Частина третя. Чужиною.

Розділ 1. Побачимо, чи це правда.

Сонно снується в повітрі бабине літо. Вересневе сонце не пече, лише наповняє лагідним, лінивим теплом соснові ліси. Від піскових дюн приносить вітер пошум і тонесенький спів піску.

– Так, це вже кінець вересня... – кидає мелянхолійно один із двох старшин у заюшених польових уніформах, що йдуть зеленою стежкою поміж двома стінами великого соснового лісу. – Кінець вересня... Там, у нас...

– А, навіть не згадуйте. Коли ще до цього всього згадаєш край, вити хочеться! – кидає неохоче молодший, дивлячись вгору на прозоре небо. – Знову той Нойгамер!...

– Багато нас виходило звідціля, повернулось мало, пам'ятаєте, отче? – киває головою перший старшина, присадкуватий, дебелий, старший чоловік з відзнаками поручника. – 15 тисяч рушало весною, три тисячі вернулось під осінь. Ах, чортові Броди!

– Що ж, Броди – битва, битва – так, як і інші битви. Не всі ж загинули. В краю, знаєте ж, немало теж залишилось. Де ліс рубають, тріски летять, – затримується молодший старшина, названий отцем – але я про друге: може, ви того не відчуваєте, але я найбільше мучусь тим, що прийшло опісля...

– Думаєте – реакція і трактування нас німцями? – з гірким усміхом кидає старший. – Ці всі промови Фрайтаґа, ці всі зневаги, що почалися в Спасі, ця відправа, де він змішав нас з болотом...

– Цей марш під командою Ренберґера, це пониження, коли ми йшли піхотою, а їх підстаршини вели нас на конях, як під конвоєм... – тремтить образою голос священика в уніформі. – Ах, як я хотів тоді вихопити пістолю і гукнути котрому в лоб!

– Так, вихвалював Фрайтаґ своїх німаків, що єдині вірні вивели його з поля бою. Забув, як склав команду, як втратив голову. Ах, командири, ах „ваффенкамераден"! 70 відсотків наших старшин залишились там, на полі, а їх героїв 90 процентів вернулось. Ну, нічого; витримаєм, витримаєм усе, коби лише всі...

– Трохи тихіше! – закінчує старший старшина.

– Щось нового? – кидає, оглядаючись на стежку обабіч, духовник. – Лихо не спить, нас підслухують тепер усюди...

– Мені якраз сказали, що сталося з курінним Гармідером. Кілька днів тому ми оба йшли з ним по коридорі в штабі дивізії. Стрічаємо Бізанца...

– Ну й що? Я про це ще не чув – з цікавістю затримується високий бльондин в старшинській уніформі.

– Я нікому того не говорю. Вам, отче, під тайною сповіді! – всміхається присадкуватий. – Отже, стрічаємо Бізанца, того гавпштурмфюрера Шульце з Іс і ще одного з тих панків з Військової Управи.

– Довго прийшлося чекати! скільки ж їх разів вже тут просили, щоби хтось приїхав і пробував з їх боку наладнати відносини! – гірко всміхається духовник.

– Ну, одного таки вислали. Ви ж знаєте, що вони були зайняті евакуацією майна. Бізанц питає мене про відношення німців до українців. Я коротко кажу: „Ви німець, питайте в своїх німців". Але Гармідер, ах, той стрілив дурницю!...

– Певно висипався, що? – догадується другий старшина. – Висипався з жалями.

– Рубнув йому в присутности Шульце все від серця. Все, що знав і чим накипів. Навіть, наївний, радив постаратись про звільнення того старого поліцая, Фрайтаґа... Ефект знаєте.

– Так. По Гармідера ранком прийшли ґештапівці, і він тепер, мабуть, сидить в Берліні. Дістав бойове відзначення за Броди! – з гірким насміхом каже духовник. – Тоді, під час тих відзначень, тоді, там на площі, то я ледве здержався...

– Вас пятьох, а їх 90, чи скільки там... Ви в тих шматах, що винесли зпід Бродів, а вони в нових уніформах. Ну, годі. Не для їх орденів ми йшли... І, знаєте, говоріть ви всі молодші, що хочете, але таки шкода Палієва. Він умів тим старим дурнем крутити... – береться характеристичним рухом під бедррі старий поручник.

В повітрі літає срібне павутиння. Наближається вечір. На стежці з'являється вояцька постать, що йде від табору Цайзав, де тепер, після Бродів, приміщені стрільці, а колись був табір полонених в Нойгаммері.

– Шкода Палієва! – згоджується молодший. – Шкода його і всіх тих других...

– Гармідер у тюрмі, Крамар і Рудич лишились під Бродами, Ольштинський, Піддубний, Марецький ранені... Мало нас лишилось... І то ,чи надовго? – задумується старий поручник.

За закрутом вже видніють брудні, дощані бараки, обведені плотом із кольчастого дроту. А в повітрі дхне чимсь, що нагадує селища полонених, не чути пісні, між бараками снуються постаті вояків, без цілі, без охоти до життя. Коли старшини входять, їх вітають радо: як добре, що хтось прийшов навідатись до цього проклятого табору!

– Ей, мой, Бариляче! – гукає поручник до чорноволосого десятника, що сидить під стіною бараку в ґрупі інших вояків. Очі десятника дивляться десь поміж бараки, він не чує голосів товаришів, він думає про що інше. Голос старшини приводить його до дійсности. Ах, ця сумна осінь, ах, це теплаве сонце... Ці піски, що скиплять між зубами, залітають у кожню щілину дірявих, повних блощиць бараків, цей сум і нудьга, що тягарем лягли на груди...

– Є, пане поручнику! – зривається Юра Бариляк, а його байдуже обличчя прибирає на хвилину розрадніший вираз. Він любить старого Перуняка.

– Сумуєш, леґінику, сумуєш, гуцуле! – кладе руку на плече десятника старшина. – Не журиси, хло! старий гуцул не одне вже бачив – вітримаєм, не бійси...

– Вітримаєм, пане поручнику, – потверджує Юра – вітримаєм аж до кінци!

– Дивиси, мой! – кидає на прощання старий і рушає далі зі другим старшиною.

– Твій краян, нє? – летить знизу з-під бараку лінивий запит. – Але вашої гебри купа в тій дивізії!

– В дивізії? Ти, фраєр, та в якій дивізії? – оспало противиться інший голос. – Та нас тут на полк вистане, де там на дивізію!

– Я ще по старому, на стару мендолію співаю – відрубує зачеплений десятник із свіжою, щойно вигоєною шрамою на шиї. – Хоч вже німота навіть по-українськи співати заборонює. Але мене можуть, знаєш вже що?...

Бариляк сідає знов під стіну і мовчки слухає, як невироблений голос стиха заспівує через ніс:

В степу під Олеськом, нема там могили
Там крукам лишився на жир
При своїй панцирній упав там гарматі
Мій Шурка, панцир-ґренадир...

– Казав Панько, той малий з його чоти, – перериває раптом свій спів той сам голос – що він – Шурка – там щось п'ять тих їх танків кропнув. Потім як крикнув: „Тікайте! Тікайте всі! – каже Панько – аж ми мороз по шкірі пішов. І ми пішли – каже Панько – а він там лишився." Казав мій Шурка, що разом до Одеси підем, що він покаже, що то є правдивий блят, не такий там, як наш малий, львівський... І нема Шурки, нема Остапченка! – закінчує ще більш носовим голосом Базилько Баліцький, і затяг знов зачутою на подвір'ях манірою:

При своїй панцирній упав там гарматіііі...
Мій Шурка, панцир-ґренадир...

– Ах, нагла кров! А ще тепер з нас тут вала роблять! – тягне свій монолог по хвилині Баліцький, а решта уважно, хоч ліниво слухає. Осіння погода, бездіяльність, погані настрої не сприяють збудженню енерґії. – Дивіться: жерти дають мало що, співати не можна, мало що ми не полонені. А тепер ще, казали ґосьці, що мого курінного всадили до мамра...

– До чого? – дивується один із слухачів – до мами?

– Ах, ти, валило! – поблажливо, хоч з усміхом, не відвертаючи навіть голови в бік запитувача, кидає Базиль. – Ах, ти, мурло! До мамра то замкнули, на кібель посадили, до коцяби го дали! Ну, ти, темна махорко, в цюпі сидить! Понял, ферштеен, зрозумялесь?

– Нема що кричати – здвигає раменами зневажений. – Сидить у криміналі, і кінець. Що ж він зробив?

– Та в тім ціла геца, що ніц! Десь там зрубав того нашого старого ментача, Фрайтаґа, і маєш хрию! Прифалювала глина в залізнім капелюсі, і забрали ґосьця на ментовню...

– Бігме, знову нічого не розумію – щиро жалується той самий. – Та говори по-людськи!

– Ти, Юра, дай му там в розум! – взиває гуцула Базилько. – Я не маю серця бити фраєра, а як я б'ю, то могила цвите! Ну, Юра, рушся, не сумуй!

– Та як не сумувати! – спирається на лікті гуцул. – Як не сумувати? Тямиш ти, як ми звідци на весну виїздили? У ваґонах, як ми Львів минали? Остапченко, Темак, мій сотенний, Грозбецький, Богдан...

– Богдан... – блискає сумом в очах львов'янина. – Богдан, Дусєк, правда, Юра...

Він хоче сказати щось, щоб потішити кучерявого гуцула: що ще не все втрачене, ще, може, все минеться, що прецінь тоді, коли ця ґраната вдарила коло насипу і його шокувала, вона не мусіла вбити Богдана... А це, що нікого не було коло нього, коли він прокинувся від шоку в санітарному авті, не доказує, що Богдан, Грозбецький і Рудич загинули. Якраз навпаки... Ба, якби я в це сам вірив! – зідхає в дусі Базилько і уриває ще не зачате речення.

З-поза бараку виходить у тій самій маскувальній куртці, що в ній вийшов з-під Бродів, малий Панько, свідок останнього бою десятника Остапченка. Переходить попри і поміж порозвалюваних на землі вояків і пристає просто перед Василем та присідає на шпиньках коло нього:

– Щось скажу, уша – нахиляється конфіденційно – але дайте одного „зондермішунґ".

– Кажи, тоді дам – навіть не ворухнеться Баліцький. – Мало ти вже паролів поприносив!? Кажи, то дам... як буде варта – закінчує він.

– Дасте напевно! – впевнює малий. – Слухайте: зачинається нова война!

– Йо! Німеччина буде бити Ґерманію, знаю – пробує збити з пантелику малого Василь. – Не смали кумети!

– Бігме Боже, що правду кажу! – заклинається Панько.

– Чув, як двох німців говорило. Завтра-позавтра формують новий курінь з нас, і на охотника на Словаччину!

Але Василь не переймається.

– На Словаччину? А де ж то є? Ага, то там, де роблять ці циґари „Ліпа" і „Татра"! – фахово пригадує він. – Ну, що там на тій Словаччині?

– Большевики. Большевицькі парашутисти і партизани. Зробили повстання. Ми маєм там і дати їм по кулях – закінчує з тріюмфом малий, бо бачить, що його новина зробила враження, якщо не на всіх, то в кожному разі на десятнику. Ну, а від нього він же ж має дістати цигарку.

– Як кажеш? Большевики? І ми маєм іти, дати їм по кулях? – повторює Баліцький, підводячись і обтрушуючи пісок з уніформи. – Треба попитати! – він поправляє відрухово пільотку, а його очі дивляться кудись поза ліс.

– Знайшовся доброволець! – з насміхом кидає хтось з гурту. – Мало тобі було різанини під Бродами? Якби так на мене...

– Якби так на тебе, то я би замкнув писок! – з натиском говорить Василь. – Раз, що я був під Бродами, а не ти, бо ти сидів у фельдерзацу поза мішком, а два...

– Ну, що два? ти, герою! – кидає знов другий – ну, що два?

– Два, то то, що я маю з руским рахунок. Як я буду тут в Нойгаммері, а він у тій, як їй... Словаччині, то ми не зійдемся, і рахунок пропаде. А рахунок є за Шурку, ґосьці! І ще є третє... – закінчує поволі Баліцький, а його очі знову весело всміхаються, хоч обличчя все ще поважне. – Є ще третє...

Вся громада перестала вже глузувати. Все ж таки десятник Баліцький не є зелений фраєр, і як він говорить, то таки щось знає. – Що то таке – це третє, уша? – ніби неохоче кидає хтось із громади, однак пильно слухаючи, що скаже Василь.

