Частина друга. Залізо кується.

Розділ 1. Аллес равстретен!

Розпечений до червоного, пронизливий звук сюрчка свердлить мізок наскрізь. Він вкручується неначе тортуруючий паль у уха, до болю вдирається з вух під повіки і пече, зовсім неначе пече, коле під повіками сяйвом запаленої електричної лямпи. Ах, спати, спати! Накритись з головою і повернутися щераз, бодай на мить, поміж темні, безкраї простори сну без мрій і візій, сну втомленого вовка, якого ганяли мисливі весь день, заки він добіг до своєї печери і там заліг. Ах, спати!

Ні – пропав сон. Це ж запалено світло тією ненависною людиною без обличчя, без персонального образу, людиною, яка якраз тепер, запаливши світло в кімнаті, виходить на коридор, звідкіля за хвилину знову понесеться проклятий сюрчок і грімке:

– Аллес авфштеен! – що рознесеться глухим відгомоном по цілому коридорі. Нема сенсу прикладати щераз голову до подушки, нема сенсу пробувати запасти щераз, хоча б на секунду, в безвість нереального. – Ти ж старший кімнати, і ти повинен встати першим – шибає крізь голову Богдана, і він скидає швидко ноги на долівку, стрибаючи еквілібристичним, вже вправленим рухом з горішнього поверху ліжка.

– Швидко, хлопці, швидко! – принаглює, сам зіваючи від вуха до вуха, Богдан. – Знаєте ж, що на пляні служби сьогодні „ґеленда", то треба буде звиватися взяти муніцію, кулемет... Швидше, швидше!

Вмивальня повна. Роздягнені до пояса бризкають на себе струмками води, голяться перед обламками дзеркал, хто ніжніший і чия шкіра не переносить холодної води, заздалегідь приніс у їдунці вифасовану каву і нею тепер намочує та намилює обличчя.

Швидко, натягнути сорочку, і бігом до кімнати. Уніформа вже на хребті, тепер, раз-два, влити в себе гарячу, принесену вже сьогоднішнім черговим, каву, та ковтнути шматок хліба з солониною (дай Боже здоров'я Мірі за пакунок!). Тепер іще швидко другий шматок до футляру протиґазу (хіба ніякий чорт не шукатиме там нічого сьогодні?), потягнути ще кілька димів цигарки, надягаючи в міжчасі плащ, патронташі на поясі з баґнетом і лопаткою, і вже зараз будемо готові... Ой, коби ще встигти, заки ще проклятий „Уфавде", черговий підстаршина, засюрчить і гукне „Аллес равстреттен!" – що? вже було „фертіґмахен"!? А, до чорта, то я таки цієї цигарки не скінчу сьогодні! Зараз, де той шолом? Віддай до холери, та то мій, а не твій, де твої очі? Ще один погляд на ліжко – здасться, добре застелене, але той чорт і так розкине, як захоче, хоч би ти в ліжко дошку клав – де, до наглої крови, хтось ухопив мій карабін – ах, то ти, Юрку, вибач, знаєш...

– „Аллес ррравстретттен!" – дрижать лямпи на коридорі. Сьогодні черговий має не слабий голос.

Роєм вибігає з кімнат, неначе сірі шершні, вояцька маса. Поки вони вставляться в порядку, треба ще скочити нам у трійку з Юрком і Юрою по кулемет, муніцію і гурти набоїв. Ось вже видають: швидше, швидше, там вже „шпіс" вийшов на площу перед бараками, бігом стрибаймо, ми ж перша трійка, ми ж „МҐ-трупп"!

– Щось сердитий нині, сучий син! – чує Богдан проціджене крізь зуби з першої трійки. – Буде румба!

І дійсно, „румба" починається. Ще заки курінний з'явиться з-за бараку і відбере звіт, зібрана в рядах на площі сотня тричі промірить своїми тілами цілу ширину майдану і ганятиме, задихана немов отара овець, сюди й туди.

– „Гінлєґен! Авф-марш-марш! Кріхен! Роллєн! Гінлєґен" – підриває до бігу, кладе покотом на землю, заганяє сюди й туди сіру масу в шоломах гострий, мов вістря баґнета, голос булавного-шпіса. Шпіс – це службова книжечка, вкладена між два ґудзики плаща, кашкет перехилений набакир, і білі зуби, що видніють у чімось немов усміх, немов глум. Бистре око виловлює шварцерів, що намагаються триматись середини відділу і таким чином зменшити дистанцію бігів в обидва боки.

– Чортів син! – сапе коло Богдана, на вогкій, трохи притрушеній снігом землі, його товариш із потягу, а тепер, від кількох тижнів, кімнатний друг – Юрко Грозбецький.

– Нумер йому не вийшов – стверджує урваним півголосом з другого боку, той, що так щиро частував континґентівкою в потязі – тому холера така недобра...

Ряди стоять вже виструнчені в трилаві, немов ґерлси в балеті. Можна йти хоч з лінійкою і міряти відстань від „фордермана" і мікрометром справджувати „зайтенріхтунґ" – думкою всміхається Богдан. На лиці його нема усміху, бо якраз перед його першою трійкою проходить, свердлячи всевидячими чорними очима, триклятий Берґер, нишпорячи за будь-яким неполадком у виряді. Богдан чує зовсім виразно дошкульний, просто фізичний біль в околицях нирок, коли Берґер переходить коло нього і придивляється трійкам із-заду. Може, баґнет висить криво, або ладівниця пересунулась? – ластівкою тремтить думка, і всією силою волі треба тримати вільну руку, щоб не скочила поправляти що при поясі. Але ні, все в порядку, шпіс вертається поволі перед фронт відділу, що застиг у позиції на струнко.

– Ах, сучий син... – чує з-позаду облегшене зідхання Ґаран. – Ах, сучий син!

Підстаршині, однак, вже, мабуть, „минуло", і Богдан міг би присягнути, що він, проходячи попри його лаву, моргнув незначно оком. Мовляв: так треба, брате, вір зінд зольдатен!

Звіт не триває довго – зрештою „румба" забрала доволі багато часу, і курінний, що сьогодні щойно знайомиться з сотнею, швидко відпускає Берґера. Звідкись я знаю цю людину – пригадує Богдан. Поморщене, немов сушена сливка, обличчя, веселі, рухливі очка і невелика, хоч строго військова постава, кажуть додумуватись, що новий курінний не буде поганий хлоп. Я його десь бачив – примушує свою пам'ять Богдан, коли вони минають вже бараки і по шосе виходять поміж піски і сосни.

– Айн лід! Пісня! – обертається командир і довгим поглядом проходить іще раз по своїх людях.

Коли з горла запівайла вириваються перші тони й слова:

– „Маширують доообровольці..." – і сотня підхоплює:

...Як колись ішли стрільці! Сяють їх прапори в сонці... обличчя сотенного розпромінюється, сотні морщин розбігаються, малі очка весело блищать, а обличчя повнотою виразу ілюструє дальші слова пісні, що вилітають з уст вояків:

– Грає усміх на лиці!

Хто живий, хто живий! – співає з цілих легенів Богдан, і він з радощів хотів би поплескати (що за єресь!) курінного по плечі. Я вже знаю, та це ж Гармідер, цей з Леґіону, сидів разом з іншими на Лонцького, і його тоді випустили, як робили Дивізію.

Сотня стоїть вже під лісом і слухає ще короткої урядової промови нового курінного. Слова є невимушені, прості, і якби можна було собі на це в ряді дозволити, вояки заїржали б гамірним сміхом. Сотник знає вояків, військо, і знає, як з ним говорити. Ось він вже кінчає:

– А найважніше, хлопці, на війні, то абисте знали: ферпфлеґунґ, леґунґ і... (сотня притаїла подих – що він скаже? цей курінний, що так до серця рубає їм їх власною, знайомою мовою те, що якраз треба) – фоллє декунґ! І цього останнього вас якраз сьогодні будуть учити, – кінчає він, коли вже лавою прокотився сміх сотні – А тепер:

– Ахтунґ! Штільгштанд!

Чотові і ройові перебирають свої відділи, за хвилину не видно вже лави вояків, що сірою стіною стояла під лісом. Лава розплилась у дрібні, невиразні цятки роїв, що вриваються лопатками в мокрий пісок, стрибають вискоками понад мокре чатиння, пробігають, замаєні листям і травою, кудись між рідкими соснами лісу.

Коли надходить коротка перерва, і сірі постаті в плащах збираються ґрупками під лісом, є час, щоб перекинутись кількома словами і закурити довго очікувану цигарку. Підборідні ремені шоломів підносяться, з кишень і бляшаних коробок протиґазів витягаються нишком шматки хліба, і вояки, тупаючи ногами в підмерзлий пісковий ґрунт, коментують події дня.

– Щось того Берґера сьогодні вкусило, – дивується Грозбецький – Мало коли буває така „румба".

– Я казав: нумер не вийшов – вмішується, потягаючи одночасно дим із цигарки і ковтаючи хапливо шматок хліба, вінничанин Темак. – А може, хороба, злиться, що прийшов новий курінний, і то українець?

– О, цисе, то й буде – виходить із-за корчів гуцул Юра Бариляк – це, мой, файний чоловік буде. Але штрамака!

– Знаєш його? – запитує Грозбецький Богдана, вказуючи на самотню постать, що проходжується рівним кроком під лісом. Ніхто не сміє ще підійти до нового командира.

– Треба його вінюхати – стверджує авторитетно Юра.

– Особисто, ні. Але бачив. Він був в Леґіоні, – відповідає, защіпаючи шолом під бородою, Ґаран, і він бачить щось, немов вогник, в очах товариша. Вже повертається, щоб сказати щось ближче – але пригадує слова Юри:

„Треба його вінюхати" – і думає. – Почекаймо!

– А вас – підходить до ґрупки малий, вертливий Малинець, з другої ґрупи – вас, чули? (показує на Грозбецького і Ґарана) мають на днях зробити ґрупенфюрерами. Ну, дістану папіроса за добру новину? Бігме! Я чув у шрайбштубі.

Він не має вже часу докінчити отриманої цигарки, бо знову гострі сюрчки підстаршин накликають до збірки.

– Ти був чим? Старшиною в польськім війську? – питає, схиляючись по кріс, складений з іншими в козел, Грозбецький.

– Підхорунжим. Але не добув до кінця. Останні три місяці досидів – відповідає, вже підбігаючи в бік ройового, Богдан. – А ти?

– Те саме. Але я скінчив школу – вже з рядів, шепотом, закінчує розмову Грозбецький.

Коли, вполудне, належно змаргана і заболочена сотня вертається поміж бараки, вояки з приємністю ловлять запах бараболі і чогось, що має зватись ґуляшем. Вони знають, що бараболя буде непомащена і в „мундурах", що зупа не вискочить поза ранґу горохівки – але їсти хочеться і так, хоч гинь! А є ще й дещо у валізці, і якийсь кусник сала, що його прислала Міра, думає Богдан і ловить себе на тому, що він, власне, цілий день іще дотепер не подумав ні разу про свою дівчину. Коли він, завинувши мокрого кріса в коц (слава Богу, шпіс не збурив сьогодні ліжок), біжить що сили до вмивальні – він намагається уявити собі обличчя милої. З здбрудженої шибки вмивальні всміхаються до нього блакитні очі, і він ревниво обертається на сусіда, що миється поруч, щоб цей своїм поглядом не посягнув на його мрію.

– Ти щось здурів – придивляється йому сусід – До води сміється! Вар'ят!

Знову поспіх, знову „цак-цак", знову „темпо-темпо", знову клятий шпіс. На цей раз він наганяє тих з недосить чистими руками, і вони, завернені, з тугою й заздрістю споглядають на щораз більшаючу чергу до їдальні. Заки помиєш іще раз руки, з'їдять селепи все густе, і доведеться вдоволятись самим сосом. Ах, не буду більше поспішати!

Але завернений знає добре, що завтра знову буде він поспішати так само, та що кара стрінула його не за те, що мав брудні руки, але за те, що когось шпіс мусить відіслати при перегляді рук. Нині впав жереб на мене.

– Що маємо на пляні зайнять? – запитує другий вінничанин, Мірко Рутецький, коли вони проходять з Богданом коридором коло шрайбштуби. – Муштра на площі! О, Боже, знову треба чистити мундур як чорт, вечором! – зідхає він – А потім іще наука про зброю і, слава Богу, нема нічого більше!

– Нічого більше – думає Богдан – нічого більше, а що ще можеш хотіти? І так ледве ногами дотягнеш до вечора.

– Хто ви такий?! – летить через віддаль кількох метрів питання-наказ ройового, що станув, заложивши руки на плечі, перед виструнченою дванадцяткою. Хто ви такий, питаю! – гарчить він, а його симпатичне, молоденьке лице і ясні очі русявця набирають професійної твердости й злоби.

Запитуваний стоїть на лівому крилі малої ґрупи, і його очі безпомічно глипають з-під набагато завеликого шолома. Він прийшов щойно декілька днів тому, і його приділено, як новака, до цієї теж відносно молодої ґрупи. Старші рекрути всміхаються єхидно і без каплі співчуття. Було нам – хай буде і йому! А потім він знову буде давати другому в крижі, і так то піде. На це є військо!

– Ну, швидко буде?!... – викривляючи обличчя, кидає ройовий.

Богданові трохи шкода малого. Він має не більше від сімнадцяти років, так само, зрештою, як і його мучитель-ґрупенфюрер. Богдан знає – так, як і інші – згори цілий майбутній перебіг вистави, і він хотів би, як у школі, підповісти мученому. Але він на правому крилі, а малий далеко на лівому. Нарешті цей вистогнуе:

– Яяяя...я називаюся... Орест Штрупчинський. Все йде за програмою. Ройовий чекав на цю відповідь. Він прикладає долоню до вуха і віддаляючись на кілька кроків кричить:

– Як? Не чую!

– Штрупчинський! – вигукує знову жертва і кидає очима направо й наліво. На поміч!

Ніхто не йде на поміч. Натомість, тепер вже з віддалі десяти метрів чути все те саме:

– Не чуууююю! Як?

Перша дія скінчена, і режисер та головний актор береться до другої:

– Штрупчинський. А хто Штрупчинський? Банковий директор Шрупчинський?

Минає ще доброї чверть години, доки новий навчиться голосити, як слід, що він: „СС-ваффенґренадір Орест Штрупчинський".

Ще треба вислухати трохи наруги над тим, що він студент, прийняти до відома, що його бараняча голова виглядає в завеликому шоломі (йому навмисне такий дали в магазині) як... в нічнику, і що взагалі, яка холера його тут принесла?

Коли рій вправляє прийоми і хвати карабіном, малий волочиться позаду, розторощений. Молодий велетень-мучитель добиває його:

– Ти думав, що тут будеш на білому коні їздити, га? – і прошиває розбиту морально жертву останнім словом, квінтесенцією погорди:

– Студент!

Завтра малий піднесеться на духу – думає Богдан. – А за місяць буде торощити рекрутів, що прийдуть після нього, аж гай буде гудіти!

Наука про зброю не є найгірша. Можна спочити на хвилину на стільці, коли підстаршина-німець розкладає зброю, можна дещо всміятися з усіх цих „мармеляде-айнріхтунґ", „цалкен", „лемґе", що їх мнемотехнічна інвенція хлопців повидумувала, замість питомих німецьких назв. Але коли прийде до складання і розкладання зброї, варто подивитись на гуцула Юру Бариляка. Його пальці пестять синяве дуло кріса чи кулемета, і він, дивлячись на стелю, чи навіть із зав'язаними очима, розмонтовує і складає холодний металь в рекордовому часі.

– Ніхт шлехт, ніхт шлехт – квакає вдоволено грубий унтершарфюрер, а рука Юри гладить пестливо замок зброї: Ах, коби так кріс та в полонину! В Маришевську, під Шпиці...

– Равбшюце ґвезен? – питає вирозуміло німець. Юра не знає, про що питають, але він киває з усміхом головою.

При апелі дають пошту, і шпіс роздає листи. Нема сьогодні для мене нічого... Але завтра Міра, певно, напише. Листа не було вже три дні.

Вечором, коли вже вичищено всю зброю, поскладено в „кістку" одяг, черговий зробив порядок у кімнаті, почистив усі всюди, видмухав весь порох і бруд, так що навіть за електричним контактом не забрудиш білої рукавички, Богдан лягає передостаннім. Під вікном хропе вже Темак, щось вже мимрить крізь сон Рутецький, постогнує Бариляк. Богдан усміхається, лягаючи, до малого Ореста, який сьогодні матиме вперше службу чергового кімнати. Малий весь тремтить і проказує слова звіту, який він має сказати підстаршині, одночасно оглядаючи ще разі всі кутки.

Ось вже сюрчок. Тепер виприсни з кімнати, малий, і стань на струнко перед дверма. Коли почуєш по коридорі гучне:

„Штубе абнаме!" – закрий двері за собою і чекай у кімнаті, поки з'явиться громовладний Юпітер, черговий підстаршина-уфавде. Малий лепече:

– Штубе ахцен міт цвельф ман белеґт. Аллес ім бетт, штубе ґерайнігт унд...

Око громовладця пробігає блискавкою по кімнаті. На хвилину воно спочиває на відрі повному червоного попелу з брикетів, і щось блискає в очах під шоломом. Власне кажучи, треба було б копнути відро чоботом, щоб весь червоний попіл розсипався по свіжо вмитій долівці. Але в кантоні чекають інші підстаршини, і треба ще й там зробити службову інспекцію. Він повертається до дверей. Непритомний із щастя малий не вірить своїм вухам, коли чує:

– Ґуте нахт!

За хвилину світло вже погашено, і Богдан думає, що день вже закічений. Ще тепер швидко кілька слів молитви, справді не маю сили помолитись. Пробігають відірвані слова: Отче наш – мамі вічній спокій і Мірі все добре... і всім, що полягли... надходять якісь зелені кола на фіялковому тлі... зараз засну... І остання думка: цікаво, чи спить тепер Роман?

Розділ 2. 36 годин.

Роман Денисюк не спить. Він заснув би тут, в цьому білому сніжному пухові, що видмами замів весь невиразний нічний простір, що майоріє перед ним. Там, де небо зливається з сірими сильветами гір, ціль їх сьогоднішнього нічного маршу. Там десь біля підніжжя верхів вони займуть становища і чекатимуть наступу другої вишкільної сотні, що маркуватиме атаку. До гір іще так далеко!

Мороз щипає гостро, і надходить думка про трикотову „комінярку", що опочиває в кишені. Варто б загріти вуха. Але нема часу. Подана півголосом спереду команда: Авф! – підриває Денисюка з білої снігової лежанки.

Ууууу – свистить, шумить вітер повз шолом, коли лиш піднестись трохи над землю. Чисте поле відкривається. За ними лишились касарні, містечко з притемненими вікнами, тихі вулиці й гавкіт галасливих собак. Пізнім вечором вийшла підстаршинська сотня дивізії, що перебуває тут на вишколі в цьому підальпійському місті – на черговий нічний марш та польові нічні вправи. Роман пригадує слова вишкільника – німця з Гайделяґру – коли при пиві в кантині він згадував про твердість військового вишколу:

– Ґартес лебен гір? Тверде життя? – щиро чудувався чорний, високий обершарфюрер з нервовим тиком (пам'ятка від шоку після вибуху ґранати). – Пожди, милий друже, до часу, коли тебе пішлють на підстаршинський вишкіл! Там будеш плакати лише двічі на день: коли встватимеш ранком і згадаєш, що маєш перед собою цілий день, а вдруге, коли увечері лягатимеш і подумаєш про те невідоме, яке може принести ніч.

– Мав рацію, німака – думає з признанням Роман. – Дають, чортові сини, в крижі, як книжка пише. Вже думали, що сьогодні заснем після цієї вічної екзерцирки та чищення зброї – але дали лише дві години сну і знову гонять, німота.

Він без образи згадав гострий сюрчок чергового, прокльони товаришів із кімнати, поспішне вскакування в уніформу і виряд, та нічний мороз, що струшував їх, коли за кілька хвилин стояли в темряві ночі на кам'яному подвір'ї. Муніція для вправ, кулемети, коротенький звіт старшинам, і вже тихо, без пісні, мов духи, маршує відділ по засніжених вулицях. Тамті ще сплять – думає не без сатисфакції Денисюк про залишених у касарні друзів з другої сотні. Але зараз вас побудять, почекайте. Хто ж би наступав на нас?

Ідуть шляхом, убезпеченим маршем, гусаком у віддалі кільканадцяти кроків один від одного, боками шосе. Щораз прилітає спереду подавана один одному чергова команда, і всі, немов за подувом вітру, кладуться мерщій у сипкий, морозний сніг, встають знову, падають, скочуються в придорожні рови. Ніс і вуха печуть, і дуже хотілося б закурити.

– Панцер фон форне! – надлітає притишена команда спереду, і весь ланцюг стрільців западається в рови, немов здмухнений.

– Авф-марш! – і знову сірі тіні підбігають від одного телеграфічного стовпа до другого.

Наршеті становища зайняті. Становища – всміхається в темряві Роман. Всі ті майбутні становища – це лише чисте поле, перекраяне насипом шосе, та кілька корчиків коло насипу. Вони вже вдоволені, що бодай закінчився марш і охоче викидають польовими лопатками брили снігу, розбудовуючи лінію ровів рівно з насипом.

– Бодай чоловік загріється – воркоче малий Зенек Коробка – Батяри, витягають хлопа вже третій раз на ніч. Нагла кров!

– Тобі фест не треба копати – іронізує велетень побіч нього – раз махнеш і вже сидиш з головою в дірі!

– А, заткайся! Маєш циґаро? – неохоче відповідає, забиваючи долонями об плечі та підскокуючи в темряві, Зенек.

Ґурти до кулеметів лежать приготовані під рукою. Сринька з муніціею теж. Другий і третій стрілець мають добрі становища, вся ґрупа захована так, що й чорт не побачить і, власне кажучи, можуть вже ті напасники надлазити. Старшина проходить понад становищами, і Роман, хоч не бачить його обличчя, але міг би присягнути, що оберштурмфюрер Ганке буркнув під носом: „ґут!". Він лягає в своїй дірі і втискається весь у сніг, ховаючись від вітру.

– Колись будеш мати ревматизм – прилітає разом з вітром тихе глузування Зенка.

– Ти нині добрий на язик – відповідає добродушно Роман. – На, маєш циґар, сиди тихо. Але з рукава кури! Я не буду потім пити за тебе!

– Ну, добре, добре – муркотить товариш. Все втихає. Вітер виє, свистить.

Кругом нема нікого. Все скрито в снігу, і Роман задумується. Власне кажучи, все йде за програмою. Перший вишкіл в Гайделяґрі, далі Нойгаммер, висилка на цей підстаршинський вишкіл. Потім прийде певно офіцерська школа – думає без радости, але й без неохоти Денисюк. Дадуть нам там бобу ще раз. Але, чи ж я сам того не хотів? Вони нарікають теж, ті всі, що лежать тут вздовж шосе коло мене, але що ж має вояк робити? Проклинають цю, як її там – Військову Управу, кленуть на вишкільників, щодня дражнять себе: Чи я тобі казав іти? – але тягнуть! І то тягнуть добре – вдоволено думає Роман. Не любить нас німота, але вже трохи шанує. Щоб тільки менше тієї бляхи на „вельтанщаунґових" лекціях! Але й це треба перенести: задармо не хочуть учити. – Як там тепер Богдан? Добрий пророк з мене – всміхається Роман. Писав вже з Нойгаммеру. Я хотів би його побачити в уніформі. Але що ж, він не нинішній, дає собі раду. А що буде з Мірою? Здається, таки без нього вже не зможе, вкопалась дівчина. Добра буде пара – якщо буде... Хороба знає. Листи приходять з дому, що москалі щораз блище. Чи дасть Бог іще скочити на відпустку на Великдень додому? А може, треба буде відбивати?

Червоний вогник цигарки падає на циферблят годинника. Зараз буде друга ночі. Треба встати і трохи поскакати та вдарити долонями в плечі. Замерзнемо тут...

– Замерзнем! – відзивається в унісон думкам Романа розлючений голос Зенка. – Що вони хочуть – тут війну виграти, чи як?

– Заткайся – рівнодушно відповідає, стрибаючи, велетень.

– Увага! – надлітає збоку притишено. – Увага! Йдуть! Справді, на полі підривається щось біляво-сіре і за хвилину запікає в заглибленні. Ще один, ще один. Ось там, за тими корчами, видно майже виразно білий плащ і сіру пляму шолома.

– До дунаю таке маскування! – бурмотить Роман, наводячи дуло кулемета на білу цятку. Другий стрілець, мовчазний Стефко Комісник, подає мовчки стрічку з пляц-патронами.

– Чекати, не стріляти! – передають по лінії наказ командира – Підпустити на 50 метрів!

– П'ятьдесять метрів? – критикує Зенек. – Йо, я цікавий хто витримає на фронті до 50 метрів?

