох, киньте ж ці розмови, пані. Дайте нашому воякові розважитись!

– Одна чарка, пане товаришу?

– Або чергове танґо, пане старшино?...

Міра стояла в дверях розбавленої залі і дивилась на барвисту ґрупу жінок і чоловіків, що тісним колом обступила середнього росту людину, добре понад тридцятку, з виразним, відкритим обличчям і виголеною головою, одягнену в німецький військовий однострій. Вояк мав плетені відзнаки зондерфюрера, але це не перешкоджувало громаді, що прилипла до нього, надавати йому всяких можливих ранґ, до майора включно. Уніформований із спокійним, стриманим усміхом сприймав усі почесті і, не втрачаючи рівноваги, намагався виповнити всі запрошення, до чарки і до танґа.

Міра поправила перед одним з великих дзеркал, що сягали аж до долівки, своє гладко зачісане волосся, торкнула легко карміном губи і поспішила в напрямі залі, куди посунула якраз за вояком галаслива громада. Навпроти неї надходив Богдан. Темноблакитний одяг добре відзначав широчінь його рамен, а біла сорочка підкреслювала темний тембр лиця, що контрастував знову ж з ясною чуприною. Богдан усміхнувся:

– Бідний Юрко Піддубний! Не досить, що дають йому бобу на фронті, ще й тут пані взялись до нього.

– Цікаво. Я ніколи не думала, що він матиме такі товариські успіхи. Ще й до того одружений...

– Не думай, що лише такі холостяки, як я, мають успіхи в жінок, Міро. Чи так? – нахилився до своєї партнерки, яка притиснена до нього, крокувала з ним у скандованому ритмі „Кумпарсіти".

– Не знаю. А втім, хто тобі сказав, що ти маєш якісь успіхи? – відповіла дівчина холодним тоном, але чортик, що засвітив в її очах говорив щось зовсім іншого.

– Хай і так. Але щодо Юрка, то успіх має не він, але просто уніформ.

– Це ревнощі. А втім, признайся, що й ти, і ви всі хотіли б носити уніформ – вже зовсім поважним тоном сказала Міра.

– Не цей, не цей, дівчино. Ах, коби ти знала...

– Може й знаю – спокійно й тихо закінчила вона розмову, знижаючи голос до шепоту, бо якраз урвалась орхестра, і настала коротка хвилина тиші, перервана негайно оплесками публіки.

Наступним загримів розколисаний вальс, і з залі підскочив Роман Денисюк. За один момент партнерка Богдана щезла в розколисаному вирі. Богдан поволі обернувся і попрямував у сторону вестибулю. Він пробіг іще очима по оббитих деревом стінах, перекинувся усміхненим поглядом з дириґентом орхестри і втопив на хвилину зір у змішаному натовпі пар. Якраз пропливала поруч Наталка в обіймах якогось брунета. Вона поза плечима партнера всміхнулась і кинула в сторону Богдана якесь слово, якого він вже й не дочув. Довгий погляд супроводив його аж до дверей, але він не відчував і цього. Минув стоячу на порозі трійку, де якраз гладко зачісаний брунет в елеґантному дворядовому одязі тлумачив щось високому, дещо лисавому бльондинові з пригорбленою постаттю. Третій, чорнявець із малим вусиком, стояв і не вмішувався до розмови.

– Але ж, Олеську, – переконував брунет – бігме Боже, казав мені: роблять якесь українське військо. Балій мені казав, а він, міркую, знає.

– Так – без ентузіязму згодився лисавий. – Так, а Свентка і ту цілу пачку з леґіону запхали на Лонцького! Ще нас там тепер бракує, Зенек, і буде військо...

– Якби ви сиділи тихо і випили горілки – вмішався той з вусиком – було б краще. – Він моргнув оком у бік коридору, звідки якраз вийшов малий чоловічок в окулярах, у товаристві ясноволосого німця, одягненого в уніформу гавпштурмфюрера СД. Розмовці поглянули і квапливо погодились:

– Рація, Дуфта. Без горілки того не розбереш. Пішли до буфету!

Богдан попхав легонько двері бібліотечної залі і заглянув туди обережно. Звичайно тут бувало спокійно, навіть коли деінде був натовп. Тепер теж царила тут тиша, а один з великих шкіряних фотелів запрошував до спочинку. Ґаран запав у нього і, витягнувши набуту ще ранком у Базилька на Ринку пачку „симфонії", закурив. Він був вже втомлений цілою цією гамірною і, власне кажучи, ці Маланчині вечорниці в Мистецькому Клюбі його зовсім не цікавили. Але Міра і Дора просили, щоб піти десь разом з Романом зустріти новий, 1943 рік – так що він, не показуючи неохоти, погодився. До розваг справді не було настрою.

Роки були тяжкі. На вулицях багряними квітами з'являлись „бекантмахунґи" про страту чергових десятків закладників, тюрми були переповнені, щораз приходила вістка про чергову облаву, чергову страту, чергове арештування. Харчеве становище було прикре, довіз із сіл перетинали розбещені польські фольксдойчери-„баншуци", і Богданові добре доводилось крутити, щоб сяк-так прожити з скромної платні урядовця однієї із чисельних „штелле", що носили до війни назву якогось там союзу. Мати ставала щораз слабша, роки безпашпортної поневірки за большевиків поклали свій важкий тягар на її тендітні плечі, втомлене серце щораз частіше відмовляло послуху. Все таки вона не лише бадьоро старалась вести хатнє господарство, але спокійно і без страху сприймала, ніби ні про що не знаючи, відвідини й сходини друзів Богдана в їх хаті, – хоч вона добре знала, що за це грозить. Ходила разом з панею Ґрець варити страву, для політв'язнів до Комітету і взагалі намагалась, щоб її особа не перешкоджала ні в чому синові. Вона з радістю сприймала зацікавлення сина Мірою, і вони стали навіть добрими подругами, скільки це дозволяла різниця віку. Але був же спільний пункт: він.

З часу „Батурина" і зустрічі з мамою на вулиці, знайомість молодих затіснилась. Вони блукали осінню, а потім знову весною і черговою осінню, по парку, збирали шелестливе листя клену і казали собі багато дечого. Все ж таки Богдан не мав відваги запропонувати одруження. Він жив у постійній напрузі, і коли бачив, як один по одному пропадають його друзі, то всі слова, що він хотів би сказати коханій дівчині, в’янули на його устах, ще заки мали час зацвісти. Вона знала це і не говорила нічого. Вони вірили, що щось прийде і переломить ворожу напруженість вулиць, покритих червоними плахтами з закривленим хрестом, і твердий стукіт чоботів чужого вояцтва. Богдан не раз оглядався ревниво за кам'яними рядами сірих сотень, що проходили з грімким „галліі-галльооо!" по бруках його міста, і йому ввижались такі самі сотні й полки, що йдуть рідним, стрілецьким шляхом. Замість цього – приходили такі вістки, як ось ця остання, що її дискутувала трійка на порозі. Значить, це таки правда і – старшини Леґіону, що так гордо вмаршував був із Шухом в 41-ому під Катедру Юра – вже знову в черговій тюрмі... Ах, до ста чортів!...