– Як я ще гандлював папіросами під Атлясом на Ринку у Львові – поважно говорить Василь – там був фраєр, що продавав ці словацькі „Ліпи" і „Татри". Він казав мені, що на Словаччині кубіти називаються „слєчна" або „голька". Тому, що вже йде під зиму, і треба оглядатися за печею, мушу подивитися, чи то правда, що він казав – закінчує Баліцький серед тишини, що панує в онімілій громаді. – Йдеш, Юра? – обертається він до гуцула. Але Юра вже стоїть готовий.

– Ага, правда, я був би забув! – пристає Василь. – На, Паньку, маєш три цигара! Новина того вартує! Здачі не треба.

І він ноншалянтсько зникає за рогом.

Розділ 2. Загиблі повертаються – але не всі.

Кохана!

Перш за все: так, це мій почерк, це дійсно я пишу, і це таки правда, що я ще живий. Я, щоправда, щойно недавно сам у це повірив, бо таки по правді сказавши, ще два тижні тому я був ближче тамтого, ніж того світу. І ще одне зразу на початку: Ти певно дуже здивуєшся, що я знаю Твою адресу. Справа в тому, що тут, в цьому місті, де я лежу в шпиталі, перебуває разом з нашим львівським театром мати однієї з Твоїх товаришок із театральної студії, Мілі. Ця пані нещодавно довідалась про це, що в нашому шпиталі перебуває кілька нас, з нашої Дивізії, і прийшла подивитися до нас. Вона зрештою шукала теж за нареченим доньки, який, до речі, пропав під тими самими Бродами, де мені так догодили. Її донька теж у Кракові, так, як і Ти, і, як каже її мати: вона стрічалась навіть із Тобою, і вона мені розказала, як ви там побиваєтесь за мною. Ну, але тепер вже кінець Твоїм турботам, і також кінець пояснень, і час, щоб розповісти Тобі все, що трапилось від дня, коли ми розстались на двірці у Львові, тоді, в липні, зараз після нашого шлюбу.

Зараз після приїзду на фронт ми влетіли з Анатолем просто в повний розгар гаратанини і зразу мали важкі втрати. Одним із перших поліг у моїй чоті Темак, якого Ти хотіла, як колись писала, бачити. Пропало – мій веселий вінничанин впав, а останнім, що він сказав, було: „Вони втікали!". Щасливий, помер в атаці. Потім почалося пекло, і ніхто вже не рахував поляглих, бо не було коли і як. Мене в одній сутичці ранили в рам'я відламками ґранати, і я був би дійшов ще на місці, якби не Юра Бариляк. Кажу Тобі, якщо живу ще дотепер, це в першу чергу заслуга мого гуцула, хоч, щоправда, і без Анатоля та Юрка Грозбецького я теж сьогодні не писав би листа до Тебе. Після тяжких днів, коли ми продирались під бомбами і обстрілом до виходу з мішка, ми нарешті якось там дістались. Як – не знаю, бо весь час був півпритомний, і якби не Юра, повторяю, був би я лишився, разом із тисячами інших, на полі.

Перед останнім проривом прийшов до мене Анатоль і сказав, що мусимо перейти, і просив привітати, якщо б він не вернувся, Дору. Не знаю, чи він живе, чи ні, бо його більше після прориву не бачив – але якщо Дора коло Тебе, скажи ій що вона таки, здається, дочекалась визнання від Анатоля. В останньому, найважчому моменті він згадав лише про неї. Він вже такий: мовчав, але він чутливий, як і інші. То ж привітай Дору...

Лист тремтить у довгих, поблідлих пальцях пані Мирослави Ґаран. Милий, ти просиш привітати від Анатоля Дору... Хіба я знаю, де Дора? Вона лишилась десь там, де тепер знов царюють зелені гімнастьорки і темноблакитні галіфе та червоно-сині круглі кашкети. Але я хоч знаю, що Ти живеш. О Боже, якби я могла тебе побачити і сказати тобі...

Стенотипістка при другій машині кладе палець на вуста і просить очима залишитись на місці старшу паню, що здивована підноситься і хоче підійти в бік цієї Ґаранової. Але правда, – її чоловік пропав, сестра залишилась, хай вже спокійно дочитає листа і виплачеться. Старша пані сідає знов, а її думки відриваються від цифр і починають кружляти коло іншого листа, що приніс їй самій місяць тому вістку про сіроокого сімнадцятрічного юнака, її сина. Хай виплачеться ця мала Ґаранова...

Коли ми пішли на останній удар, на залізничний тер, мені Юра дав в руку пістолю, – знаю, що він думав. Але я пістолі не вдержав. Мене поцілила знову експльозія ґранати, і останнє, що я бачив, було як Анатоль вертається з насипу, на якому він вже був, щоб мене забрати. Потім не пам'ятаю вже нічого. Щойно в якомусь санітарному авті коло Перемишлян я очуняв. Авто було повне ранених і вмираючих і жахливо трясло. Я мав забандажовану голову і плече. Коло мене на тій самій койці лежав якийсь вермахтівський старшина, який дав мені пити і розповів, що знав, бо він бачив, як мене принесли на перев'язочний пункт. Він казав, що це був якийсь низький брунет-унтерштурмфюрер, та високий десятник. З ним був ще якийсь другий, кучерявий десятник, який, однак, був сам півпритомний, якби від шоку. Цього другого заладували на інше санітарне авто. Унтершурмфюрер (догадуюсь, що це був Анатоль) просив ляйтенанта опікуватись мною і чекав разом з високим десятником (мабуть, Юрко Грозбецький), поки авто застартує. Ляйтенант оповідав мені ще, що він спитав унтерштурмфюрера, що він сам тепер робитиме, і куди він піде.

– Смішно, – казав вермахтівець – ваш камерад на то всміхнувся і сказав лиша два слова: „Ріхтунґ гаймат!". Але при цьому – казав ляйтенант – він показав рукою не на захід, але на схід. Я не мав часу з ним більше говорити, бо авто рушило, але я бачив, як вони оба довго стояли і дивилися вслід за нами. Потім вони завернули і рушили вбік, звідки ще далі клекотів бій. – Це все сказав мені вермахтівський ляйтенант.

Я довго лежав по різних шпиталях, і нарешті привезли мене тут два тижні тому на виздоровлювання до цього шпиталя в Оппельн. Мені вийняли з рамена тридцять відламків і зашили на лиці роздерту відламком шкіру. Перша рана була занедбана (я ходив з нею майже два тижні), і була небезпека, що втрачу руку. Але тепер вже все добре, і сподіюсь за кілька тижнів, може й швидше, вийти і вернутись до частини. Не знаю, хто з моїх товаришів, що були в цім пеклі, живе, а хто ні, бо ніхто, з них не знав, мабуть, де я, а я теж не міг питати. Перший лист пишу до Тебе, а завтра, як відпочинуть пальці, напишу навмання на прізвище Бариляка, або Баліцького, на фельдпост Дивізії. Думаю, що Базилько напевно не пропав – бо він не є з тих.

Був тут вчора один з нових старшин, які були на вишколі разом з Романом Денисюком, і казав, що Роман прибув до Дивізії вже кілька тижнів скорше і, мабуть, тепер вже на Словаччині, куди пішов один з куренів на поборювання большевицьких партизан. Шкода, що я з ним не бачився, але думаю, що його зловлю на новім місці. Хотів би з Романом побалакати. Я радо нагадав би йому нашу розмову, про яку я Тобі ще у Львові розповідав, тоді, коли я довідався про те, що Анатоль іде теж до Дивізії. В мене змінилось дуже багато від того часу, і коли подумаю, як я глузував з Романа і з його холодного вирахування, що казало йому йти до війська, а одночасно висміював „червоно-калиновий баляст", – мені трохи соромно. Він мав рацію, називаючи мене романтиком, якому потреба стрічі з холодною дійсністю, але я не мав рації, називаючи непотрібним „червоно-калиновий баляст”, всю цю стрілецьку романтику, якою виховували нас Купчинський, Лепкі, Гайворонські і всі інші „лицарі залізної остроги". Знаєш, Міра, я ще не маю ясно скристалізованої синтези моїх почувань, але я знаю одне: мені здається, що я зробив правильно, хоч безпосередні мотиви мої, коли я йшов, були зовсім інші. Але, як сказав у парку Роман: Ти сам шукаєш розгрішення, щоб могти піти! – Мав рацію – треба буде поставити йому пиво, якщо він його вже навчився пити, цей спортовий аскет.

Тепер вже знаєш все про мене, і я, еґоїст, який ставить завжди на першому місці свою особу, хочу теж запитати про Тебе. В першу чергу посилаю Тобі посвідку, про те, що я лежу тут у шпиталі, – думаю, що, як дружині, повинні Тобі дати дозвіл на приїзд до Райху, до раненого чоловіка. Хоч чорт їх знає. Знаєш, розповідав мені один старшина, що він їхав спальним ваґоном із Кракова, і його жінка з ним. Коли прийшла контроля ваґонів і пашпортів, його дружину викинули з переділу. Він, очевидно, зробив пекельну авантуру, і жінка залишилась. На його обурену заувагу до одного із старшин вермахту, який поставився теж за ним: я б'юся разом з вами на фронті, а тут мою дружину викидають? Ес штімт вас ніхт! – старшина відповів мелянхолійно: „Ес вірд бальд нох мер ніхт штіммен, майн лібер..." Дійсно, здається, щораз більше тут псується, і внедовзі прийдеться брати нашу долю у власні руки. Ну, але це все побачим.

Напиши мені швидко, як даєш собі раду, чого потребуєш, і чим я міг би Тобі помогти. Не багато може такий інвалід, як я - але, може, таки щось поможу. Казала „швестер", що і я мушу дуже любити свою „фрав", бо весь час у гарячці я дерся: „Міра! Міра!". Але й без гарячки не сходиш мені з ума. Не маю Твоєї знимки – все десь пропало разом з уніформи в оточенні, бо мене привезли лише в штанях і чоботах. Сорочку і блюзу зняли, як бандажували. Так що пришли мені хоч свою знимку, щоб я мав що поставити коло голови. Найбільшою моєю мрією є, щоб колись, коли це все вже закінчиться і пропаде, ми знов могли зійтись назавжди і жити вдвоє, кохана.

Вдвоє? блідо всміхнулася блакитньоока пані над писальною машиною. Вдвоє? ти не знаєш, милий, що нас буде вже троє. Не знаєш, що під серцем у твоєї Міри ворушиться нове життя, що почалось однієї гарячої липневої ночі, коли з недалекого фронту вітер приносив грізні відгуки гармат, а нічне небо ясніло спадаючими зорями. Я подумала собі тоді бажання – кажуть, що вони сповняються, коли зорі падуть – і воно сповнилось. Нове життя почалось... А ти не знаєш! Ах, чимскорше написати йому, чимскорше...

Старша пані поблажливо всміхається. Видно, добра новина наспіла для тої малої Ґаранової. Хай там тішиться – вона ще молода...

Кінчаю листа, моя синьоока мріє, пальці вже терпнуть, а „швестер" вже киває на мене. Значить, пора кінчати розмову з Тобою. Воля Господня провела мене через це пекло на землі, дала мені змогу врятуватись. Я десь читав такого німецького вірша, в якому писалось, що „кожному борцеві дає Бог друга". – Господь не забув і про мене і дав мені не одного, а кількох друзів. Юра, Юрко Грозбецький і Анатоль перевели мене через вогонь і воду. Відчуваю, що Юру ще десь стріну, не знаю, чи доведеться ще коли побачити Анатоля і Юрка. Я молюсь щовечора за них, і завжди стає мені в очах ця небачена, але знайома лише з розповіді картина, коли він (бо це був він) вказав рукою на схід і сказав: „Ріхтунґ гаймат!" Помолись і Ти часом за нього та за те, щоби ще колись стрінулись.

Цілую Тебе міцно і чекаю на вістку
Твій Богдан.

* * *

Тихо дзенькає об пень дерева приклад „пепеш". Хтось закляв сердечно, і у відділі, що продирається через густі кущі, прокочується приглушений сміх. Якийсь голос з дружньою насмішкою каже:

– Вдарились в лікоть, друже командире? це кажуть – шваґро вас споминає!...

Запитаний відвертається в бік жартівника:

– Нема в мене шваґра, голубе... – Але він раптом вриває і докінчує поволі: – Хоч може твоя правда! Шваґро мене згадує...

Очі командира звужуються, немов дві вузькі шпарки, а по обличчі пробігає щось, немов усміх. Він звертається до обвішаного ґранатами відділу:

– Вперід, хлопці! До Хрещатої ще далеко!

Розділ 3. Вони на нас чекали.

Тоненький, холодний дощик кропить, пронизує до кости, втискається через плащ за комір, стікає холодним струмком із шапки за сорочку. Бррр, до чорта, могло б перестати, власне кажучи, вже навіть запізно на осінні дощі. Яке це число сьогодні? – думає хорунжий Роман Денисюк. Бігме, не годен нагадати, це вже десь кінець жовтня, незадовго впадуть сніги, тут в горах...