Тут хтось теж не витримує. Раптом на правому крилі бухає постріл. А за хвилину вже ціла лінія грає, мов стадо скажених собак. На полі з'являються теж вогники випалів, а білі постаті щоразі підриваються і підбігають ближче. Роман спирається на приклад „МҐ 34" і, підшукавши момент, коли сіра пляма підривається до стрибка, натискає язичок. Його серії вже не чути в загальній пальбі, але він певний, що в дійсності його черга прошила б сіру постать і прибила б її до землі. Короткі черги пряжать. Цівка починає червоніти, а сніг коло неї тане.

– Пішла вже скринька – стверджує спокійно Комісник і мацає за другою, коли між атакуючими, що підлізли вже на дистанцію мету ґранатою і з голосним „гурра" зриваються до атаки, виростають постаті старшин і підстаршин.

– Фоєр айнштеллен! – луною розноситься по лінії – Фоєр айнштеллен! –

Ще бахне десь, тут і там, поодинокий постріл (чого підскокуеш, як ти вбитий?!), а за хвилину лінія німіє. Оборонці і атакуючі сходяться поволі коло шосе.

– Фраєри! Та видно вас було як на долоні, вже на пів-кільометра! – затягається цигаркою Зенек Коробка. – Як так будете робити на фронті, замовте собі відразу труну в Курковського...

– Не дри лаха, селепе! – відгризається побілений маскувальним плащем спортовець Ліневич. – Ви там хіба всі позасипляли? Якби ми хотіли, ми могли б вас руками накрити в тих дірах! Кожному було видно голову, десь аж до Львова!

– Ага, певно! – не здається Зенек – побачимо на обговоренні. Дістанете від командира чорної кави! Ну, що ж з такими, як ви, мусим ту войну програти!

Втомлені ноги ледве несуть отяжіле тіло. Під тонкою верствою снігу на шосе просвічує асфальт. Стопи печуть, важка голова ледве втримує шолом, і руки так тягнуть до долу... За ними вже ніч, вправи та 15 кільометрів маршу по бездоріжжях і сніговією заметених лісових доріжках. До касарень іще буде з п'ять кільометрів. Доходить вже полудне, з захмареного неба виглядає померкле сонце, вершки Альп сьогодні якісь похмурі. Проїжджають люди на роверах (де моя перегонівка? – пригадує Роман), автобуси. От коби так сісти і запасти в м'який фотель – кружляє настирлива думка.

Роман дивиться на обведені кругами, невиспані очі Комісника, що маршує поруч нього з скриньками від муніції, і думає, що бодай йому трохи легше, бо майже всю муніцію викалатали там на полі. Позаду в другій трійці хтось уперше спотикається.

– Там десь Зенек натягає ноги на кінці – згадує товариша Денисюк. Щораз, частіше мішається крок маршуючих, десь із дзенькотом випала муніційна скринька і впала на асфальт. Але не чути ні слова догани.

Старшини маршують побіч і кроком намагається теж показати, що для них це все одне. Не вдавайте, колеґи, думає Денисюк, коли вони вже входять у містечко.

– Айн лід! – чути спереду, і втомлені постаті випростовуються, очі набирають блиску, а рамена надають маршовий ритм обважнілому тілу. Ще раз треба показати німоті! – проходить головою Романа, коли він чує, як захриплий голос Борисовича з третьої трійки починає за поданим підстаршиною Мальцем ритмом:

– Драй! Фір!

– Наша сотня вже готова...

Вузькими вуличками відбивається луною звук пісні, що прилетіла над це підальпійське озеро з степів і лісів. Вона дзвенить, вібрує, а на пороги чепурних домиків вибігають повновиді і повногруді німкені, махаючи проходячим сотням руками.

– Ді українер сан кумма! Кім Ґретль! – кличе позад себе білявка, що стоїть на порозі харчевої крамниці.

– Бачиш? – кидає в перерві між стрічками пісні Роман Комісникові – Твоя Ґретль!

– Хай буде й Маріка Рекк! – відкрикує зачеплений – Боже, як я хочу спати!...

Крок гримить по камінному подвір'ї. Останні ряди минають пост на брамі, що зворотом голови і притягненням кріса вітає відділ.

– Спати? – чудується Роман – та як? Тепер же ж буде ще „бешпрехунґ".

– Компані – гальт! – і лоскіт сотень підкутих підошов вдаряє аж під Альпи.

– 36 годин на ногах, – блідо всміхається Роман – і ще не кінець. Цікаво, чи Анатоля теж так гонили?

Розділ 3. Неблагонадійний елемент.

– Ну, нагонили, вони нас, нагонили! – з розмахом сідає в крісло невеликий, поморщений, як сушена сливка, веселий сотник. – Не вважаєте, пане хорунжий Рудич?

– Ви про що, пане сотнику? – звертається в сторону сотника запитуваний, відчиняючи одночасно пляшку з рожево-золотистим плином. – Про вчорашні вправи?

– Та де там про вправи! – вмішується в розмову присадкуватий поручник з голеною, блискучою, мов мідяна рекляма голяра, головою. – Та де там, Анатоль. Він думає напевно про нашу довгу дорогу від рекрутів в Гайделяґрі до старшинських ранґ тут. Правда, Михайле?

– Авже ж – розпирається вигідно в кріслі назнавий Михайлом. – Зараз, порахуймо: Гайделяґер, Брно-Куберґ, Гайделяґер, Лешани, Гайделяґер, Нойгаммер. Це хіба досить, щоб людині признали давно відроблений старшинський ступінь!

– Дочисліть до цього Леґіон, сотнику, та сидження за цей Леґіон на Лонцького, і будете мати ще довшу туру – із спокійною іронією кидає збоку Анатоль, ставлячи на столі відчинену пляшку.

– Облиште, Рудич – летить із сміхом з ліжка, на якому сидить двоє інших старшин, що дотепер сиділи без слова. Це поручники Марецький та Крамар. – Облиште, – сміється малий чорний Крамар – якщо рахувати б усі кримінали, що наш брат перейшов аж до старшинської ранґи, то ми повинні бути вже полковниками, а Піддубний – вказує на старшину з голеною головою – щонайменше генералом.

– Все пусте – відвертається в бік голосів Піддубний – все пусте. На кого чекаємо? І власне, з якої нагоди маємо пити, Михайле? Хто, нарешті, є господар? І де є закуска?

– Зараз, зараз, не гарячіться, – здіймає з себе пояс із пістолею сотник Михайло Гармідер. – По черзі: Питання число один: ще повинен прийти Ольштинський, може, буде Козар. Це раз. З якої оказії маємо пити? Бо є горілка, а що я з нею маю робити? До зливу не виллю. Відправа тому є не в мене, бо ж знаєте – він стишив голос – у мене забагато людей вештається. Я ж курінний, чи ні? А він – вказує на Анатоля – живе з старим Перуняком, і тут нас ніхто шукати не буде. Ясно? А закуски? Тягніть, Анатоль, із шафи ковбасу і хліб. Все?

– Ти спритний хлоп, Міську. Недармо ти сотником став – Марецький підводиться з ліжка, простуючи свою струнку, елеґантну постать. – Ну то що, чекаєм на Любка, чи починаємо?

– Випити по одному не завадить – погоджується веселий сотник. – Рубаймо!

Золотистий плин переливається райдугою в скло. Піднесені на висоту грудей чарки стримуються на секунду, голови схиляються в етикетальному поклоні.

– Міцна! – кректає Юрко Піддубний – А може б, ми так у міжчасі карту кинули? Так сидіти без діла і ще такому неблагонадьожному елементові – він обкидає поглядом зібраних – не совітується. Як впаде яка холера... А коли старий вернесь, хорунжий? – звертається він до Анатоля.

– Ах, вечором – відповідає запитаний. В руках у нього з'являється колода карт.

– Спритний ти, Міську, – признає, беручи в руки карти, усміхнений Крамар – Робити стрічу в кватирі старшини контррозвідки і жандамерії...

– Дякую, дякую. Ну, що кажеш – я пасую.

В двері стукає хтось дуже енерґійно, і грачі перекидаються поглядами. Відкриті з розмахом двері кімнати показують високу постать молодого хлопця в старшинській уніформі. Молодий хорунжий має блакитні, великі очі, ясне волосся, і що видніє з-під насуненої з бравурою на вухо старшинської, і сріблом лямованої пільотки, і він стукає приписово закаблуками, одночасно здоровлячи зібраних старшин урядовим витягненням руки:

– ....Абенд, майне геррен! Да гат зіх ді ґанце ррреволюціон ферзаммельт, вас?

– Ах, не грай вар'ята, Любку! – нетерпеливе махає рукою Піддубний – Хочеш біди наробити? Закрий швидко двері і хапай за чарку! Куди ти лазив?

– З панами говорив – півголосом зауважує Марецький. – Це знаєш, що він з Палієвим колеґа?

– Шкода, що ти варшав'як – згірдливо відповадає новоприбулий – Ранґа офіцера, а ма-не-ри се-ле-па! І то є старшинський корпус.... Хто з панів познайомить мене з господарем хати? Добрі обичаї упадають!

– Ах, це моя вина – неспішно підводиться Гармідер – Панове: хорунжий Ольштинський, хорунжий Рудич. А тепер, Любку, сідай, випий і балакай що знаєш.

– Панове – з емфазою починає запитаний – Панове, не є добре! Се-леп-ня вті-ка-є! – скандує з емфазою. – З відпусток вертається лише малий процент.

– Ну, напевно не дре вже стільки, скільки вирвало з Гайделяґру. Все таки звідціля дальше до хати – перехиляючи чергову чарку зауважує Піддубний – А зрештою, не забувай, що багато прийшло з думкою, щоб трохи побути, хапнути кріс і вирвати в ліс.

– Ах, до хрону з такими ге-ро-я-ми! Як у ліс – то всі – а як селепня зачне видирати по одному – буде могила!

Тихий голос з-під вікна, де сидить Анатоль, спротивлюється:

– Може бути й таке, що не всі разом підуть у ліс. Дехто взагалі не піде, і таких буде більше – а дехто мусить іти тоді, коли прийде на нього час. Навіть одинцем, пане-товаришу.

– Ну, добре, ну, добре! – відвертає голову розповідач. – Хоч я не вірю, щоб рядовики втікали з наказу. Але облишмо. Є й інші новини.

– Добрі? – повис на вустах Ольштинського погляд Рудича.

– Холеру там, добрі! З краю вістки, що родини добровольців не мають забезпечення, баб виганяють за двері урядів, і то нераз „наші люди", ґештапо шаліє, континґенти пруть, щодуху...

– І ти дивуєшся, що „се-леп-ня вті-ка-є!" – наслідуючи емфатичний спосіб говорення Ольштинського, хитається на кріслі Піддубний, а на голеній його голові відбивається щораз світло жарівки. – Москалі підходять під Тернопіль і Кам'янку, приходять татарські вістки, жінку викидають на писок за двері із староства, а селеп має сидіти і бути вдоволений. І так багато витримують із цими шиканами цих садистів.

– Всі ці, Баєрздорфи, Кляйнофи і решта – такі ж, як і ця унтерфюрерська голота. Пам'ятаєте, як Кляйноф сказав у казині в приявності Фрайтаґа: „Тепер я мав нагоду пізнати українців. Це така сама голота як і решта слав'ян й не можна їм вірити." Маєш тут усю програму – закінчив Юра Піддубний і розмашисто перехилив чарку.

– А вже вся та бляха про „Нову Европу", все ті „світосприймальні теорії" горлом мені лізуть! – нетерпеливо кидає Крамар. Його темні очі палають. Ах, якби так висипати раз це все перед тих вождів!

– ...І дістати кулю! – втручає тихо Анатоль. – Краще посидьмо тихо і почекаймо.

– Ти! – нахиляється, наливаючи чарку, Ольштинський до Піддубного: – Хто то власне є? Кто зач? Можна при нім говорити? – Замість відповіді, він отримує лише довгий погляд очей і порозумівавчий кивок голови.

– Чекаймо – погоджується Гармідер, і його поморщене обличчя набирає незвичайно серйозного вигляду. – Але колись підемо в поле, і тоді що? Щось мусить статися!

– Становище само покаже. А зрештою, не забувайте, що Дивізія складається з різних людей. Не всі думають так, як ми – спершись на руку, кидає Марецький.

– І ще одне: біда їх знає, куди вони нас кинуть... – нагадує Ольштинський. – Ходять паролі про Карпати, але я не вірю. Скорше північний відтинок, якщо взагалі не на західний фронт. Чорт знає...

– Щоправда, вони обіцяли Військовій Урпаві не висилати нас туди, але хто ж повірить німцям? Пам'ятайте ці всі перепалки з Леґіоном – нагадує Гармідер.

Перша пляшка вже випита, Анатоль добуває з, шафи другу. Хоч старшини випили вже дещо, все ж таки в їх голосі не чути впливу алькоголю. Мовчанку перериває Гармідер:

– Ах, що там! випиймо ще один, і далі ще один. Побачим, що буде. Ваше здоров'я – підносить в гору чарку і вихиляє її – Що нам, то й цілій Дивізії! Старшинам, підстаршинам, „кльопцям", як кажуть німаки.

– А щодо підстаршин і молодих героїв – ставить з розмахом чарку на столі Ольштинський – внедовзі вернуться з вишколу підстаршин абітурієнти і підуть, мабуть, на старшинські школи.

– Не на фронт з нами? – дивується Гармідер – А нам так треба ройових і чотових!

– Але ще більше – чотових і сотенних із старшинськими кваліфікаціями – відповідає блакитноокий юнак – Тут вже рука Палієва. Той старий поліцай Фрайтаґ хотів відразу нагнати ціле товариство, негайно після повороту з підстаршинського вишколу, під ніж, на фронт з нами – але Паліїв перепер таки – найперше старшинські школи, а потім „айнзац". А ви всі на нього так нарікаєте!

– А ти знов за своїм татом, Любку – кривиться Крамар.

– Те, що він набалакає на Організацію і повстанців, вистачить...

– Вистачить, але, тої балачки! – авторитетно заявляє Піддубний – Краще вернімся до підстаршин. Ти маєш, здається, кількох добрих хлопаків, кандидатів на унтершарфюрерів, Міську?

– О, є кількох. Але кількох забрали мені з сотень на спеціяльні вишколи. Може, тепер підвищать трьох чи чотирьох, що прийшли пізніше, а мають польську підхорунжівку. Тих не пущу на ніякі вишколи. Знають досить.

– Там є в тебе, здається, той, ну, як він там, Ґаран, у першій сотні. Правда? Ви, здається, теж його знаєте? – звертається Піддубний до сидячого під вікном Анатоля.

– Ґаран? О, мабуть, так – нерішено відповідає запитаний. – Це той зі Львова із Союзу Кооператив, чи з якогось там Ляндвіртшафтліхе Штелле?

– Не грай вар'ята! – думає Піддубний. – Я знаю, що ти був у зв'язку з ним ще у Львові, а й тепер ходите вечорами по пісках за бараками. Але не моя справа.

– О, Ґаран є впорядку – потверджує в міжчасі Гармідер. – Зроблю його чотовим. Хлопці люблять його.

– У пляшці показується дно. Ковбаса теж кінчається. Значить, хіба час на пісню, староукраїнським звичаєм! – виривається гаряче блакитноокий. – Я, щоправда, співаю тільки в п'яному виді....

– Значить, можеш спокійно співати, Любку. Досить балачки. Леда хвилина надійде старий, а ми сидимо, мов монахині, якби горілки не нюхали – підхоплює Марецький.

– Ну, Юрку, щось леґіонового!... Баси гудуть, аж лямпа під тонким дощаним суфітом ходить. Шибки заслоненого вікна бараку тонко дрижать, а галас збільшується ще, коли в руці Анатоля з'являється третя пляшка морелівки. Шум бухає на коридор, коли на порозі стає ще одна постать: їй назустріч летять галасливі привітання й викиди.

– Володька! Козаре! Ти ще добре трапив, ще якраз є пляшка: доганяй!

Прибулий з усміхом вибачається, опісля одним махом перехиляє налиту шклянку горілки, а щойно потім, серед пошуму галасливих голосів, дивлячися з-під ока на присутніх, цідить крізь білі вовчі зуби:

– Ревіть, братва, не дрімайте! Той сучий син Вінс з ґештапа чи, як вони кажуть, з розвідки, волочиться коло бараків. Неділі в нього немає, пресучого сина!

– Сам був? – кидає, немов байдуже, хорунжий Рудич, а одночасно його бистрі очі блискавично переглядають кімнату.

– Та ні, якраз з вашим шляф-камратом, старим Перуняком. Може й тут зайдуть.

– Ну, то що ж: так гримнем, хлопці, пісню, чи як? А тобі, Влодку, дяка! – з келішком в руці, на висоті другого ґудзика уніформи, трохи вже шепеляючи, заявляє Гармідер. – Вип'ємо за Влодка, панове старшини! За Влодка Козара, совєтського танкіста, поручника дивізії „Галичина"!

– Облиш, Міську – морщить чоло Козар – якого чорта чіпаєш танкістів? Облиш – що було, прогуло!

Коли двері з коридору відкриваються, і на порозі, на тлі темного прямокутника дверей, з'являється простора постать співмешканця Анатоля, старого гуцула поручника Перуняка, всі руки підносяться вгору, а хор змішаних голосів кидає назустріч йому гучне привітання. Він, присліплений світлом, хвилину стоїть нерухомо, а там – ведмежим кроком підходить до стола.

– Ну і кумпанія зібралась. І то якраз у старого Перуняка. Добре, що Вінса згубив – кректає Перуняк, вішаючи пояс із пістолею на вішаку – А для мене чарку лишили?

– Якраз іще по одній, – зривається Гармідер – вип'єм ще на пращання, і кожний у свояси!

– На здоров'я, хлопці! – не скривившись випиває старий поручник – Бувайте! А відвідуйте частіше старого. Старий не одне скаже...

Він бачить споважнілі обличчя й допитливі погляди і замовкає. Потім відкриває раптово двері на коридор, і щойно наново замкнувши їх, дивлячись з-під лоба на молодих, підносить палець:

– Хлопці... скажіть тим своїм селепам і не селепам, хай не пишуть у листах дурниць. Мало вам тих розстрілів, що вже були? Ви ж знаєте, що листи провіряються! Досить. Скажіть своїм.

Він повертається широким жестом у бік пляшки і притупуючи затягає:

– ...гуцул си не журит! П'є горівку, любит дівку... Аж сі вогонь курит!

– Добре, що ти нагадав, Дмитре! – запинається поясом і надягає шапку Гармідер – Кажуть, що прибули нові дівчата. Треба буде оглянути їх зблизька.

– Ай, соромся, капітане, – з іронією цідить старий – ай, соромся!

– Соромитися буду, як буду мати твої роки. А тепер: знаєш цю засаду? Як жовнір вертаєсь до касарні в неділю на сухо – хай віддасть мундур до магазину!

– Дозволите відвести вас, пане сотнику? – з пошаною звертається хорунжий Рудич до курінного – Я зараз буду готовий.

– Ой, і ти, леґінчику? – дивується старий поручник. – Десь я думав, що ти хусит. А тут... тиха вода...

На асфальті хідника прогомоніли вже кроки п'ятки старшин, що вийшли раніше. В темряві й тиші чути притишені голоси двох розмовників:

– Ну, що? Ви вдоволені, друже? – запитує один з них – Дещо вже знаєте. А при інших нагодах поговоримо ще з іншими. Матимете повну картину – матеріял до звітів.

– Дякую вам – чути другий голос, що звучить неначе голос хорунжого Рудича, лише він якийсь гостріший і твердший, хоч тихий. – Добре, що той клятий Вінс не влетів на нас. А мав би добрі лови... Ну, добраніч!

Начальник віділу І Ц/а Вінс утратив цього вечора багато. Якби його було завело його шпіцлівське діло вбік цього ліску за бараком, він не повірив би своїм очам. Він побачив би як курінний командир сотник Михайло Гармідер, віддає, виструнчений в темряві, військову почесть свойому чотовому, хорунжому Анатолієві Рудичеві. Чи може – другові „Обухові".

Розділ 4. Протокол списав...

Огрядний, поставний чоловік із широким обличчям і клясичним профілем розгорнув поволі чорну книгу, сідаючи при столику коло вікна. Він виглянув крізь шибу на майдан, що лежав внизу. По заболоченій площі проїздило якраз швидким темпом декілька важких повзів, і шибки в приміщенні Військової Управи задрижали. Котра ж це година? – ліниво подумав огрядний чоловік – на дворі ще досить ясно, хоч це щойно початок березня.

Ах, колись у таку саму болотнисту погоду тьопали ми по ланах Поділля. Зараз, в котрому ж це році було? Дев'ятнадцятий чи, може, двадцятий? – Він схилився над книгою і поволі, виразним, виробленим письмом естета, написав:

– „Протокол наради членів Військової Управи „Галичина", що відбулася дня 7 березня (це вже сьоме березня! – вкралась непрошена пригадка – на Вія Аппія тепер десь певно в повному розгарі запашна римська весна... ах, щоби ще хоч чвертку „віно неро" в котрійнебуть таверні, в завулках за Колізеєм!...) Чоловік із клясичним профілем стряснув головою, відганяючи думку, немов настирливу муху, і нагадуючи, що це ж Львів, большевики кількадесят кільометрів від міста, а недалеко в бою перші частини дивізії „Галичина". Так, як ми, в дев'ятнадцятому чи, може, в двадцятому... – подумав іще раз і схилився знову над книгою.

„... 7 березня 1944 року в домівці В. У. при майдані Смолки 5/1. Приявні:....."

Він обкинув поволі очима зібраних і зареєстрував: так, Юно є, і о. мітрат теж, обидва інженери-молочарі, редактор і маґістер, меценас, професор, доктор від УНДО і доктор від лікарів, і ще той молодший інженер... Багатьох бракує, але що ж, час гарячий, а справи важні. Вписав прізвища і написав: „Початок – година 16.30".

– Немає для Юно сьогодні приємної роботи. Він президує, а якраз самі неприємні справи. Отже, що там на денному порядку? Мобілізація, евакуація, сцисія з УЦК. Ага, і щось, може, трохи кращого – зустріч із життям Дивізії: звіти з поїздок делеґатів ВУ до частин четвертого полку, що стоїть вже в дії. Запишім...

Високий, худорлявий сотник тим часом подавав своїм холодним голосом справу непорозуміння з Центральним Комітетом...

– Панове, причина непорозуміння це та відозва, що її поміщено в газеті „До Перемоги", ч. 9/10. Відозва була до молоді й добровольців, і думка вийшла від нас, не від УЦК. Можливо, що ми зробили це дещо поспішно, але причина ясна: наші стрільці йшли на фронт і там мали зустрітись із підпіллям, бо ж воно теж там є. Вже коло Сокаля 10 стрільців перейшло до партизанів, в іншому місці знову десять, і могло прийти до того, що цілий полк розлетиться. Відозву треба було негайно оповістити, не питаючи УЦК!

– Ах, це ж ясне, що ми не зумисне поминули УЦК, а зокрема Кубійовича! – стримано, хоч голосом, в якому вичувалось легке понервування, відізвався середнього росту пан, підносячись з місця – Думаю теж, що й Кубійович не умисне поминув нас, коли висилав письмо до Генерального Губернатора в справі мобілізації!

– Напевно хтось в УЦК не витримає, – думає протоколянт – хтось буде боронити Кубійовича! Я не казав? вже є: референт молоді УЦК.

– Ах, панове, дайте спокій Кубійовичеві! – відзивається молодий брунет. – Зрештою самі знаєте: такі відозви, як та, що її проголосили комбатанти, це вже політикум. А це вже не їх справа! Тим більше, що ситуація дійсно складна. Подекуди СД переводить гуртування нашої молоді, як резерви до Дивізії, а що це означає, самі хіба знаєте. А до речі – може це звучить, як єресь – але так є: УПА не є проти Дивізії. Вона входить з вояками в контакт!

– Це справи зовсім інші – вмішується один з інженерів. – Лишім це, покищо. Що ж до відозви, то прoєкт її написав я. Інша річ, що опісля ми пішли до Бізанца, а він написав свій власний проєкт відозви.

Члени Управи переглядаються. Хвилину панує мовчанка, а згодом головуючий пропонує все ж таки піти до Кубійовича, щоб вияснити справу вміщеної відозви.

- Можу піти я, я вмію з ним говорити. Може, ще доктор, він же ж парляментарист – звернувся в бік пана, що промовляв попередньо – та отець мітрат?

Протоколянт схиляється над сторінкою. Запишемо. А тепер треба трохи послухати: говоритиме високий, сивавий інженер-сотник про свою поїздку в район Золочева.