Двері рипнули, і до кімнати всунулась спершу голена голова вояка, що нещодавно так відважно тримав фронт проти жіночих наступів, а опісля й ціла уніформована постать.

– Нема нікого? Ах, це ти, Богдане! Слава Богу – замордують мене вражі баби, – сапнув прибулий, простягаючися з задоволенням у фотелі біля Богдана. – Дай закурити... Ніхто тут не заходить, що?

– Маєш успіх, Юрку – витягнув цигарки Ґаран. – Успіхи, як ніколи!

– Ах, дай спокій! Знаєш добре, про що йде. Народ любить мундир, брате. А ти не любиш? – пустив з розкішшю дим вояк.

– Як символ, так. Не як прикрасу. І до того – свій, а не чужий!

– Ой, Дуську, Дуську, не підскакуй! Думаєш, що мені приємно носити це барахло? Ще й до того, карку наставляти, там, коло того клятого Сталінграду? Але сказано: якщо гриб – лізь у кошіль. Поставили тут – стій! Але почекай: кажуть, має бути щось і для нас; чув ті вістки про наші відділи?

– Пізно, Юрку, пізно – скривився запитаний. – На два роки запізно. А як там, коло того твого Сталінграду?

– Беруть у шкіру, – теж скривився Піддубний. – Беруть у шкіру, і тому, мабуть, ці нові проєкти. Ну, а як буде щось – підеш? За „Червоною калиною", за стрілецьким шляхом? Ти ж завжди любив військо! Пам'ятаю, як ти дерся до тієї підхорунжівки...

– Не знаю, – якось задумано відповів, витягаючи нову цигарку Ґаран. – Здається, мабуть, ні. Чув? Знову посадили наших у тюрму, тих з Леґіону. Сидять усі старшини, один Шух вирвався. Тут і „Червона калина" не поможе. Кінець з романтикою, Юра. А служити за марґарину не підемо!

– Ну, побачимо, – підвівся вояк. – Дякую за куриво. Ще рано тепер говорити. Але я більше, мабуть, бачив за тебе. Знаєш, хто буде мати залізо в руці і знатиме, що з ним діяти, то... Побачимо. А ти не кажи гоц!

– Кажу, Юрку. Не подорозі з ними, і пізно, – підвівся теж Богдан. – Ну, ходім подивитись, що там без нас роблять...

Заля гула. Якраз скінчив свій виступ худорлявий баритон у фраку, і він кланявся, відповідаючи усміхами, на домагання наддатків. Нарешті дав знак акомпаніяторові, і по залі попливли модульовані звуки модного танґа з „Веселого Львова". Співак був, знати, улюбленцем публіки, бо ще довго не вмовкали аплявзи, доки хтось не гукнув, що наближається дванадцята, і пора стрічати новий рік.

Коли погасли світла, і всі чарки підійнялись угору, Богдан стояв коло Міри. Їх руки сплелись тісно, а очі шукали себе в темряві.

– Що він нам принесе, Богдане? – почув він слова коло свого вуха. Він не вспів іще відповісти, коли ззаду хтось вигукнув з веселою іронією:

– В кожному разі – зміну! І знову чергову зміну, і знову черговий рік!

Вони оглянулись. Позаду стояла Наталка Березинська. Коли знову заясніли світла, вона підійшла з чаркою до них і, торкнувшись їхніх келехів, сказала:

– За ваше, молоді! – вона моргнула і відплинула в юрбу. За хвилину було чути в другому кінці залі її низький, пристрасний сміх.

– Не люблю її – з несподіваним вибухом сказала Міра. – Не люблю!

Роман обкинув її довгим поглядом.

Вулиці є темні, і ліхтарні не світять. Це ж війна, і є затемнення. Блимають де-не-де світла ручних ліхтариків.

Богдан і Роман перевірюють, чи нічні перепустки в кишені, і беруть під руки дівчат. Дорога буде прикра, шляється багато підпитого вояцтва. По другому боці вибухає п'яний рев:

– Панєнка, панєнка! ком, ком!

Доглянули, чорт! Треба швидко перейти кілька вулиць і притаїтися в тіні брами. Дівчата дрижать. Ах, до хати ще так далеко. Скільки ще прийдеться перенести таких зачіпок! І щоб на тому скінчилось! – зідхає Дора.

Позаду бахає в ясне, зоряне небо постріл. Вслід за ним чути п'яний рев-спів:

Ком, панєнка, шляфен – морґен сахарін!
Вшістко єдно война, іх фаре нах Берлін!

В тиші бічної вулички все затихає.

– З ними? – думає Богдан. – З ними? Ніколи!

Розділ 7. Останній рекорд.

Гомінкий голос у меґафоні скандував поволі:

– Увага, увага! Подаємо висліди бігу на двісті метрів. Першим прибув до мети Роман Денисюк із Карпатського Клюбу, перед Микитулою з „Тризуба". Після цього бігу загальне точкування таке...

Роман вдоволено посміхнувся, знімаючи, сидячи на зеленій мураві майдану, капці з гострими шпіцами і надягаючи звичайні, руханкові трампки. З деревляної трибуни і з прилягаючих до майдану лавиць вдарив в небо гук аплявзу публіки, що тісним вінцем опоясала чорну стяжку жужлевої бігової доріжки. По майдану крутились одягнені в біле судді, з червоними пов'язками, знаками їх функцій, на раменах. Коли прогув аплявз, малий шатен в окулярах, підійняв знову свою трубу і проскандував:

– Увага, увага! Змагуни до стусану кулею, прошу голоситись до судейського столика. Приготовляються змагунки до бігу жінок на 60 метрів...

Роман встав, натягнув, не зважаючи на теплий липневий день, вовняний тренінґовий одяг, перейшов через пусту тепер бігову доріжку, на якій видніли ще, коло білих паликів, що відзначали мету, сліди фінішових кроків, погладив рукою білу стрічку, що звисала з одного з паликів, і попростував, перескочивши бар'єру, до бічного входу на трибуну. З пошаною розсунулись перед ним ряди глядачів, а позад себе він почув шарудіння слів:

– Це Денисюк, Денисюк... Він іще бігтиме в штафеті...

Роман просовувався поміж публікою, що засіла перші ряди степениці. Останні ряди її, під задньою, загальною стіною, були вільні, і там якраз, на свойому старому місці в лівому боці дерев'яної будівлі, захотів спочити переможець Ще кількакратно він почув своє ім'я, а одне з двох дівчачі коло яких він якраз перейшов, обернулась за ним і сказала:

– Це є Роман Денисюк. Він сьогодні бігає востаннє, знаєш? Завтра він відходить до Дивізії...

Він простягся на деревляній лаві і поглянув вниз, де з-під даху трибуни виринав сочистий зелений прямокутник майдану, чорніла бігова доріжка, і де увихались барвисті постаті змагунів, що з металевого кола кидали кулею. Поміж ними кружляли білі сильвети суддів. Далі видно було тополеву алею Стрийського шосе і чергові спортові майдани. Ліворуч видніла площа „Сокола Батька", там далі – вежа радіостації і горбки Снопкова, де стільки часу перейшло на зимових лещетарських тренінґах. Роман подумав: Невже це справді останній раз? Невже тепер, коли нарешті сповняється те, чого так завжди він хотів – коли він зможе стати вояком, навчитись орудувати зброєю і вести людей – невже йому жалко стає?