Якби було трохи ясніше, міг би побачити бодай сильвет Високих Татр. Там на шпилях вже сніг, вчора бачив. Де ж я коли думав, як я їздив на дошках в Закопанім, що буду дивитись на ці гори з другого боку, та й ще, що буду в них воювати з... большевиками!

Думка, коли її порівняти з довоєнними випадами в Татри, здається такою комічною, що хорунжий Денисюк заноситься тихим хихиканням, здушуючи його приложеною до вуст долонею.

– Ви щось сказали, поручнику? – запитав якийсь знайомий голос над самим вухом.

Денисюк здригається. Ах, це той новий десятник, що його приділили сьогодні вечором на місце того раненого Мачуни. Звідки він прийшов, той новий? Чи не з панцер-єґрів? І той голос... Я десь його вже чув!...

– Нічого не казав. А – слухайте... десятнику, як вам там, ви з паків?

Голос відповідає, і в ньому звучить невдоволення, покрите верствою службового послуху:

– Так є, пане поручнику. До піхоти мене дали.

– Ви невдоволені, оша? Хіба піхота щось гірше? – обертається в бік невидимого в темноті хорунжий. Ах, ця темнота! Своєї руки людина не бачить, а тут зараз маєш рушати до наступу на тих клятих партизан. Як це село називається? знов забув... Повинна вже вертатись розвідча патруля. Зараз будемо знати, чи заснемо цю ніч, чи знов буде гонитва, стрілянина, погоня, експльозії мін на шляхах, несподівані обстріли з лісів, і вся ця нерозбериха... Дивні люди ці словаки. Добродушний цей народець, так приязно стрічає наших хлопців, а далися взяти рускому на цю революцію. Що він говорить? він іще говорить, цей балакучий десятник...

– ....так, що я не є проти піхоти, пане поручнику. Зіхер, піхота мусить бути теж – як же ж без піхоти? Але я вже панцерник ще за Польської, так що, знаєте, пане поручнику, серце болить, як ґосьця дають до тих, що ногами б'ють... вибачте, пане поручнику.

Знизу з лісу чути брязкіт зброї і кроки декількох людей. Стежиною, що йде почерез цілий горб, який зайняла чота Денисюка, вони поволі ступають в напрямі другої висоти, де штаб куреня, і де розмістився, здається, сам „Тато", курінний, який знає цю землю, як свої п'ять пальців. Коли вони проходять попри становище чоти, десятник кидає півголосом:

– Я зараз, пане поручнику... – і чути, як новий десятник підбігає через корчі в бік повертаючої розвідчої патрулі. Гудуть приглушені голоси, а накінці вибухає зовсім голосний регіт. Що, до холери?! – злиться Денисюк. – Забагато собі дозволяє цей новий. Та ж ми в обличчі ворога! Але новий вже є назад коло хорунжого і випереджує його вибух:

– Пане поручнику, пане поручнику! Будем спати тої ночі! Рускі брикнули із села... Нема ні живого духа, лише „браття сльоване", свої люди.

Романові в'януть на вустах слова догани, якими хотів він обсипати незфорного десятника. Будемо спати!.. Належиться: скільки то вже ночей ганяємо за тими парашутистами, скільки то вже сутичок і більших боїв зводимо щоденно? Скільки ж знайдено залишених трупів – розстріляних большевиками членів „Глінкової Ґарди", українських утікачів і інших, яких закопала в землю його чота? А інші чоти? Без спочинку, без віддиху, від часу, коли ми виїхали з Нойгамеру. Може, сьогодні нарешті заснемо... Зараз певно прибіжить вістун від сотенного. Ось вже тапкає щось на стежці в темряві...

– Село вільне, пане поручнику! – голосить вістун. – Наказ курінного: Ваша чота входить першою. Рушати негайно.

– Бариляк! – тепер вже голосно гукає чотовий. – Бери, сину, своїх хлопців і махайте поволі згори. Гусаком, по обох боках дороги – при вході до села зачекати на мене!

– Є, пане поручнику! – чути зліва, і з-поміж корчів виростають несподівано близькі сильвети вояків. – Дивно! Я думав, що нічого в цій темряві не побачу, але таки око привикає! – За хвилину черговий брязкіт металю і стукіт кроків звідомляє, що перший рій десятника Бариляка вже рушив.

– Бариляк? – запитує голос непосидющого десятника, що все ще стоїть побіч чотового. – То він у вас, пане поручнику?

– Що ви тут іще робите коло мене? – гострим тоном вриває конверсацію чотовий. – Ви ще не при свойому рою? Ей, десятник – як вам там – вже вас тут нема! Другий рій, злучитесь при вході до села з першим!

Чути, як скричаний десятник випрямлюється, бо його закаблуки стукають. Без слова він відходить, і за хвилину робить пекло в рою, що заляг між корчами. І ці постаті підводяться, і все сходить поволі вниз. На сусідніх горбах чути теж приглушені голоси, кроки й дзеленькіт зброї. Часом голосніше вдарить баґнет чи лопатка до польової фляшки, або привішений на поясі шолом. Дощ перестає – а з-поза хмар виходить місяць. Десь спереду, там, де тепер рій Бариляка підходить до села, чути раптом серію манганової пістолі: пррррррррррр... їй відповідають кілька черг із кулеметів. Видно, як рій нового десятника, що йде пару кроків за чотовим, на наказ свого ройового негайно западає в землю, немов здмухнений.

– Добрий вояк – думає, пробігаючи схилений по ясному шосе, Роман. – Хай вже пискує, але такого ройового мені треба. Що там, Бариляче? Якась война? – питає він, підбігши під хати, де стоять вояки його першого рою.

– Нічого не було, пане поручнику. Хтос з ліска на нас пакнув, ми віддали, а він ще раз. Але тепер вже спокій.

Роман гукає на другий рій, і за хвилину вони вже між хатами. Роман ховає в кобуру пістолю, що її витягнув підбігаючи, та кличе нового ройового:

– Ей, десятник – як там вам – ідіть по хатах і робіть кватири. Тільки уважайте: жадної пацалихи! ґранди нема, ясно? Голос десятника звучить захопленням:

– Пан поручник зі Львова? Зі Львова? Є, пане поручнику – все буде як треба. Зіхер же так! Ясно!

Вже чути, як десятник рушає з роєм і стукає до перших дверей. В хаті блимає світло, і по довшій хвилині на порозі з'являється в ясному вирізі дверей якась жіноча постать. Щось лепече, щось хоче вияснити, про щось просить... Щоб не робити кривди, щоб не бити, ніхто тут не винен – то прийшли зайшлі, чужі... Мішає німецькі слова з словацькими і відразу безрадно замовкає, і в нічній тиші чути лише старече, тихе схлипування. Вони такі грізні, ті вояки в тих залізних шоломах, так страшно блискає ця зброя в їх дужих руках – ті німці...

– Слава Ісусу Христу! – перериває тишу голос десятника. – Слава Богу, матка! Не бійтесь, ми свої люди... Свої люди, матка, не німці! Нікому не робим кривди...

Коли за півгодини чотовий обходить вулиці з Бариляком, з усіх хат, де розмістилась чота, блимає світло. Часом донесеться дівочий сміх, часом луною прокотисься вибух голосного реготу і вилітає на вулицю, часом задзвенить притишена пісня. З хати чути носовий голос нового десятника.

– Знаєте його – питає Бариляка чотовий – того нового? Він, здається, вас знає.

– Не бачив я його ще, пане поручнику – відповідає запитаний. – Цілий день учора я був спереду, а вечором, як він прийшов, було так темно...

– Добрий хлопець, – конклюдує чотовий – дає собі раду і в полі, і в хаті. Ну, йдем спати, Бариляче. Вишліть в другій годині зміну стійкових. Добраніч!

– Добраніч, пане поручнику, – відповідає Юра Бариляк – добраніч. Я допильную стійок. Спіть спокійно.

Кроки поручника вмовкають у тиші. Бариляк іде вулицями села. Поволі все вмовкає, гасяться світла. Чорт знає, як довго будемо спати, може, ще перед ранком знову почнеться... Віддаємо їм потрохи за Броди, тим парашутистам; що ж, коли втікають, і не годен їх усіх вхопити! А словаки йдуть цілими громадами на наш бік. Бачать, хто ми! Сьогодні по дорозі цілі чоти йшли попри нас. Ці вже знають, яка то правда: „Рус є добри!"

– А ті всі помордовані – думає Юра – що ж вони зробили? Втікачі з Галичини, скільки їх трупів вже прийшлось похоронити. Мій Боже, моцний Боже, та за що ж забили ту паню, що лежала там в рові коло Щавниці? І тих шестеро, що лежали з розваленими головами на краю лісу...

Бариляк зідхає і сідає на якійсь призьбі. Вже недалеко до півночі.

* * *

– Пане поручнику, пане поручнику! – термосить Денисюка за рукав джура, штурман Омелько. – Пане поручнику, мельдер зі штабу куреня...

Миттю зривається сотенний на ноги і слухає наказ, надягаючи одночасно чоботи. Негайно підійняти весь відділ і приспішеним маршем прямувати на місто. Ще сьогодні вночі мусимо його взяти! Так, будемо цю ніч спати! – без злоби думає Роман. – Нема ради, а зрештою, я так і знав... На столі світиться нафтова лямпка. При її світлі чотовий читає деталі наказу. Василько вже побіг за ройовим. Ось вже чути їх спішні кроки в темряві за вікном, вже товчуться по сінях, за хвилину зударяться при вході до кімнати...

– А шляк би тебе впік!

– Чи ти стікси?! – зливаються в одне два прокльони двох підстаршин, що стають на порозі, чухаючись в голови, що зустрілись в ударі. Коли вони чують голос один одного, з їх вуст вилітає також майже одночасно:

– Юра!

– Василь! – але в тій самій хвилині вони знов застигають у поставі і стоять струнко перед чотовим, що защіпав пояс із пістолею. Лише очі обох зизують час до часу на себе.

Денисюк бачить зустріч і додумується, що це давні друзід спіткались, але нема часу на вияснення й запитання.

– Ідемо на Бистрицю. Заразі підірвати рої! Приспішеним маршем мусим зайняти місто ще сьогодні. Ну, і до роїв, цак-цак!

Підстаршини обертаються службове, але вже на порозі вони на момент обіймаються і так зникають у темноті. За хвилину, з темряви чути вигуки і щораз голосніший шум та галас по хатах. Світла знову засвічуються.

Роман схиляється над мапою.

* * *

Це вже таки зовсім пізна година, повний ранок. Чи не дев'ята – думає Роман, коли їх гомінкі кроки лунають у перших вуличках Бистриці. Ворог іще ніччю залишив місто, свою червону столицю, і курінь переможно входить в неї. Не видно багато людей – думає Роман, і відразу ж насувається спомин нічного маршу з-перед кількох місяців, в підстаршинській школі. Тоді ми думали, що це вже вершок зусиль – вправи і марш... – всміхається Денисюк. – Сьогодні: котрий це вже день – бій, марш, сутичка, бій, марш... мій Боже, чоловік твердне! – задоволене думає Денисюк і обертається до своєї чоти. Перший рій веде Бариляк. З-під шолома світяться чорні очі, а втома в них ледве помітна. Стрінув друга – і тішиться.

Ось він – цей новий десятник. Придивімся, як він виглядає: трохи задертий широкий ніс, якісь зеленкуваті очі, хлоп моцний, високий – думає з признанням Роман. – Він вже бачить, що я дивлюсь на нього. Бач, як іде, якби щойно з ліжка встав. Хлопці теж підтягаються – входимо в місто.

– Пане поручнику, можна пісню? – питає, підходячи до старшини, новий десятник. Роман киває головою: десь вгадує все, той чортовий львов'янин! Цікаво, що він зачне?

Відповідь приходить відразу ж. З рядів вибухає між мури наляканого міста:

– Мати доні питалася – куку!

– Мати доні питалася, чом загата рухалася... – пожвавлюються обличчя стрільців.

– Кукуріку, кудкудак! – гуде над лавою. Роман усміхається. Трохи непідходячу пісню вибрав цей проклятущий десятник для переможного війська, що входить в здобуте місто. Але чорт з ним – хлопці відразу підтягаються. Добре, що хоч ніхто не розуміє українських слів...

З домів виходять мешканці. Одна по одній з'являються постаті, спершу несміливо, потім щораз рясніше наближаються до краю хідників. – Бігме, я знаю ці дві пані і того сивого пана в окулярах – стрибає Романові в голові. – Та ж то вона метала кулею на змаганнях в Сяноці, бігме, вона...