Референт говорить суґестивно, ілюструє свій звіт жестами, і протоколянт бачить в уяві картини розповіді. Ось зустріч із сотнею нашої протипанцерної артилерії в Стругані, розмова з командиром-німцем, далі – із стрільцями (дозволив, нічого не сказав), переживання під час наступу, вже і другого з черги, на Гуту Пеняцьку.

– ...В першому наступі загинуло двох стрільців. Прошу записати – звертається референт в бік вікна – це Олекса Бобак із Станиславова та Роман Андрійчук із того самого міста. Впали 23 лютого. Це остільки важне, що це, мабуть, перші жертви Дивізії. (На полі бою – думає Протоколянт – бо кажуть, що розстріляли німці вже не одного).

– Стрільці хочуть двох речей: – переконливо говорить розповідач – „Забезпечіть наші рідні і дайте відпустку!". Населення вітає наших вояків як рідних братів. „Ми б хотіли, щоб вони до кінця війни тут були. Тепер ми спокійно можемо спати!" Це не жарт, мої панове! А вони дійсно йдуть на ворога, як в дим і – старий вояк усміхаетсья, а щось, як спомин давніх днів, проходить в його очах – мають успіхи. Це ж вони окружили відділом у силі 300 хлопців понад 1500 кіннотчиків совєтського партизанського відділу з 8 гарматами, що вертався на північ із свого рейду. Це сталося в районі Добрусина і Любеня, і це факти.

– І ще одне: – розповідач підносить голос – наші є в контакті з „лісом". „Ліс", щоправда, не помагає їм безпосередньо в їх бойових діях і взагалі дотепер не зводить боїв і з большевиками, але „ліс" вдоволений, що наші прийшли в Галичину. Тут не буде конфліктів, а навпаки, „ліс" за тим, щоби наші тримались в дисципліні.

Коли підноситься наступний доповідач, Протоколянт записує: „після сотника М. X. звітує др. Л. М. (І так кожний знає, пощо писати по десять разів повні прізвища – ліниво думає чоловік під вікном). Розповідь менш-більш та сама. Настрої населення, поведінка большевиків під час часової окупації, відношення до повстанців (ах, тут треба записати заподання редактора, що втручує заувагу: „Крім леґенд, нічого більше нема!"). Це трохи за гостре – думає протоколянт. – Вже кінець. Хто черговий? Ах, іще той молодий інженер! Він, мабуть, сам відійде внедовзі до Дивізії. Ну, що він скаже? Де він був? Коло Збаража?

Цей розповідає з хистом, витягає характеристичні моменти ілюструє звіт цікавими фактами. Ось слова командира-німця про хлопців: „Всіми вдоволений, хоч двох не повернулось з відпустки!” В тому моменті – усміхається доповідач – увійшов ад'ютант та зголосив, що один якраз вернувся. Він спізнився, бо свиня здохла!

Луною прокочується по малій залі сміх. Ах, ці „хлопці"! Тут боротьба світів, але ґаздівських справ теж не можна кинути...

– Не думайте, що наші зовсім німцями загнуздані. Був випадок – голос розповідника звучить трохи твердше – що німець-підстаршина вдарив нашого стрільця в обличчя...

– Ну й що? – похилився в бік високий, сивий сотник – ну й що?

– Ну, що ж, наш вояк віддав йому тією самою монетою. Німець витягнув пістолю, наш наставив кріса. І розійшлись.

– Непогана метода – стверджують у сміху зібрані. – Ах, якби ми так могли, може, більше можна б було зискати...

– А що з справами підпілля? Як населення і ОУН ставляться там в районі Збаража? – кидає головуючий. – Кажіть, пане інженере.

– Стрільці з населенням живуть, як рідня. Що ж до ОУН, то настрої стрілецтва, прошу панів, прихильні, і то навіть дуже. Нема ж, зрештою, дива. Одне лише – промовець завагався і глянув з усміхом в бік протоколянта – це, як хочете, протоколюйте, або ні. Релята – реферо, а вояки сальонової мови не вживають.

– Ну, кажіть вже – нетерпеливиться головуючий – кажіть, а Михайло вже запише, як буде треба. Від того він редактор. Ну, що кажуть?

– Кажуть, що вони за Організацію. Лише „провідникам" треба б так по вісім місяців військового вишколу, щоб „вставити їм яйця!"

Сміх прокочується ще раз по залі, а головуючий звертається в бік протоколянта:

– Вокс популі – вокс деї. Ну, пиши, Михайле, хай історія запише для майбутніх поколінь...

Лиця поважніють знову, коли головуючий торкається справи мобілізації:

– Панове, крайсгавптмани розсилають нашим повновласникам накази про мобілізацію, а гавпштурмфюрер Шульце каже Бізанцові, що це „ґегаймбефель!" Бізанц тримає ці „ґегаймбефелі" по три-чотири дні, а коли довідуємось про це з провінції, тоді він їх мені і інженерові Динбусові показує! – голосом, в якому тремтить образа й гнів, промовляє головуючий. – Ми вже привикли до різних стрибків, але це вже таки забагато!

– Мобілізація в такій формі це політична помилка – встає знову парляментарист. – Люди підуть в ліс. А ще й до цього – Дистрикт вислав блянкети до молодих людей, щоб вони підписували, що добровільно голосяться до Дивізії „Галичина". За таку добровільність дякую, панове!

– Значить, пишім до Бізанца, що мобілізація це справа політична, і що за таку мобілізацію, як вони її хочуть зробити, ми відповідальности не беремо. А зрештою, нехай він тут сам прийде і справу вияснить! – кидає хтось в загальному шумі.

– Багато він нам скаже! – мимрить під носом огрядна людина з клясичним профілем. – Прийде, накричить, намахає руками, крикне зо три рази „шлява" і стільки ж „гайль", і піде... Але, що як, запишем, щоб історія знала. Він схиляється над чорною, довгою книжкою і пише:

„Просимо Бізанца на засідання, щоб цю справу вияснив. Крім цього: замовити вже завтра два потяги для родин добровольців, для евакуації. На цьому нарада скінчена в годині (о, вже так пізно?) 19.20. На завтра, на годину 14,30, скликається нарада В. У. з полк. А. Бізанцом".

Вже майже всі вийшли. Ще тільки високий головуючий порається коло шаф. Протоколянт схиляється над книгою і гарним, рівним письмом докінчує:

„Протокол списав Михайло Гострониз".

– Ну йдем, Михайле! Гашу світло! – кидає вже з порога головуючий. – Записав усе?

– Записав – з іронією в голосі відповідає запитаний і бере під пахву чорну книгу. – Записав, Юно. Щоб колись хтось історії не фальшував.

– О, велике слово: „історія" – каже вже на коридорі худорлявий, високий пан. – Велике слово!

Розділ 5. Будьмо ж приятелі!

З відкритих дверей вдаряє на Богдана струя цигаркового диму і склублений гамір голосів. Світло жарівки падає на поляпані пивом дерев'яні столи кантини, що їх обсіли вояки. За прилавком звиваються двоє інвалідів із протезами, зручно подаючи сірій громаді, що обступила буфет, кухлі й склянки наповнені напоєм.

– Підла імітація – скривився Юрко Грозбецький, занурюючи своє худорляве обличчя в білій піні. – Ерзац! Ах, якби так довоєнного львівського ликнути!

– Як каеш, мой? Що то таке – минтація? Пий, хло', пий! Минтація – не минтація! Палінки тут не дадуть. А „манкитенди" щойно завтра віфасуєм – зідхнув із серця, сперши бороду на долоню, гуцул Юра Бариляк.

– В мене є. В мене все є – нагнувся до товаришів вінничанин. – Ще так не було, щоби Темак без горілки був. Чекайте, фраєри: перед спанням. Обливаємо ваші срібні пагони!

– Хто би то чекав! – з усміхом схиляється під стіл Богдан. – Дайте склянки!

Він витягає з-під стола камінну плящину і наливає всім: Грозбецькому, Темакові, Барилякові і собі.

– Цисе, бра', так, як тре': хто за капрале – той ставит палінку! – з признанням заявляє Бариляк. – За ваші срібні шнурки, Богдане і Юрку, щобисте скоро штернів дочекалиси!

– За ваше! – гукають товариші, що обливають сьогодні підстаршинське підвищення Богдана і Юрка Грозбецького. Богдан обнімає раменем Бариляка і, розгрітий випитою горілкою, говорить другові просто в обличчя:

– Ах, Юра, Юра! Щоб ми вже коло Говерлі стояли... Там десь, знаєш, за Арджелюджею, десь на Маришевській. Знаєш, там в горах... – він не годен в цій хвилині виявити інакше свою приязнь цьому чорному, високому синові гуцульського села, і лише міцно тисне його плече.

Юра знає, як любить його сей міський панич, і він дивиться ніжно в очі товариша і собі промовляє:

– На Маришевській, Богда... на Маришевській! Ще й там прийдемо!

– А тепер ще за ваші штурманські ліци, хлопці! За ваше тепер! – і чвірка, на поклик Ґарана, підносить в гору наповнені до половини „штайнберґером" пляшки.

При кожному столі йде та сама церемонія. Це ж сьогодні 20 квітня, день уродин „фюрера", день підвищення ступенів. Ранком надавали „аванси" всім: повернулим із старшинських шкіл, кандидатам на старшин, що їдуть тепер на дальший вишкіл, признавали підстаршинські нашивки ще декому з тих, що не були на вишколі. Богдан із сатисфакцією пригадує хвилину, коли він, стоячи застиглий, мов камінь, в ряді, бачив, як отримував нашивки Роман Денисюк, що недавно вернувся з вишколу, далі Зенко Коробка, Ліневич, Комісник.

– Добре хлопці виглядають! а як вернуться зі старшинськими зірками на комірах, тоді буде щойно з ким воювати. А мені – щоб лише вишварцуватись із цієї старшинської школи... Буде з мене тієї підхорунжівки! Добре, що Гармідер – свій хлоп і не хоче мене післати від себе. Вони вже ось-ось махнуть на фронт, до краю, а я буду десь по вишколах ганяти!... А тут ще й Міра... Боже, як дуже хочеться бодай побачити її – зідхає щиро з серця Богдан і одночасно знає, що це даремно. Тепер, перед остаточним вишколенням полків, відпустки не дадуть. Треба вдовольнятись листами. Він гладить пальцями ліву кишеню уніформи, де шелестить листовий папір із словами Міри.

До кантини увалюється, широко розпанахавши двері, нова громада новокрейованих „ушів" і штурманів, що прибули з вишколу панцерґренадирів. Важкі чоботи гатять з розмахом в долівку, і видно, що хлопці не прийшли на сухо.

Кожний має почервоніле обличчя, а рухи – широкі, що зачіпають за столи й лави. Ніхто на них не ображується – сьогодні ж день радощів, день підвищень. Входячи на хвилину застигають у привіті на порозі, а потім ціла громада з розгоном біжить-спішить, ведена двома розмашистими унтершарфюрерами попереду. Ці двоє крокують з насуненими набакир „берґмюцами", вони виразно ведуть цілу громаду в бік прилавка з пивом.

Раптом гамір стихає, а ціла заля кантини з зацікавленням починає приглядатись прибулим. Вони, ці двоє, а за ними й ціла громада, затримуються посередині дороги. Один із двох їх провідників стоїть між столами і, відштовхнувши свого компана, дивиться в тиші, що стає щораз нестерпніша після гамору, в бік столика, при якому засіли Богдан із товаришами. Він зовсім виразаю дивиться на нас – думає Богдан, що йому блимаюче світло лямпи кидає блиск просто в очі і не дозволяє побачити обличчя прибулого – чого він хоче?

– Ти, Дуську, буде шпарґа! – цідить крізь зуби Темак – чую, що буде!...

Він не докінчує. Стоячий посередині виразно, хоч півголосно, і собі проказує: „Дуську!" – і викручуючи на всі боки головою, поволі підходить до стола, разом повторяючи запитливо й недовірливо:

– Дуську? Дуську?

Зібрана в кантині громада має потіху. Вона бачить, як раптом із-за стола зривається високий бльондин із свіжими нашивками обершарфюрера і летить, спотикаючись, через столи в бік десятника з панцерних ґренадирів, що стоїть з широко розставленими ногами на середині залі, розперши, неначе вітряк, рамена.

– Не буде шпарґи – стверджує з розчаруванням в голосі Темак. – Оува, то якийсь його кумпель. А я думав...

Заля гуде вже знову, коли десятник Василь Баліцький тримає міцно в обіймах свого друга дитячих забав з Вірменської вулиці, Богдана Ґарана, і з натиском, хоч дрижачим голосом, дивлячись йому в очі, промовляє:

– Ти, сукін-сину, ти шматяре, ти, ти – Дуську!

Потім Василь обертається назад, до свого товариша, який з ним прийшов на чолі громади до кантини, і кличе на всю ширину залі:

– Шурка, ей Шурка! ходи-но сюди!

А коли закликаний поволі підходить ближче, тримаючи кухоль пива, Базилько тріюмфально пояснює:

– Я знайшов мого кумпля! Чуєш, Шурка! Камрата! Він був загубився – Василь торкається Богдана раменем – але вже є знову назад. Йо, Дусек?

– Йо! – стверджує Ґаран, – Зіхер, що так! – і веде обох прибулих до стола, де сидять його товариші.

– Це Базиль Баліцький з моєї вулиці, а це Шурка... – і він не докінчує, дивлячись запитливо на кремезного підстаршину, що прийшов з Василем.

– Ах, який там Шурка! – всміхається цей трохи нетерпеливо. – Це ця халера мене так зове. Олександер Остапченко, з панцерґренадирів.

– Шурка, матрос чорноморської фльоти, не заливай! – дражнить товариша Василь. – Свій хлоп! – додає він у формі пояснення – блятний ґосьць, з Одеси.

– А хіба матросів не треба буде? Покищо до вас на сушу довелось, „ґаліцієри"... – відбиває спокійно дебелий підстаршина, підносячи вгору склянку з пивом. – Ну, значить, за ваше. А прийде час, з панцерних ґренадирів знову в матроси покатаєм!

– Цисе твій товариш? – питає притишеним голосом, вказуючи на Базиля, Юра Бариляк. – Твій друг?

А коли Богдан махає потверджуюче головою, гуцул простягає широку долоню до львов'яка:

– Будьмо ж приятелі, панцерний!

Розділ 6. Лист.

Милий!

Я знаю, що Ти напевно думаєш, що я минулого тижня забула написати до Тебе. Не думай так – це не моя вина. Знаєш, що Тета дуже хвора, і мені та Дорі приходиться сидіти цілими ночами коло неї, а потім іти до праці. Я така втомлена, і може, я сама хвора, – так що в тім цілім замішанні справді не мала коли написати листа. Сьогодні зате висилаю подвійного, „грубшого" листа і, крім нього, занесу пополудні з Доркою на пошту пакунок. Я спекла для Тебе той пляцок, що Ти кажеш, що його ціла ваша кімната розриває, як прийде пакунок, і спекла його теж подвійну кількість. Сховай трохи і для себе.

Тета щораз більше хвора, і я думаю, що це вже її останні дні. Якби не її хвороба, я думаю, що ми вже були б виїхали зі Львова. Щодня тут тепер щораз більше порожньо, і Ти не пізнав би міста, якщо б Тобі вдалося всетаки вирватись хоч на коротку відпустку перед виїздом на фронт. Тепер якраз найкраща весна, і коли я вертаюсь домів після праці, переходжу завжди парком і йду цією дорогою, що ми йшли нею перший раз, пам'ятаєш, після „Батурина", де Ти тоді стрінувся зі Мамою. В парку теж мало хто тепер ходить, а на кльомбах коло ставка дуже мало квітів. Алея, якою ми завжди вертались, тепер пуста, але я завжди, коли стану коло нашої брами – по привичці оглядаюсь і дивлюсь у темну стежку, так, якби Ти відходив нею, так, як це завжди бувало. Але алеєю ніхто не йде, і ніхто не махне до мене рукою, там, на закруті в парку, і я лише скажу собі ще раз: „нема" і йду до хати.

На гробі Мами ми посадили з Дорою свіжі квіти. Могила є втримана в порядку цілий час, і я ще з весни загодила жінку, яка робить щоденно порядок. На Зелені Свята ми були обі з Дорою, відправив священик молебень „за душу раби Божої Ярослави". Він Твій знайомий, о. Каролин, і не хотів від мене нічого взяти, бо казав, що не може, бо Ти в Дивізії.

Із знайомих бачу щораз менше. Все виїжджає до Кракова чи Криниці, і мабуть і мій Союз туди також поїде. Думаю, що й мене заберуть з тим нечисленним „абвіклюнґс-персоналом", який поїде. Нас признали „важливими для війни", тому не хочуть мене звільнити, хоч я просила про це, бо хотіла піти на медсестерський курс, який тепер якраз є в Криниці. Багато дівчат пішло, і між ними Реня (та чорна, знаєш, що танцювала раз „Метелицю"), і Дарка теж, мої подруги. Але не можна було, крім того, лишати самої Дори з хворою Тетою і всіми клопотами на голові. Дора не хоче виїжджати, і думаю, що вона лишиться. Вона завжди ще чекає на якесь слово від Анатоля, але я не думаю, щоби дочекалась. Думаю, що Ти не раз там з ним бачишся, хоч він старшина, а Ти ще покищо, як тут вже наші кажуть: „Уша". Може, краще було би, якби Ти був пішов разом з Романом і іншими на старшинську школу, бо все таки потривало б іще довше, заки Ти підеш на фронт. Вибач мені мою малодушність, я повинна Тебе заохочувати до вищого, а я дурна, пишу щоб Ти не залишився вже назавжди підстаршиною. І, що я взагалі пишу? Ти знаєш краще, але, може, як прийдете до краю, то бодай на хвилинку вискочиш до мене. Якщо я ще тут у Львові буду.

Пишеш, що конечно треба, щоби ми побрались. Я хотіла би теж бути Твоєю дружиною, і що б не сталося, носити Твоє ім'я. Не знаю, чи вдасться. Тобі ж треба дозволу, а крім цього, тепер хіба вас не пускають нікуди. Може – як приїдете ближче нас? Дай Боже, щоби я була тут ще тоді.

Не дає нам Бог пережити нашого життя так, як бажалось би – але чи ж не така і доля сотень тисячів на цілому світі? Так є і так буде, як нам судилось: „Хай буде воля Твоя".

Театральна Студія покінчила вже давно свою роботу, і я покищо покінчила теж із своїми мріями про акторство. Гірняк ще не виїхав, а Блавацький їздив до Відня, але вже повернувся. Йде тепер „Ревізор" з нових п'єс, але й старий репертуар не забувають. Часом піду, як маю можливість, на „Барона", щораз менше людей на сцені і щораз менше на залі. Дехто поїхав з „Веселим Львовом" до Німеччини ще під час першої евакуації, тоді в марті чи квітні. Ти писав, що „Веселий Львів" був у вас в Дивізії під час Свят, і що вона там є, а її чоловік теж в Дивізії під час свят, і що Ти бачив цю акторку, що тоді грала в „Батурині". Знаю що вона там є, а її чоловік теж в Дивізії, казав мені один пан з Військової Управи. Пропонував мені Тарнавський їхати з ними ще весною – шкода, що не послухала: була б тоді бодай через короткий час з Тобою, тоді, як вони були в Нойгаммері. Тепер вже пізно – але знову тепер Ти приїдеш з Дивізією до краю, а я сиділа би десь в якомусь ляґрі в Німеччині.

Цей сам пан з Військової Управи, забула його прізвище, але він каже, що Тебе добре знає, був там тепер під час цих ваших великих вправ, на які їздили вони всі звідціля разом з Бізанцом. Він казав, що це було щось справді імпозантне, і я читала в ґазеті теж про ці вправи. Кажуть, що наші хлопці це вже справді добрі, вишколені вояки. Він бачив теж і Тебе, як ви робили з якоюсь частиною наступ, і те, що він мені розповідав, було таке, що я аж плакала. Не смійся, але він казав, що Ти був весь почорнений землею, навіть на лиці, лише було видно зуби і очі, та що Ти дуже похуд. Казав, що ви ганяли, як навіжені, і що пальба була така, що вони аж вуха затикали. Я знаю, що Ти певно тепер з мене смієшся, але знаєш, я пам'ятаю Тебе іншим, і на цих знимках, що Ти прислав, Ти також інакше виглядаєш.

Ах, і ще одна справа – я не хотіла Тобі писати, але Дора мене якраз питає, чи я вже Тобі про це написала, що тут з нами в четвер було сталося. Я не хотіла б Тебе нервувати, але вона каже, що сама Тобі напише, як я цього не зроблю, і тому вже краще буде мені це зробити. Минулого четверга, якраз як я повернулася з праці і ми з Дорою сиділи коло Тети, раптом щось дуже загримало в двері, і коли я відчинила, в хату ввалилося кількох німецьких вояків з карабінами і потягнули нас з Дорою з хати. Ми обі плакали і кричали, що Тета хвора і щоби нас пустили, але вони й слухати не хотіли; один підстаршива заглянув до Тети, і потім повели нас сходами на долину. Тут вже стояли на подвір'ї майже всі мешканці нашого бльоку, лицями до стіни, і нас поставили там теж. Було дуже страшно, бо ми не знали, що власне є і що з нами зроблять. Нас тримали так під карабінами зо дві години і за той час приводили щораз нових людей з цілого бльоку. Потім нас почислили і казали щодесятому виступити, випало якраз на Дору. Потім прийшов ще якийсь старшина і казав жінкам вернутись під стіну, і мав до нас коротку промову, казав, що хтось стрілив до відділу війська з нашого бльоку. Потім повели нас, осібно жінок, а осібно чоловіків, і я гадала, що збожеволію, бо нагорі лишилася вмираюча тета без опіки. Я хотіла їм це пояснити, але мене ніхто не слухав. Лише коли я витягнула Твою знимку, я її завжди ношу (знаєш, ту в шоломі), той підстаршина, що нас вів, пішов до офіцера, і мене закликали, і я показала листа від Тебе з печаткою фельдпосту і сказала, що Ти мій наречений. Він спочатку крутив головою і говорив, що ми всі однакові, але вкінці пустив мене з Дорою. Решта жінок вернулася вечором з Пелчинської, а тих відрахованих чоловіків ще й донині нема.

Я не хочу Тебе даремно нервувати, ви там і так не можете на це порадити, але бачиш, і мені тут теж не завжди легко. Ще й Дора тепер така нервова, бо щораз большевики роблять налети вечорами і обкидують бомбами та обстрілюють кулеметами вулиці. Від часу того більшого налету, що був першого травня на двірець, не було нічого великого, але все таки люди гинуть. Три дні тому вбили під час налету Наталку Березинську. Вона йшла по вулиці Сапіги і хотіла забігти-скритися перед кулями до аптики, тої на розі, де той лисий, молодий аптикар, знаєш? Але не добігла вже, і кулі пересікли їй цілі плечі. Кажуть, що не мучилася ні трохи, і коли її підносили, вона вже не жила. Мені її дуже шкода, а ще особливо, коли нагадаю собі, як вона тоді на „Маланці", минулого року, бажала нам щастя і казала, що той рік принесе в кожному разі зміну. Бідна, він приніс їй найбільшу зміну – смерть. А я ще тоді сказала, що її не люблю. Я її тоді може й не любила, бо мені здавалося, що Ти хіба її колись любив? А тепер мені якось совісно і дуже, дуже жаль.

Думаю, що вже досить я написала про те, що в нас тут діється, і матимеш великий запас новин. Не моя вина, що вони не радісні. Одна новина стала вже в міжчасі „стариною", і Ти напевно вже маєш її теж досить: це та новина, що почалася осінню 1941 року, тоді на виставі „Батурина", ця сама новина, що вела нас застеленими кленовим листом парковими стежками, і ця сама, що не змінилася, хоч Ти віддалений тепер від мене на сотні кільометрів. Ти знаєш вже, яка.

Привітай від мене всіх Твоїх товаришів, а зокрема Юру Бариляка та Юрка Грозбецького. Я вже знаю їх із тої спільної знимки вашої чоти і дуже хотіла б колись їх живими побачити. Так само вітай Базилька і Шуру, чи радше Олександра Остапченка, та Темака, і всіх тих, що їм смакує мій пляцок. Роман Денисюк написав недавно із старшинської школи, і він трохи лихий на Тебе, що Ти не поїхав з ними, але „викрутився". За те обіцює Тобі дати в шкіру, як буде „носити штерна", як він пише. Як побачиш Анатоля, то привітай його від мене і Дори, але не кажи йому нічого, що я Тобі про неї писала (то з цим чеканням, знаєш!).

Насьогодні досить. Зараз візьму, допакую ще пачку, і підемо обі з Дорою на пошту, а коло Тети посидить сусідка. Дуже неприємно вертатись тепер самій по порожніх, хоч ще ясних вулицях, а тепер день довгий.

Цілую Тебе на папері і чекаю на день, коли буду могла це зробити направду.