Внизу трибуни надходили, шукаючи доброго місця, Богдан з Мірою та Дорою. Вони розглядались, немов когось шукаючи, але Роман спустив голову, не бажаючи, щоб його впізнали тепер власні приятелі. Він хотів бути сам, прощаючи свою спортову минувшину, коли починався старт у невідоме. Всі офіційні, як він казав, „шопки", що з ними було злучене проголошення набору до Дивізії „Галичина", він прийняв без ентузіязму й радости. Ні церковні паради, ні здвиги, ні студентські маніфестації не зворушували його аж ніяк. Хтось мусить робити рух – ствердив тверезо Денисюк і, склавши заяву на політехніці про свій відхід із студій, в самому початку один із перших зголосився до набірної комісії. СС-івські медики з задоволенням гляділи на його засмалене, м'язисте тіло і елястичні спортові рухи, відкритий зір та поставу вояка.

– Ґеборенер фюрер – сказав якийсь миршавенький штабс-арцт, вказуючи на молодого велетня.

– Ах, ти, нуждо! – подумав Роман, відходячи зі карткою новобранця. – Могила на вас усіх!...

Завтра мав відходити перший транспорт добровольців на вишкіл, їзда заповідалась цікаво, бо ж більшість студентської громади їхала якраз першим транспортом. Очевидно, не бракувало й реклямованих, не бракло і таких, що після "вритого пориву загального ентузіязму дали б тисячі за „вицофання" зголошення. Такі викручувались, як знали. Всюди є паршивці – подумав іще Роман, підводячись на рівні ноги. Знизу кликав вже меґафон:

– Увага, увага! Змагуни до штафети 4х100 метрів на старт! Стартують у такому порядку: перша доріжка – штафета Карпатського Клюбу в складі: Нетеч, Ліневич, Рабах і Денисюк. На другій доріжці – штафета „Тризуба" в складі... На третій...

– Здоров, Романе! Здоров, герою! – поплескав його по плечах Ґаран, коли він сходив вниз по східцях і зупинився коло дівчат, щоб привітатись. – Ну, що, а кропнеш іще на кінець якийсь рекорд?

Зачіплений спокійно подивився в очі товариша:

– Як Бог дасть. Але нас там чотирьох, не я сам – всі мусять потиснутись. А ти – не підскакуй з героями. Ще й ти там будеш...

Він не слухав протестів Богдана і, перескокуючи по три східці, збіг швидко вниз, де овалем замкнула майдан доріжка.

Найбільше нервувався Володька Нетеч, що мав іти з старту. Рабах заспокоював харків'янина:

– Вова, темний народе! Не крутися! Виграєм і так – коби лише рекорд. І вважай на зміну!

– Файно єст – дрижачими губами витиснув із себе Володька, і вся чвірка бухнула сміхом. За хвилину стояли вони вже вкупі з противниками, розставлені по змінам, і чекали на стріл стартера, в довгому білому халаті...

– На місцяаааа... готовіііі...

Трах! – гукнула стартова пістоля, яка якось на цей раз не підвела, і чотири пари ніг задудніли на доріжці, чотири пари рук замахали в блискавичному ритмі. Володька, що гнав першою доріжкою, мав вже аванс кількох метрів і після простої віддав дерев'яну паличку кучерявому Ліневичеві, спокійно як на тренінґу. Коли він, здержуючи швидкість, зходив в бік на майдан, він щось голосно крикнув і Роман хоч не дочув, присягнувби, що Володька гукнув:

– „Файно єст!"

Змагун „Тризуба" доходив малого, тендітного Ліневича, який мав найтруднішу частину роботи – біг по кривині. Малий кучерявець, який відходив завтра теж разом з Романом, затиснув губи, і його ноги забігали ще швидшим ритмом, поки він не почув знову приспішеного віддиху суперників на своїх плечах і не передав палочки черговому – лисому Рабахові. Цей останній, весь позеленілий, як завжди з емоції, вирвав наче карабінова куля і маючи на плечах цілу фалянґу переслідувачів, які завжди ще трималися небезпечно близько, наближався по кривині доріжки щораз блище до Романа. Цей станув на накресленій вапном лінії, нишком перехрестився і витягнувши взад руку, щоб перебрати паличку, рушив, набираючи темпу. Не оглядаючись, почув позаду глухе дуднення кількох пар ніг і коли паличка вдарила з розгону його по витягненій назад долоні – він вже був в повному бігу. Поза ним фінішував, він знав, впертий як бульдоґ, сильний як атлет, найгрізніший його суперник – Микитула. Публіка, яка до останньої зміни мовчала притаївшись на фініш, загреміла тепер немов спущене з ланцюга стадо чортів. З оглушливого хору виривався могутній дзвін вигуків, скандований під ритм кроків бігунів:

– Ро-ман! Ро-ман!

Ще кілька останніх, довгих фінішових кроків і білий поцілунок стрічки на меті зустрів переможця. Ззаду надбігали засапані конкуренти. Рабах, Ліневич і Нетеч гнали назустріч з витягненими раменами. Володька повидиму дерся:

– Файно єст, Роман! Файно єст! Меґафон скандував:

– Розставний біг 4х100 метрів виграла дружина Карпатського Клюбу перед дружиною „Тризуба" за час нового краєвого рекорду... Дальші місця зайняли...

Розділ 8. Розмова в алеї.

Вертались в пятірку. Крім дівчат і Богдана, десь несподівано виринув із юрби глядачів, що простували до брами, Анатоль і прилучився до товариства. Він похудав і дещо змарнів, а на питання Міри куди його носило останніми тижнями Анатоль усміхнувся своєю добрячо-іронічною усмішкою, прижмурив очі і сказав:

– За дівчатами бігав, Міра. Не віриш...?

– А хіба ти потрапиш, – обурено вмішалась Дора – вічно лише ця...

– Тссс, спокійно... – підніс руку Анатоль – кожний є по свойому щасливий.

Коли підвели дівчат, які мешкали в бльоках недалеко шосе і вони обіцяли прийти на стацію прощати „героя", як дразнив Романа Богдан, Анатоль запропонував перейтися парком. Товариші погодились радо – а Роман подумав, що чей же і це теж останній раз...

– Я знаю, що ти хочеш сказати, Богдане – почав, немов попереджуючи контрнаступом атаку, Роман, коли дерева довгої алеї звузили небосклін над ними – я знаю, що ти думаєш і я знаю, що я роблю.

– Ах, невже ти це передумав? – з докором відповів Богдан. – По цих всіх досвідах? По цих арештах, розстрілах, вішаннях? А крім цього...

– Крім цього, я знаю, – це вже за пізно. Два роки тому і так далі, я знаю. За пізно для них. Але не для нас! Для нас найкраща пора!

– Ах, нема про що говорити. Всі ви не видите куди йдете і з ким. Це ж аґентура, аґентура – не бачиш? – говорив пристрасно Богдан.