Молодша пані в брунатному хутрі підбігає зовсім близько. Старша стоїть укупі з паном в окулярах під муром і витирає сльози. Молодша хапливо шукає чогось коло себе... Квітів, квітів для вояків, що приносять життя присудженим на смерть! Квітів!... Хіба ж у жовтні цвітуть квіти?... Молода пані зриває з шиї апашку і кидає її просто на груди Романа, що якраз минає її. Денисюк ловить лівою рукою барвистий шовковий метелик хустки, а праву підносить до шолома. Молода пані ще довго дивиться за відділом, заки підійти до своїх під муром. Пішли наші хлопці!

– Шляк би вас трафив, гей, як там вам! – гримає Денисюк нa десятника, коли вже чота стає на площі. – Десь вас підкусило співати того „кудкудака" якраз тепер! А вони там на нас чекали... – Роман торкається лівого боку плаща, де на грудях шовком шелестить хустинка. – Ага, а ще одно, слухайте: звідки я вас знаю?

– Я бачив пана поручника, як ми виїжджали із Львова – гостро, службовим тоном відповідає десятник, але тонові перечить вогник усміху в очах. – Тоді, в липні...

– Ах, та ж ви є той, що дав такий пильник Ґарановi, правда? – скрикує чотовий. – Ви є Базиль? Запитаний випрямлюється службове:

– Старший десятник Василь Баліцький, пане поручнику!

Розділ 4. А як буде хлопець...

Засніжені вулички малого містечка заглушують кроки ґрупи вояків, що мандрують самою серединою дороги. Мороз таки добре щипає у вуха і нагадує, що це вже наближається кінець року. Трійка вояків в довгих шинелях і насунених на одне вухо, не зовсім по-службовому, пільотках пожвавлено розмовляє.

– А я вам скажу, хлопаки, що це таки дійсний пех! Ледве ми зібрались знов докупи, вже мене знов від вас гонять... – говорить високий синьоокий десятник і з нехіттю махає рукою.

– Так, по правді, то маєш рацію – стверджує другий, що заложив руки в кишеню вже зовсім не по-службовому. Його широкий, дещо піддертий ніс червоніє, неначе ліхтарня заднього ваґону поїзду, а веселі очка дивляться з жалем на товариша. – Зараз, порахуймо: отже, найперше мене пігнали на той панцерний вишкіл, тоді, як ти нарукував до Дивізії... потім були Броди... Потім ти був у шпиталі, а я ганяв з Юрою по тих там горах, і визволяли ми наших від ваньків... А тепер.

– Тепер – втручує мелянхолійно третій – міцний, кучерявий чорнявець з блискучими очима – тепер знову дес тебе гонять... На офіцира вчити будеш си... З інтернами вернесши...

З поблизького ресторану вдаряє на хвилину в тишу недільного передвечірнього сумерку гамір з відкритих дверей. Той з руками в кишенях пристає:

– Ну, гебра, вступаєм на одну слівовічку? Зимно, як чортова мама... На одну чарку і одного кнедлічка... Я тут часом буваю... І є файна Анічка...

– Тільки вийми бодай руки з кишені, Базиль – нагадує синьоокий. – Вони вже тут знають, що наші хлопці вміють тримати фасон. Не псуй нам опінії!

Ніхто не звертає великої уваги в заповненому ресторані на прихід трьох підстаршин. В цих містечках, що розташувались навкруги Жіліни і в самій Жіліні знають вже всіх тих вояків з левиками на рукавах і на комірах. Вони вже всі тут свої, „худаци-вояци", браття-сльоване, і населення любить їх, як своїх.

– Не раз іще треба часом якомусь „бачі" тлумачити, як то з тим, що: „рус є добри" – розміщується в углі під стіною Богдан. – Казали мені теж наші втікачі, що словаки ще й сьогодні питають їх: „Пречос те утікалі?"

– Ще й на них прийде та година, хоч шкода народу – замислено говорить Юра Бариляк. – Всіх навчить „рус", який він добрий.

Коли зграбна, повновида кельнерка підходить до їх столика, вона вже здалеку вітає кивком руки Василя.

– Три слівовічкі, просім, – кидає Баліцький дівчині – а кнедлічкі, слєчна.

Богдан з усміхом слідкує за тим, як дівчина їх обслуговує, а радше не їх, але Василя, кидаючи при тому щораз сховані погляди з-під довгих вій.

– Ах Анка, ах, Анка – якас ти ціганка!... – наспівує в ухо дівчині Баліцький. Але вона робить суворий вираз обличчя і спритно ухиляється від його рук. Але коли вона відпливає танковим рухом від їх столика, то кидає в його бік співучим голосом:

– Пречос ти не прішел, якем ті воляла...

Василь підхоплює, підносячи свою чарку в бік чорноокої і кельнерки:

– Биля бим ті дала... А дівчина закінчує:

– Що сем вечеряла...

З-над контуару повагом пихкає люльку власник Стефан-бачі, як його тут звуть. Ах, ті вояці! Не впильнуєш дівчини від них. Але свої хлопці, добрі. Стефан пригадує часи, як він сам служив там, в їх краю, в котромусь то „К. у. К. реґіменті", і сам мав дівчину в тому „Станісляві". Юстина, чи як їй було? – замислюється старий, а його люлька пихкає в такт стінного годинника. Давні часи...

– Ну, хлопці, – підноситься Богдан – платимо і йдемо. Маю сьогодні зараз бути на кватирі в чотового...

– В хорунжого Денисюка? – запитує, встаючи й собі, Бариляк. – Бравий леґін. Ми з ним пройшли всю Високу Татру. Знає гори.

Василь платить. Щось довго затягається ця церемонія, і вони ніяк не можуть дійти до ладу з чорноокою Анкою. Тамті двоє терпеливо стоять на порозі.

Нарешті розмова кінчається, заплачено, і Василь надягає шапку, підспівуючи в бік дівчини:

Дармо мне воляш – днес мам в ноци страж... траля-ляля!...
Война нені, моя міля, война нені шпас!...

Вони підходять під малий домик, в якому міститься кватира хорунжого Денисюка. Обидва товариші, що підводять Богдана, хочуть прощатись і відходити.

– На яку біду будемо вам перешкоджувати, Дусєк! – витягає руку Василь. – Ви там маєте собі не одне розповісти. Ми ще завтра побачимось, ніж ти виїдеш...

– Так, Богда, не крутиси нами голови. Ми підем ще трохи по місті! – підпирає товариша Бариляк.

Але вже на гамір їх слів із низьких сіней виходить струнка, височезна постать в уніформі старшини, без пояса й шапки. Побачивши трійку, Денисюк привітно гукає:

– Всі три святителі знову разом! Така оказія! То треба підлити. Маю „грушковий лікер!"

Коли заженовані Василь і Юра ще щось там невиразно протестують, Роман просто міняє тон і службове кидає:

– Зофорт райнтретен! Але вже! Цак-цак!

– Нема ради, – розводить руками Базиль – був наказ. А наказ для мене святий...

– Особливо, як є горілка, що, ти, діду!? – додає, штовхаючи товариша, Ґаран.

В малій кімнаті світиться лямпа, вікна заслонені. На вішаку висить плащ і білий маскувальний одяг, на шафі кругла шапка, шолом. На ліжку, застеленім високо перинами, пояс із пістолею, під вікном „емпі", на нічному столику дві ґранати. Коло порога високі повстяні чоботи. На столі розложений мапник і якісь папери. Роман швидко збирає їх, при чому Юра намагається допомогти йому. Як то, щоб поручник сам...

– Роздягайтесь, Бариляк, і сідайте. І вас маю теж просити? – гримає Роман на Богдана й Василя. – Вже сидите за столом!

Коли вони вже дійсно сидять, Юра намагається сісти якось у тіні, щоб не дуже блищала на лівій нагрудній кишені його уніформи свіжа срібна штурмова відзнака. Червона стяжечка Залізного Хреста веліла вже виполовіти.

– То ще за Броди – ніяково відповідає він на запитливий погляд Ґарана. – А тото срібне, то вже за Баню...

– Я доробився покищо лише „відзнаки для поранених", а на решту почекаєм. Нім я вилізу з тої школи, то ви війну скінчите... – задумався Богдан.

– Цилюй ту, Дусєк! – півголосом промовляє, нахиляючись до друга, Баліцький. – Ту, фраєр! – і він показує на другу срібну зірку на чорних нараменниках. – Старший десятник! не звичайний уша!

Роман відвертається від шафи, в руці пляшка повна золотистого плину.

– Ну, тоді за ваше відзначення і його – вказує бородою на Василя – штерни. Дай Боже.

– Дай Боже якнайшвидше вернутись в наші сторони! – кидає Юра. – З тими відзнаками, чи без них. Не наші вони...

Всі встають і повагом випивають. Богдан дивиться з теплим почуттям на Юру. От мій гуцул! Завжди пам'ятає те, що треба!

Лікер швидко зникає з пляшки. Розмова набирає галасливіших тонів. Раз по раз вибухають сальви сміху. Василь заноситься реготом:

– Але я тобі, Дуську, дав тоді шпрайса, там на двірці у Львові! Алесь дістав піґулу! Аж поручник дотепер пам'ятає – показує він на Романа. – Ми стали в Бистриці, там де ви, пане поручнику, ту хустку дістали... – моргає він в бік старшини, – а поручник до мене: То ти, каже, Ґаранові на стації такий пильник дав? Так сказав поручник: пильник дав! жеби я такий здоров був, правда, пане поручнику?

– Правда, Баліцький, так сказав! – потверджує Роман.

– А хустина була файна, правда, пане поручнику? Та, що вам та грабіна у футрі кинула, ну нє? – запитує невинно Василь. – Файна хустка, і кубіта перша кляса... – І він затягає:

Дала дівчина хустину...
Стрілець в кишеню ю вкинув...

Юра Бариляк трохи з обуренням, а трохи з поблажливістю дивиться на Василя.

– Ніц не шинує офіцерів! – мислить він і сіпає Василя за рукав під столом. Але Василь сам вже зривається:

– Пане поручнику! Старший десятник Баліцький і десятник Бариляк просять дозволу відійти. Маємо ще важні службові справи.

– З Анкою з ресторану, що? – запитує Богдан, що засів вигідно коло печі.

– Не можу сказати, – відповідає Базиль – справа службова. Файнд герт міт!

Обидва підстаршини стають на порозі, стукають закаблуками, і за хвилину чути, як захлопуються за ними двері з двору. Ще хвилиною пізніше чути Василів голос на вулиці:

– Прислаля мі моя міла з Ружамберка ліст...

– Щоб тільки не влетів де на фельджандармерію! – журиться Денисюк. – Вже двічі мусів я його витягати з біди. Раз набив якогось німця, а другий раз не привітав якогось полковника.

– А тепер ті польові суди шаліють. Не за такі справи, очевидно, але ти чув, що розстрілів тепер є майже щораз по кілька. Засуджують за кожну дурницю і – куля в лоб! А самі крадуть і тягнуть, де можуть – але за бецуґшайном – говорить Богдан, якому раптом чомусь вивітрило весь хмель з голови.

– Ти, може, ще не знаєш, – відповідає Денисюк – тут взагалі не все мащене медом. Назганяли сотні й тисячі хлопців із фабрик з Німеччини і на поспіх роблять з них військо. Я маю мало з тим до діла, бо весь час я був в дії там, в горах, але я чув тут не одне...

– Знаю, знаю. І про цю „фабрику рекрутів", де люди, дослівно босі й неуніформовані, сплять на бетоні, без зброї ходять на вправи і в цивільних лахах складали присягу. Ну що ж, нема часу! Але для нас, це може й краще. Чим раніше людей вишколять, тим краще. Війна кінчається – а чорт знає, де нас застане кінець.

– Так, Богдане – біда знає, де і який буде кінець. В кожному разі, не легкий. Пам'ятаєш нашу розмову в парку? – підпирає бороду долонею хорунжий. – Часом думаю, що то я тебе потягнув. І мені трохи совісно, знаєш...

– Не будь смішний, Романе. Я й так був би пішов. Не тому, що мене манив уніформ, навіть не тому, здається, що так мене виховали... Просто тому, що війська треба, і нема на то ради. І треба війська, яке знає, як воювати...

– Я знаю, Данек, знаю – підноситься старшина і крокує по кімнаті. – Але бачиш, я казав тоді в парку, що мене тягне лише холодний розум, що треба когось, хто буде вміти робити війну, але мені здається тепер, що це таки був і той „червоно-калиновий баляст", про який ти говорив. Якби були нас не кормили стрільцями і калинами – не знаю чи всі ми були б тут у війську, або там у лісах...