Твоя Міра

– Ей, хло, ци не доста вже тої читанини? Надегай шолом і бери куплю, зараз на тебе черга ваху пантрувати! – чує над вухом голос Юри Богдан. В голосі чути насмішку, але й приятельську журбу, щоб, мовляв, не перечитав часу. Сьогодні де його рій сторожить коло авт, що за касарнями в лісі, і йому треба зараз виходити, щоб перевірити пости, ще заки надійде північна година і командант варт почне сам їх обходити.

Богдан нахиляється над вартівничою книжкою, вписує в неї годину – є якраз 11,45 вечора – обтискає себе поясом з великою пістолею „нуль ахт", надягає шолом і, вже виходячи, звертається до Юри:

– Казала тебе моя дівчина вітати, Юра. Питала, чи тобі її пляцок смакував.

Бариляк, усміхаючись, підносить очі з-над книжки, з якою він сидить коло стола. На причах і на лаві куняють вільні від служби вояки з варти, а один готується якраз виходити на зміну. Богдан ховає листа в кишеню блюзи і виходить у вітряний вечір.

В темряві чути кроки, що шарудіють по дрібному жвірі. Позаду нього відкриваються двері вартівні, і на стежку перед бараком падає стовп світла з відкритих дверей, і негайно настає знову темрява. Чути, як новий вартівник репетує карабін. Навпроти, з боку надходячого, що якраз кінчає свою зміну, чути знову ж шелест вирепетовуваних із замку патронів. Один, мабуть, упав на землю, бо спереду долітають один по одному соковиті прокльони, і нарешті щасливе, після довшого мацання напотемку по землі:

– А видиш, холеро! Таки ті маю!

Власне кажучи, вартовий міг би почекати ще хвилину, поки новий прийде на місця вартування, але хай буде! – думає Богдан. Він чує ще останні слова передавання посту і кілька приватних вже зауваг та запитів вартових, які кінчаються проханням:

– А збуди Юру, хай не заспить!

Богдан минає авта, переходить попри малий лісок і тихо прямує поміж пісками й соснами. Лист збудив у ньому знову цілу Гаму переживань і споминів.

Значить, Наталка не живе. „Новий рік принесе нову зміну", а він приніс їй смертельний дар – кулю. Нема вже Наталки – щось стискає Богдана в горлі, і йому робиться прикро, до болю прикро. Я таки глупо з нею поступив, а вона була завжди така добра... Він уявляє собі на момент брунатні очі і тихий шепіт червоних вуст: „Ви ніколи нічого не знаєте..."

Вітер, що надлітає з безкраїх пустель холодного німецького краю, посвистом шумить коло берегів шолома, гуде, переливається попри вуха. Богдан виразно бачить у нічній темряві постать з розкиненими руками на камінному порозі аптеки і широко розкриті брунатні очі, що зайшли скливом. Нема Наталки... – тихо каже перед себе в ніч Богдан, а його рука розтягає ремінь шолома. Він хреститься і хвилину стоїть непорушне з відкритою головою, прощаючи ту, що відійшла.

А гуляють вони там, ці сучі сини – перескокує думкою, крокуючи в темряві, Ґаран. Як мало треба, щоб піти під мур, і то дійсно нізащо. Добре, що вона мала цю мою знимку. А скажи їм тут, цим напушеним надлюдям, навіть вусом не моргнуть. Ох, щоби вже швидше туди, на схід, туди, де ми будемо стояти. Не посміють вони тоді рушити наших, там, де ми будемо! І може, таки пустять мене хоч на два дні, щоб міг чоловік як слід взяти шлюб? Не будемо ж вічно співати цю пісеньку з „Барона" – надлетіло із темряви разом із візією палаючої світлами сцени і темряви червоних льож:

–... Хто нас вінчав? скажи, скажи... Кохана – робиться тепло коло серця – спекла для нас усіх пляцок. Треба буде, щоб усі мої хлопці підписались на листі до неї. І Юра, і Базиль, і Шурка. Це, кажуть, співпраця вояка і запілля – всміхається Богдан.

Він крокує в темряві ночі, доки раптом перед ним виростають темні стовбури дерев, а гострий знайомий голос Темака кидає назустріч:

– Стій! хто йде? Пароле?!

– Берлін! – відповів Ґаран у темряву і ловить надходячий відзюв: Лємберґ!

Берлін унд Лємберґ! – думає Богдан – А завтра? Завтра, може, вже – Київ?!

Розділ 7. Десь в околиці Бродів.

Коли довгий-предовгий потяг перевалюється на закрутах, всі котяться по долівці, а ті, що під стіною, оббивають бедра об тверді стіни вантажного ваґону. Ось хтось, мабуть, попав на якусь трубу чи гайку, бо ваґоном проноситься соковите:

– ...тебе наглий шляк трафить!

На дворі вже таки добре сіріє і, власне кажучи, не хочеться спати. Тонка верства соломи вже протерлась, і зспід неї вилазить забруднена долівка. Кості болять, і по правді придалося б тепер те тричі прокляте ліжко в Нойгаммері, на горішній полиці, що його так часто збурював черговий і стільки разів доводилось будувати. Ах, а колись перед віками; колись, як я був іще цивілем – я мав свій власний тапчан, дві подушки і шовкову ковдру... Думка стає така нестерпно смішна, що усміх заміняється на тихе хихикання, а далі на широкий регіт. Мій Боже, ліжко з шовковою ковдрою і подушками, хахаха!

– Маєш куку на муню? – ліниво відзивається Темак, що поклав руки під голову і дивиться крізь квадратовий виріз відсунених дверей в ясний прямокутник ранкового неба. – Вже тебе нападає? Виграв на льотерії, чи що?

Богдан не підіймає визову і лише моргає в бік лежачого товариша. Він встає, простягається на всю довгість і, витрушуючи солому з волосся та ступаючи обережно, щоб не настоптати когось з вояків, що ще сплять, підходить до відкритих дверей. На порозі сидить декілька постатей, спустивши ноги наззовні ваґону. В сірих ранкових мряках видніють широкі поля, здалеку ряди верб над потоками, десь перегукуються пастухи.

– Все так, якби нічого не було – відзивається, обертаючись угору до Богдана, Юрко Грозбецький – все так, якби ми жили ще десь у 39-ому...

Щораз більше стрільців підводиться з твердої долівки, щораз більше сірих постатей громадиться коло відсунених дверей ваґону. Ось вже відсунено й противолежні двері, і вже там зібралась ґрупа.

– Що у вас видно? – кидає хтось з гурту по другому боці – бо в нас тут жито і гречка...

– А в нас лісок і... і якесь місто... Ось горби видно здалеку... – подає спікер противного боку. – Якесь більше місто, зараз, зараз... – і раптом з противного Грозбецькому й Ґаранові боку ваґону вибухає крик:

– Це Львів! Це Львів видно! Хлопці, Львів! Все кидається і замуровує постатями в сірих уніформах майже цілий прямокутник відсунених дверей. Ті, що сидять на порозі, спираються всіма силами об фрамугу дверей, голови виростають понад ними, один спинається на одного, хтось ухитрився пролізти поміж ногами стоячих і впихає свою голову Темакові під пахву. Але цей не дбає і навіть не кине кріпшим слівцем. Гордо і немов провідник, що водить туристів, він проказує:

– Дивіться, селепня, дивіться, темна масо! То – вилите ратуш. Там Святий Юр, а тут – вся компанія повертає голову – ту, брате, Піскова гора і Високий Замок. А там, там направо, – щось дрижить в голосі Темака – там є Чортова Скала і Винники. Там пан штурман – Темак тиче себе пальцем у груди – уродився і виріс. І перше мене нагла, троїста кров залляє, нім там чубарик ще раз прийде!

По обох боках фрамуги дверей стоять, вихилившись, десятники Грозбецький і Ґаран. Їх очі жадібно п'ють вид родинного міста, погляди несуться голубами понад зеленню Стрийського парку. Місто ще, мабуть, спить. Може, станемо хоч на хвилину на стації?

Але потяг дуднить по рейках, перевалюється повним темпом по зворотницях, перебігає попри семафори, набирає погону на закрутах. Ось лише на мент пробігає внизу під містом кінцева зупинка трамваю, чути ясний його дзвінок і видно ґрупку пасажирів серед іще сонної вулиці. Богдан кидає поглядом на ручний годинник. Це щойно п'ята година. Міра ще, мабуть, не встала. Вона й не знає, що я так близько. Богдан переносить погляд на Грозбецького, що стоїть по другому боці дверей. Він теж якраз підносить погляд з-над годинника і хвилину дивиться просто себе. Потім він звертає погляд, і їх очі стрічаються. Обидва примружують повіки, а на вуста вибігає порозумівавчий посміх. Обидва кивають до себе головами і вихиляються ще раз в бік міста серед горбів, що вже пропадає десь у далечі.

– Ну, досить забави, хлопці. Хто черговий сьогодні? Робити порядок у ваґоні, готовитись до видачі харчу. Зараз буде певно постій – нагадує Богдан.

– А буде можна помитися, оша? – кидає хтось з гурту, що підмітує в кут солому і вимітає до чиста долівку.

– Як станем коло потока чи на стації, сину, то так. Як ні, то почекаєш. А що, ти ще манікіри не зробив?

Сміх виривається з відкритих дверей і летить разом із соломою здовж потягу. З дальших ваґонів чути теж вигуки й регіт. Ешельон вже пробудився і вояцьке життя вже йде. Богдан вихиляється до половини з ваґону і махає до залоги протилетунських гармат, що примістилась якраз за їх ваґоном на плятформі. За плятформою далі – знову довший шнур ваґонів, знову платформи з зенітними кулеметами й гарматами, і так аж до кінця. Він звертає зір наперед. Тут лише ще кілька червоних вантажних возів, а там плятформа з кухнею і особовий ваґон із штабом відділу. Там десь Гармідер і Анатоль, певно, ще не встали, вчора було голосно в старшинському ваґоні, не одна, певно, пляшка трісла... – пригадує Богдан.

Але вже на східцях ваґону старшин з'являється невелика постать в альпійській шапці і зручно перескакує по східцях на найближчу плятформу. Гармідер, – думає з признанням старший десятник Ґаран. – Холера, нема на нього сну!

На бічниці за якоюсь стацією потяг пристає. Швидко роздають харч, кава парує з їдунок. Стрільці кривляться; знову чортова марґарина! Чекайте, німото, хай-но ми станемо серед своїх! Споміж ваґонів виходить поручник із чотирнадцятої, важкої сотні куреня. Богдан здоровить, і одночасно голову його прошибає думка: якщо він тут, то значить, що й мої панцерняки теж повинні бути. Передучора вечором, коли ми вантажилися в Нойгамері, годі було ствердити, хто власне з нами їде. Уважаєш на своїх, годі зважити на інших... Але коли поручник чотирнадцятої тут, то й Василько та Шурка теж повинні...

З-за ваґону, там, де коло гідранту, з якого льокомотива бере воду, зібралось більше людей помитись, чути наказовий голос:

– Не пхайся, селепне чорна! Темна могила на вас! Роями, по порядку.

Базилько – думає Богдан, і ранок набирає якихсь ясніших барв, а кава здається солодшою. – Добре, що будемо вкупі.

Зпід ваґону з'являється, однак, першим обличчя Остапченка. Він бачить Богдана і радісно махає, ще схилений під буферами, в його бік. Замість Базилька, видно спершу тільки його чоботи і сірі штани. Потім з'являються плечі. Базилько покінчує свою розправу з залишеними під гідрантом противниками:

– Шкода вашої роботи, фраєри! І так вас вуші зжеруть! – і на закінчення добиває останнім пострілом: – Піхота, не підскакувати! Ноги вам смердять!

Він вилазить цілий з-під ваґону і, розмахуючи радісно в бік Богдана рушником, виспівує на ціле горло:

Не носі вилоґуф а шари їх струй...
Виґльонда як д... з-за плота.

Потім наступає щось зовсім нецензурне, і далі Базиль докінчує в бік гідранта рефреном:

– Піхота, піхота, піхота!

Він із повною сатисфакцією приймає останній вигук противників із поля бою:

– Але має писок, паршивець! Побачим, який ти будеш до танків моцний!

Вони йдуть у трійку з Остапченком і коментують подорож. Базилько стверджує з жалем:

– Не станули, скурчібики в Лембрику. А був би до моїх кубіт хоч на секунду скочив! Але ніц, ще тут будемо.

Вони виструнчуються, коли попри них переходить курінний, і стають, коли він здержується:

– Ну, завжди разом? Базиль, матрос і Ґаран? А де ж ви ще Грозбецького і того з Винник поділи? Все в порядку, що?

– Доки є ферфлеґунґ, ленунґ і фоллє декунґ, пане сотнику! – з усміхом відповідає улюбленою приказкою курінного Базиль.

Обличчя Гармідера морщиться сіткою з тисяч веселих морщин. Він плеще Базиля по плечі:

– Баліцький, навіть як не буде, то й так треба буде триматись. Тепер ми на рідній землі. То не геца, десятнику Баліцький!

Десь поміж ваґонами мигає постать поручника Анатоля Рудича, але потяг вже рухає, і нема часу перегукнутись з Анатолем. Нічого, він же тепер мій сотенний, будемо вкупі довшу хвилину – думає Богдан, ловлячись за залізне поруччя і стрибаючи в бік до ваґону. Коли вони сидять вже на порозі, десь із передніх ваґонів повів вітру приносить пісню. Хтось підхоплює, і за хвилину весь ваґон співає. Обличчя стають поважні, коли один стрічає погляд другого, лиця твердить іще більше, а голоси набирають сталевого тону. Понад ваґонами летить звук пісень, вривається в серцях „хлопців" – і старшин у ваґоні третьої кляси, – пролітає над плятформами, де при гарматах засіла обслуга зенітної артилерії, гуде відгомоном на охоронних щитах протипанцерних „паків", летить іще луною поза останнім ваґоном, чіпляється коліс потягу, що дудонить, стукоче:

– На схід...

– На схід, на схід, на схід – відзиваються стукотом споєння рейок.

– Вперід, вперід, вперід – відбиває гомоном у серцях сотень людей з левиками на рукавах. А пісня дзвенить, пісня віщує...

А вітер колише зелену діброву
Молодий дуб на дуба схилився,
Листя шелестить, вбитий стрілець лежить
Над ним коник його зажурився...

- співає Юра Бариляк, а його чорні очі дивляться туди, де десь на обрії синіють Карпати. Ой, чи зобачу я ще свою полонину – шибає в голові леґіня.

Але нема часу на тугу. Одна пісня скінчена, а в тиші, що настає, надлітає спереду від плятформи „паків" звук гармонії і голос Базиля:

Вчора ваха, дзіська ваха
На вечеру салама!...

– є за тим щось, що заглушуть пориви вітру, але що викликає регіт на плятформі.

Вздовж потягу тягнуться знову поля. Коли шнур червоних ваґонів простукує насипами понад зігнутими спинами селян, що працюють на полі, вони кидають лише поглядом і байдужіє супроводять наїжені гарматами ваґони. Мало їх вже, всіляких, пігнало шляхом на схід?! Але коли понад ваґонами жайворонком збивається в небо пісня, зігнені постаті простуються, кидають коси, серпи і навипередки біжать в бік залізного ешельону. Не чути, що вони гукають, пісня глушить їх слова, але з їх широко розкритих ротів, з їх розгорнутих рамен пливе щось до набитих стрілецькими голосами вирізів ваґонів, що спонукає хлопців іще голосніше кидати назустріч мельодію і слова пісень. Базилько вже вмовк із своїми пісеньками і реве на все горло:

Подай, дівчино, ручку на пращання,
Може, останній вже раз,

Так летить в жита, де стоять молодиці з серпами на раменах.

– Прийшла хвилина, час іти до бою – підтягає „матрос" Остапченко, а з сусіднього ваґону гуде рій Богдана:

– Мушу сповняти свій наказ!...

Звук долітає до малого пастушка, що сперся плечима у вербу над потоком і дме в свою вербову дудку. Звук такий знайомий, що малий недовірливо дивиться в бік шнура ваґонів, потім зривається і стоїть іще хвилину заслуханий в мельодію, що летить від тих наповнених вояками возів. Вони ж співають те, що і в нас на толоці... – стрибає думка малого пастушка, і він гонить щосили брудними ноженятами, губить верету, батіжок і свою сопілку. Потяг з гуком перекочується насипом, а малий не встигає вже добігти. Ще здалеку видно дрібну постать з витягненими раменами. Вона стоятиме ще довго-довго, ловлячи останні звуки, що летітимуть разом з гаснучим відгомоном стукоту коліс.

Надходить вже вечір. Потяг спиняє поволі хід. В житах щораз частіше заявляються круглі діри від експльозій бомб і артилерійських стрілен.

– Тут вже була війна – якось тихо каже Темак – Вже тут тепер був бій.

Напереду потягу, що звільняє біг, з'являються коло рейок якісь будинки. Ваґони починають стукотіти по зворотцях, потім цілим вужем пробігає лоскіт буферів, що зударяюються, і нарешті весь ешельон стає. Від старшинського ваґону відриваються постаті, що підбігають в бік стрілецьких возів.

– Спокій, спокій! Не виходити без наказу з ваґонів! – чути голоси.

В повітрі запах спаленизни, а коли придивитись будинкам стації, то навіть у сумерку літнього вечора видно, що вони понадпалювані і пошкоджені від розривів.

– Хто так їм догодив? – кидає запит Богдан якомусь підстаршині з „форкоманда", що проходить якраз коло ваґону.

– Що питаєш? – кидає в проході підстаршина – „Іван" був тут у полуднe, їх літаки скропили стацію і вбили нам двох хлопців. Он там – вказує рукою – могили.

– Могили... то значить, тепер вже насправді – думає Богдан. Вже вивантажуються зенітні гармати і займають разом з кулеметами становище оподалік стації в ліску.

– Цікаво, що то за стація і де ми є? – питає, спершись на одвірок, Юрко Грозбецький.

Коли вони стоять вже трійками з вирядом і зброєю на плечах і проходить повз стаційні будинки, Юра Бариляк підносить доску, що злетіла, мабуть, з розбомбленого стаційного будинку, і в сумерку силябізує:

– О-жи-дів. – Він звертається до Богдана і питає: Ожидів, де ж ми, є Богда'?

– Ожидів? – задумується Богдан – Ожидів. Це, мабуть, десь в районі Бродів.

Розділ 8. Дозвольте вас познайомити.

– Тррррррррррррр – ревнув скажено мотор літака, що гураґаном пронісся над самим верхів'ям дерев. З галузок ринуло зірване подувом роздертого повітря листів'я, вершки дерев на секунду поклались назад у поклоні перед інтрузом. Ще заки впасти інстиктовно на дно окопу і прилягти до протилежної напрямові лету літака глинястої стіни, Богдан задер на мент голову вгору. Понад ним шугнули дві великі червоні зірки і якісь літери на широких і коротких крилах „рата". Стукоту бортової зброї напасника вухо не вхопило в заглушуючому все реві мотора, але в глині протилежної стіни окопу з'явилися відразу величезні діри, а кулі запацкали:

– пац-пац-пац – вириваючи траву з маскування брустверу.

Десь збоку-спереду затахкав слідами втікаючого протилетунський „МҐ 34", а за секунду, коли літак підносився гострим траверсом вгору, набираючи висоти після низького полету, з'явились чорні хмарки від вибухів ґранат зенітної артилерії.

– Ба-бах! Ба-бах! Ба-бах! – гостро закудкудакав десь зліва „фляк". Напасник зробив віраж праворуч і пішов знову низьким полетом понад самим лісом, пропадаючи за зеленими горбами.

– Ну, на цей раз досить! – сказав із полегшою Темак, підносячися з глинястого дна окопу і обтрушуючись разом з Богданом. Цей розглянув по окопі:

– Всі здорова, хлопці? Нікого не зачепило?

– На цей раз ні... якось не влучив. – обізвались голоси в різних місцях окопу на краю лісу. – Добре, що від лісу налітав...

Щоденний гість – подумав Богдан. Дотепер у моїй чоті лише двох зачепило, і то не дуже грізно. Два постріли в рамена. Цікаво, що з ними? Варто б навідатись було на перев'язочному пункті... Він сперся грудьми на бруствер і подумав, що час би вже було збудити Грозбецького і самому лягти трохи. Може, в ночі випаде сьогодні знову яка стежа – треба було б виспатись. Коло нього стояв Темак, готуючись іти на обсерваційний пункт.

– Ще треба щось поїсти і зараз іду, оша – півслужбово рапортував він з їдункою в руці.

– Доїдж, брате. Маєш ще п'ять хвилин часу до зміни – відповів Богдан. – Це ще рештки тих вареників, що дівчата принесли з села?

– Угм – повним ротом муркнув Темак. – Зі сметаною.

– А тобі хто носить? Юстина, чи Ганка? – поплескав Богдан штурмана по плечі.

– Мені Ганка. Юстина приносила Барилякові і Грозбецькому. Ну, скінчив – сапнув Темак – помию потім. Іду, обершарфюрер.

Богдан махнув рукою і сперся на бруствер, і далі дивлячись на передпілля. На двісті метрів розтягався горбкуватий терен, а там далі – густий загайник. Паршиве місце – подумав – паршиве. Це покищо друга лінія, але як прийде до бою, то близько зможуть підійти чубарики... Ну, побачим!

– Обершарфюрер Ґаран! – гукнув раптом якийсь голос на кінці лучникового окопу – Ґаран, во зінд зі? Зофорт пум компаніґефехтштанд!

Богдан схопився. Голос був булавного-шпіса, рудого берлінця Маєра. Він ліниво повернувся і, перейшовши пару кроків ровом, вискочив між корчі. Тут стояв у шоломі з автоматом, рудий Маєр. Богдан випрямився в службовому привітанні підпорядкованого:

– Яволь, гавптшарфюрер!

– Ах, лиши ці церемонії, менш! – нетерпеливо відповів Маєр. – Бігай зараз із тим, но, ві гайст ер, цей твій заступник; Хрос, Хрос... ах, цум тойфель!

– Грозбецький – без усміху відповів Ґаран. Він не любив рудого шпіса, такий був гострий, службовий, в Нойгаммері, а тепер „лиши ці церемонії". Зм'як, забракло „гаймату". І куди ж він вибирається: шолом, емпі? Нова війна вибухла – подумав Ґаран з іронією.

– Я, я! Ґробецкі! – втішився німець. – Отже зголосись негайно разом з ним у сотенного, оберштурмфюрера Рудич. Чоту передай дем штурман Баріляк. Я мушу йти до штабу полку, а може й поїду до Дивізії.

На запитливий погляд Богдана довірочно пояснив:

– Компанішеф має їхати завтра нах Лємберґ. Віхтіґе захен, вайст? І ще хтось з ним поїде. Несу маршбефель до підпису, і ще там деякі справи треба полагодити. На, льос, менш – цак-цак! Гони!

Ішли з Юрком вузькою стежкою до недалекої командної землянки Рудича. Сонний ще Грозбецький допитувався:

– Що є, Дусек? Якої холери Рудичеві треба нас обох?

– Не знаю. Має завтра їхати до Львова. Може, хоче нас запросити, разом з тобою, на котлет до Полошиновича – з іронією відповів Богдан, а серце йому одночасно защеміло надлетілою несподівою тугою. Ах, Міра...

Коли вони обидва зголосились у сотенного, цей, видно, вже чекав на них. Сидів при вході до землянки, коло нього лежала машинова пістоля, а бінокль був повішаний на грудях. Він відповів піднесенням руки на їх привітання і, подавши ще кілька вказівок молодому компанітрупфюрерові, німцеві, жестом покликав обох десятників іти за собою.

– Підемо на обхід становищ – штеллюнґс-рундґанґ, – додав він німецькою мовою, ніби неохоче. Це для німака – подумав Богдан. Дивись, як наставив вуха. Але якої біди якраз тепер обходити становище?

Ішли полем, між спілими житами, і Богдан хотів вже звернути увагу сотенного, що вони вже збочили від лінії становищ сотні, коли, доходячи до рідкого ліска, поручник Анатоль Рудич пристанув і несподівано обернувся до обох своїх супутників:

– Хлопці, – сказав він, примружуючи очі, так що вони скидались на шпарки – хлопці, хочу вас познайомити одного з одним.

Несподіванка була така велика, що Богдан просто відкрив рот, а Юрко випустив машинову пістолю, що її тримав в руці, і вона повисла на ремені.

– Та ж ми... знайомі... – загикав Богдан. – Та ж мииии...

Але Анатоль не слухав. Він простягнув руку і, вказуючи жестом в бік десятника Грозбецького сказав, звернувшись обличчям до Богдана:

– Друже „Скорий"! Знайомтесь з другом „Бейом". За тим наступив черговий жест і чергові слова:

– Друже „Бей". Це друг „Скорий", мій старий співробітник. Будьте друзями.