– А що ж тоді була ця вся історія з Усусусами? Ці всі австрійські уніформи, присяги на вірність і інша халепа? Що інше, правда? – вже дещо більш гострим тоном відповів спортсмен.

– В тім і біда, що тут використовується ця вся „червонокалинна пропаґанда": „Не ридай, а добувай", „Курилася доріженька", і весь цей духовий балянс романтики, що нам їх залишили „Лицарі Залізної Остроги"! Часи міняються!

– Чи не за гостро, Богдане? Чи справді це баляст і чи дійсно ти думаєш, що це що ми робимо щось інше тому що інший час і інший накинений партнер? А тебе ніколи не манила „Червона Калина"? – надлетіло тихе питання молодого велитня.

– Сядьмо – запропонував Анатоль, що мовчки прислухувався дотепер розмові. – Сядьмо. Краще говорити буде.

Вони сіли під смерекою на лавці, що її зеленими віттями оповила темно-зелена смеречина. Внизу чути було рехотання жаб в ставку. Надходив сумерк.

– Чому питаєш, Ромку? – відповів на запит, підперши в задумі голову спертою на коліно рукою Богдан. – Чому питаєш? Знаєш, що ми не зможемо викреслити двадцяти років духовної спадщини Стрілецтва у нас. Це й якраз погано. Не романтики, а реалізму нам треба. Реалізму, щоб міг стримати афект, там де це конечне.

– Мені не пошкодить романтика – твердо сказав Роман, немовби він нарешті почув це нащо він чекав від початку розмови. – Мені не пошкодить романтика бо я реаліст і до дивізії йду тому щоби мав вам хто зробити „брудну роботу", коли прийде час робити революцію зброєю маси. Хто здобуде місто, хто вам розставить ґранатомети, хто поведе за собою сотню вміло і вправно? Я хочу цього навчитись і я це вмітиму, будь спокійний.

Він перервав на хвилину і опісля хапливо говорив далі:

– А тобі, тобі якраз треба реалізму. Тобі, вічному романтикові, тобі що сприймаєш світ чуттями, що кермуєшся настроєм і серцем. І тебе навчить цього Дивізія!

– Мене? – непевно сказав, піднісши голову Ґаран – мене? Яж туди зовсім не вибираюся...

– Пожди. За глибоко якраз в тебе запала ця „червонокалинщина", і ти вже сьогодні був би зо мною, як би не твої псевдо-застереження. Ти чекаєш вже й тепер, щоб отримати розгрішення. Як думаєте, Анатоль? – звернувся до мовчазного слухача велитень.

– Це індивідуальна справа. Становище Проводу ясне, але й ваші арґументи не без ціни – відповів стримано запитаний.

– Ну, підем, – підвівся поволі спортсмен. – Мені належиться відпочинок. Два виграні біги сьогодні, один рекорд, а завтра в... далеку дорогу.

– За стрілецький звичай? – сказав голосом, якого тон годі було збагнути, Анатоль, підводячись і собі з лавки.

– За стрілецький звичай! – твердо і впевнено повторив Роман.

Богдан мовчав. Він мовчав і тоді, коли на розі вулиці прощались з Романом.

– Не забудьте, прийдіть завтра – вигукнув на пращання Денисюк.

– Прийду, прийду напевно – відгукнув Богдан. А коли постать товариша зникла за рогом вулиці він звернувся до Анатоля:

– Ви ж хіба прийдете теж, друже?

Голос Анатоля не був позбавлений питомої добрячої іронії коли він відповів:

– Прийду напевно. Тим більше, що з наказу Проводу відходжу завтра на... військовий вишкіл до Дивізії „Галичина".

Кроки Анатоля затихли вже давно в бічній вуличці. Здаля видзвонював свою пісоньку дзеленькіт трамваю, що скрипів на закруті, а прохожі із здивованням дивились на молодого чоловіка, що стояв мов приголомшений, на розі вулиці.

Розділ 9. Ми, з Ґаліції фрайвілікі.

На чернівецькому залізничному двірці була справжня суматоха. Майже вся публіка, яка протягом дня супроводжала заквітчаних добровольців від Богослужби і промов на Пелчинській вулиці, та дефіляди під університетом до маніфестації під запрапореною трибуною перед театром – майже всі ці люди рушили тепер вслід за добровольцями на стацію. Тут стояли вже два потяги під парою. Богдан із дівчатами і ґрупа складена з кількох чоловіків і жінок між якими не бракло й Володьки, Наталки, Парковського – зближалася вже поволі до залізничних рейок. Розмовляли про, як казав Богдан, – „паради":

– А бачиш, таки старшин Леґіону випустили! Це вже успіх! – переконувала Міра. Богдан не давав себе переконати.

– Певно! Та ж потребували когось хто б їм повів дефіляду! – з насмішкою сказав він, коли переходили на другий бік вулиці.

– Дивізія потребуватиме їх також – підхопила Міра. – А своєю дорогою, то вони добре виглядали. А як Невмірущий здавав звіт Вехтерові, зле це робив, що?

– Коби на цьому звіті скінчилось – добре було б... можуть прийти і інші звіти... – пробурмотів ще Богдан і вони вмішались в гамірну юрбу пращаючих і добровольців.

До одягів новобранців поначіпляли дівчата поверх блакитних щитиків із золотими левами китиці квітів. Ці китиці видніли на міських маринарках вчерашньої „золотої молоді" і на брунатних, з овечої вовни плетених, светерах кріпких молодих бойків та струнких лемків і гуцулів. Народ був переважно вже зачемеричений, згідно з традицією що від віків наказувала їх предкам „пити за ринського", коли йдеться в рекрути. На ваґонах мальовано нашвидкоруч крейдою написи, і ґрупка новоприбулих затримувалась перед кожним із них, коментуючи їх разом із цілою публікою. На особових ваґонах, що везли до Брна мабуть кандидатів на старшин, виднів першим напис: „Бувайте здорові, рекламовані!" і коло нього затримувалось найменше цивільних чоловічих відвідувачів. Інший напис голосив: „Через Брно до Львова і Києва!". Якийсь сільський юнак, у заквітчаній вишиванці кінчав якраз малювати тризуб на свойому ваґоні, а вже другий побіч малював велике: „Слава Україні!". Нечисленні німці крутились між тим натовпом, і всі, та разом з тим і вони відчували, що тут вони в цій громаді, що прощає добровольців – зовсім непотрібні.

Вигуки й переклики чергувались і схрещувались у повітрі. Ніхто не чув добре чого хотів хтось другий, але і так кожний знав про що йдеться. При кінці плятформи, десь поза ваґонами, стояли тримаючись за руки, пари, і очевидно обіцювали собі різні речі, які так важко, особливо в воєнний час, дотримати.

Богдан із дівчатами та Володькою перейшли вздовж обоїх потягів, потискаючи витягнені до них руки, кидаючи це чи інше слово пращання, коли вони нарешті натрапили на ґрупу спортсменів, серед яких посередині стояв Роман. Він махнув рукою здалека, а за хвилину ціла громада крокувала вже разом.

– Півштафети вже тут – ствердив заквітчаний Роман, поглядаючи з усмішкою на теж таксамо удекорованого Ліневича.