– Розум і серце – серце і розум, Ромку! – підводиться й собі Ґаран. – Але синтеза одна: українське військо. Ми йдем до нього поволі, але й нестримно. Нехай ще один етап, нехай ще один – але прийдем і до цього.

Роман наливає дві останні чарки і споглядає під світло на пляшку.

– Висхла! – стверджує, і підносить чарку на висоту грудей: твоє здоровля, Данек! Твоє і Міри! як вона? довго ти був у Кракові коло неї?

Богдан випиває і закурює цигарку, а потім щойно відповідає:

– Закортко, Романе! А справа в тім, що в Кракові не лише вона, але й ще хтось... Міра матиме дитину! – закінчує він під допитливим поглядом Денисюка.

– Дякую, дякую! – відповідає на потиснення руки друга Ґаран. – Все в порядку. Лише бачиш... Богдан закушує губи.

– ...Бачиш, там усе висить на волоску. Може, їх перевезуть до Відня, але може статися, що ціла історія впаде несподівано, і вона може залишитись. А що де я можу зробити? – викручує нервово пальці Ґаран. – Ну що, маю дезертувати? Не можу! А тепер іще мене посилають десь аж в Альпи на старшинську школу... Ах до чорта!...

Денисюк ходить виміряними кроками по кімнаті. Він раптом пристає перед Богданом і кладе йому руки на рамена.

– Не журися, Данек. Я маю в штабі своїх хлопів. Якби щось грозило, я її звідтам витягну. Дай мені адресу. А зрештою, може, вона таки поїде ще до Відня.

– Ах, там кожний дбає тепер про себе... чорт тобі буде опікуватись самітньою жінкою в тяжі... Більше мене заспокоює те, що ти кажеш – облегшено зідхае Богдан. – Пам'ятай, як на щось зачне заноситись – зроби, що можеш. Я сам пішов би ще до штабу, там є не один порядний чоловік. Знаєш Ромалюка? Але завтра треба вже їхати, а я навіть не думав, коли від'їжджав із Кракова, що мене запхають на ту школу. Хочуть з мене конечно офіцера зробити, інакше війну програють... – одягає плащ Богдан.

– Ти чув коли, щоб Роман Денисюк, рекордист коротких бігів, когонебудь підвів? Їдь і вертайся обсіяний старшинськими зорями! – посміхається весело Роман. – Не був я на твоїм весіллю – може, буду на хрестинах твого сина – закінчує, стискаючи в обіймах друга, хорунжий Денисюк.

– А як буде хлопець, буде воювати! – затягають спільно, немов ведені однією думкою, приятелі. Вже на порозі майбутній батько кінчає:

– А як буде дівка – то нажену з хати!... Його зустрічає ясна, морозна, зоряна ніч у словацькому підгірському містечку.

Розділ 5. „Аґнєшка".

По замерзлому шосе гонить, наближається темно-сірий пункт. Вітер, що виє і змітає сухий, сипкий сніг із насипу дороги, вдаряє з шумом і свистом в боки відкритого фольксваґену. Брррр – зовсім не хотілося б бути сьогодні пасажиром відкритого авта в такий мороз і заметіль!... Мотор гуде і мчить віз щораз ближче до малого містка через потічок, що пропливає під шосе.

– Зараз будуть коло нас – мислить командант застави Роман Денисюк і вилазить з-під насипу, тримаючи під пахвою готову до стрілу машинову пістолю і махаючи другою рукою, та даючи таким чином знак вожатому самоходу – стати. Напевно якісь „риби" їдуть – догадується Роман – але тим більше треба вилазити на дорогу, хай бачать, що я не заснув...

Авто задержується в кількох кроках від старшини. Цей бачить, що мав слушність, вгадуючи присутність якихсь вищих командирів у самоході. З возу вискокуе закутаний у шкіряний плащ підполковник, а за ним – сотник у такому самому плащі, і вони підходять до стоячого посеред дороги Романа. За ним станули вже його вістун Омелько Чешевич і старший десятник Баліцький. Вони всі троє одягнені в грубі, білі, ватовані маскувальні зимові куртки з каптурами і такі самі штани, товсті повстяні чоботи, на руках рукавиці, в руках скорострільні пістолі. Чотовий стоїть якраз на два кроки перед підполковником, такий величезний, що немалий німець у шкіряному плащі здається коло нього дитиною. Роман здає звіт.

– Штрамака! – бурмоче собі в ніс Баліцький – то є кавал хлопа! Цак-цак.

Таке саме враження має, мабуть, і підпокловник. З його обличчя зникає приліплений вираз професійної штабової ароґанції і знудження, і він з виразним задоволенням дивиться на струнку й зовсім не незугарну в грубому маскувальному костюмі постать Денисюка. – Дас іст айн керль! – Це хлопище! – думає він в унісом думкам Базилька.

– Гарно, унтерштурмфюрер – відкликається підполковник, коли Роман закінчує звіт стереотиповим: „Оне безондере форкомніссе! – без особливих подій". – Гарно, але де є, власне, ваші люди? Нікого не бачу – запитує підколковник, а одночасно і він і сотник розглядаються цікаво довкруги. Роман посміхається і дає знак, не дивлячись позад себе, Баліцькому.

Тихий, характеристичний свист, що вилітає з-поміж зубів десятника, є наче знаком чудодійної палички. Сірі, присипані снігом корчі, на відстані кількох сот метрів, повижче шляху за насипом, раптом оживають. З корчів підносяться обабіч малого містка, одна по одній, немов за потиснення магічного ґудзика, білі постаті. Протягом кільканадцяти секунд ціла чота стоїть вже за насипом з готовою до стрілу зброєю, так що її можна побачити з верху насипу шосе, але ніколи з противного боку рова. Звідтіля, звідки видно зарослі горби, а перед ними – маленький ставок, що в нього вливається той самий потічок, над яким перекинений мостик, що на ньому стоїть тепер якраз чотовий із старшинами. За ставком біля підніжжя горбків – невелике словацьке сільце, ґрупа хат, що гине під самим лісом.

– Файн! – не ховає свого вдоволення високий штабовець у сірій шкірі. – Файн, сотнику, правда? – звертається він до свого товариша. Цей останній робить зовсім байдуже обличчя. Чи ж я не казав відразу? Їх кенне Денізіук, дас іст айн фюрер!

На поданий знак, виросла з снігу розстрільна зникає, немов западається знову, а старшини сходять по цей бік шосе в рів за насипом. Шофер затискує фольксваґен в якусь стежку, що виходить на шосе, і по головній дорозі, знову порожній, як і перед хвилиною, гуде-завиває січневий вітер.

Підполковник знімає з шиї мапу в целюльоїдовому футлярі. Три голови схиляються над покресленою червоним і чорним олівцем картою.

– Ось тут – говорить підполковник – ціле коло. В ньому тепер затиснена ця парашутна ґрупа. Вони вже кілька днів шукають м'якого місця. Щораз пробують вирватись і натискають на поодинокі місця ланцюга. Але дотепер безуспішно. Шосе всюди обставлені, хоч – штабовець усміхається – не всюди так добре, як у вас, унтерштурфюрере Денізіук. Розвідка принесла тепер перед годиною вістку, що вони, мабуть, тепер в околиці того села, а може, навіть і якась частина – в селі. Ви нічого не зауважили? – звертається він до Романа.

– Нічого особливого. Так, як звітував – підносить очі на підполковника Денисюк. – Якщо не рахувати, що час до часу хтось пустить пару стрілів по шосе... Але це нічого надзвичайного в терені партизанщини. Зрештою я дотепер до села не входив. Наказ був зайняти становища за шосе і чекати. Це все...

– В порядку – закінчує штабовець. – Ви вповні праві. Але тепер треба вислати патрулю до села. Візьміть один рій...

Ще заки Денисюк може добре кивнути рукою, щоб прикликати Баліцького, вже чує позад себе його голос:

– Єєесст, пане поручнику!

Підполковник кидає зором на десятника і продовжує: ... і пішліть його на розвідку до села. Якби був більший спротив – вертатись, і підкинемо підмогу. Кого пішлете з патрулею?

– Якщо дозволите, полковнику – випрямлюється Роман – я пішов би сам.

– Ін орднунґ! Можете йти, льос унтерштурмфюрер! – вдоволено закінчує підполковник і, повісивши мапник на шиї, закурює цигарку. Бодай хоч трохи загріти носа. Чортів вітер!

Денисюк тим часом видає накази прикликаним людям:

– Бариляк! ви лишаєтесь заступати мене. Галльор! – кличе хорунжий молодого німця з Шлезьку, що від кількох днів є писарем чоти і таки більше говорить по-польському, ніж: „своєю" матірною мовою – Галльор, зі штеен ім бай; зостанеш з нім, зрозумілесь?

– Так єст, пане поручніку! – відповідає Галльор. Не любить Юри, дістає від нього не раз добру піґулу. Але німецька мова гуцула далеко не досконала, а хтось мусить щось говорити, як полковник запитає.

– Баліцький, ти йдеш зі мною! Хлопці, готові? Ґранати, набої в порядку?

Попід місток, через засніжене озерце, боками, попід береги вкриті густими корчами. Серединою ставка веде витоптана в снігу стежка, але нема дурних нею йти! Може, ті холерські парашутисти мають нас вже дійсно на мушці? Із села видно все, як на долоні.

Роман посилає першу п'ятірку стрільців з Баліцьким праворуч, понад берегом ставка.

– При вході до села зачекати! – кидає він, коли Василь минає його і тихо зникає з своїми в засніжених корчах. Може, нічого не зауважать – коби ближче під хати.

За хвилину він вже веде другу ґрупу іншим берегом замерзлого ставка, спостерігаючи одночасно село і протилежний беріг, де просувається із своїми Баліцький.

– Пане поручнику – шепче за плечима вістун Омелько – дивіться, он там...

В щораз більш сутеніючому повітрі вечора видно, як на краю села у віддалі, може, сотні метрів заворушились якісь постаті. Ну, це ж люди там живуть – думає Роман – це зовсім звичай...

Пррррррр! Прррррр! – сипляться раптом, без попередження, черги „дегтяря". Немов здуті вітром, западають в бокий сніг постаті в білих куртках. По противному боці – те саме. Вогонь сиплеться покищо лише в бік ґрупи Баліцького, їх іще ніхто не зауважив.

Кулеметник розкладає вже в корчі свою зброю, націлюючись вигідно з бік, звідки зовсім виразно видно в сіріючому передвечір'ї блиски випалів. З противного боку ставка відповідає ручний вогонь і чути короткі черги штурмового карабіна Баліцького. На цей беріг ніхто ще не звертає уваги, і стрільці Романа мають час добре підсунутись під хати, коли позаду, укосом почерез став, пролітає перша серія Денисюкового кулеметника і голосне „ра-та-тат-тата-тата-тата" здригає морозним повітрям. Коли ще майже з-під самих хат зривається стрілянина відділу, що підступив вже зовсім близько, стріли від села вмовкають.

За хвилину Баліцький вже бреде в снігу з-навпроти. На знак Романа, його вояки входять у сільську вулицю, обережно криючись під стінами хат. Десь із кінця вулиці сиплеться ще дрібненько регіт „дегтяря", десь дзенькне розбита шиба, звідкільсь глухо загремить вибух ґранати: вуммммммм", а потім все стихає.

Вони йдуть головною вулицею сільця, що притаїлось, немов вимерло. З лісу, що вкриває гору, відкликається ще кілька поодиноких стрілів, але коли Баліцький потягає вахлярем серії штурмґевера в напрямку останніх хат, і це теж змовкає.

– Розставити пости на кінцях села! – кидає Денисюк десятникові. – Перешукати хати з кінця до кінця. Може, ще який ванька притаївся. Ага, і жадних чудес з людьми! Не дай Боже, якби щось пропало!

Стрільці розсипуються між хатами. З хат виходять перелякані люди; щойно були ті „руси", а тепер вже знову німці. О, Боже, коли це все скінчиться!

Хата за хатою переходить обшук. Кілька бистрих поглядів по сінях, по світлицях, в коморах: видно сліди по червоних партизанах. Тут шапка, тут військова електрична ліхтарка...

– Пане поручнику, пане поручнику! – долітають вигуки з недалекої хати. Роман підходить ближче. На порозі однієї з хат стоїть Баліцький і жестом прикликає командира. В сінях, малих і темних (такі ж самі сіни як і в усіх наших хатах – думає Денисюк) стоїть мала ґрупка: Баліцький, двоє стрільців і власник хати з жінкою.

Десятник вказує рукою на долівку, при самому порозі. Тут стоять два великі зелені наплечники, якогось чужого зразка. Коли Роман розкриває їх, видно, що вони випаковані військовими причандалами: мапи, білля, якісь ремінці, якісь пасочки. Під парою грубих вовняних шкарпеток лежить матовоблискучий наґан, далі велика електрична ліхтарка. Нема сумніву. Роман звертається в бік господаря:

– Партизанське, правда?