Лише хвилину стояли обидва молоді люди нерухомо. Щось наче тінь усміху з доброго жарту мигнуло в очах „Обуха" – Анатоля Рудича, коли вони нарешті подали собі руки, зрозумівши ситуацію. Богдан промимрив:

– От, конспіратор. Півроку коло мене спить, і ані чи-чирк...

– Сідаймо – завізвав своїх товаришів Анатоль. – Сідаймо. Я маю ще – він поглянув на годинник – з півгодини часу, і я вам винен пояснення.

– Відразу приходжу до справи – вів він далі, спираючись на пеньок емпі. – Ситуація на відтинку фронту нашої дивізії доволі прикра. Можливо, що наш штаб не здає собі з цього справи; але, мабуть, знає, лише не годен нічого порадити. З відомостей розвідчиків Повстанської Армії, які переходять лінію фронту і з якими я в контакті, виходить, що большевики громадять навпроти нас кольосальні сили. Які сили німців – годі точно сказати, але в кожному разі менші. Є можливості проломання фронту, чи окруження. В тому становищі...

– Дозвольте, друже Обух, – підійнявся спертий на лікті Богдан – сам знаєте, що дотепер не було ніяких точних наказів Проводу щодо дальших дій на випадок приходу фронту. Чи ви, може, маєте якісь відомості про це?

– Ні – трохи нетерпеливо відповів Анатоль. – Пождіть. Звідки я вам візьму точні накази? Становище зовсім нове. Ми ж мали відійти в район Карпат, і щойно в останньому моменті змінено наше призначення німцями, так що точних наказів не очікуйте. А зрештою...

– Зрештою – втрутив Грозбецький – знаєш сам: в Дивізії між кільканадцять тисяч вояків – різні люди. Є дещо прихильників Організації між старшинами, не враховуючи старшин Леґіону, але решта? Решта старшин, хоч не має навіть так ворожого наставлення до підпілля, як Паліїв (зрештою, порядна людина), то є в найкращому разі байдужа до цих справ; так що спонтанне діяння могло б наробити багато лиха. Стрілецтво пішло б за нами. Але старшини? І ще одне: я думав, що ліс не зміг би прийняти нараз такого тіла, як повна фронтова реґулярна дивізія. Правильно, друже Обух?

– Зовсім правильно – кивнув головою запитаний. – А що найважніше: мені здається, що події йтимуть таким темпом, що треба буде орієнтуватись на власну руку. Ми в обличчі ворога, і тут нема мови про залишення фронту. А як підуть події – побачимо. В усякому випадку: я хотів би вас просити, щоб ви можливо якнайдовше старались, навіть якщоб прийшло найгірше, триматись мене і тримати в руках сотню. Хлопці вас люблять і вам вірять. Решту здайте на мене. Зараз я матиму побачення з командантом відтинку УПА „Суворим". Крім цього, я їду завтра до Львова на два дні, може, вдасться дещо довідати від джерел... і потребую асисти. Не поїхав би ти зі мною, Богдане? – службовим голосом спитав Рудич, але усміхнені проблиски у вузьких шпарках його очей, перечили повазі й байдужому тонові його запиту.

Щось грало дзвонами на весь ліс: нарешті! нарешті! нарешті побачу її, о Боже, може, вдасться побратись, а там – хоч би пекло! Богдан глибоко заглянув в очі командира і не сказав нічого, але його погляд виспівував цілу осанну радости й подяки.

– Ну, добре – перетяв мовчанку Рудич. – Тепер ви, хлопці, стежіть пильно, а я піду на годинку в ліс. Он там – показав рукою, де якраз заворушились корчі.

– Добрий хлоп – муркнув із признанням Грозбецький, розмощуючись вигідно на траві, лицем до житніх ланів перед ними. – Але нас зробив!

– Зробив нас, Юрку – потвердив Богдан – а мене ще додатково...

– З тою поїздкою до Львова, що? – усміхнувся, закурюючи цигарку і дбайливо здмухавши сірника, Грозбецький. – Думаєш, що зможеш за два дні зорганізувати шлюб? Без заповідей, без готового дозволу, без весілля, без вельону? – глузував він добродушно.

– З заповідями якось зробимо, дозвіл мені ще сьогодні вечір Гармідер дасть, для священника вистачить, а вельон і весілля зорганізуєм по війні.

– Ну, ще залишиться пошлюбна ніч – скоса поглянув на друга Юрко.

– Це залиши вже нам. Якось воно буде – увірвав Богдан і замовк. За хвилину зідхнув, аж близькі травинки заворушились:

– Два дні...

– І дві ночі, не забувай – не переставав Юрко. Але Богдан глипнув якось криво, і Грозбецький замовк. Потім вони стрілися ще раз поглядами і вдарили в згідний регіт.

– Ах, ти, діду... – сів на траві Богдан, піднімаючи з землі машинову пістолю – знаєш, мені здається, коли ми тут сидимо, що ми десь на вакаціях...

Здалеку загуділа сальва ворожої артилерії. Луною покотився понад лісом відгомін. Один по одному струшували землю важкі вдари, десь зблизька відповіли громом випали власних гармат. Почався артилерійський двобій. З-за горбів відзивались віддалені серії „МҐ сорок два".

– Ага, маєш „вакації"! – з'їдливо зашипів Грозбецький – Не хвали рака перед вечором. Добре, що та забава не на нашому відтинку.

– Але й так міг би Рудич вже вертатись – нетерпеливився Богдан.

Краєм лісу йшли вже в їх напрямі дві постаті. Одна – це був Рудич, що, рухаючи зігненою рукою понад головою, прикликував їх до себе. Зірвалися з трави і, побігши на край лісу, випрямились, коли сотенний знайомив їх по-військовому з молодим, інтеліґентного вигляду, чоловіком в німецькій уніформі без відзнак, польських офіцерських чоботах та совєтській пільотці. На грудях він мав совєтську „пепешу" та німецький бінокль, покритий маскувальним матеріялом. Він підніс руку до пільотки, відповідаючи на салют і здоровлячи обох підстаршин. Анатоль відізвався:

– Друже „Бей"! Завтра, раннім ранком, заберете фіру з тут списаним матеріялом (подав карточку) і разом з двома певними стрільцями відвезете матеріял там, на цю галявину. Курінний знає, – відповів він на запитливий погляд. – Матеріял – муніцію до кулеметів, коци і ліки – перебере від вас командир „Суворий". Все! Ясно?

– Ясно! – стукнув закаблуками Грозбецький – Ранком матеріял на галявину. Командир „Суворий" перебере.

Коли вони попращались і прямували, в щораз наростаючому гуку гармат, горбками поміж жита, їх довго ще проводили очі „Суворого" і кількох стрільців з його охорони, що чекали на свого командира між корчами.

– Добрі хлопці – зіпхнув один обвішаний ґранатами молодець – Ах, коби так вже разом...

Трійка йшла стежками поміж жита, а потім вузенькою доріжкою, доки вийшли на широкі горби, що віщували близькість їхніх становищ. Рудич пристанув:

– Пам'ятайте, Богдане – звернувся він до Гарана – розмову з Денисюком у парку? То вже буде рік, правда? Багато змінилося...

– Багато, а зокрема багато дечого я зрозумів – рішуче відказав Богдан.

– Ах, може сенс тої пісні: „За стрілецький звичай..."? – звузились у сотенного шпарки очей – чи що інше?

– І те теж, і інше. Знаєте, я полюбив їх, тих, що там сидять тепер в рові, – він вказав рукою в бік окопів своєї чоти – їх, і тих, що з нами маршують у трійці. Я думаю, що я вже не кину їх – поки мене будуть ноги носити.

– Ну, з вийнятком завтрішньої подорожі до Львова – втрутив Грозбецький. – А вибачте, пане хорунжий, пощо ви там власне їдете? Я думаю: офіційно?

– Ах, по якусь біду до Військової Управи, якщо вона ще дотепер не видерла; по якісь ґазети чи щось таке для шостого відділу... одне слово: по непотрібні речі.

– О, вибачте – буркнув під носом Ґаран.

– Ах, даруйте, обершарфюрер – всміхнувся сотенний – я забув, що ви їдете женитись.

– І що власне ви цьому винні. Хто ж визначив мені стрічу на „Батурині" і завів мене до льожі Міри і Дори? – спитав Богдан.

З боку командного пункту сотні надходив спішним кроком Маєр. Здалеку вже махав папером і щось вигукував. Коли вони підійшли ближче, він задиханий зарапортував:

– Оберштурмфюрер! Маршбефель фюр цвай таґе унтершрібен. Дер ваґен комт ін айнер штунде!

Богдан поглянув з тріюмфом на Юрка: два дні!

Розділ 9. Коров'яча афера.

По лісі хтось біг швидкими кроками. Чути було на стежці пацання босих стіп об вогку землю. Ще хвилина, і з-поза густих корчів на закруті стежки почувся уриваний віддих. Стійковий відбезпечив кріс і трохи висунувся з-за корча. Хто до чорта бігає тепер у само полуднe на босака по лісі?

Хвилина, і на стежці з'явилась сільська дівчина, босоніж і в запасці. Хустка зсунулась їй з голови від швидкого бігу, і вартовий без труду пізнав Юстину, одне з дівчат, що не раз заходили до окопів та носили хлопцям молока, а не раз і вареників. Вартовий висунувся зовсім із-за корча, спустив до низу кріс і замкнув безпечник.

– Юстино, де ж ти женеш? Чого це ти не при роботі? А...

– Ой, то ви, – скрикнула від несподіванки дівчина, хапаючись рукою за груди. – Ой, то ви, як добре... Ходіть швидше, ходіть!...

– Та де йти, дурна! Я ніде не піду, я на пості. Що сталося? Татари напали? – всміхнувся вартовий. – Якісь бабські страхи!

– Ой, не татари, але німці. Напали на село, тягнуть худобу... Ой, поможіть! Ой, та ж ви наші...

Лице вартового миттю змінило вираз. Він показав рукою:

– Біжи туди. Там відпитай Юру, знаєш, того чорного. Скажи йому, або тому другому, високому – знаєш? Я не можу зійти з поста. Біжи, Юстино!

Дівчина кивнула похапцем головою і за хвилину її хустка, що теліпалась на плечах, зникла на закруті стежки. Вартовий посягнув рукою до голови. Він хотів почухатись, забувши, що на голові шолом. Тож він лише сердечно закляв і сплюнув:

– Матері його! А там ще сотенного та й чотового нема... Коли дівчина вскочила в окоп, Юрко Грозбецький, що саме повернув з возами з лісової галявини після стрічі з „Суворим", розглядав біноклем обрії лісу перед становищами. Спокій сьогодні, ніхто навіть не гукне з канони ні разу. Благодать! Побачивши дівчину, він усміхнувся до неї і лагідно взяв її під бороду:

– Ну що, Юстино? Щось важного? Щось сталося?

– Ой, так, так – дрібно заголосила дівчина. – Там у селі судний день! Німці впали і беруть худобу. Всю худобу беруть. Люди не дають, там таке, що не приведи Господи!

Довкола зібралась на голос дівчини вже ґрупка стрільців. Все, що було вільне від стійок, збігалось до гурту. Окопом надходив Юра Бариляк, за ним плентався Темак.

– ...Мене післали, казали: дівка перебіжить. Кажуть: бігай, скажи нашим, най йдуть відбороняти. Ой, хто де нам поможе, як не нааші... – заголосила раптом, не стримуючи довше нервової напруги, дівчина. Сльози горохом покотились по блідому з емоції личку. Та поможіть, хлопці! Йдіть до свого капітана!...

– Курінний командний пункт далеко – сказав з надумою Грозбецький. – Сотенного нема, а до його заступника нема що йти. Німець. Чекайте...

Юра Бариляк круто повернувся і підійшов кілька кроків до залому окопа, де на вистеленій дошками полиці брустверу лежав його штурмґевер. Він взяв одну обойму і всадив її з голосним хряскотом у зброю. Грозбецький поглянув на Юру і сказав:

– Так, рація, Юра. Хлопці! Зараз десять стрільців за мною! Вибери, Юра. Ти – вказав пальцем – махай до паків, стоять за лісом, ліворуч, знаєш? Ганяй, цaк-цак, і злови там десятника Баліцького, того що завжди так співає, знаєш?

– Знаю, – кивнув головою запитаний – Базилька.

– Так. Його, або ж „матроса", і кажи щоб зараз післали теж кілька хлопаків до села. Все. Темак!

– Є! – зголосив завізваний.

– Ти перебираєш рій. Якби який холерник прийшов, кажи, що я роблю з одним роєм „шпетрупп". Ясно?

– Ясно – муркнув запитаний. – Як щось є, то: „Темак, сиди в хаті". Ясно!

Грозбецький усміхнувся і, припинаючи по дорозі кобуру пістолі, вискочив з рова в загайник. Попереду йшов вже бігцем десяток стрільців, що їх повів Юра Бариляк. Поруч нього бігла, спотикаючись по корчах, Юстина. Коли Грозбецький протискався через корчі попри неї, щоб вийти на чоло малого відділу, він заглянув в її обличчя. Дівчина всміхнулась, а в її очах він побачив радість домішану з гордістю. Вона веде допомогу! Наші йдуть, не дадуть нас. І я, Юстина, їх веду. Вже мама не буде кричати, що я ходжу до стрільців...

Вже здалеку було видно, що в селі щось незвичайне діється. Чути було рев худоби, якісь постаті ганяли поза тини, а плач і голосіння ставали щораз виразніші, коли малий відділ підбігав до перших хат. За плотом першої хати стояла стара, поморщена бабуся, сперши заломані руки на паркані. Широко відкриті двері стайні і розірвані ворота говорили за неї. Коли вона побачила підбігаючих, вона спершу вся затремтіла і її покручені, худі п'ястуки підійнялися, немов у прокльоні. Але вже здалеку кричала Юстина:

– Це наші, бабо, це наші... Не дадуть!...

Хлопці минали стару, поспішаючи в бік головної сільської вулиці, де вовтузився якраз якийсь гурт і було чути грімкі німецькі вигуки, помішані з плачем жінок. За хлопцями неслось шепотом із старечих, беззубих губ:

– Наші, наші штрільчі... Не дадуть...

Гурт, що окружив великого, товстого фельдфебеля Вермахту, вказував, що до вибуху вже недалеко. Жінки сіпали в одчаю німців за уніформи, а попід плоти спирались чоловіки, переважно старші, намацаючи, мабуть, за грубілими коликами. Вуличками села вермахтівці вели худобу, що виривалась і жалібно ревіла. На майдані коло школи зігнано вже чималу череду, і її пильнувало кілька німців із крісами напоготові, непевно дивлячись на людське коло, що їх окружувало з плачем і прокльонами.

Коли Юрко, розтругивши гурт, станув обличчям просто товстого фельдфебеля цей, не змінив ні трохи надутого виразу обличчя. Щойно коли з уст десятника з СС-івськими відзнаками поплило найчистішим жарґоном „ляндзерів":

– Вас фюр айне швайнерай трайбст ду гір, менш? Біст феррюкт! – фельдфебель змірив інтруза від стіп до голови поглядом, в якому ароґанція й тупість спорили за першість, і відповів:

– Г... тебе це обходить. А зрештою бачиш: реквірую худобу. Бефель.

– Бефель? який бефель? – підхопив Юрко. – Де маєш той бефель? Тут відтинок чотирнадцятої дивізії, і ніхто не має права нічого тут реквірувати без нашого дозволу. Де той бефель?

– Ах, менш, – сіпнувся німець – мене післано не з вашої дрекіге дивізіон, але зі штабу армії! Не чув про наказ, щоб не залишати в околицях загрожених ворогом ніякого живого реманенту? Зрозумів?

На секунду Юрко здержався. Так, наказ такий був, але ж не можна дозволити.... Він оглянувся довкола. Селяни ж дивились вже з щораз більшою надією на суперечку. Чоловіки попідходили ближче, жінки перестали сіпати уніформи вермахтівців. Вони тут є – ці вояки з левиками на рукавах. Вони нам поможуть. Юрко відідхнув і, чіпляючись спасенної думки про наказ на письмі, гукнув німцеві просто в обличчя:

– Десь я маю твій штаб! Показуй бефель на письмі, а ні, то...

– А ні, то що? – взявся під боки німець. – Вірст ду мір айне дравф гауен? Хочеш мене бити? Ну, скільки вас тут є? Уважай, нас тут ді ґанце компані!

На момент Грозбецький прикусив губи. Чорт знає що! А потім готова вийти халепа... Ах, до чорта, що нема Рудича!

Збоку підходив Юра Бариляк. Він відсунув рішуче десятника на бік і станув віч на віч проти фельдфебеля. Йому заграло щось в горлі, коли він трохи зависоким, не своїм голосом, дивлячись просто в очі товстого, гаркнув:

– Льос! марш! – німець відкрив із здивуванням рот. Чого хоче цей ґефрайтер?

– Льос! Цак-цак! Абер зофорт! – запас німецьких слів Юри Бариляка був невеликий, але зате те, що він вивчив на вишколі, те запам'ятав добре. Рух його вказівного пальця лівої руки (в правій він тримав штурмґевер) був теж зовсім недвозначний.

– Менш, ти здурів? Підеш під суд! Мах кайне думгайтен – вже трохи іншим тоном видусив із себе німець. – Скажи йому... – звернувся він до десятника.

З боків надходило щораз більше постатей у вермахтівських уніформах. Фельдфебель прикликував їх рухами руки. Стрільці тиснулись теж щораз ближче, і вже навіть було чути, як хтось зарепетував кріс. Якась жінка тонко, гістерійно крикнула. Зараз поллється кров – подумав Юрко Грозбецький. Що робити? Що робити?

Але Бариляк не дбав. Він уперся грудьми просто в уніформу фельдфебеля, втискаючи йому одночасно замок штурмґевера в черево. Фельдфебель відступив і розглянувся вколо. Юра ще раз повторив:

– Веґ-марш! Цак-цак!

Рука німця незначно потягнулась до кобури, праворуч при поясі, і Грозбецький миттю відчепив свою. Нема ради, хай буде! – подумав і ще, намацуючи тверду колодку „нуль ахт".

Нараз з-поза школи задудніли раптом спішні, важкі кроки. З-за вугла вилетіло в повному розгоні кілька вояків. Попереду гнав, з пільоткою набакир, панцерґренадир десятник Баліцький, а за ним підбігав коротким, колихаючим кроком „матрос" Шурка Остапченко. Вони обидва тримали в руках машинові пістолі. Десяток хлопців, що висипувався якраз із-за вугла школи, був обвішаний ґранатами, а в руці в кожнього блищав кріс із насадженим баґнетом. Базилько приходить із фасоном! – з признанням подумав Грозбецький.

Баліцький з одного помаху зорієнтувався в становищі. Не питаючи нікого ні про що, він клином вбився в середину гурту, рукою показуючи своїм панцерґренадирам зробити коло навкруг майдану. Він сам стояв вже коло фельдфебеля і прошипів йому в лице, відсунувши Бариляка:

– Спепшай в подскоках! Бротбойтель!

Німець не питав далі. Він кинув оком довкруги, зауважив, як його люди поспускали вже кріси до долу, кинули шнури, від корів і виразно давали своєю поведінкою знати, що їх уся ця історія абсолютно вже не бавить. Він спустив руку від кобури і поволі промовив в бік Грозбецького:

– Ви відповідальні, унтерофіцир. Ви перешкодили мені виконати наказ!

– Я не бачив вашого наказу – здвигнув плечима Грозбецький. – Але краще вже йдіть!

– З якого з'єднання ваш відділ? Я мушу рапортувати.

- Вас фюр айне айнгайт, вас фюр коммандо? – витягаючи нотатник, питав товстий.

– Ага, то-во будеш знати! – замість Юрка відповів Базиль, роблячи при тому відповідний рух рукою. – Яке коммадо? Гіммелькоммандо, бротбойтель!

Сміх, що вирвався, наче пиво з розскоченої бочки, розлився бальзамом по напружених нервах. Німець прикусив губи і, повернувшись круто, відійшов на вільний простір, де вже без наказу збирались його відділи, до речі, не сотня, але найвище чота – як ствердив Юрко. Хотів мене настрашити!

– Ну, а тепер, Юрку, радь, що робити – сказав Баліцький, коли вже кроки німців затихли десь у пилюзі на краю села, а юрба селян окружила вояків, дякуючи та гомонячи. – Я думаю, що карузеля не скінчилась. Буде свіжа ґранда, ну нє?!

– Так – задумано сказав Юрко. – Найперше, що той товстун зробить мельдунґ, то раз. А друге, худобу заберуть інші...

– Скот загнати до нас, – втрутив, спершись на пліт Остапченко. – Прийдуть інші – знову відніматимуть. А так – доки ми, доти й скот. Не стане нас – а тоді вже, люди, робіть, як знаєте. Не наша сила...

Громада загомоніла, схвалюючи проєкт одесита. Ще кілька хвилин тривали технічні обговорення „справ заготскота", як казав „матрос", і незабаром ціла валка посунула разом із ґрупою селян в бік лісу, де починались становища куреня.

– Ведем Гармідерові нову халепу – почухався в голову, перекривляючи пільотку, Грозбецький – але трудна рада. Не лишати ж нам людей в біді!

– Що там халепа, не таке ми виділи! Але чи ти бачив, як він мене файно розумів, цей грубий? Відразу по-українськи навчився...

– А хіба ж ти українською мовою говорив? – здвигнув плечима Остапченко. – Халера тебе знає, якою ти мовою говориш. Ні паляк, ні чорт зна що...

– Ах ти, жуліку одеський, хочеш вчити мене, львівського обивателя з дзяда-прадзяда, як я маю говорити? Ну, але киньмо. Признайте, що ми їх зробили!

– Ой, зробилисмо! – признав щиро Юра Бариляк. – Щосмо зробили – тосмо зробили!

– Ну, да! – повторив „матрос". – Значить: зробили. На бальшой з присипкой!

Юрко Грозбецький мовчки всміхнувся.

Розділ 10. Романтичне інтермеццо.

Міра і Богдан побралися липневого пополудня, в час, коли застигле гаряче повітря висить обважнілою стіною над розпаленими каміннями бруків, а ні один лист не шелесне на придорожніх каштанах. В притворі було затишно й холодно. Тінь, що лягла на візантійських обличчях святих на іконостасі, лагідне кольорове світло, перефільтроване крізь пастельні барви вітражів, і монотонний голос священика, що відправляв шлюбну церемонію, все це створювало немов інший світ. Світ відділений залізними дверми церкви від спеки на дворі, від гнітучої атмосфери опустілого міста, від глухого, невиразного гулу, що його вправне вухо реєструвало із східнього напрямку. Мала ґрупка посередині церкви, серед якої сіріли уніформи Богдана і двох його свідків, пригадувала про існування того другого світу, в якому пополуднева тиша церкви і її містичний спокій були чимсь незрозумілим.

З вулиці дзенькнув трамвай, і Богданові прилетіла думка, що якраз тут десь у цій церкві він чув вже раз такий сам дзенькіт трамваю, який тоді дзвонив немов навіжений, як би хотів його перед чимсь остерегти. Так, це тоді, коли він прибув сюди до Львова, перед майже двома роками, і коли з двох боків вулиці надходило ґештапо... Стріча з Базильком на ринку, ранкова візита „подруги Марти", „Батурин" – Міра... Богдан глипнув скоса ліворуч. Ця ніжна, синьоока панна в сірому костюмі, барви такої подібної до його уніформи, буде за хвилину його дружиною. Дивно – якби не те, що я мав бути тоді на зустрічі з Анатолем на „Батурині"...

З-заду вчув він легке штовхнення. Хтось із свідків прикликав його до дійсности. Він стрепенувся. Обличчям звернений до нього, стояв священик із малою книжечкою в руці, усміхаючись вирозуміло.

– Повторяйте за мною – шепнув він приязно, і негайно прибрав офіційний, трохи носовий тон:

– Я, Богдан...

– Я, Богдан...

– Беру... собі тебе... – проказував, дивлячись в очі священика, а одночасно ловлячи кутиком ока струнку, тендітну постать, що піднесла якраз голову і звернула обличчя в його сторону. Чи то я говорю? – дивився Богдан, чуючи якось з нутра свій власний голос, дерев'яний і чужий. Немов на грамофонній пластинці.

„...і не залишу тебе аж до смерти" – закінчив за священиком Богдан і, чуючи коло себе тихий і спокійний голос Міри, що проказувала ті самі слова, подумав:

– Аж до смерти! А я ж залишу її за півтора дня... І не знати, чи взагалі коли опісля побачу. „Аж до смерти"! Це може бути дуже короткий час...

Коли на їх пальцях заясніли срібні кільця (цілий ранок усі, навіть пані Ґрець, гонили за золотими, але ніхто не хотів продавати золота за папір), Богдан уперше відважився поглянути Мірі просто в обличчя. Її личко було трохи бліде, але червоні вуста всміхались, а погляд перенісся з металевих кілець на їх руках в очі Богдана. Хвилинку вони дивились собі у вічі, а потім одночасно їх повіки дриґнули. Так, він знав: це значило: не журися все буде добре.