– А друга половина, мабуть, вже і лишиться – поспішив хтось із поясненням – Рабаха відкинула комісія, а Володька...

– Так, у Володьки мама і сестра і нема кому про них подбати – перетяв дискусію Роман. – А деж решта героїв?

Вони проходили якраз коло більшої, гамірної ґрупи, в якій визначався ясний тенорок з виразним львівським акцентом. Барвна ґрупа вибухала щораз галасливим сміхом. Центр уваги її становив, – Богдан не вірив своїм очам – Базилько, продавець цигарок на Ринку і товариш його дитячих забав. Базилька флянґували дві жіночі постаті питомого вигляду, які годі було назвати дамами. Вони були так само підхмелені, як і він, і переплітували вибухи сміху з його дотепів рясними потоками сліз жалю. Базилько доглянув ґрупу проходячих і раптом, заточуючись, вирвався споміж своїх приклонників і із словами:

– Зачекайте, селепня! Мій колєґа йде! – рушив просто на Богдана.

Він став два кроки перед своїм товаришем і комічно прибираючи військову поставу, зарапортував:

– Мельдую послушно, пане подхоронжи: капраль Баліцкі, звани Базиль, заасентерований до Дивізії!

Коли Богдан залишивши своїх, які станули на боці, приглядаючись сцені, підійшов з витягненою долонею в бік Базилька, цей останній замахав раптом руками і вказуючи на заквітчаного, величезного лева на грудях, гукнув:

– Не так раз-два, фраєр! А де твій, той-во – показав на відзнаку – жовтий пес? Гуляєш з нами? ні?

– Базильку, – сказав стримуючись Богдан, якому стало прикро і соромно. (Якраз усі мусять бути свідками цієї сцени!) – Базильку, є різні справи...

– Га? Різні справи? То значить, ти не фалюєш з нами? Ти? – раптом немов втративши все похмілля відразу і ставши просто, сказав ще вищим тенорком Балицький.

– Ах, ти того не розумієш, Базиль! – давним тоном вожатого дитячих забав засичав Богдан. – Не розумієш!

– Ну, йо! Не розумієш! – і собі гострим тоном, з якого вивітрили вже останки хмелю, рубонув Базиль. – Н-е ро-зу-мі-єш! – повторив іронічно. – На то я за дурний! А на то, щоби розуміти ті всі фраєрскі кавали, що ти мені ґітар крутив, там на Вірменській, то я був мудрий, йо? Ті всі: „Січові Стрільці", Крути і листопади! А нині Базиль фраєр, нині Базиль дурний...

– Василю, – пробував щераз Богдан, для якого прості слова колишнього товариша раптом стали нестерпно болючі, – Василю...

– Німа „Василю". Німа! Скінчилося. Ну, будь блят, Дусєк, най буде! Най я буду фраер. Я і ті селепи там! – показав рукою позад себе, де чекала його ґрупа вишиваних хлопців, міської босячні і його дами. – Шлюс! – Він повернувся круто, немов не бачучи витягнутої руки Ґарана і знову заточуючись пошкандибав назад. За хвилину з гурту було чути вже його спів, від якого вуха в'янули:

– „Ми з Ґаліції фрайвілікі, нє пуйдзєми на анґлікі..."

Всі ніяково мовчали, і перший Роман запропонував піти відшукати Рудича.

Анатоля не вдалось відшукати. Він, мабуть, десь зарився у нутрі якогось ваґону і, до речі, слушно! – подумав Богдан, який не міг ще прийти до себе після сцени з Базильком, – на Анатоля, на „Обуха" неодин шпіцель гострить собі зуби. Вони покинули шукати товариша і попращавшись коротко ще раз з Романом та другими, пішли в сторону трамвайної зупинки. Роман не говорив вже нічого при пращанні, але його потиск руки був теплий і прихильний, а останнє „до побачення" таке як щодня.

Потяг рушив, коли вони йшли вже поволі до виходу. Замахали білі хустинки. З усіх грудей рвонуло в літній вечір грімке: „Слава!" Позаду них і боку ваґонів, що якраз рушали, гримнула пісня.

– Ну, колеґо, – почув за собою голос Богдан, коли він ждав із задуманими дівчатами коло зупинки – як думаєте тепер: чи здобудемо Україну тільки пістолею і лісом, чи також і комісняком та крісом?

Вони оглянулися. За ними, коло зупинки, стояв меценас Іван Будницький, усусус і давній член УВО, а тепер один із керманичів Військової Управи. Він нераз відвідував Богдана в його бюрі полагоджуючи справи клієнтів своєї канцелярії і нераз ставляв йому подібні питання. Богдан поглянув у мудрі, вицвілі блакитні очі старого вояка і задумано сказав:

– Сам не знаю, докторе. Здається, що одним – і другим.

Розділ 10. Поради інженера Неволі.

Дзвінок телефону на столі задзвонив гостро і настирливо. Секретарка поглянула допитливо на Ґарана, а на його знак, перервала стенографування і підняла слухальце.

– Не дають ніяк докінчити цього проклятого річного звіту – нетерпеливився, ходячи по кімнаті нервовими кроками.

– До вас, – подала чорну трубку секретарка – якийсь пан Неволя, чи Недоля.

Богдан перескочив думкою від звіту до справ зв'язаних із прізвищем інженера Неволі. Знову буде чогось домагатися, з тою його проклятою гуртівнею заліза. Але треба обережно. Про зв'язки Неволі з Пелчинською вулицею, обласний говорив зовсім недвозначно. А ще й недавно дзвонив якийсь ґештапівець в його справі...

Тому його голос мав всі прикмети прихильности, коли він приклав слухальце до вуха:

– Доброго здоровля, інженере! Тут Ґаран. Що там, знову якісь клопоти з залізом?

– На цей раз ні – відповів глибокий баритон з телефону і Богдан виразно побачив перед собою худощаве, рішуче обличчя Неволі. – Клопоти є і то різні. Але я маю до вас іншу претензію...

– Зачинає бути цікаво – подумав Богдан і дав знак секретарці. Вона швидко позбирала свої причандали і тихо вийшла з кімнати.

– Так, – продовжував темний голос, – я хочу вас... – Богдан чомусь стримав подих – я хочу вас запросити на горілку, друже! До мене, насьогодні, вечір. Поговоримо, вип'єм, закусимо... Це вже, здавна я повинен був вас запросити.

Несподіванка була велика. Богдана нераз запрошували його інтересенти і він звичайно приймав запрошення. Але Неволя? Ще й до того не до ресторану, але до хати? Щось тут чути – подумав насторожившись Ґаран, відповідаючи тим часом голосом, в якому не було чути нічого, крім приємного здивування:

– На горілку? мила вістка, інженере. До того я завжди готовий. Буде більше товариство?

– Навпаки. Я не хотів би собі псувати вечора маючи нарешті нагоду порозмовляти з вами троха. А ви не журіться – з Неволею не будете нудьгувати, хе-хе... Отже – ґемахт? Що друже?