Селянин розводить мовчки руками. Нащо ж тут заперечувати? Він понурює голову і чекає. Нема що говорити. Зараз й виведуть його ці дивні німці, що говорять слов'янською мовою, за хату, перед грудьми блиснуть дула рушниць, ще раз подивиться він у вечірнє зимове сонце і – кінець. Чи ж не так робили партизани з тими людьми, які недавно прибули сюди з-за гір із півночі, тікаючи перед „русом"? Хай діється воля Твоя... О Боже, чи ж можна пояснити тим воякам, одним і другим, тим і тамтам, що може порадити селянин над те, що якраз його край обрали собі на терен воєнної гри ці – одні і другі – чужинці? Селянин підносить нишком руку і в сутінку робить швидко знак хреста на грудях. Цей жест такий вимовний, що мала дрібна жінка в широких накладених одна по одній спідницях і грубих вовняних саморобних шкарпетках падає навколішки з очима зверненими в бік грізних вояків. Роман звертає голову до хлопців:

– Він думає, що ми його розстріляємо. Встаньте, ґаздине. Нічого ніхто злого тут не робить. Кільки їх було, батьку? – звертається він вже на порозі до занімілого господаря, що все ще стоїть нерухомо і не вірить. Як? батьку? батьку, каже цей вояк?

– Не вім, пане, в нас було їх десять... Ви нічого нам не зробите?...

Роман усміхається і, вже крокуючи за навантаженими наплечниками стрільцями, відвертається в бік старого.

– Ні, ми вам нічого не зробимо. Пройде трохи часу, і ви зрозумієте, чому. Останьте з Богом, батьку!

Вечоріє вже зовсім, коли вони підходять до останньої ще не зревідованої хати. В хаті нема нікого, на столі – тарілки й ложки. В тарілках похолола страва. Дверцята від горища на бічній стіні хати знадвору широко відкриті, під стіною в снігу сліди багатьох ніг.

– Втікали на силу. Лишили страву. І господарів нема – звітує Баліцький, коли чотовий підходить ближче.

До горища приставлено вже пень із повирубуваними ступенями. Базиль бере в руку пістолю і починає вилазити вгору. Коли його важкі повстяні чоботи совгають по незугарних ступенях, він мусить помогти собі другою рукою. Він бере в зуби колодку пістолі і підносить голову до рівня горища. Якби там тепер хтось сидів – стрибає в думці Денисюка – то Баліцький за хвиливу був би без голови. Він же тепер безборонний... Але десятник хапається вже руками дощок горища. Один стрибок, і він вже там.

– Нікого нема, пане поручнику! – звітує він. – Але були тут, спали. Одне лігво коло другого. Тут би варто попитати господаря.

Але нікого нема. Коли вони обходять хату, за задньою стіною, що притикає вже до лісу, видніє розвішена на грубій галузі якась кривава туша. Роман здригається. Але вже чути від дерева голосний регіт стрільців, що підбігали.

– Та то баран, пане поручнику! Барана рускі зарізали... Баліцький підходить ближче і по хвилині вертається до Денисюка:

– Правду кажуть хлопці. Партизани різали аґнєшку. Що з нею, пане поручнику?

– Не знаю – задумується Денисюк. – Де ж господар?

– Господаря нема. А зрештою партизани могли її з собою привезти. А ще, пане поручнику...

– Що ще? – кидає з посміхом в голосі старшина.

– Ну, аґнєшка добра річ. А хлопці так намерзлись... Та й то партизанська.

– Ну, беріть цю партизанську аґнєшку! – закінчує справу Денисюк. Але як сотник скаже віддати – то нема ради.

– Та кому віддати? – питає Баліцький. – Я сам, пане поручнику, коло Бродів боронив корови нашим ґаздам брати. Але тут – аґнєшка партизанська.

В темряві вечора гусаком простує відділ, що вертається з патрулі, стежечкою по замерзлому ставку. Попереду Баліцький, далі стрільці, позаду вояк, що двигає на плечах „аґнєшку".

– Як то мені звітувати? – укладає в думці Денисюк. – Знайдено ворожий матеріял, два наплечники і зарізану партизанську аґнєшку? Зараз, до чорта, як то буде по-німецькому „аґнєшка"?

Розділ 6. Біст ду дер лецте манн?

Мотор „Мерцедеса" грає рівномірно й ритмічно. На кола машини навиваються щораз нові кільометри засніженого шосе. Огрівач працює, керівниця ходить легко й справно, гальми ловлять відразу і на спусках, і на закрутах – добра машина. Василь Баліцький з приємністю спостерігає черговий, простий як стріла, відтинок шосе між двома стінами темного, густого соснового бору. Тепер добре натиснути на ґаз – побачим; скільки такий Мерцедес може витягнути на добрій дорозі! Тягнути, поки ще шосе добрі, це ще асфальти колишньої Чехословаччини, зараз десь тут поміж лісами з'явиться польсько-чеський кордон, і кінець з добрими дорогами. Настануть „польські дороги", а тоді прощайся з швидкою їздою, Бализьку! Ану, ще трохи ґазу, ще трохи, поки важкий віз не почне легенько, легесенько танцювати по шосе. Ну, досить – вже знаємо – а я ж не їду на перегони, ані я вже не шофер таксівки, як колись, і не везу гостей на змагання за Стрийську рогачку... Їдемо до Кракова, їдемо по Дуська Ґарана жінку, уважай же, Базиль! Коби лише ніхто не сипнув з лісу чергою по машині – зажурено згадує Баліцький і кидає оком у бік на машинову пістолю і дві чорні чеські ґранати, що лежать на сидінні поруч. Дивні ці ґранати – виглядають зовсім як каламарі, але кажуть, що добрі – не дай Боже тепер в дорозі випробовувати. Треба поспішати!

Звільнити швидкість – кинемо оком на мапу: так, зараз закрут, гірське сідло, і потім вже спуск на польський бік – Слава Богу, Словаччину переїхав, тепер іще хай „Антки" пропустять через гори, і вже буде Краків. Натиснути запальничку, витягнути одну „ліпу", так, закурим, і знову Далі. Треба бути перед вечором – казав Денисюк. Там у Кракові буде вже, мабуть, завтра Ванька – нема часу.

Він спритний хлоп, цей Денисюк – снує думку разом з цигарковим димом, що засновує нутро авта, Василь. – Як він вирвав той самохід, і то десь із штабу, чи звідки? Там десь є якийсь свій хлопака – хто ж тобі дасть сьогодні авто – а не так авто, як і ще, що найважніше, бензину? Але дали, сам шірмайстер накотив мені з бочки 40 літрів – повинно вистачити, хіба що я знаю, що? І пощо то я їду, як пише в цьому маршбефелі: „Обершарфюрер Базіль Баліцкі... нах Кракав ум віхтіґес курірґепек дер Веравсшу... Верш... "ах чорт! хороба знає, як то читається; маю евакуювати Військову Управу... ха-ха-ха-ха, я, десятник Базиль Баліцький, маю евакуювати Військову Управу з Кракова! Та де там вже яка Військова Управа є... Вони вже певно десь давно у Відні, чи де там... Але „бялко" є, папір добрий, і хай мене хтось не пустить! Маршбефель як дріт! спритний той Денисюк!

...І добрий колеґа. Каже мені: „Василю, я обіцяв Дуськові, що не лишу його жінки. Вчора почали рускі офензиву в Польщі, завтра будуть певно в Катовицях. За півгодини буде авто й папір – махаєте до Кракова, забираєте Ґаранову – або не вертайтесь! Як не вернетесь, я піду під суд за авто, як не заберете Ґаранової – мені в лоб пальне Дусько. Все! „Я не заберу жінки Дуська? Я? жінки мого кумпля, що має мати мікруса, малу дитинку від мого колеґи? На холеру ми ціле життя разом тлумились на Вірменській вулиці у Львові? Будьте зіхер! адресу маю, правда, не знаю, як вона, та жінка, виглядає, але на що я є Базиль Баліцький? Ґаз, ґаз, ґаз – нема часу, треба перегнати Івана – хто скорше буде в Кракові...

* * *

На вулиці вже темніє. Нікого не видно через вікна на подвір'ї, нікого нема вже там коло великого ґаражу, звідкіля коло полудня викочувались ті великі, навантажені шкірою авта німецької фірми. Вони ще жартували, ті шофери, коли вона просила їх взяти її із собою. „Щось також, ласкава пані? Нема пощо ще виїжджати – в командантурі міста нам сказано, що нема ніякої небезпеки – а завтра поїдете вигідно потягом до Відня, ах, ляссен зі дас, ґнедіґе фрав...

Вигідно... якщо так само вигідно, як учора... той натовп на двірці, ця атака обвантаженої клунками тічні „райхсдойчерських" секретарок на ваґони, ця штовханина, вигукм „кайн пляц мер!", а до того ще якраз нічний наліт і сполох у хвилині, коли була вже щасливо дорвалась із кошиком до якогось вікна, що відчинилось. Але потяг свиснув і тихо, з погашеними ліхтарями, висунувся з стації, залишаючи ґрупку тих, що не вспіли допхатись, в одчаї на пероні, на який починали вже сипатись відламки бомб. Ах, як важко двигати повний плетений кошик із собою по сходах... Але не лишу ж кошика – там уся виправка для дитини, так трудно її було дістати. А хто ж знає, чи там десь у Відні, чи де, буде можливо що видістати? І взагалі так тяжко...

Я вже не можу – думає Міра Ґаран спершись рукою на віконницю, притуливши гаряче чоло до зимної шибки. Я вже не можу! Всі поїхали, всі мене лишили, якби не та сусідка полька, і цей комічний дверник, паляч у кітлах Яцек, хіба прийшлось би тут самій загинути. Але я не хочу лишатись, я хочу їхати, їхати, туди, де тепер Богдан. Останній лист був десь з-під, Альп, із старшинської школи. Де він тепер?

На дворі вже зовсім темно. Ану, подзвонім до комендантури, може хтось щось скаже, може десь є якийсь евакуаційний пункт, може, я знаю що? Яцек казав, що двірець збомблений і порожній, щось там горить, а німці всі їдуть, одні за одними.

Міра накручує число і наслухує. Буууу-буууу-бууу – гуде в телефоні. Нема, нема вже нікого. Десь із боку Висли чути глухий гарматний вибух. Один, другий, третій... Це певно німці відстрілюються, потішає себе Міра, але вона знає, що випали звучать інакше. Ні, це не німці, це вже большевицька артилерія б'є по Кракові. Боже, Боже, що робити?

Вона вибігає, закутана в шаль, на темне подвір'я і з нього на вулицю. Вулиця – довга, порожня, і лише електричні лямпи, що висять над трамвайними шинами, колихаються в подувах поривистого вихру. Десь зліва чути віддалене: жуж-жу-жуж-жуж-жуж – і раптом випал гармати, різкий такий і ясний та безпосередній, що у вухах усе рветься і дзвенить, з кінця вулиці бухає сліпучий вибух, а влучена якимсь відламком ліхтарня розприскується, і цілу вулицю вкриває темінь. Жу-жу-жуж-ж – чути знову ще ближче, а потім скрегіт і брязк важкого заліза. Слідують якісь вибухи, постріли, і знову вибухи – але вона вже їх не чує, вона вже на подвір'ї, а потім у хаті.

Це танки – це танки, я знаю – скаче в ошалілій голові жінки. Треба до підвалу, швидко, швидко! Вона стягає якісь матраци, бігає по східцях, штовхає собою заперті залізні дверцята підвалу... Або ні, та ж мене тут застануть, я не можу тут лишитися з дитиною під серцем, мене жде Богдан... Швидко, швидко! На стацію, на двірець, може, там іще йде якийсь потяг, може, хоч вантажний? А може, на вулиці – там їдуть авта, не можуть же ж вони залишити саму жінку в тяжі, це ж вояки... Треба надягати плащ, треба брати кошик... Важко опадають руки замученої. Кошик: хіба я його кину? О Боже, за що це все?...

Коли двері коридору відкриваються знадвору, жінка здригається і притискається вся до стіни в напівсугінку. Невже це вже вони? Ці з автоматами, в будьоновках і пільотках... ці...

– Пані єще тутай?! – скрикує засмолений паляч Яцек, коли він бачить зігнуту постать у хустці. – Пані мяла виєхаць?

– Не виїхала. Не змогла сісти до поїзду! – відповіла Міра. – Це ви, Яцек? Що на дворі, Яцек?

– Пані! Бури юз на Прондніку Цервоним! – відповідає паляч. – Вони вже зараз тут будуть. Ще там якісь німці з ними б'ються. Але вже були тут, на нашій вулиці, там на кінці, десь на Лобзові, їх танки. Кілька збили, але вони знову прийдуть...