Вже спішили нечисленні свідки шлюбу з привітаннями. Дора, пані Ґрець, одна з її дочок, дві товаришки Міри з Театральної Студії – золотоволоса Ляля і чорнява Оришка, Анатоль, що у вихідній уніформі, з круглим кашкетом із чорним околишем в руці, виглядав чуже й незвичайно, вістун Рутецький, їх шофер, та якісь двоє дальших колеґ Богдана з його бюра, стрічені припадковo на вулиці. Це все, небагато – без розчарування подумав Богдан.

Пані Ґрець відкрила на порозі церкви свою велику цератову торбу (–А бачите, діти, ви завжди з мене смієтесь... а торба придається...) і витягла з неї великі, чорні кобури пістолів. Священик просив був зняти зброю перед входом до церкви. Анатоль припоясував свій великий старшинський „віс" і говорив Богданові:

– Я тепер відвезу до вас паню добродійку – показував в бік пані Ґрець – нехай там дещо приготує, щоб вас привітати, залишу вам Рутецького і ще може скочу до вас вечором, на ваш пир. Якщо...

– Знаю, якщо буде можна... – потиснув руку друга Богдан.

– А в кожному разі, якби ні, стріча післязавтра коло штаткомандантури в полудне. Ну, пускай машину в рух, Рутецький. Сідайте, прошу, пані добродійко. Па, Міра, па, пані Ґаран, здорова, Доро!...

– Ах, щоб ти раз кудись не поспішав! – крикнула в слід йому Дора. – Я знаю, знаю; все це дуже важне... В нього завжди: „люди чекають!"

Ґрупа йшла поволі в бік Ринку, і далі – Єзуїтського городу. Вулиці були якісь порожні, жалюзі багатьох крамниць поспускані додолу. В трамваях, що проїздили, не товпилась вже юрба, і по правді, найбільше таки видно було сірих уніформ. Вояки всі були з зброєю, з пістолями попереду поясів, на животах, з рушницями за плечима.

– „Алярм штуфе айнц" – нагадав Богдан оповіщення, яке дали їм, коли вони відрапортувались були, після прибуття, в командантурі міста.

Вони прибули з Анатолем, після нічної їзди сірим „фольксваґеном", ранком о шостій годині до Львова. Рутецький тиснув ґаз до дошки, коли вони гнали пустими вулицями міста, і загальмував перед бльоком, де мешкали й далі, після смерти тети, дівчата, з таким „фасоном", що аж гальми заскрипіли жалібним плачем, а у вікнах з'явились обличчя ще не зовсім розбуджених мешканців. Коли вони йшли в трійку по сходах, коло авта зібралась відразу ґрупка дітваків, яка по-свойому коментувала знак жовтого лева, вимальований шабльоном на авті.

Міра і Дора остовпіли. Міра стояла в коридорі, кліпаючи великими синіми очима, і щойно по хвилині, зрозумівши, вона пустила з брязкотом якесь господарське причандалля на землю і стрибнула просто на шию Богдана, що станув на порозі.

– Не пізнаю тебе, Міра! – з удаваним незадоволенням процідив, примружуючи очі, Анатоль – Де ж твій олімпійський спокій?

На порозі стояв вістун Рутецький і, взявшись за боки, реготав гучним сміхом, аж у сходовій клітці повідкривались двері сусідів.

– Чого стоїш, Дора... бери приклад з неї! – жартував хорунжий Рудич, коли вслід за сестрою з'явилась на відгомін галасу друга панна Валицька. – Може, ти б мене хоч раз в житті поцілувала?

Цілий ранок вони ганяли за обручками, диспенсією від заповідей, дозволом на негайний шлюб і сотнею інших справ, які виявились невідключними. Потім відвідали тихий, заквітчаний та обкладений дерниною гріб на Личаківському цвинтарі, і Богдан, встаючи з навколішок після молитви, сказав:

– Не діждалась мама. А так завжди чекала на невістку. Рудич пропав десь разом із „фольксваґеном", а Рутецький і собі скочив до хати до Винник, обіцяючи, однак, бути на полудне в церкві.

Погоня за потрібними для подружжя формалітетами вдалась благополучно, тим більше, що взяла в ній участь і повідомлена про справу пані Ґрець. Вона, як звичайно, нічому не дивувалась, взяла від Богдана ключі від його хати, змобілізувла одну з дочок, оббігала з молодими всі потрібні уряди, і якщо, як казав Богдан, шлюб відбувся – то лише тому, що за справу взялась пані Ґрець.

– Чекай, не спитав тебе навіть, як довго ти маєш бути ще у Львові? – спитав Міру, пристанувши на Ринку, Богдан. – Коли евакуюють твоє бюро?

– Ах, пригадав! Але і я забула. Ми виїжджаємо післязавтра ранком. Мабуть, до Криниці, хоч може й до Кракова. Всі вже виїхали, лише я боронилась усіми силами.

– Чекала... – взяла сестру під руку Дора. – Ану, покажи руку, як вона виглядає з обручкою? Пані Мирослава Ґаран...

– Пані Ґаран... – усміхнено повторила за сестрою Міра. – Пані Ґаран.

Вуличний фотограф, що розклав свій крам під пам'ятником Собєського в сквері, закликав ґрупку жестами до себе. Побачивши китицю квітів в руках Міри, темні одяги колеґ Богдана і нарешті його золотого левика на рукаві, він швидко затарахкотів:

– Ану, люди, до мене, до мене... За єдну сотку, за єдного „дуба" ціла фамілія: і любий і люба... Зробити зд'єнце, пане капітане?

Вони чекали, сівши на лавці, поки маестро викінчував свій кунштик. Прохожі обкидали поглядами ґрупку, серед якої уніформа з левиком на комірі і рукавах та квіти Міри збуджували зацікавлення.

– Пам'йонтка, люди, пам'йонтка: капітан, як злото, і пані, як маліна! – лепетів фотограф, махаючи ще вогкими картками. – Щоби не було, а зд'єнцє єст! А я вже тут не одне простояв: і панську Польську, і чубариків, і ще дещо тут перестою... Дякую панству, дякую... дай Боже щастя!

– Дай Боже щастя! – вітала молодят на порозі темного коридору пані Ґрець, що сьогодні заступала їм обом матір. – Дай вам Боже, діти! В бурі побираєтесь – дай вам Боже, щасливо її перейти....

Вона простягнула піднос з чарками, хлібом та сіллю і відступила на бік, коли Богдан піддійняв на руки Міру і переступив з нею через поріг.

В кімнатах було трохи порожньо, обстанову трохи порозбирали були дівчата, а на стінах видніли ще прямокутні плями по картинах. Крісел назбирано стільки, що якраз вистачало.

– Як прийде Анатоль, хай сидить на землі! – дмухнула в ніс Дора. – На тапчан сідати не пущу.

Рутецький виявився першорядним кавалером і бавив дам підльвівськими куплетами так, що сміх переливався по всіх кімнатах. Пані Ґрець подавала на стіл всі свої кулінарні чуда. Коли вона мала час те все зробити? – дивувались гості. – Старша пані відповідала:

– То так нас за старих часів навчили. Ну, вип'єм ще по одній: за молодих!

– І за старших, пані! – підійняв чарку Богдан. – За тих, що все вміють, мало говорять і завжди є там, де треба!...

– Пані Ґрець усміхнулась, зовсім так, як тоді там, на „хаті", і вмочила вуста в чарку. Рутецький інтонував:

– „Многая літа!...", а обидва товариші Богдана підтягали. Дзвенів ясно голос Лялі, і шляхетним металем звучав низький контральт темноокої Орисі.

– Хто нас вінчав? скажи, скажи... полились відразу потім звуки інтонованої нею пісні з „Циганського барона", а Міра і Богдан перекинулись поглядами. Скільки ж разів вони чули цю чудову мельодію...

– Хто сватом був? скажи, скажи... вдарив несподівано від дверей звучний тенор, і всі оглянулись на поріг, де стояв, спершись під боки та примруживши, як звичайно, очі, Анатоль. Його обличчя ясніло.

– Два бузьки, два бузьки за сватів були. Ось як! – відповів катеґорично хор гостей.

Голосний регіт закінчив пісню. Чарки підійнялись знову, і від Анатоля домагались доганяти. Він без спротиву підійняв повну склянку і, доторкаючись нею до чарки новоженців, сказав до Богдана а усміхом, майже не ворушачи губами:

– Завтра повинен говорити з людьми. Трудно зловити.

Години пливли за годинами, пісні й жарти чергувались, в в пляшках показалось дно. Залишений якимсь чудом на стіні старомодний годинник з маятником задзвенів. Анатоль поглянув позад себе на годинник, звірив на ручному хронометрі і встав:

– Ну, але якщо панство хочете бути ще спокійно дома перед „шперштундою", просимо до мого вегікула. Збирайся, Дора, лиши паню Мирославу Ґаран на хазяйстві...

Відгули в повітрі кроки і вигуки розбавленої громади, десь під кам'яницею загув мотор Анатолевого „фольксваґена", а потім змовкло все. Міра підійнялася з крісла, на яке вона впала була, знеможена вітаннями, побажаннями і цілуванням з усіма гістьми.

– Я зараз, Дуську, лише зроблю трохи порядок і помию начиння – підійняла вона очі на Богдана. – Подивись тим часом, що в радіо.

Голос спікерки проказував німецькою мовою поволі:

– Надаємо репортаж воєнного звітодавця під назвою „Лємберґ, айне фронтштат".

Голос розповідав про волю міста боронитись перед азійською навалою, сипав фразами про великий райх, про все те, що якраз відходило, а ненависне було місту так само, як і те, що надходило знову. Репортаж закінчувався: „Наші мури можуть ламатись, наші серця – ні!"

– Напевно, ні – навіть тоді, як їх вже тут не буде. Серця міста не затомить ніщо! – шепнула тихо Міра, яка вже хвилину стояла поруч Богдана, сперши йому голову на плече.

Богдан здригнувся. Що ж тепер? Він іще ніколи не був з Мірою наодинці в своїй хаті, і йому стало трохи незручно. Ніколи я ще не почував себе так глупо – мигнуло крізь голову. Завжди знав, як поступати з жінками, а тут... Я так боюсь вразити цю чутливу дівчину... Вона так ніжна і, до чорта, хто зна, як довго ми будемо вкупі. Зроблю якусь дурницю тепер і таку залишу по собі пам'ять, якби мене там десь вхопило... Ах, Міра – щоб ти знала...

– Я знаю, Дуську... – поважно, але з вогником усміху в зіницях, піднесла до нього очі Міра. – Ти думаєш про нас, про нас двоє?

А коли він потакуючи махнув головою, Міра положила йому руку на рамена і прилягла вся до нього:

– Я твоя жінка, Богдане.

З незамкнутого голосника неслась тиха мельодія. Через незаслонені вікна видно було на небі, що вже меркло, перші зорі. Часом десь із порожняви вулиці луна несла відгомін спізнених кроків.

Така була їх перша ніч.

* * *

Мотор „фольксваґена" завивав на високих оборотах. Рутецький гнав по шосе, збиваючи густу пилюгу за собою. На небі нависли темні клубища хмар, віщуючи недалекий дощ. Щораз виразніше доходив постійний гул артилерійського бою. Богдан сидів на борті переднього садження, лицем до заду, дивлячись безпереривно вгору і назад авта. Анатоль, побіч Рутецького, нетерпеливо крутився на сидінні.

– Діке люфт, діке люфт – нервово повторяв він зачуту сьогодні ранком у командантурі міста фразу. – Діке люфт; там у нас тепер вже десь гаряче! Коло хлопців треба бути...

Ранком вони попрощали на двірці Міру, яка від'їздила остаточно з своїм бюром на захід, і відвезли до хати Дору, яка сказала, що вона „ще має час". Прощання Богдана з дружиною було коротке, і вони просто поцілувались та подали собі руки. Не було коли. Негайно з стації вони поїхали до командантури.

Коли вони подавали свої документи до штемлювання, то зауважили, що худенький вермахтівський підстаршина, який прибив штемплі, подивився довгим поглядом на них, а опісля притишеним голосом проказав:

– Філь ґлюк, камераден! Діке люфт – да форне. Зайт ґестерн.

Від учора щось почалось... А тут і так нічого не полагодили. По Військовій Управі слід застиг. Десь у Криниці чи Кракові. А крім цього...

– Ах, шляк мене трафляє! – закляв від серця Анатоль. Богдан поглянув на нього здивований. Таким він іще ніколи не бачив „Обуха"!

– Та певно! Нікого не годен знайти. В останній хвилині ґештапо знову виарештувало купу людей. А так, без зв'язку... навіть Магомет нічого не зробить!

– Ну, але щось знаєте? – притишено спитав Богдан, кидаючи оком на шофера. Нічого: Рутецький їде, а коли він їде, нема для нього нічого більше, крім шосе, чотирьох коліс, мотора та керівниці.

– Та в тім то й річ! Нічого не знаю. Всі десь на якійсь конференції. Будем тягнути, як Бог дасть – а там побачимо!

З закрута, що вони його минули, виприснув у скаженому реві совєтський ловецький літак. Рутецький рвонув керівницею і метнув возом в бік під придорожні дерева. Не то стрибком акробата, не то упадом, вилетів із воза Богдан. Коло нього приліг в рові Рудич, а шофер дав останній тигровий скік у тінь спасенного рова тоді, коли вже по шибі прогнала якраз серія двосентиметрівки з борту літака.

– Чорт! Ще повернеться! – сапнув шофер – запхаю краще авто в рів і виключу мотор.

Большевик надлітав вже знову. Друга серія була вже пущена навмання, і кулі сікли віття вербини по всіх близьких деревах. Застукали вдари по порохнявих пнях, і замляскали, застрибали жабками рикошети по гнилій воді придорожнього рова.

– Ну, може вже досить? – грамолився з рова Рутецький вслід за Рудичем та Ґараном. – Чортів син, певно нас вже відписав з рахунку!

Випхали авто на шосе і запущений мотор заграв.

– Застукав нас! – з докором відізвався сотенинй – Ей, Ґаран, витріщуйте краще очі!

– Так є, пане хорунжий! – оправдувався Богдан. – Але тут він сховався за закрутом дороги і за лісом. Згасив мотор і щойно над нами заревів...

– Ми вже десь коло Золочева – відізвався по хвилині Рудич, витягаючи мапу і кладучи її на коліна. – Зараз збочуємо, Рутецький. Уважай на діри на шляху!

– Але ж їх є! – не підводячи очей від шляху відповів шофер. – Розбомбили дорогу до чиста. Щось тут вже було, заки ми були у Львові.

Обабіч з'являлось щораз більше кінських трупів із здутими животами та витріщеними очима. Час до часу в рові стирчала перевернена машина фронтом на захід, а недалеко ліворуч показалось поле цілковито зрите леями від вибухів.

Над лісом виросли високі стовпи димів, а артилерійський гул ставав щораз виразнішим.

Справа надлетів десь низько над лісом цілий загін грубих, коротких „істребітелів", а вслід за ним – завзяте гавкання зеніток.

– Ми вже близько – відізвався знову з-над керівниці Рутецький. – Пізнаю цей лісок.

Дійсно, вони були вже, мабуть, близько. Гарматній гул став одним безперервним звуком. Щораз обзивались – тррр-тррр! – короткі черги МҐ 42. Басовим „та-так, та-так" відповідав чи, може, запитував, „максим''.

В'їхали в лісову доріжку. На краю лісу стояв пост. Побачивши своїх, він вийшов з лісу. Вже здалеку впізнав Рудич стрільця із своєї сотні і, вискочивши з авта, підбіг вперед.

– Добре, що ви вже є, пане сотенний! – зідхнув стрілець, коли командир стояв коло нього. – Почалося вже кіно – холера!

Розділ 11. „Якщо один з нас в бою поліг..."

– Ще не видно нікого – шепнув схований за насипом окопа Ґаран до Бариляка – Підготовляють наступ. Але ж валять...

– Джіуюююююнь – буууумммм! – прогримів над ними артилерійський набій і з пекельним вереском та тріскотом розірвався десь позаду в лісі. По галуззю засвистіли відламки, і хтось в лісі голосно крикнув.

– Джіуууюююнь! Джіуууюююнь! – роздирали повітря, пролітаючи, важкі гарматні стрільна. Ґаран присів на хвилину на дні окопа і, стараючись втримати спокійними тремтячі руки, закурював цигарку. Він кинув оком по окопі. Побіч, схилившись, сперся на стіну окопа той молодий стрілець, що привітав їх, як стійковий, на краю лісу, коли вони прибули з сотенним перед годиною. Стрілець не тремтів, але обличчя його посіріло. Стрінувши погляд чотового, він винувато всміхнувся. Ґаран відповів теж півусміхом і підвівся та виглянув знову понад окопом. Там ліворуч, де стоїть цей корч, становище кулемета, що ним відає Темак. Ліворуч за манинкою сам заступник чотового, десятник Грозбецький. Бариляк тут разом з вістуном. Решта чоти в становищах. Все в порядку, дотепер іще в чоті всі цілі, хоч вогонь триває вже понад півгодини, і він доволі цільний. Б'є просто по лісі за ними.

– Я казав – присів мимоволі знову, коли над ними ревучим метеором пролетів черговий набій – я казав, що ті становища не будуть добрі, коли ми станемо першою лінією. Забагато горбків на передпіллі.

Бариляк махнув рукою:

– Чорт з ним. Тепер не змінимо. А зрештою не є ще так зле. Гірше те – як це сталося, що ми є раптом перша лінія?

– Вермахт навалив – як я приїхав, був телефон із куреня. Але я не мав часу питати, мусів гнати тут.

Раптом завило, ще більш несамовито, роздиране повітря. Уї-уї-уї-уї-! – завібрувало в усіх комірках мізку. Горою летіло щось несамовите, щось, що слідкувало по жахливих випалах від ворожої лінії, з віддалі не більше кільометра. Виття ставало нестерпне, хотілось зірватись з окопа і летіти назустріч чортівським набоям, покінчити якнайшвидше. Богдан чув, що він не довго видержить.

– Катюші – сказав блідий Бариляк – Вся біда і нужда на нас, зразу на перший раз. Самольоти, гармати, ракети...

Перша сальва випала задалеко. В лісі заревіло пекло після розриву чоргівських набоїв „катюш". Але вже йшла друга сальва, і повітря знову роздиралось жахливим виттям.

– Уї-уї-уї-уї – людським голосом завили ракети. Громом розірвалась сальва над землею. Вони припали до стіни окопа. Десь із правого боку, там, де стояв з кулеметом Темак, хтось голосно заплакав-завив з болю.

– Іду! – зірвався зігнений до половини Богдан. – Іду туди. Сиди тут, Юра. Як прийде вістун із сотні, поклич мене. Телефон і так вже, здається, капут...

Ґаран минав зігнені постаті в сірих, забруджених глиною уніформах, що плашма поприліплювались до стін окопу. Коли він проходив попри другий рій, якийсь стрілець якраз обвивав другому закривавлену ліву руку. Ранений сховав руку за себе і, сидячи, сказав:

– Нічого, чотовий. Легко зачепило в палець. Піду до ем-ґе, добре? Там хтось добре дістав, чуєте, як кричить?

Але ніхто вже не кричав. Якраз заревіли знову ракети, і Богдан, жестом наказуючи раненому залишитись, побіг зігнений до становища Темака.

Темак висовував якраз на насипі окопу кулемет на ляфеті, разом з іншим стрільцем. В глиняній калюжі лежав хтось із вояків його ґрупи, кого в цій хвилині Ґаран не зміг пізнати. Долішня частина його обличчя була однією кривавою масою. Він важко стогнав, копирсаючись, мов хробак, на дні окопа. Темак скінчив уставляти наново кулемет і щойно опісля відвернувся до підстаршини:

– Виставив голову з окопа. Скільки вже не кажу: сидіть в землі. Падав, зачепив кулемет. Мушу поправити. Пришли лапидухів, Дуську, хай його заберуть. Дістав у щелепу.

– Післати тобі ще одного хлопа до обслуги? – спитав Ґаран, вказуючи на кулемет. – Чи даш раду сам?

– Покищо будем крутити з Дмитром, що? – поглянув Темак в бік другого стрільця. – А як не дамо ради – пришли.

Богдан жестом візвав другого стрільця допомогти йому і, піднісши раненого та переклавши його руку через своє плече важко потягся по окопі, оббиваючись об глинясті стіни. Ранений щось мимрив незрозуміле, а кров з його щелепів плила струмочком просто на Ґаранову уніформу. Коло раненого в руку пристанув десятник.

– Маруняк! Витягни його пакет, завини йому лице і задвигай його до санітетів, вони десь там у лісі. Хай оглянуть твою руку теж як треба, махай разом зі ним на перев'язочний пункт! Чув?

– Я його затягну, не бійтесь, оша! – відповів, перебираючи на своє здорове рамено закривавлену постать, Маруняк. – Але я вернусь тут знову! – муркнув він під ніс, коли Ґаран вже обернувся і вже міг не дочути.

Богдан дочув. Він не мав часу застановлятись, чи це відвага, чи героїзм, чи просто глупота. Я дав наказ, а що він зробить, його діло. Якраз хвилину вже тривала мовчанка в повітрі, і вона дзвеніла в ухах після скаженого реву останньої години. Щось зараз буде – підірвався до свого командного пункту Ґаран. З противного боку чути було вже по окопі за закрутом пляскіт чиїхсь спішних кроків по мокрій глині. З-за рогу вибіг вістун:

– Чотовий, чотовий! Телефон вже знову дзвонить! Від сотенного!

З чорної трубки чути було голос Анатоля, приглушений, але виразний. Коротко рубав слова:

– Ґаран! За хвилину треба чекати наступу! Тримайте, доки можна. Як не втримаєте – відступіть. Від сусіда дзвонили, що зараз підкидають фюзилерів на допомогу. Вони вже в дорозі. Повторяю: доки можна!

– Є! – відложив слухальце Ґаран. Побачим, доки буде можна.

Сперед лісу, що розтягнувся лінією перед становищами чоти, з'явились перші сіро-брунатні постаті. Ґаран крикнув:

Мельдер! – і вістун стояв вже біля нього:

– Гони до Грозбецького, а потім до Темака. Вогонь вільний, від ста метрів. Першим стріляє Темак. Чекати дальших наказів. Передати по лінії!

Вістун вже біг окопом. Богдан приклав знову далековид до очей. Сірі постаті, що стрибками посувались в горбковому терені, добре використовували заглиблення ґрунту. Бариляк, що стояв поруч десятника, відклав штурмґевер, сперши його об стіну, а в руку взяв звичайний кріс з насадженою люнетою. Він положив карабін на бруствері в проробленому заглибленні і порушив кілька разів прикладом, вмощуючи його добре на рамені. Обернув ще раз голову:

– Сто метрів, Богда'?

Кулемет праворуч парнув першу чергу в тому самому моменті, коли сірі постаті підійнялись з голосним виттям чогось незрозумілого. Так, значить, кричать „ура"? – подумав Богдан, натискаючи одночасно язичок карабіна. Постаті миттю залягли, але за хвилину зірвались знову.

Валила вже ціла лінія, тріскали бепереривно карабіни цілої чоти, гаркав вже й скоростріл Грозбецького. Постаті падали, вставали знову, а деякі залишались лежачими. Інші знову стрибали, і їх було вже зовсім добре видно. В шоломах, в пільотках, в будьонівках ішли сірою масою, щораз нові й нові, щораз більше й більше.

– Чортова мама, – сапнув Бариляк – та їх там зо дві сотні. Відусять нас до лаби...

Праве крило атакуючих підходило вже до становища Грозбецького. Кулемет загарчав іще раз коротко, а потім вмовк.

– Вумм! Вумм! Вумм! – почулися глухі вибухи ґранат.

– Мельдер! – крикнув Ґаран – Передавай до Грозбецького хай відступає в ліс. Збірка коло стежки. Юра – ганяй до Темака. Відступаєм!

Хвилина, і ровом надбігає вже Грозбецький, тягнучи з другим стрільцем кулемет. Він сапнув:

– Відбили ґранатами. Але вони зараз знову підірвуться! Забагато їх...

Богдан вхопив машинову пістолю, залишивши кріс під стіною. Спер дуло на верх окопа і натиснув язичок. Залізо задрижало в його руках. Порожні гільзи застрибали по окопі. Через зуби кинув:

– Біжи, Юрек, на скрай ліса. Став МҐ і обезпечуй. Набої маєш?

Він не чекав відповіді і знову потиснув за спуст. У віддалі не більш десяти метрів ворожий вояк, що, якраз підірвавшись, замахнувся до мету ґранатою, важко гепнув на землю. Ґраната випала йому з рук і вибухла перед окопом.