– Ґемахт – відповів весело Богдан, намагаючись надати свому голосові якнайпривітливіше звучання, а одночасно глибока морщина появилася на його чолі. Поволі відклав слухальце. За хвилину підняв його знову і накрутив число крамниці „Союзу", де працювала бухгалтеркою Міра.

– Слухай, Мірко – заговорив швидко, коли у телефоні почув знайоме, щоденне: „Союз. При апараті Валицька". – Не підемо сьогодні до „Одеону". Маю справи.

– Важне? – почулось у відповіді дзвінким дівочим голосом, в якому не чути було ні однієї нотки розчарування. Вона ніколи не дасть по собі пізнати дрібних прикростей – подумав з приємністю Богдан, відповідаючи тимчасом:

– Важне. Може навіть і дуже важне. До завтра, Мір.

– До завтра, Дуську – відповів голос у слухавці і Богдан положив трубку.

Він натягнув пальто, на якому видніла широка, чорна пов'язка жалоби, на лівому рукаві, і подавши ще в міжчасі кілька інструкцій свому заступникові, вийшов.

Падав великий, лапатий сніг і Ґаран підняв комір пальта крокуючи мокрими хідниками в бік вулиці, де жив Неволя. На бічних вулицях було тихо і темно. Богданові надлетіла виразна до болю думка про свіжу могилу на цвинтарі, що виросла кілька тижнів тому з написом на простому, дубовому хресті: „Ярослава Ґаран, 61 років". Старша пані померла тихою осінню, коли перші клинові листки падають з дерев, і коли морозні ранки віщують прихід твердої зими. Її зморене роками безпритульної людини без пашпорту за большевиків серце не довго тішилось віднайденим сином. Лікарі наказали віддати її до шпиталя, де й щодня її відвідувала Міра з Богданом та Дорою. Одного пополудня Богдан, зайнятий у бюрі, не зміг вирватись навіть на хвилину відвідин, а старша пані слабим голосом, що його переривали що хвилина атаки душности, довго говорила з Мірою, тримаючи її долоню в руках.

– Будь добра для нього, дитино, він не злий хлопець, я його знаю добре. – Сиві очі старої жінки дивились в лискучі зіниці дівчини, які так нагадували її власну молодість. Вихудла рука гладила довгі пальці Міри:

– Правда, що будеш добра?...

Коли наступного пополудня вони прийшли у двійку і Богдан відкрив двері шпитальної кімнати, вони побачили, що – місце матері порожне. Дві хворі, що лежали поруч, немов винувато поспускали очі.

– Нема вже Ярослави Ґаран – щераз подумав Богдан, бачучи знову візію засніженої могили. – І якої біди я тут сиджу?

Становище в місті і в цілому краю було щораз важче. Еґзекуції чергувались із вивозами на роботу, арешти падали щораз частіше. Від часу виїзду Анатоля зв'язок рвався щораз, а пані Ґрець теж не знала багато. Два тижні тому постійний зв'язковий Богдана, молодий студент і урядовець „Апотекенкаммер" пропав безслідно. В білий день забрали його озброєні в пістолі люди з бюра, всадили в авто і кудись повезли. Чорт знає, чи свої, чи чужі? – даремно старався розв'язати загадку Богдан. – Але найгірше сталось передвчора.

На помешкання Богдана прийшли вечором якісь два чоловіки, подали правильну кличку і зарекомендували себе як прибулі із Сходу, переїздом лише на одну ніч. Другого дня вони мали від'їхати далі на Захід. Ранком, переспавши, вони надягли куртки і чоботи і з виглядом нічому непричасних дядьків, попращавшись з Богданом та подякувши за гостину, вийшли. Все було б добре – якщо б не те, що вчора меценас Будницький немов мимоходом повідомив Богдана про отриману з кіл Комітету вістку про арешт двох якихсь визначних членів Організації, серед білого дня на вулиці. Чорт знає, що то все значить. Трохи прикро, – а ще до того це запрошення Неволі. Що той чортовий інженер може хотіти? – подумав Богдан натискаючи дзвінок на дверях, на яких висіла німецька візитка з написом: „Діпл. Інґ. Б. Неволя, Імпорт у. Експорт".

Господар був сьогодні дійсно симпатичний, і Богданові прийшла думка, що він власне ніколи не підозрівав цього понурого інженера в такій йовіяльности. Він витягнув мабуть заздалегідь приготовані холодні закуски із буфетової шафи, з блискучої батерії вибрав пляшку сливовиці („Бережись – пекольно міцна!" занотував в пам'яті Богдан) і запросив гостя запасти в глибокий шкіряний фотель напроти. Початкова розмова велася коло справ зовсім невтральних. Говорили про нові фільми, про футбол і Богдан вже був майже певний, що йдеться таки про зовсім звичайне, куртуазійне запрошення для реваншу за віддані урядові послуги, коли раптом Неволя зійшов на більш особисті тори:

– Знаєте, мені роблять велику кривду!

– Вам, інженере? – здивувався чемно Богдан, якому вже таки добре шуміли в голові випивані в гострому темпі чарки міцної сливовиці.

– Знаєте добре, в чому справа – перетяв інженер – ах, ці вічні поголоски про мою роботу... ну, знаєте... А до речі, я лише стараюсь людям помагати.

– Боже мій! – подумав Богдан – тепер лише тримай язик за зубами. Увага, до чорта з тим шумом у голові. Не дивитися на лямпу. Це тільки одна лямпа. Не дві! Не дві!

– Випиймо – простягнув чергову чарку господар. – Щоб в хаті не журились!

– Щоб не журились! – погодився Богдан. – На здоровля!

– А вам, теж треба уважати, щоб не журились. У вас наречена, правда?

– Увага, починається! – сиґналізував нервовим центрам мізок. – Тепер щось починається!

Але інженер перескочив знову на іншу тему:

– Всі говорять, що я людям шкоду приношу. А це неправда: ніхто не знає, скільки я поміг. І вам хотів би. Але ви в мойому ресорті не маєте нічого до діла, хе-хе, – засміявся, підносячи чергову чарку Неволя. – Радше ви, помогли мені. І я вам вдячний. За ваше здоровля...

– За ваше, інженере – посміхнувся криво Богдан. (Чого він, до чорта, хоче?)

– Чули ви про арешт тих двох? Ніби сватки, ніби собі такі селяни, а насправді провідники. Ах, як я не люблю цієї голоти – засичав інженер. – Але що вас це може обходити...

– Ось тут, ось тут справа! Значить, він знає. Встати і рубонути, чи... Сиди!

– Знаєте, а СД знає, звідки вони вийшли і де, мабуть, ночували. Мюллер казав мені, що знає. Десь в околиці Єзуїтського Городу. Ах, необережні люди! Але їх покищо не чіпають. Може, ще більше всиплеться.

Настала мовчанка.

– Так, – відізвався знову інженер. – Ви щось не в настрої сьогодні. Вип'єм?

– Ах, інженере, я ще сьогодні мушу вернутись до хати, а це досить далеко. В околиці Єзуїтського Городу – твердо сказав повстаючи Богдан, дивлячись просто у чорні очі Неволі.

– Ах, так? Це далеко. Але я вас підвезу машиною. Но, ваше здоровля, друже і не згадуйте погано Неволю... – говорив господар, встаючи й собі.