– Що робити, що робити, пане Яцек? Поможіть мені вирватись. Все, що тут, то ваше, лише цей кошик заберу. Там для дитини...

Дверник усміхається. Все це дає йому ця пані. Ба, то й так моє. Нім рускі прийдуть, весь крам вже буде в сторожівці. Але ця пані добра, треба їй помогти. Стільки разів давала мені цілі великі коробки цигарок і картки харчові і постарала „авсвайс"... Треба їй помогти. Але як? Що робити?

– Цо робіць? – голосно каже Яцек – цо робіць, проше пані?...

Він не докінчує. Чує, як за ним відкриваються двері з двору, чує холодний подув вітру по ногах і бачить, як та пані вбиває очі десь поза нього, і дивиться, дивиться... Яцек чує, як якийсь голос за ним проказує його мовою:

– Цо робіць? Як то „цо робіць"? Певне, же вириваць в подскоках!

Яцек обертається і бачить на порозі вояка в німецькій уніформі, з пістолею в руці. Вояк має широке обличчя, піддертий вгору ніс, і він, відсовуючи Яцека на бік, прямує в бік пані і питає:

– Ви пані Ґаран? Ви жінка Дуська? Так?

Пані ховає обличчя в долонях і ступає два кроки в бік вояка. З-поміж пальців котяться великі сльози і зволожують плащ Баліцького. Василь обіймає однією рукою тендітну постать, а другою ховає пістолю до кобура. Він гладить по голові малу паню і промовляє:

– Не плачте, пані, не плачте! Зараз буде все так, як треба. Ми б вас не лишили. Ви мене знаєте, правда...

– Я вас знаю. – підносить очі вгору Міра – Я вас знаю. Я вас виділа тоді на двірці... у Львові... Ви Базиль, правда?

– Ну, од'язд! – випростовуеться Василь – нема часу на пацалиху. Мені батерія навалила, і я не можу згасити мотору, а бензина мені випалюється. Я тут дірвався якимись бічними вулицями, і якби не то, же я по-польськи балакаю, то бим ще завтра тут не був. Що маєте, то беріть, ладуйте до воза, і дуєм!... Ну, ойцєц, руш сє! – звертається від до Яцека.

Вони сидять вже в машині, кошик позаду. Ще один помах в бік темного подвір'я, де стоїть Яцек, і вже зараз скручуємо ліворуч, звідкіля пливе постійний важкий гул сотень авт, що в кількох рядах пливуть безперервним струмом двома боками широкої алеї, попри великий будинок Гірничої Академії – перед кількома днями ще місцем осідку Генерального Губернаторства.

Василь із трудом впихає свій віз у струм, що тягнеться з швидкістю 5 кільометрів на годину в бік підгірського мосту.

– Шляк мене трафить! – бурмоче він. – Там десь напереді зробився затор. Мабуть, якісь великі вантажні вози не можуть видерти під гору, і з того ця ціла комедія. Будемо їхати тих пару кільометрів за місто пару годин, а мені бензина кінчиться. Затримати мотору не можу, бо не запалю – батерія попсована. А як раз станемо, то бувай здоров! можемо співати відразу „пісню про Сталіна"!

– Може, хтось дасть бензини? – каже Міра, що сидить коло Василя і почуває себе вже безпечно. Він, той Баліцький, такий певний себе. Що там бензина!

– Бензини? тепер? Вони вам швидше дадуть тепер цілу програму з „Майн Кампфу", ніж краплю пального! Слухайте!...

Василь відкриває вікно. По хідниках здовж шляху тягнеться рівнобіжне з валкою безперервний струм піших утікачів. Вони просять одне авто по одному забрати їх, але з усіх приходить лише безжалісне:

– Кайн пляц!

– Вір зінд дойче фрауен! Ми німецькі жінки! – чути з боку ґрупки, що просить шофера якогось навантаженого по береги добром авта. В ґрупі видно в темряві дитячі візочки. Від кабіни шофера чути лише:

– Кайн пляц!

– Бачите? Чуєте? – питає Василь. – Але не бійтесь! І без них дамо собі раду. Автом, чи пішки.

– Чи ти є останній? – питає з глумом ґрупа якихсь фронтовиків, що розмостились на плятформі вантажника, якогось товстуна в жовтій партійній уніформі, що підбігає за їх автом. – Віст ду дер лецте манн?

Вибухає регіт, а потім, у формі пояснення:

– Той ваш Губернатор Франк, казав же, що боронитиме Кракав „біс цум, лецтен ман", аж до останнього... Може, ти є той останній?

Але „остання людина" не дає себе збити з пантелику. З наплечника витягає пляшку і простягає в бік вояків. За хвилину він вже вкупі з ними під цельтовою плахтою. Ґрупка жінок зі візочками лишається далі на шляху.

– Такий світ! – конклюдуе філософічне Базиль. – Без горілки кроку не зробиш.

З вулиць доходять час до часу поодинокі постріли. Щораз густіше б'є артилерія. Крок за кроком кольона посувається в бік мосту. Щохвилини пристає, а Василь щораз частіше нахиляється над показником пального. Міра бачить його обличчя, освітлене блиском маленької лямпи від арматурної дошки, і вона бачить, що обличчя щораз більше поважніє. Василь щораз клене крізь зуби.

Нарешті вони минають міст і крок за кроком всовуються в шосе, що його з обох боків обійняла ніч. По відкритому полі проїздять боками якісь повні вояків сани, якісь кіннотчики, манджають піхотинці. Вони на відкритому полі. Вітер свище й гуде. Від міста з'являються раз-у-раз блиски випалів і вибухів.

– Уї-уї-уї-уї – виє раптом десь над головами валки, і поза закрутом чути раптом страшний рев вибухів і зойки. Влучило в кольону.

– Катюші, холера! – стишено каже Василь. – Катюші, як під Бродами...

З-заду підбігають якісь тіні і протискаються між збитими до купи автами й возами.

– Поспішайте, панове, поспішайте! – Беайлюнг, майне геррн. Дер Іван комт!

– Не маю бензини – стримано, немов до себе, каже Василь, але Міра чує відчай в його голосі.

– Ну, хіба даєм драла на піхоту... – Він відкриває двері. Із змішаного гамору, що надходить із заповненого шосе, чути раптом зовсім виразно:

– А най то нагла кров заляє! Та як я тут ся перепхаю, га?

Василь вискакує з воза.

– Я зараз, прошу пані! Це якийсь свій – може, має бензину. Чекайте хвилинку!

Василь пориває емпі, що лежить між ними на сидінні, і обігає авто з позаду. Нараз він іще раз вертається і стукає в шибку. Міра відкриває вікно.

– Дайте руку, пані! – швидко говорить Баліцький. – Тут, на, маєте! Якби щось – кропте!

Василь зникає знову в пітьмі між натовпом машин, що знов стали. Міра дивиться на руку, на якій важніє чорна, велика пістоля „нуль ахт". „Якби щось – кропте", так сказав цей Базиль... В кого? В себе?

Мотор рівномірно грає на вільному бігові, арматурна дошка світиться, з шосе чути вигуки й верески. Знов прогнало над головою жахливе „уї-уї-уї-уї!", знов десь вибухи чергової експльозії. Вгору летить зелена ракета і освітлює на хвилину безкрає поле, що серединою його проходить шосе з застряглою валкою. Щораз якісь обличчя заглядають, проходячи повз авто – щось там регочуть. Боже, хай він вже вертається, той Василь! Вже знов рухає кольона – зараз скинуть авто в рів, і кінець! Де ж він, той Василь?

– Зачекай! Варте маль! Ще не сидить тобі на карці! – чути раптом лайку кількох голосів, з-поміж яких вибивається голос Василя. – Видиш, що бензину до баку наливаю? Поспішаєш нах гаймат?

Василь сидить вже коло Міри і натискає ґаз.

– Їдем, пані! Їдем, Дуськова! Хлопці дали повний бак! Свої хлопаки, українці! О, вже їдем! До відзєня, Кракуф! Позаду ще б'ють гармати, чути постріли, і спалахують луни – але вже їдем, вже їдем! Вирвались... Міра спирає втомлену голову на опертя сидіння і засипляє.

* * *

Коли вона будиться, вони стоять перед якоюсь стацією. Скільки я спала? Годину? день?

– Цілий день, пані, цілий день! – відповідає на німий запит Василь. – Ми в Одерберґу, чи там Боґуміні. Я вже тут, в цих сторонах, був колись, як ходив робити з поляками німецьку коляборацію. Ми Заользе брали, а німці взяли Одерберґ. Скорше прийшли... Ну, але досить. Давайте тут кошик, і гуляєм. Зараз має прийти потяг на Відень.

На пероні жах. Ватаги втікачів збились аж під самі рейки, стоять у кількох рядах з клунками, з дітьми, вздовж цілої площадки. Це ж гірше, ніж у Кракові... – думає Міра. Де ж я тут дістанусь?

Коли вкочується, важко сапаючи, потяг, з повибиваними шибами, це є сиґналом для юрби до атаки на ваґони. Все кидається, заладовує східці, кидається до вікон. Останній потяг – завтра тут вже буде Іван!

– Нема мови, пане Василю! – з розпачем звертається Міра. – Де ж я тут дістанусь? І не забудьте, що я...

– Я всьо знаю! – кидає Василь, і тягне Міру за руку, двигаючи другою її кошик. Він пристає перед ваґоном, що до нього товпляться цілі ватаги вояків. На ваґоні напис: „Вермахт-Абтайль" – але ваґон закритий щільно, в нерозбитих іще вікнах темно, і знати, що ні шпилька не припхається туди. Василь стає поза товпою в світлі стаційної, ще не розбитої лямпи. З-за пазухи плаща витягає пляшку. Скло виблискує під лямпою, коли Василь потрясає пляшкою в бік вікна, що навпроти лямпи. Вікно відкривається, і весь натовп кидається в його бік. Але щасливі пасажири, яких, як видно, набито, як оселедців, цілий ваґон, кивають в бік Василя:

– Камерад, камерад!...

Швидко всаджує Василь Мірі пляшку в руку і пропихає її крізь натовп. Кілька вдарів на обидва боки, один сильний рух дужих його рамен, і Міра зникає вкупі з пляшкою за вікном, а вслід за нею впихає Василь і кіш через вікно, що закривається вже знов, не зважаючи на вереск і крик під ваґоном. Крізь темні шиби бачить він іще за шибою, в натовпі ваґону, збіліле лице Міри і руку, яка намагається, мабуть, помахати, чи – перехрестити? Потяг починає попихкувати і викочується з стації в темряві ночі. Мигають ваґони за ваґонами, набирають швидкости, мигають побиті шиби, і нарешті – остання червона ліхтарня. Василь дивиться в світлі ліхтарні на свої порозбивані шиколодки і поволі витягає цигарку.

– Заробив єсь того папіроса, Базильку! – видмухує він разом із першим димом через ніс. – Ніхто не скаже, же ти не єст колеґа!

Василь обертається і хитливим кроком виходить на площу перед стацією, де стоїть його „Мерцедес".

– То називається: Бефель авсґефюрт! – каже ще сам до себе Василь, коли він вже запалює мотор і авто рушить з місця.

Розділ 7. Фельдпост 15.000.

Цілий день падає змішаний із снігом дощ, цілий день намокає важка зимова куртка, цілий день п'ють воду з калюж на шляху важкі, повстяні чоботи. Дощ переміняється часами на справжній сніг, завіє морозний подих вітру, і тоді намокла поверхня одягу миттю покривається тонкою верствою склива. Шлях загачений мокрим, важким снігом, в якому кола возів і гармат пробили собі вузькі рейки, а ноги сотень піхотинців витоптали стежечки слідів. Коли наступні вступають у сліди попередників, з-під снігу виступає брудна вода і бризкає на всі боки.

– Котрий це вже день? – думає хорунжий Денисюк. – Коли ж то ми вийшли з Жіліни? Жіліна, Братислава, Маляцке – прощай, гостинна й добродушна Словаччино... Колись будемо мати добрих сусідів. А тепер ми вже на австрійській землі. Перейдемо ще й її. Далекий шлях до Києва, – трохи іронізує в думці Роман – але треба його перейти!

Болотняний сніг міситься під ногами і вибризкує малими фонтанками. Хлюп, хлюп... На телеграфічних стовпах засіло гайвороння і кряче. Вітають нас на австрійській землі... Роман оглядається назад і бачить трійки за трійками, вози за возами, а там далі десь тягнуться гармати, якісь авта. За ним іде ціла сотня, його перша чота, і друга, що в ній чотовим є той гавптшарфюрер Маєр, що вже колись був у цій сотні, ще тоді, як тут чотовим був Рудич. Обидва були під Бродами, лише Анатоль не вернувся, а Маєр, його шпіс, одним із перших зник вже після першої сутички, як каже Бариляк.