– Де, до чорта, Темак? – пінився Богдан. – Збожеволів, чи що? Хоче своїм кулеметом цілий батальйон звоювати?

З боку, де був Темак, почулися знову вибухи, а потім „прррр!" із штурмґевера Бариляка. Ще хвилина, і коло Богдана з'явилось викривлене злобою обличчя штурмана Темака, а за ним підбігав, відстрілючись назад, Бариляк. Богдан без слова показав рукою на ліс, а коли обидва штурмани вискочили вже на верх окопа і зникали в корчах, вискочив і він з рова. За ним вахлярем розсипалась серія з пепеш. Большевики були вже в окопі. З лісу через проруб гатив навмання Грозбецький.

Залягли в рові коло стежки, не далі за двісті метрів від залишених становищ.

– Що, до наглої крови!? – киплячи з злости, крізь зуби процідив Ґаран, просто в очі Темакові. – Що, до холери? Ти не чув наказу відступати? Хочеш сам воювати? Сидів, сидів, а тепер там кулемет згубив.

Вінничанин мовчки похилив голову. Відповідати не було що. Замість нього відповів Бариляк:

– Він узєв замок з машинґвера. Має в кишені.

– То що думаєш? – вже лагідніше продовжував Богдан.

– Я – що? Втік із становищ? Був наказ: як не витримаємо – відступати. А зараз фюзилери прийдуть і відбиваєм.

Він оглянувся по лісі. Були всі, крім раненого в щелепу (ранений в руку таки повернувся), вістуна, що не встиг вже і впав на краю лісу, та другого стрільця з становища Темака. – Трьох, можна ще видихати – сказав півголосом Ґаран.

Спереду, від становищ, що вони їх залишили, відізвалась наново пожвавлена пальба. Чути було черги наших кулеметів і глухі вибухи ґранатометів, але „максими" не відповідали.

– Не встигли підтягнути – шепнув, надслухуючи, Богдан. З лісу надбігав вістун:

– Де тут чотовий? Наказ від курінного!

Коли він лежав вже коло Богдана, він задиханим півголосом проказував наказ: негайно підриватися на знак ракетою і атакувати становища з лісу.

Увага на вогонь фюзилерів, що атакують одночасно збоку.

Богдан встав:

– Баґнети на кріс! Хлопці – відбиваєм наше! Тепер вже до кінця: або ми, або вони!

Він глянув в бік Темака, але штурман відвернув очі. Після бою з ним поговорю – подумав Богдан – трохи загостро я його згепав...

Атака була швидка і успішна. Коли чота Ґарана вискочила з лісу з голосним: „Слава!", большевики вже були пом'якли після обстрілу від фюзилерських ґранатометів. Одночасно з виступом чоти, збоку блиснули леза баґнетів сотні фюзилерів поручника Гуняка. Крик: „Слава!" покрив все, а поле зароїлось від сіробрунатних постатей утікаючих красноармейців. Деякі з них обертались в бігу і відстрілювались.

– Пееенннннь! – ясно джижчали кулі автоматів. Попереду чоти, випередивши Богдана, гнав Темак. Він вже минув і перескочив головний окоп і добігав якраз до свого кулеметного гнізда. Кулемет стояв іще на місці, хоч обернений безпожиточним тепер дулом без замка в противний бік. Богдан зауважив, як Темак схилився, витягаючи з кишені, замок свого кулемета. – Зараз парне по чубариках – подумав задоволено чотовий. – Непотрібно я на нього кричав.

Богдан затримався і здержав рукою лаву своїх вояків, що забігали надто далеко. З боку ворога відізвались вже поодинокі випали ґранатометів, а їх набої пролітали понад головами втікаючих, вибухаючи попереду стрільців. Чому не креше Темак? – подумав Богдан, обертаючись в бік становища кулемета.

Темак сидів на скраю окопу і тримався рукою за груди. Під пахвою притримував замок. Він урвано закашляв, і тоді Богдан побачив, що з його губ пливе струмочком кров.

– Темак, що з тобою? – скрикнув чотовий, підбігаючи що сили до штурмана і не зважаючи вже на те, що діється поза ним. – Ах, Темак...

Але вінничанин не відповідав. Він поволі зсунувся до рова, притримуючи весь час під пахвою кулеметний замок. Коли Богдан нахилився над ним, він лежав на дні рова, дивлячись просто в ясну, сіріючу блакить неба.

– Візьми... замок... – проказав він поволі, а разом із словами ринула йому з вуст струя крови.

Богдан взяв його за руку. Вмираючий тицяв йому поміж пальцями холодний металь. Його очі гасли вже, ніс вигострювався. Він іще раз рухом повік прикликав товариша. Богдан нахилив вухо до його вуст. З останнім віддихом штурмана Темака прилинув шепіт із двох слів:

– Во-ни... вті-ка-ли...

Розділ 12. „Чотири чи п'ять?"

Поза ними залишилось пекло. Довге, довжелезне шосе повне натовплених возів, кінського іржання-квику, людських стогонів і зойків. Хто з'їхав вбік на мокрі, підбіглі багном луки, залишався загрязлий. Хто станув закупорений в вузькій шийці шосе, між сотнями возів, авт, гармат – застрягав безнадійно аж до хвилини, коли знову на видноколі з'являлись короткі, грубі „істребітелі", розсіваючи в низькому полеті смерть і розпач. Хто ж зумів знайти по мокравих луках суху стежечку шириною в декілька метрів, пробивався з своїм возом вперед. За ним слідувала відразу ціла валка, і вкоротці стежечка замінювалась знову на збиту масу людських і кінських тіл, поперевертаних авт і возів, над якою неслись, немов полум'я над пожежою, стогони,прокльони, крики й зойки.

Десятник Остапченко оглянувся назад. При ньому були ще троє ґренадирів з кулеметом та шофер трактора РСО, що за ним тягнулась весь час їх протипанцерна п'ятисентиметрівка. Решта ґрупи, разом із другим кулеметником та тими від „офенрорів" були десь там позаду. Десь там, у тому інферні відкритого простору, в якому залишився чи не весь склад їх чотирнадцятої важкої сотні.

– Там десь Василь, друг мій... – з глибоким почуттям жалю прийшло на думку Остапченкові. – Чорт знає куди він, бідняжка, попав?... Добре, що хоч тих витягнув! А може, Василь іще звідкись вилізе? Не з таких він, щоб пропадать...

Шофер якраз затягав, ломлячи менші корчі, гармату на край молодого ліска, заховуючи її від ока ворожих летунів. Потім він зліз із машини і присів в рові коло десятника та трьох стрільців. Всі ті, що сараною обсіли були дуло гармати, коли вона ще їхала, тепер побачивши, що обслуга не збирається покищо їхати далі – десь раптом, позникали в корчах.

– Ну, а що ж тепер, уша? – втираючи піт із чола і важко сідаючи на землю, втомлено сказав шофер. – Ну, куди тепер премо? Я маю бензини ще так на двадцять кільометрів, якщо будемо їхати, а не здихати стоячи, так, як там на цій толоці.

– Там десь, кажуть, спереду їхні танки надходять – сказав Остапченко. – Десь вроді від Олеська, чи як там... Ну, доки в нас пальне, досі й катаєм. Може, відборонятись треба буде... А там, побачимо... Набоїв до гармати багато, Панько? – спитав він молодого хлопця, що байдужий на все ліг просто неба, кусаючи соломинку. Запитаний не змінив позиції і, лежачи, відповів:

– А до холери їх там, тих набоїв! Можна цілий день стріляти. До кулемета – нема. Але чи не все одне? І так усе дідько вже взяв...

Матрос відповів чимсь, що нагадувало кривий усміх, і словами:

– Дурак ти ще, Панько! Доки живеш – так дідько ще тебе не взяв. А там, розберем. Ну, поїсти в кого що є, хлопці?

– Є ще консерва в хлібаку... – відповів другий ґренадир, що лежав ниць з лицем притуленим до холодного ложа кулемета. – Ось там, беріть, я не можу їсти.

– Хліба маю ще трохи, – сказав шофер – а вода в рові. Вони вже три дні пробивались крізь натовплені шосе, крізь закидані людським трупом луки і забиті кінськими тулубами лісові стежки. Зв'язок із командуванням сотні увірвався вже після одного з перших налетів, ніхто не давав наказів, і Остапченко вирішив, разом з Василем Баліцьким, відходити з гарматами, хоч і без наказу. Вони тримали свої ґрупи біля себе, взявши по одній гарматі та посуваючись мозольне вперед, між безладдям загального відвороту, що її побільшував своєю байдужою рівнодушністю вермахт. Десь після котрогось чергового налету Баліцький зник з очей Остапченка, а з цілої його ґрупи залишилось одна п'ятисентиметрова гармата, один кулемет та оці четверо хлопців. Куди вони йшли – не знали. Ішли вперед за цілою людською масою, мапи не мали. Десь часом по лісі вибухали якісь постріли, вони в когось відстрілювались – в кого теж не знали. Ціла ґрупа була б давно вже пропала, разом з гарматою, якби не Остапченко. Він інстинктом вишукував належну дорогу, вмів прорубати шлях між возами, що застрягли, нюхом піднаходив ту, що треба, стежку. Хлопці тримались його, як батька, не зважаючи на те, що він не був старший за них, а пошана до підстаршинської ранґи мала час зникнути в огні смертоносних большевицьких істребітелів, в якому найважнішим законом стала боротьба за наге життя.

Скажений рев, вереск, крик, вибухи і „рататата" бортових кулеметів нагадали, що новий котрийсь із черги налет ворожих ловців знову мете вогненною мітлою понад замученим шосе. На боки розсипались постаті втікачів, з'явились полум'яні вибухи, а рев надлітаючих літаків вже скаженів над їх головами. Котрийсь з винищувачів пустив навмання бомбу на край лісу, і земля задрижала, а стовп брунатного диму піднісся з глухим гуком недалеко їх.

– Валяєм далі, хлопці! – піднісся Остапченко. – Валяєм. Ще не кінець. Вилізем, побачите!

Шофер вовтузився вже з машиною, витягаючи гармату з корчів, а його РСО важко гудів, ломлячи в дріб'язки молодий лісок. Коли вони виїхали на лісовий проруб, негайно з'явились знову нові пасажири, що обліпили роєм дуло, як і всяке вільне місце тяглової машини і гармати.

– Хіба ж їх скидати? – подумав Остапченко. – Чорт його знає, як довго ще взагалі їхатимемо. А, їдьте, до бісової мами...

РСО продирався крізь лісові проруби, виїжджав на горбки, перескокував, гудячи через вже менш затовплені шляхи, крутився польовими дорогами. Перша хвиля відступаючих не досягла ще, мабуть, цієї околиці, і Остапченко починав вже набирати надії. Може, таки вдасться прорватись, а то й зайняти десь якесь становище?! Обличчя стрільців трохи повеселішали; а принагідна залога, що обвішала гармату, почала вже жваву гутірку про те, як то „поручник перший втік".

– Закрили б краще хавку, ось що! – втрутив десятник Остапченко, який дотепер, зайнятий своїми ділами й вишукуванням шляху, не мав часу прислухуватись до розмови. – Де ж твоя ґвінтівка, брат, а? Ти б менше про старшин, а більше про свою зброю. А як прийдеться заразі відбиватись, то чим ти будеш? Пальцем, чи, може...

Зачеплений глянув вовком на Остапченка і пробурмотів:

– Командир!...

– Командир – не командир – але таких, як ви, возити не будемо. Ти вже скінчив війну – то ганяй!... – підкріпив десятника шофер, загальмовуючи РСО. – Ану, хто з нами, хапай за то барахло – вказав він на покидану в пилюзі, мабуть, вермахтом, зброю. – А хто не хоче – гибай, на песю маму!

Кілька з пасажирів посхилялись і мовчки попіднімали з пороху машинові пістолі й карабіни. Декілька, зате, махнули лиш рукою і, зіскочивши з ляфети, поплентались пішо здовж шляху.

Перед ґрупою виріс горбкуватий терен із шосе чи, радше, польовою дорогою, що гадюкою вилась поміж горбками. Праворуч заблисли білі хати якогось містечка. Перед ними, над шосе, підіймались лагідні узгір'я.

– Добре місце на становище. Цілу дорогу видно від міста аж до перехрестя, і ще далі – сказав, підійшовши до десятника, Панько. – Може, станемо там на горі?

– Ну, набрав життя, Панько? – всміхнувся, злазячи з гармати, Остапченко. – Я теж так думаю. Пасажири, почувши розмову миттю поховались в житах.

– Пропадайте! – крикнув за ними шофер. – Добре, що хоч ці шпички забрали з собою, матимуть із чого бити на віват, як вилізуть з біди!

Від міста гнав хтось на мотоциклі. Він загальмував коло трактора, що, кермований шофером, пересадився через рів і поволі, пахкаючи та деручи жито під собою, видряпувався на узгір'я. З мотоцикля зіскочив старшина в маскувальній куртці і в шоломі і підійшов до ґрупи.

– Яка частина? Хто командант? – запитав він по-українському.

Остапченко зголосив, пояснюючи про те, що вони відбились від сотні і що якраз хотіли зайняти становища на горбку. Додав, що вони мають усе, лише здалося б трохи муніції до кулемета.

Широке обличчя старшини роз'яснилося усміхом.

– Ну, нарешті маю підкріплення проти танків. Ми стоїмо там коло Олеська і наразі ще, крім літаків, большевиків не виділи. Вістун! – гукнув він до вояка, що сидів весь час на моторі, що дрижав на вільному бігу. – Ганяй до хорунжого, хай дасть пару гуртів. І зараз вертайся до мене.

– Він повернувся до Остапченка і його ґрупи:

– Добре, десятнику. Зараз матимете набої і займете становище. На випадок, якби їх танки прорвались, валіть – доки можете. Я обезпечую відступ відділів через Олесько, теж – доки зможу. Якщо побачите, що я відходжу (дам знак ракетою) висаджуйте гармату і валяйте зо мною. Уважайте – можуть вас зайти з боку!

Старшина зняв шолом і витер голену, полискливу, мов білярдова куля, голову.

– Багато вже пройшло сюди. Дехто, може, вже безпечний. Кажуть, ідуть якісь танки нам на поміч. Ви, може, хорунжого Рудича з вашого полка знаєте?

– Рудича знаю – відповів Остапченко. – Рудича і його чотового Ґарана. Я, бачив їх, вони йшли там десь позаду. Всі разом з чотою. Ґаран чи не ранений, але не нагадаю...

Дорогою надлітав у пилюзі мотоцикліст. Заскрипів гальмами і станув перед хорунжим. Він сягнув позад себе, набрав із причіпки оберемок кулеметних стрічок, і клав їх на наставлені рамена Панька. Одночасно він скороговіркою звернувся до старшини:

– Пане поручнику! Там щось їде на нас через місто. І кроплять у місті, як хороба...

Старшина сидів вже на мотоциклі, що його вістун майстерно завернув на вузькій, повній вибоїв і ям, дорозі. Старшина простягнув руку до Остапченка:

– Не сидіть задовго тут, друже. Якщо не зможете довше – відступайте. Називаюсь Піддубний.

– Остапченко – подав, виструнчившись, і свою руку „матрос". – Не бійтесь, хорунжий. Не підведу. Не з таких.

Коротко після того, як обвіяна пилюгою крапка мотоцикля пропала десь під містечком, вітер приніс звідтіля наростаючу музику бою. Гули ґранатомети, зацвітали чорними грибами вибухи артилерійських стрілен, тріскотіли кулемети. Вогонь переносився до переду. Остапченко розглянувся по становищі. Гармата стояла вкопана, гольми ляфети розкладені, набої лежали напоготові, кулеметник лежав в житі коло скоростріла, трактор був дещо відведений вбік. Навіть з недалекого поля, на якому стояли вже пожаті копи, принесли стрільці декілька снопів і замаскували гармату. Остапченко зняв покриву окулярів бінокля і звернув його в бік містечка. Там немов затихла пальба, а поміж хат викотилась якась сіро-зелена силюета. – „Т 34" – немов із полегшою зіпхнув десятник, одночасно даючи накази гармашам.

Сталевий віз зближається щораз більше. Він швидко котився шляхом внизу. По ньому з'явився черговий, і ще один. Перший танк минав вже замасковану на горбі гармату, а його вежа крутилась повільно. Мабуть, залога танка не зауважила ще їх становища. По ньому прогримів із характеристичним „жу-жу-жу-жу-жу" черговий сіро-зелений велетень. Панько лежав, поблідлий з емоції, при кулеметі, а обидва гармаші напружено чекали на знак рукою команданта гармати, наводячи тим часом прицільним приладом на вказану ціль. Ціллю був третій танк, який вів вже довшу валку наступних повзів. Перші два зникали вже за горбками, коли роздерте випалом повітря заверещало коло вух гармаша, а по хвилі жовтий стовп диму вибухнув просто під колесами третього танка. Віз завертівся, зашумів гусеницями – жу-жу-жу-жу-жу – і намагався викрутитись вбік. Черговий набій влучив просто у вежу, яка затрималась напівдорозі, спрямовуючи дуло своєї гарматки якраз в бік становища Остапченка.

Ще один стріл, і ворожий повз вже горів ясним полум'ям, а його покрива (це було виразно видно крізь бінокль) підривалась, немов хтось хотів її відкрити зсередини. Але лише на одну мить. Потім усе заспокоїлось у танку, і він горів далі ясним, тріскучим полум'ям.

Не було часу на радощі. З дальших ворожих возів били і вже всі кулемети по становищі п'ятисентиметрівки, а перша розривна ґраната з одного з танків вже влучила в трактор оподалік. Ловець став звіриною, шквал іде! – подумав Остапченко. – Ну, що ж, витримаєм, доки можна.

Збоку щораз більше доходив гул піхотного бою, а вистрілена в повітря ракета звітувала, що Піддубний відступає. Боком щораз ближче підлазили якісь сірі постаті, що стрибали житами і пряли з автоматів. Панько обертав дуло „МҐ 42" на всі боки і „жарив", зміняючи щохвилини розпалені дула зброї. Купка стрічок коло нього щораз меншала. Один з гармашів лежав вже ниць в житах, а другий не встигав скидати набої просто під ноги десятникові, який вже сам обслуговував гармату. Шофер тримав в зубах кінець бандажа і пробував завинути розірвану кулеметним набоєм руку.

На дорозі загорівся ще один танк. Але зате щораз більш вогню концентрувалось на самітній гарматі. Боками доходили щораз ближчі серії з автоматів. Остапченко подивився обабіч. Обличчя Панька з затисненими зубами раптом розкрилось криком розпачу:

– Уша! Матрос! Матрос! Нема вже лент... Шофер не докінчив завивати собі руку. Якась куля влучила його в живіт, і він, зігнувшись, поволі скочувався межею вниз. Остапченко відштовхнув другого гармаша і показав рукою зазад:

– Тікайте! І ти, Панько, тікай!

Його голос був такий, що ні один з обох не посмів ні протестувати, ні питати, що зробить він сам. Обличчя десятника, осмалене димом, обпечені руки, що виставали з закочених рукавів сорочки (він скинув уніформу), кров від задряпань чи поранень на чолі – все це робило його таким грізним і несамовитим, що обидва лише схилились і хильцем побігли, криючись перед серіями, що надходили вже з обох боків.

А Остапченко не дивився назад. Він наводив, стріляв, стріляв і наводив, аж доки поранені руки почали пашіти живим вогнем. З-заду парнула перша близька автоматна черга і ясно задзвеніла на охоронному щиті, розсипуючись рикошетами по металі гармати.

– Звідки ж це б'ють? – мигнуло в напівпритомній голові матроса. – З-заду?

Він подивився ще раз крізь виріз щита вниз. На шляху горіло чотири чи п'ять танків, – жниво його самітньої гармати. Чотири, чи п'ять? – подумав Олександер Остапченко, і це була його остання думка на цій землі. Чергова серія прибила його цвяхами до замка п'ятисентиметрівки, звалила грудьми до ляфети. Він корчійно обернувся на плечі і поволі, хребтом, зсунувся аж додолу, поміж зрите колосся жита.

Запанувала тиша. Внизу тріщали, вибухаючи, баки з пальним в палаючих танках. З-поміж жит почали висуватись зігнуті постаті в глибоких шоломах і сіро-жовтих шинелях. Вони підходили щораз ближче до самотної гармати. Коли перший з них наблизився, він від бедра обсипав вахлярем з автомата становище, а потім, коли нічого не ворухнулось, підійшов ближче. По хвилині піднісся на весь ріст і гукнув:

– Таваріщ лейтенант! Тут уже всьо пакончено!

– Сколька ж їх там? – наближався старшина в гімнастьорці і широких паґонах, з готовим до стрілу автоматом.

– Трі лєжат, есеси, што лі? А етат – вказав вояк прикладом автомата на труп десятника – навєрна навотчік, ілі камандір.

Ґрупка затрималась над трупами. Ляйтенант підішов іще ближче і торкнув чоботом тіло Остапченка. Його розкинені по обох боках одного із гольмів ляфети рамена затріпались маятниковим рухом мертвяка, а голова ворухнулась безвладно назад. Вишкірені мукою конання зуби відслонились в макабричному посміху, а зайшлі скливом очі дивились запитливо і з глумом просто в обличчя ляйтенанта: „Чотири, чи п'ять?"

Старшина штовхнув іще раз тіло чоботом:

– Іш, сколька машін напортіл. Сукін син! Він схилився над мерцем і пробіг поглядом по оголених до ліктів раменах. На лівому передрамені був витануйований краснофльотський якір. Ляйтенант обкинув солдатів швидким поглядом.

– Ну, ступайте! Што сталі? Впєрьот! Він іще раз оглянувся на труп і прошипів, кидаючи останній погляд на якір на руці неживого:

– Расс-сукін ссин!

Надгробна промова над тілом матроса Олександра-Шурки Остапченка, десятника панцерґренадирів дивізії „Галичина" – була коротка.

Розділ 13. Зі мною ще ніхто не виграв!

Ніч була темна, хвч око вибери. Праворуч і ліворуч хтось вовтузився, перевертався по лісових дірах, кляв і падав. Потім знову вставали якісь людські постаті, і знову було чути німецькі, українські і ще якісь прокльони.

– Темно, як у мурина по чорній каві, – подумав Василь Баліцький – але краще розбити собі писок до пня в лісі, ніж горіти там, як свічка, на дорозі.

Він вийшов аж на край лісу і глянув на макабричну картину, що вогненною феєрією світила серед нічної темряви. На шосе палали безперервним вогнем збиті в безкрайому вужі вози і авта. Обабіч шосе, на дальшій відстані щось горіло, немов вогнища: чи, може, палаючі хати сіл? Вогні, немов шпалір, обіймали виростаючу з темряви, палаючу стрічку шосе. Звідкись блискало щораз світло рефлектора і падало на кольону на шляху. Коли Василь вийшов на край лісу, він відразу ж мусів пригнутись: в повітрі тонко заспівали кулі і виразно почулись серії „максимів".

– Мають їх, як на тарелі – сказав півголосом Баліцький. – Щось, як під Кутном в тридцять дев'ятому. Не треба кіна, забава, як мур. А ранком що ж буде?...

Він чимскоріш звернув назад в ліс, а за хвилину соковитий проклін показував, що Василь увійшов у чергову колізію з деревом.

– Нема фраєрів! – рішив Баліцький. – Хто проб'ється з того мішка, як я собі тут ґіри покручу в цьому лісі? Треба вдарити в кімоно! І так далеко не зайду. Ранком відшукаю яких підходячих хлопаків і разом махнем на чубариків. Кажуть, що то вже десь недалеко кінець тої забави. Ой, щоби так десь Шурку або кого з моїх панцерняків загачити...

Десятник Баліцький зідхнув від серця і, зігнувшись, почав у темряві намацувати руками сухіше місце до спання.

Він присів під якимсь корчем (не піду ж спати на стежці, ще мене якийсь селеп наздопче!), витягнув наболілі ноги і відіпняв фельдфляшу. Він потряс нею і вдоволено муркнув: Ще є! Потім потягнув добрий ковток, закрив фляшку і вкусив кусень хліба, закусюючи цибулею. Нарешті, поживившись, він поволі поліз у кишеню блюзи і намацав там невеликий недокурок. Обережно, закриваючи вогонь руками, він запалив цигарку і потягнув з насолодою.

– Ну, йо! – думав Василь – ну, йо! Дотепер якось дихаю. Чорт знає, що сталося з хлопцями. Там, в болоті, де наш РСО застряг, і ми його разом з нашим „паком" самі викінчили, я ще думав, що дійдемо вкупі. Але ні, десь знову якась холера наднесла тих „сталінських соколів", матері їх! – і вся ґранда розбіглася, як зайці по полі. Шукай їх тут! І так усе йде догори ногами. Чи ж, не я видів тих двох „ріттеркройцтреґерів", що повісили пістолі на дереві, а самі сіли в рові та й чекали на ліпші часи? А тих госьців, що самі себе розлупали, не було, що? Як то добре, що хлоп на Вірменській виріс, а там били в задок і плакати не давали – твердим став! А ще й те, що під Кутном навчився, спасибі небіжці панській Польщі, що до війська взяла! Мій Боже, що за холерний пех – перший бій, і якраз така масакра! – ще раз зідхнув Базилько.