Вже на сходах він затримався і положив руку на плече гостя.

– Ви з меценасом Будницьким бачитесь не раз, що? А що він розповідає вам про Дивізію? Не цікавить це вас, що? О, там бракує ще багато здібних людей. Вас це не цікавить? – повторив щераз Неволя.

– Більше, ніж думаєте, інженере, – намагаючись іти просто відповів Богдан.

Мотор загув і вони рушили. Під кам'яницею, в якій жив Богдан, авто затрималось. Інженер без будь-яких вказівок заїхав просто під браму.

– Ви ж самі казали: в околиці Єзуїтського Городу – немов виправдуючись сказав Неволя, а в голосі його зачулось щось немов тон легкої іронії.

– Но, не згадуйте лихом Неволі. Часом і він комусь поможе. А навіть і дасть добру пораду...

– Дякую. – поволі відповів Богдан. – Дякую за гостину і за пораду, інженере.

– О, щось теж – сідав вже в авто Неволя. – Щось теж! Я ж вам нічого не сказав.

Світла ліхтарів машини блимнули на мурі сусіднього будинку, коли авто скручувало за ріг.

– Міра зажуриться – подумав, спершись на мур Богдан. – Але, нема ради. – За ним поволі захлопнулась важка залізна брама.

Розділ 11. „Червоно-калиновий баляст".

Па-та-та, па-та-та, па-та-та настукують на споєннях рейок важкі колеса швидкого потягу Краків-Берлін. Ритмічно колишуться в такт вагань розколисаних ресорів голови дрімаючих у переділі товаришів подорожі Богдана. Він, не може заснути. За хвилину буде кордон „Губернаторства" і Райху, і треба буде давати до провірки документи. Так дивно погодитися з думкою, що всі папери в порядку, що на цей раз переїздитиме кордон в швидкому поїзді, що документи непідроблені і що в його баґажі нема ніякої нелеґальщини. – Документи в порядку, – всміхається вдумці Богдан – та якіж це документи? Ось, цей білий папірець, в якому стоїть написано, що Богдан Ґаран, ґеборен 1916 ін Лємберґ, зголосився до СС Шюцен Дівізіон Ґаліцієн і що він їде до вишкільного табору. Так само, як ось і ці два молоді хлопці з підльвівських Винник, цей високий пан з поставою англійського джентельмена і з довгими пальцями піяніста, (як він себе назвав на двірці: Ґрозбецький чи Громецький?). Він теж якось так виглядає, як хтось із „своєї паки", оцей старший дядько з довгими вусами, і нарешті ці два кріпкі гуцули. Весь баґаж цей – напившися дещо на розгрівку – бо ж на стації було так холодно, це зима – спить тепер у теплому „вермахтс-абтайлю" і нахрапує таки зовсім солідно. Буде знову музика – якось без суму подумав Богдан нагадуючи довоєнні часи в школі польських підхорунжих, якої не дозволила закінчити тюрма.

Міра не плакала на двірці. Її сльози вилилися вже мабуть всі передтим, цього довгого пращального вечора, коли вони порядкували спільно Богданові папери і складали його речі, що з ними він їхав до війська. Вона сказала: Я і так знала – і по її лиці потекли два струмочки сліз, а тонкі пальці крутили безцільно якусь призначену на спалення знимку. – Я так і знала, Дуську, повторила вона щераз на двірці – коли вже прийшов останній момент, а грубий німець у червоному поясі через плече вигукнув: „Анштайґен, бітте! Тюре шліссен!"

– Але, може, там будеш безпечніший, ніж тут – вишептала затискаючи щераз рамена на його шиї в останньому поцілунку. Пані Ґрець, Дора і Володька та Парковський замахали хустинками, потяг засвистів і вечірнє небо з блідими зорями почало виходити зпоза півокруглих склепінь стаційної галі. Забілів ще годинник угорі на стіні, потяг свиснув щераз і вже замаячіли посеред тихого зимового вечору вежі міста.

– Ну, що ж, прощай Львове! Щераз не захід – сказав стоячий коло вікна пан з руками артиста, коли вже зникли зовсім білі хустинки пращальників, що підбігали десь далеко на пероні за потягом. – А кудою ж прийдеться вертатись знову? І чи взагалі прийдеться?

– Цікаво, – оглянувся на нього Богдан. Цікаво: він думає те ж, що і я. Але нічого, власне, дивного. Він же ж в цьому самому становищі і я ж бачив його вже там у лікаря, де нас так швидко визнали „здібними". Підстаршини в „Ерґенцунґсамті" миттю виповнили потрібні карточки, втягнули в картотеку і – Богдан подумав, що якщо він вийшовши звідтіля захотів би роздуматись – то вже буде дезертиром, пропало. До тих усіх смертних кар, що я їх собі на протязі останніх двох років заслужив, дійшла б і ще одна – за дезерцію, перед дулами рушниць складеного з співвояків екзекуційного плютону.

Пращальні візити не зайняли йому багато часу. В б'юрі, німецький „ляйтер" подивився на нього з деяким здивованням і пробурмотів: „Нна я, зі віссен ес бессер..." і нагадавши собі про свої офіційні обов'язки, урочисто встав та виструнчившись перед письмовим столом, потримав двохвилинну промову про „европейське завдання Ґаліцієн" та вірність фюрерові, що нас визволив з-під большевицького ярма. Вони обидва знали вартість цієї комедії, але знали теж і її необхідність, і щойно скінчивши офіційну частину, ляйтер поліз у долішню шухляду стола, витяг звідтіля пляшку „Ґольдвассеру" і, наливши дві глибокі чарки, всадив одну в Руку Богданові, а другу собі та припив до нього:

– Ферфлюхте шайсе, Ґаран, дас зі веґ мюссен! Прост!

Дві-три інші прощальні візити зайняли дальшого пів-дня. З них найважливіша була у „подруги Марти", якій Богдан покоротці з'ясував становище і просив зв'язатися коли буде можна з проводом, та подати йому умовленим кодом зв'язок до „своїх людей" у дивізії. Після розмови з Мірою Богдан був вже готовий до виїзду. В „Ерґенцунґсамті" його назначили, як колишнього польського підхорунжого, командантом невеличкого транспорту, який тепер так завзятуще виспівує соннім храпом мельодії „Нової Европи".

Коридором йшла жандармська стежа з великими півмісяцями на грудях і Богдан нагадав про зустріч з таким же жандармом два роки тому, після свого прибуття до Львова. Мало що не дістав німець, тоді пару куль з „вальтера" в живіт і то задармо – подумав Ґаран, нагадуючи одночасно що „вальтер" лежить тепер у валізці на полиці між іншими речами. Але ж тепер я є „вермахтсанґегеріґе", чи навіть більше: „Ваффен СС" і ніхто мене не чіпатиме. Чи не комедія?

– Ваші подорожні папери, будь ласка – відсунув двері переділу жандармський підстаршина. Товариші розбудились і з просоння витягували поскладані „маршбефелі". Першим подав документ Богдан. Нема ж чого боятися, це ж ніяка „липа" – заспокоював сам себе, – все „грає?"