По лісі хтось товкся, якісь постаті відбивались від дерев, ліс не спав. Часом пролетів з виттям артилерійський набій, часом низько над землею шурнула кулеметна черга, часом десь голосно бахнув карабіновий постріл. Василько помацав рукою „емпі" коло себе, закрутив ремінь на руку, намацав ґранати в хлібаку („Хлєбак, як вже сама назва вказує, служить до того, щоби носити в ньому ґранати" – нагадав він з посмішкою капральську мудрість із польських часів) і порішив спати. Але сон не надходив.

– Мій Боже, чоловік такий змордований, щоби давно вже повинен бити в кімоно, – снулись думки в утомленій голові Базиля – а тут десь по маківці щось лазить і спати не дає. Ах, а де ж Дусько, пропав? Казав якийсь селеп, що видів, як він їхав на танку, мав завинені плечі.

Хто знає, чи то правда? І мої хлопаки десь пігнали, хто знає куди... А завтра ранком, як засіріє, треба знову бити копитами поміж кулі, щоби лише компанія трапилася. Сам не виграю тої війни – щораз більш сонно думав Базиль – сам не виграю... Треба хлопців... й

І останньою ластівкою на сонне чоло десятника Баліцького налетіла думка:

– А Шурка, мій! Де мій Шурка?...

Він обернувся лицем до сухого корча, відрухово накрив рукою вухо і за хвилину до бойового гомону брідської битви долучився ще один звук: хропіння десятника Базиля Баліцького.

Цілий наступний день Василь продирався й далі крізіь лісові хащі, забиті натовпом відступу шляхи, падав і вставав, крився перед обстрілом, клався знеможений в придорожні рови під гарячим сонцем липневого дня, стрічав якихсь возів, він піднімав з землі якісь причандали, а потім знову їх кидав. Його втомлені, червоні від пилюги очі дивились на жах і смерть, що так контрастували з красою доспілих житніх полів, він вже збайдужнів на все і зовсім не дивувався, коли стрічав щораз частіше постаті, які сідали в рів, чи просто на шлях, із стогоном-зойком: „вже більше не можу"...

І знову наступна серія бомбовозів розсівала смерть по дорогах і луках, і щораз більше сірих постатей клалося, щоб не встати. При цьому всьому до люті доводили Василя вермахтівські вояки, які виразно чекали на те, щоб нарешті хтось взяв їх у полон і звільнив таким чином від жахіття відступу й окруження. Пополудні десь зовсім близько зататакав раптом большевицький кулемет. Громада розсипалась на боки, ніби зграя горобців.

– МҐ нах форне! – почувся збоку шляху різкий голос, і Баліцький побачив, як якись молодий старшина-німець, що заляг з ґрупкою вояків в рові, показав рукою напрям. Негайно з'явились два кулемети, а відразу після цього виріс витягнений десь з якогось воза середній ґранатомет.

– Ну, нарешті маю кумпанів до войни! – підбадьорився Василь, лягаючи й собі в належній віддалі від МҐ і пускаючи одну чергу за однією із свого „емпі". Ворожі серії почали вмовкати. Поручник-німець зірвався і під охоронним вогнем кулеметів повів свою ґрупу в наступ. – Нема ради – думав Василь – загатили нам дорогу, мусим їх зарубати! – Пробігши декілька кроків, молодий німець раптом немов поховзнувся і впав, шапка злетіла, а його „бльонд"-волосся розсипалось по землі на кілька кроків перед Василем. В тій самій хвилині щось вогнем креснуло Василя по шиї, і він, збитий ударом з ніг, присів. Спереду затихав вже кулемет, і чути було лише кілька вибухів ґранат, а потім і це замовкло.

Василь дивився на струмок крови, що стікав йому десь з околиці вуха.

– Нагла кров! Таки мене парнули! А що буде, як на фест? – з розпачем подумав Василь. – І я направду маю тут відкітувати?

Але не заносилося ще покищо на те. Василь ані не мав охоти мліти, ані не падав – він просто сидів і йому боліла шия. Кров текла щораз рясніше, і Василь почав витягати свій індивідуальний пакет із-під підшивки уніформи. Один із вояків, що якраз повертався після вдалого виступу на кулеметне гніздо, яке загороджувало шлях, щоб, мабуть, зголосити успіх провідникові наступу, молодому німцеві, пристанув і обкинув оком цілу сцену.

Німецький поручник лежав простягнений на землі, вже без руху, а побіч сидів підстаршина з левиком на рукаві. Стрілець зрадів і зголосив українською мовою:

– Уша, ми їх викінчили! Ставайте, та й ходіть! Зараз ще якась біда може приперти.

– Легко тобі казати, хлопе! Видиш, що діру в мені зробили – вказав Василь на рану в шиї. – Поможи зав'язати.

Незабаром вони йшли вже обидва вкупі, прямуючи до решти ґрупи, що стояла над вибитою залогою большевицького кулемета, яка задалеко загналась була в котел.

– Ну, хлопці, йдем разом, згода? – сказав запитливо Василь. – Як будете мене слухати і не пхатися там, де стиск, вилазим зіхерово. Ну?

– Ідем разом, уша – муркнув той, що привів його. – Ідем, доки не зайдем, або доки нас шляк не трафить...

Вояків було семеро. Вони забрали на плечі обидва легкі кулемети, кожний обвішався кулеметними ґуртами, і всі рушили в бік гори, що стояла навпроти села. Під горою крутилось кілька німецьких танків, і Василь втішно подумав, що це вже, мабуть, та обіцяна панцерна бриґада, що мала йти на поміч. Коли вони підійшли ближче до повзів, вони ствердили, що це дійсно німецькі „тигри". Василь затримав рухом своїх вояків і підійшов ближче:

– Ві коммен веґ, камерад? – опитав він танкіста, що сидів на заді свого воза. – Як вийти здідціля?

– Вас фюр айн ляндсман біст ду? – спитав він і собі. – Що ти за один? „Нікс дойче камераден, аллес ваффен-СС?" – зацитував він популярну приповідку східнього фронту.

– Ми українці – відповів Василь, тримаючись за болячу шию. – А ви?

– Еесті – відповів танкіст. – Естонці. А йти найкраще попри цю гору коло села. Дас дорф Кільчиці. А зрештою, сотник тобі краще скаже.

Коли сотник танкістів, балтієць, показавши гадану найкращу дорогу пробою, відповідав на прощальний салют Василя, він махнув приязно рукою:

– Філь ґлюк, уша. Я вірю, що ви проб'єтесь. Він довго дивився, як під горою гусаком розтягнулась ґрупа, а по півгодині, почувши тріскотню бою на горі, сказав до молодого танкіста, що балакав був з Василем:

– Це той українець. Дер комт дурх!

А Василь тим часом проходив „дурх" із своїми на важкий спосіб. Вже другу годину вони відбивались від атак що щораз підходили до них з обох боків гори над селом Хильчиці. Запало смеркання, і вони залягли. Ніч пройшла спокійно, і лише часом відзивались постріли з боку шляху на Княже. Ранком бій розгорівся наново. П'ятеро вояків (двоє залишилось на горі) підсувались щораз ближче до ворожої застави, і нарешті, в останньому розпучливому стрибку, вони увігнались на вороже гніздо і вдарами прикладів та баґнетів пробили собі дорогу.

Коли за ними замкнувся черговий лісок, Василь, якого щораз більше розбирала гарячка від рани, сказав:

– Ну, ґосьці, менше нас є, але йдем. Тепер ще через це село. Щось там надто тихо...

Вони поволі увійшли у вимерлу сільську вулицю. Десь заревіла корова, яку господарі забули чи не вспіли вивести, втікаючи. Василь сперся на плоті:

– Е, може б так молока ликнути, що, фраєри? Та ж я їв ще передучора...

– Ой, краще ходім, уша, – скривився один з вояків, що гнувся втомлений під тягарем кулемета – біда не спить... Тут так тихо...

Але Василь не слухав. Він прямував просто на подвір'я залишеної хати. Рипнули ворота. Десь квакнула качка і ще раз мугикнула корова.

– Не йдім там, уша, на чорта вам молока. Ходіть далі... – почав знову один з вояків, коли Василь вже підходив з автоматом під пахвою до дверей стайні.

– Якби ти мав таку гарячку, як я маю, ти би вже давно „ґвалту" кричав... – відрубав Василь, обертаючись обличчям до товариша, що став у воротях.

Цей рух врятував його. Кутом ока він іще зловив обрис постаті в сірозеленій ґімнастьорці, що з'явилась тихо, мов дух, на порозі хати за його плечима і відразу ж дала чергу з автомата просто у Василя, з віддалі, може, трьох метрів. Але Василь вже лежав на землі, а черга прорубала рядок дірок у дверях стайні. Не було часу стріляти, шукати язичка спусту. Цілим розмахом він просто кинув в груди солдата свою машинову пістолю, а вслід за нею кинувся стрибком, вивченим колись у провулках між батярами, просто большевикові до горла.

На порозі з'явились нові дві постаті, а через шибу, що розлетілась з бряскотом, висунулись дула пепеш. Василеві стрільці прикуцнули за плотом, відпинаючи гарячкове ґранати від пояса, а той що стояв у воротях, кресав маятниковим рухом штурмґевера від рогу до рогу хати. З тріскотом і дзенькотом летіли шиби і відскокувала глина із стін. Постаті на порозі полетіли вже шкереберть, одна через другу, в ріденьке болото подвір'я. Тут копирсались, тримаючи один одного за горло – Баліцький і большевик. Василь чув, що слабне, а його товариш із штурмґевером не міг йому помогти, бо валив якраз по вікнах, до яких перед секундою полетіли ґранати з-поза плота. Експльозії бухнули вікнами, а один із стрільців парнув іще, на всякий випадок, серію через вікно.

Той із штурмґевером підбігав вже до пари борців, що, кректаючи і сопучи, качала собою по подвір'ї. Василь звільнив на секунду хват правої руки з шиї ворога і, чуючи, як нігті салдата рвуть його бандаж і рану на шиї, намацував наосліп невеликий ніж у похві, зачеплений клямок за холяву. Він змацав ніж, а решта була справою секунди. Удар ножем у черево, один і другий, розірвав затиск рук совєта на шиї Василя, а останній посунув ножа в горлянку, туди, де розірваний комір ґімнастьорки дозволяв бачити оголену шию, закінчив усе. В обличчя Василеві бризнула струмом кров зарізаного, що вдарив іще декілька разів ногами і знерухомів. Василь встав, тримаючись лівою рукою за розірваний бандаж на шиї, з ножем у правій.

– Скурчибик, мав певно брудні нігті, кацап! Тепер я ще готов ґанґрену дістати і вмру в шпиталі... – сапнув він, спираючись на паркан.

– Мало що, а був би ся молока напив! – з докором і глумом сказав стрілець із штурмґевером. – Ну, а тепер махаймо звідси!

– Йо! Навіваймо в підскоках! – признав Василь. – Може бути більше тої гебри. Ну, йдем, хлопаки. Война ще не скінчилася.

Перед селом обабіч залізничого тору клекотіло, як у казані. Василь поправив іще раз бандаж на шиї, всунув ніж у халяву і сказав крізь зуби:

– На майхри, зі мною ще ніхто не виграв. Ґрупа йшла просто на бій, що клекотів попереду.

Розділ 14. Мусимо!...

Василеві відомості були вірні. Дійсно, стрільці, які розповідали, що бачили Богдана Ґарана, з забандажованим плечем, на танку – мали рацію. Він дійсно їхав, тримаючись здоровим раменем якогось виступу залізного воза, не зважаючи на жахливі потрясення, ні на те, що щораз хтось штовхав його зранене плече, ні навіть на те, що раз-по-раз налітали на їх кольону немилосерді літаки. Коли гуркіт віщував чергову серію вбитих і поранених, чергові вибухи обабіч танка, чергові стукоти куль, що рикошетували від залізних стін, Богдан навіть не злазив з танка. Він просто прилягав розгаряченою головою до сталевої вежі, розпаленої так само від липневого сонця, як його голова – від гарячки, замикав очі й чекав. Нічого більше він і так не міг зробити. Думка, що треба було б злазити, а потім дряпатись знову на незугарний тулуб повза – була нестерпна. А злізти й залишитись – значило смерть. Танк – це були його ноги, і він решткою свідомости знав про це.

– Богда', як там тобі, вітримаєш – долетіло знизу з запорошеної дороги, де гурт вояків плентався за танком, чіпляючись його частин, або бодай спираючись на його заболочені й запорошені стіни. Богдан відкрив очі і, крізь мряку гарячки та пилюгу на шляху, побачив зажурене обличчя Бариляка. Ґаран викривив вуста в чомусь, що мало нагадувати сміх, а було лише жалюгідною його карикатурою:

– Дихаю, Юра, дихаю. А ти як?...

– За мене не журиси. Я не ранений. Хоч' пити? Маю ще трохи води...

Під заздрісним поглядом вояків на танку і ґрупи, що крокувала поруч, Бариляк на ходу відкрутив верх фляшки, налив до келішка ковток води і подав вгору товаришеві. Богдан пустив залізний ухват, що його він тримався, і одним замахом випив. Потім він знову притулив чоло до вежі. Побіч стогнав якийсь ранений в ногу, що присів позаду вежі на збірнику з пальним.

– Дас іст я айн крюппель-командо – сказав втомленим голосом вожатий танка, висуваючи голову з відкритої вежі. – Ну, нічого, може стрінемо де перев'язочний пункт або санітарну кольону. Я й так вже далеко не заїду. Ес вірд бальд шлюс!

– Де сотенний і Юрко? – запитав тихо Богдан. – Не видиш, Юра?

– Мабуть, дес напереді. Казали, що йдуть подивитиси, що спереду чувати, і до тебе зараз знов навідаютси. А мені казали пантрувати – звернув вгору очі Бариляк. – Але я тебе й так не лишу... – додав він тихіше, про себе.

Вони вже втратили рахубу днів. Відразу після відбиття перших наступів, тоді, коли впав Темак, десь позаду них з'явились ворожі танки. Поки звели з ними жорстокий бій в безпосередньому обстрілі, хтось когось ганяв по лісі, Анатоль старався втримати порядок і нав'язати лучбу з штабом полку. Телефон перестав діяти, а потім пропав і з'язок вістунами, і зробилась жахлива нерозбериха. Сотня, яка так стійко трималась іще декілька годин тому в бою, коли йшли ясні накази, і коли вояки знали, що десь хтось за них думає – відразу вичула ситуацію, що вгорі все розбилось. Так само, зрештою, як і всі відділи побіч, справа і зліва. Коли сотенний Рудич, побачивши, що їх окружують, дав на власну руку наказ по чотах відступати, небагато вже було таких, що могли б виконати наказ. Вояки попропадали десь у лісі, а коли на місці збірки станула сотня чи, радше, те, що з неї лишилось – це не було більше за п'ятдесять, людей. Ґаран, Грозбецький і Бариляк отримали по ґрупі чоловік, і вони рушили разом з Анатолем почерез ліси, шукаючи за зв'язком і дальшими наказами. Шпіс Маєр і компанітруппфюрер зникли теж десь у суматосі.

З боків відзивались щораз якісь постріли, хтось десь атакував, і час до часу було голосне: „Слава", що покривало таке ж саме „Уррааа". Щораз три ґрупи залягали, щораз їх кулемети відкривали вогонь, і вони йшли так усю ніч. Над ранком звідкись запенькали близькі посвисти куль, і ґрупа залягла, а потім, відкривши вогонь із своїх чотирьох кулеметів, кинулась у пряму атаку на ворожу заставу. В сутичці розрив киненої якимсь бійцом ґранати зачепив Ґарана в плече. Рана не була важка, але не можна було ніщо інше порадити, як лише забандажувати. Відламки сиділи в тілі, і ніхто не брався їх витягати.

– Чекай, Дусек, – дійдем десь напевно до якогось шпиталя, а тоді дамо тебе докторам, витягнуть тобі це свинство, і вже... – потішав товариша Юрко Грозбецький.

– Не піду до шпиталя. Хороба знає, куди повезуть і чи довезуть. Краще йти разом.

– Так, як зможете йти – зажуреним поглядом обкинув забандажованого підстаршину Анатоль. Богданові зняли сорочку, сповили бандажами плече, а на це накинули мундирову блюзу.

– Ну, „відзнаку за поранення" маєш певну – пробував жартувати Грозбецький. – Може, ще й „залізний хрест" дістанеш. Буде Міра тішитись. Ах, вибач – він простягнув руку до Богдана – я навіть не привітав тебе з одруженням. Але сам знаєш, не було коли. Підійшов і Юра Бариляк, трохи ніяково всміхаючись:

– Богда', мой, я не знаю як то... Але жийте здорові з нею... І дай Боже вийти нам... ну і те, христини справляти...

Богдан приймав простягнені руки друзів і прихильні погляди стрільців. Правда, він же два дні тому одружився. Два дні тому? А може, два сторіччя?... Зараз, як це було...

Знайоме шипіння артилерійських стрілен понад головами і голосні вибухи навколо нагадали про дійсність. Не було чого задовго затримуватись на галявині. Вояки підіймались, а за ними – підтриманий Бариляком Богдан. Плече пекло, як би його хто окропом обілляв, а всередині ковальськими молотами пульсував і наростав біль.

– Під вечір дістанете гарячку – повним журби тоном сказав Анатоль. – Але витримайте, що? Бариляк!

Гуцул випрямився, наскільки це дозволила йому втома і несений на плечі кулемет.

– Бариляк, ви маєте завдання вивести його – вказав на раненого – з тої біди. Дайте МҐ Рутецькому. Чуєте, Бариляк: не робити, що можна, але вивести!

– Чую, пане поручнику – відповів, подаючи Рутецькому кулемет, гуцул. – Його вивести. Я його виведу, пане поручнику.

І так вів Юра Ґарана вже бозна котрий день. Він змінював йому перев'язку, поїв, годував чим далось, коли приходив обстріл – відтягав його вбік. Вечором, коли збільшалась гарячка, він клав раненому мокрі ганчірки на голову, а в стрічного німця-санітара проміняв безцінні цигарки за кілька порошків аспірини. Німець оглянув пораненого, покрутив головою, сказав, що тут треба лікаря, який витягне відламки, перев'язав фахово рану і пішов у свою дорогу.

В нескінчених налетах, в перестрілці по лісах, топніла щораз більше ґрупа Рудича. Нарешті вона складалась лише з десятка вояків, з якими він пішов тепер вперед кольоною, в якій їхав танк, що віз Богдана. Він мав розглянутись у ситуації, бо ж видно було, що вони зближаються до якогось важливого пункту. В далечині видніла нитка залізничого насипу, перед нею простяглось відкрите поле, зрите торфовими леями та вибухами стрілен. На полі лежали поодинокими цятками й ґрупами тіла вояків. Вітер приносив солодкавий сопух розкладу. Позаду лінії насилу видніло село та лагідне узгір'я, покрите лісом.

Анатоль відійняв далековид від очей:

– Видите, „Бей" – сказав він, звертаючись до Грозбецького. – З обох боків пряжать їхні машини. По полі б'ють весь час артилерія й ґранатомети. Маємо ще який кільометр до цієї шахівниці. Думаю, що той ліс за залізничним шляхом – то вже кінець мішка. Нема ради – підемо на цю сковороду. Може Бог дасть, не всмажимось.

– А Богдан? – киваючи головою, спитав Грозбецький. – Та ж він не перейде...

– Мусить! – рішуче відповів Анатоль. Зрештою, Бариляк з ним. А крім цього – його очі звузились знову, за звичкою, в шпарки – крім цього – нема ради. Ну, йдіть, приведіть його й Бариляка з тої комічної кольони. Ми тут під деревами, і зараз рухаємо, як тільки ви прийдете.

Він іще раз обкинув очима сценарій терену, по якому за хвилину вони мали пробувати щастя і сам недовірливо хитнув головою. В білий день, по відкритій площі, під вогнем скорострілів і ґранатометів, що б'ють у шахівницю, пройти три кільометри, перейти залізничий насип і, може, ще зводити якийсь бій в лісі за тором? Не повірить ніхто, як вийдемо живі з цієї історії. Він махнув рукою до Рутецького і підійшов разом з ним до ґрупи стрільців:

– Огляньте всі кулемети, хлопці, добре пошукайте за муніціею, як хто не має – доповнити – вказав він рукою на порозкидані ладівниці на шляху. – Тепер надходить наш час, діти. Не маю ради. Мушу вас вести сюди, але що вам, то й мені.

– Перейдем, пане поручнику, перейдем – сказав, затискаючи ремінь шолома, під бородою, сімнадцятирічний юнак у маскувальній куртці. – Ну, а як не перейдем, то їх – показав бородою в бік большевицьких становищ на насипі – піде кількох з нами теж „на другий бік".

Від кольони, що знову пристанула поміж пасовиськами, надходив вже, ведучи Ґарана, Бариляк. Богданові вгинались коліна, півпритомний погляд зраджував, що гарячка знову підступила. До пораненого підійшов Рудич:

– Ґаран! – Богдан підніс втомлену голову – Ґаран! Мусимо перейти цю толоку і перейти насип там, видите? А там вже воля, там вже кінець... Чуєте, „Скорий"?!

Богдан випрямив погляд і стрінувся заскленими очима з Рудичем:

– Чую, хорунжий. Трохи болить... але перейдем, перейдем...

Анатоль не хотів дивитись на вмучену пастать друга. Він швидко повернувся, закусуючи губи. Його обернув назад поклик Богдана:

– Анатоль!

– Ще ніколи мене так не називав – подумав Рудич. – Ніколи...

– Анатоль, – дивився замряченими очима Богдан просто в прижмурені очі сотенного – уважайте: як я не перейду, скажете Мірі, правда?

Рудич витягнув долоню і потиснув здорову ліву руку друга.

– Напевно, Богдан. – він вже звертався до вояків, але раптом іще раз обернув голову. – А, ви... зате, якби я щось... то скажете Дорі, добре?

Бариляк відіпняв кобуру пістолі Ґарана і вклав йому в руку колодку зброї.

– На, Богда', на. Більше нічого не вдержиш, хіба той ліворвель. Але я за то маю... – показав на штурмґевер і дві ладівниці перевішені через плече. Тримайси мене, а як що, то кричи, чуєш?

Голос Анатоля підірвав на ноги всіх вояків. Юнак у маскувальному одязі, не скидаючи шолома, перехрестився. За ним зробив це й Анатоль, і решта. Вони рушили.

Все те, що було далі, Ґаран сприймав, як у сні. Зелений замрячений візіями гарячкового мізку простір, тумани від димів, вибухів, свист заліза в повітрі, чорні стовпи праворуч і ліворуч, мокрі торфовища, на які кидали його поштовхи Бариляка, крик, вереск, скажене гавкання кулеметів – все те сталося однією фантасмагорією в його тріскаючій від болю голові. Він кричав, коли ранене плече з розгоном вдаряло об землю, говорив щось сам до себе і, спотикаючись, ішов, ішов, ішов.

Десь спереду зависочів раптом якийсь горб. (Насип, Богда', насип! – ревів йому в ухо Юра, вказуючи на зелений горб). Ну й що там на насипі?... – чудувався напівпритомний Ґаран. – Що там має бути? Ага, там чекає Міра... Там чекають вони обі з Дорою... А я маю щось сказати... Що то я маю сказати?...

Поштовх Бариляка підірвав його знову з землі. Штурман тримав штурмґевер на висоті черева і сіяв по насипі. На рейках вибухали якраз ґранати решти Анатолевих хлопців. За хвилину він сам зірвався разом з решткою своїх, і вони вдерлись на насип. Анатоль, схилений на насипі, обертався в бік двох останніх. Грозбецький лежав вже коло кулемета між рейками, поруч трупів червоноармійщв, і розсівав смерть по малому гайку під узгір'ям, по другому боці залізничого тору. З гайка парнула ще одна серія пепеші, а потім і вона замовкла.

– Готове, – гукнув Грозбецький – можемо йти... Де Богдан?

По другому боці тим часом рвались чорні гриби вибухів, один коло одного. Богдан піднімався останком сил, його рвав за рукав, кинувши на пасовисько зброю, Юра. Раптом жахливий удар задзвенів сотнею громів в ухах Ґарана. Праворуч зацвів чорний стовп вирваної землі, і щось гаряче вдарило його в голову. Падаючи наново в мокре торфовище він останнім поглядом схопив іще образ, як із насипу зсовується Анатоль, просто в його бік.

Потім чорні кола, на переміну з зеленими, надійшли звідкись із просторів, і все покрила пітьма вічної ночі.