– О, ви їдете до вишкільного табору – усміхнувся жандарм. Другий дрімав байдужий на коридорі. – „Фрайвілліґе", я?

– Фрайвілліґе – погодився відбираючи папір Богдан і споглядаючи при цьому на свого високого товариша подорожі, подумав: – Та ніби так, але чи я знаю?

Жандарм підійняв руку до шолома і пішов разом із товаришем далі коридором.

– Ой, далеко цисе до того Нидамеру, – натягнувся один із гуцулів. – Щоб їх повікручувало до лаби, німоту, так далеко леґіників везуть...

– Ти, фраєру поломаний – стягнув з полиці валізу один з із винничан – ти ще певно поза своєю полониною світа не видів, що?

Гуцул фукнув через ніс і вхопив зразу противника за обшивку:

– Ти, мой, хоч хло' зо мнов в згоді жити то полонини не чіпай, бра...!

– Гей, гей, хлопці, на войну ще час! Як тепер всі набої вистріляєте, що вам на москаля лишиться? – нагадав про своє становище команданта транспорту Богдан.

Але підльвівський світовець простягнув вже сам долоню в бік захмуреного верховинця і заговорював:

– Не підскакуй, фраєр! Я шпарґи не шукаю. Хочеш – вип'єм, тут маю пріма континґентівку. За холеру моцна. Всі п'ють? – широким жестом звернувся в бік малої громади.

Високий новобранець усміхнувся в бік Богдана:

– Вони дадуть собі самі раду. Одна кров. За ваше! – гукнув в бік фундатора, коли пляшка континґентівки що проходила з рук до рук, знайшлась в його долоні.

Потяг стукотів і стукотів, перевалювався, лискавкою через безкраї рівнини, рідкі ліси і промислові міста. Надходив вже світанок і лиця товаришів подорожі набирали якихсь жовто-зелених барв, після зле пересланої ночі.

– Зараз буде наша стація, – сказав високий. – Я знаю цей шлях. Нераз їздив туди до Берліну.

Переділ заворушився. Клунки стягались вниз, причісувалося волосся, надягали шапки. Богдан надяг і собі плащ, та мимоволі погладив рукою чорну пов'язку на лівому рамені. Він зловив на собі допитливий погляд товариша і непитаний сказав:

– Мама.

Високий спочутливо і вирозуміло хитнув поволі головою.

На стації було порожньо в цю ранкову годину, і лише черговий підстаршина в СС-івській уніформі вийшов з сторожної кімнати, переглянув документи і сказав пождати кілька хвилин на вантажну машину, яка зараз має прибути, щоби забрати новобранців до вишкільного табору. Дійсно за кілька хвилин Богдан зібрав вже свою громадку коло вантажного авта та наладував її на плятформу, самому сівши до кабіни шофера, щоби дещо засягнути язика.

Шофер, якийсь унтершарфюрер з неможливим діялектом, прийняв охотно цигарку, закурив, натиснув спрягло і ґаз та рушив небезпечно швидко по асфальтовому шосе. Він понюхав з насолодою дим з закуреної цигарки, подивився в бік сидячого коло нього Ґарана і запитав своїм альпійським язиччям:

– Ду кіммст я амой фом Ґаліцієн? Біст а ґаліцієр, нет вар?

– Що до чорта? – обурився Богдан – що до чорта? То й тут ці „ґаліцієри", і тут не признають нашої національности? А я думав, що це лише панове в дистрикті...

Він повернувся в бік баварця і своєю вивченою німецькою мовою відповів:

– Зі зінд айн баєр? Правда, що ви баварець? А може, німець?

– Кік а мой! – обернувся запитаний, натискаючи сильніше ґаз, так що машина вихром понеслась по закруті, доторкаючись майже рова. З-заду застукали занепокоєні пасажири.

– Певно, що я німець. Але, я баварець теж. А про що йде?

– Ну, так і ми. Ми українці, народжені в українському краю – Галичина. Ферштеен зі? Українці. Кайне „ґаліцієр".

– Ґібтс дес а? – здивувався добродушно вже успокоєний підстаршина. – Дес гоб і нет ґвуст. Ґаліцієр – це є українці! На, зо вас!

Під'їжджали до розташованих посеред смеречини і пісків, широко розсипаних і похованих у лісі бараків і цегляних будинків. На цементовому майдані перед будинком, де як казав шофер, містилось персональне бюро для новобранців, він стримав машину і принявши ще одну цигарку від Богдана, простягнув йому руку.

– Без урази, молодий чоловіче. Дет гоб іх віркліх нет ґвуст! – І тут його очі засіяли приязною іронією: Бажаю приємности. Філь шпас, камераден!

Товариші подорожі згуртувались коло Богдана, розглядаючи оточення. Всюди проходили вояцькі постаті, рядовики і підстаршини, гостро салютували піднесенням вгору рамен проходячих старшин у тарілкових шапках зі чорним околишем. Нараз один із винничан гукнув:

– Аво, аво, дивіть тут! Лева має – і показав на вояка, що кудись спішив несучи на лівому рамені якийсь невідомий їм прилад. На рукаві в нього жовтів на блакитному щиті лев. Вояк побачив рух новоприбулого і приязно помахав рукою.

– Ну, йдем, хлопці! – хотів якраз сказати Богдан, коли раптом зза бараку почулися по асфальті важкий ритм кроків багатьох підкованих чобіт, а якийсь, немов знайомий голос, вигукнув на все горло, розтягаючи склади слів:

– Сот-ня! Піііс-ня!

Важкі чоботи вдарили ще більш ритмічно а зза бараку появились перші трійки відділу, що вертався мабуть із ранкових вправ. Вояки одягнені в зелено-брунатні маскувальні одяги, зрівнялись якраз із стоячою на хіднику коло будинку ґрупою, коли з горла „запівайла" десь із середини рядів, понеслось:

– Розпращався стрілець із своєю ріднею...

– Три! Чотири! – гукнув голос підстаршини, і вся сотня вдарила:

– Від'їжджає в далеку дорогу...

Ґрупа цивілів стала, немов закам'яніла. Старшина, що минав їх якраз, махнув теж в їх бік рукою, усміхаючись. Стоячий мов вкопаний в землю Богдан, пізнав – не вірячи власним очам, у ведучому відділ невеликому командирові з машиновою пістолею на рамені... Анатоля Рудича – „Обуха". Цей, проходячи, звернув голову в бік товариша і його ґрупки, та махнув щераз рукою.

– За свій рідний край... – грімкі слова пісні летіли із відкритих ротів стрільців, що йшли замарані болотом і піском. Матовим полиском миготіли синяві дула кулеметів, шаруділи скриньки з муніціею. Покриті маскувальним полотном шоломи хиталися до ритму кроків. Останні ряди минали новобранців. Від них неслось в сіре, чулеє зимове небо, немов визов, немов заперечення усіх „ґаліцієр", вояцьке крилате слово:

...За стрілецький звичай,
Ми йдем в бій за свою перемогу!

– Так, а я називав це „червоно-калиновий баляст"? – подумав Богдан, і попростував на чолі ґрупи в бік будинку.