– А Брінек? – пригадує Роман, – наш сотенний? Нема його з нами. І так щодня гонить десь фаетоном вперед і чекає на нас вже на кватирі. А сьогодні – то він вже зранку пропав. Але мені це на руку. Не личитиме йому відмовити мені... Дай Боже, щоб на вечір вернувся... Мушу його сьогодні попросити один день відпустки... Ми ж коло Відня, а я нарешті мушу знати, що діється з Мірою. Правда, Василь запхав її в потяг, і вона заїхала, писала ж до мене ще на Словаччину, але що вона там робить, як живе? Може, їй що поможу – мундур багато робить.

– Бариляк! – гукає Роман назад і чує, як чалапають по шляху приспішені кроки з першої трійки. За хвилину десятник вже коло нього і чекає на наказ, без зайвих зголошувань, спокійний, діловий, як завжди. Таки краще знає службу, ніж Василь – з признанням думає чотовий. – Хоч тамтой знову...

– Юра, слухайте. Бачите ці вежі? це наша сьогоднішня мета маршу. Візьміть Галльора і ще з двох розумніших хлопців, і скочте зробити кватири на нашу сотню. Може, буде яке авто на шляху, то вас підвезе. Я тим часом трохи сповільню. Ага, і пішліть там на кінець кольони до Маєра, що я вже вислав кватирмахерів. Все!

– Все! – повторює, ніби луна, Бариляк і відвертається.

– Ага, не все – пригадує чотовий. – Гей, Юра!

– Єст, пане поручнику – завертається ще раз підстаршина.

– І слухайте: хай Бог боронить, щоб кому в селі пропав хоч сірник. Уважайте на Галльора. Знаєте, що тепер стріляють хлопців за цапову душу. А ще до того, ми увійшли вже до Райху, отже... Хай кожний пильнує другого і себе. Це справа життя.

– Розумію, пане поручнику! – потверджує Бариляк і відходить.

Але Роман не заспокоюється. Коли за хвилину кватирунковий відділ зникає за горбом і, як Роман бачить, його вояки присідають на якусь порожню санітарку, що, розбризкуючи на всі боки воду з калюж, котиться в бік гострих веж містечка – він кличе ще Баліцького.

– Десятник Баліцький! – і знов чути вже трохи втомлене, але все таки дуже роблено-службове:

– Так є, пане поручнику!

– Слухайте, Базиль! – починає Денисюк, коли Баліцький іде вже поряд з ним. – Зараз будемо мати наш перший нічліг в Австрії чи, як то тепер називається, в Райху. Дотепер ви завжди добре тримали свій рій, а в Бариляка також нічого не трапилось. Але уважайте, пам'ятаєте, як ви мені розповідали про цю справу з коровами під Бродами?

– Зіхер, що пам'ятаю, пане поручнику. Ми не дали худоби брати... – починає Базилько, але хорунжий перебиває:

– Отже бачите. Тоді німці „організували", бо мали папір на це, знаєте? То називається леґалізована експропріяція.

– Як, пане поручнику? – робить невиразну міну Баліцький. – Ликалізована екс...

– То не важне, Василю! – всміхається старшина. – Справа ось у чому: той поліцай, Фрайтаґ, дав право командирам полків робити наглі суди і видавати присуди смерти. За пару яблук ідуть хлопці до Бозі. Ясно – тут нема вже ніяких „аґнєшок", і хто не хоче кулі, хай тримає руки в кишенях. Очевидно, в своїх власних. Кумаєте, Базиль?

– Кумаю, пане поручнику. Я завжди кумаю, як хто до мене по-львівськи балакає.

– Ну, то все. Зробимо на хвилину перекур, а ви скажіть хлопакам. Я ще з ними потім матиму балак.

Коли валка вже стоїть, зійшовши на правий бік шляху, і з голів знімається шоломи, щоб зачерпнути декілька димів цигарки, вояки збиваються в ґрупи. Від однієї до другої ґрупи переходить Баліцький, і щораз чути його слова:

– Хочете до Бозі? Руки в кишенях!... Ясно?

– Думаю, що то кращий спосіб! – видмухує й собі димок хорунжий. – Це називається: психологічна інфільтрація. Василь має в них авторитет, а крім цього, він „свій". Але треба буде ще й мені сказати офіційно, щоб потім не чеплялись німці, як щось таки трапиться.

Денисюк підносить руку вгору, вожаті сідають на вози, коні починають знов тьопати, десь спереду пройшла вже артилерія, трійка за трійкою стає в ряд, бряжчать шоломи, хрястять карабіни – кольона рухається.

– Трохи ноги болять - пригадує чотовий. – Цілий день тьопати... Але це таки краще, ніж їхати там спереду на коні, як Маєр, чи ганяти десь бозна де, як Брінек. Я йду з ними, вони підуть зі мною, мої „кльопчіс", як кажуть німці. А з ними – чи підуть?... А крім цього, то несогірший тренінґ: може, і я колись перейду від коротких бігів на довгі дистанції? Тренінґу маю вже досить, хоча б і до маратонського бігу...

Кольона вступає у вузькі вулички містечка. Муровані будинки, гострий шпіц костельної вежі. І „бекантмахунґи", „бекантмахунґи" і „бекантмахунґи" – на кожній стіні. Плякати: „Ворог підслухує!" – „Кола мусять крутитись для перемоги!" – „Зіґ! Зіґ! Зіґ'" – на кожному кроці: „перемога". Лише не на фронтах – думає не без злоби Денисюк. Зараз десь з'явиться Маєр, ми ж вже на місці, і питатиме за кватирою. Роман бачить, як у сутінках вечора увихається ще Бариляк із Галльором, і крейдою значить на хатах, стодолах і стайнях знаки для роїв і чот.

– Готово, бефель авсґефюрт! – голосять вони обидва, коли остання риска крейди значить якісь ворота і показує, що їх робота закінчена.

– Ви спите в заїзді „Цум шверен Райтер", внизу – унтерштурмфюрер, в одній кімнаті з цуґфюрером Маєром – повідомляє ще Галльор. – Там вже нагорі розмістився гавптштурмфюрер і просить вас до себе. Негайно – службовим тоном голосить шлоьнзак, а потім конфіденційно, нахиляючись до Романа, додає:

– Єст в добрим гуможе. Випіл, і господині – файна кобіта...

Сотенний, мабуть, дійсно в доброму настрої, і коли перемерзлий Роман, застукавши, чекає на дозвіл увійти, він спершу чує якісь шепоти, далі – швидкі кроки, потім у темінь коридору випурхує якась жіноча постать (Ах, ферцаєн зі!) і швидко збігає по сходах. Щойно опісля чути:

– Райн! – і Роман, вдаривши в закаблуки, входить. Сотенний стоїть при вікні і, побачивши Романа, робить прихильне обличчя:

– Ах, дас зінд зі, Денізіук. Як там, все в порядку?

Роман звітує. Все в порядку. Як же ж не має бути в порядку, коли він цілий день від світанку мерз, мокнув, прів і хлюпотів по снігу з „кльопчіс"? Все в порядку, сотенний.

– А де ж Маєр? Він не хоче мені здати звіту? – морщиться Брінек.

– Він напевно прийде зараз, пане сотнику! – впевняє Денисюк. – Він певно ще з людьми – каже Роман, хоч знає, що це не правда. Маєр навіть не подивиться в той бік, де люди.

– В мене є прохання, гавптштурмфюрер – випрямляється Роман. – Прошу дозволу його вам подати.

– Приватне? – цікавиться Брінек і підходить до молодого велета.

– Приватне – потверджує Роман і бачить, що справа не піде, мабуть, погано.

– О, то ви маєте теж приватне життя, майн лібер? – дивується німець. – А я думав, що ви живете лише службою. Ну, слухаю, побачимо, вас канн ман махен...

Коли Роман виходить у морозну темінь вечора, в нагрудній кишені шелестить складений учетверо маршбефель на два дні до Відня, а під пахвою він тримає чималий пакунок. „Завезете мені цей пекхен до моєї кузинки, добре, Денізіук? Вона живе в першому бецірку, недалеко від Шведенбрюке. Візміть собі мотоцикль від шірмайстра, я щось і так не здужаю і мусітиму доганяти сотню щойно вечором кіньми – протягається Брінек. – Передайте чоту тому, ну, Баріляк, хай йому помагає Галльор, ну і все! Аллес канн ман махен, майн лібер, все дається зробити. Треба лише хотіти!

– Зараз їду – думає Роман. – Піду ще подивлюся, як розміщені хлопці, пішлю вістуна за мотоциклом, хай набере бензини, і зараз їду. Це ж лише кількадесят кільометрів, і сьогодні зможу заїхати до Рудавських, чи до Володьки, завтра розпитаю за Мірою, піду під церкву – це ж неділя, побачу знайомих, з'їм обід у правдивому ресторані, подивлюсь на Шенбрун, Парлямент, Бурґ – може театр грає – піду на виставу... А може, будуть якісь змагання? Десь там у тросі на возі мій порядний уніформ, чоботи, шапка, все впхаю до причепки, і завтра виступлю, як дійсний офіцер. Не знати лише, чи я не набрався вже де вошей по дорозі – журиться Роман – то був би скандал, якби людям воші привіз...

В кімнаті школи, де розміщена Романова чота, настелено вже соломи, зброя поставлена під стінами, вікна заслонені, світиться світло. Хто доїдає ще з їдунки густу горохівку з салом („спомин Словаччини", як називають її хлопці), хто сушить при печі онучі, хто приглядається уважно всім швам і закуминам білля.

– Є партизани! – без здивування стверджує якийсь молодий штурман. – А ну, далі, до зброї!

Його зброя доволі скомплікована. Це товста свічка з насадженим дротяним держалом, на якому прикріплено бляшане денце з пасти до черевиків. Свічка горить, кидані на розігріту сковороду бляхи комахи лускають з голосним тріскотом, рубець за рубцем сорочки зазнає безжалісного обшуку. Ніхто не переймається ловами. Під стіною знов інша ґрупа розглядає здобуту ще на Словаччині російську автоматичну пістолю, хтось крає ще білий словацький хліб, хтось підсунув шкільну лаву під саму жарівку і, підклавши на коліна дощинку від їди, пише листа.

Поява чотового підриває всіх, але лише на хвилину: Баліцький, що, знявши чоботи, парадує в товстих папучах, скрикує: Ахтунґ! – але на рух рукою хорунжого все вертається до своїх зайнять.

Цілопалені жертви ловів далі скварчать на сковороді, за пістолю йдуть торги, щасливий власник залишків білого хліба запихається далі, ложка вишкрябує з жалісним скреготом останки „спомину Словаччини", на листку паперу ставляться кривульки: „Перші слова мого листу – Слава Ісусу Христу. Дорога Сестро! Найперше питаюся за твоє здоровє і поводзенє...."

– Василю і Юра! – прикликує до себе ройових Денисюк. – Я зараз їду до Відня. За два дні вертаюсь. Пішліть зараз вістуна по мої речі до возів. Бариляк мене заступає, Галльор буде перекладачем. Василю, ти дивись по цілій сотні – не лише в нашій чоті, щоб шафа грала! Ясно?

Обидва ройові кивають головами: ясно.

– Я вас зловлю – витягає мапу чотовий – ось тут, в цьому пункті. Я повинен бути там перед вечором, або й ще раніше, післязавтра. Очевидно, якщо мене не пальне якась бомба у Відні...

– Нас бомби не берутси, ми фронтові – стверджує поважно Бариляк, а Баліцький додає:

– То вже був би фест штемп, пане поручнику, щоби вояка кропнула бомба на урльопі! На дворі заторкотів мотор.

– На все добре, хлопці! – стає на порозі хорунжий. – Добраніч!

Відповідає вже небагато голосів. Під стінами лежать покотом на соломі напівроздягнені вояцькі постаті, з відкритих у сні ротів тягне немилосердий храп, від онуч і мокрих, поставлених при вогні печі черевиків заносить потом і юхтом.

Сопух перемоклих, висихаючих людських тіл наповняє кімнату.

– Добраніч, пане поручнику, – каже той, що пише лист, заклеюючи конверт. Він мачає хемічний олівець в устах і на конверті незугарними буквами пише: Юстіне Феданюк, Герман Ґерінґ Верке, Ватенштедт юбер Бравншвайґ. Ага, і мій нумер – пригадує він, пишучи, і на другому боці кладе свої кривульки: Ґренадір С. Феданюк. фельдпостнуммер 15.000.

Відразу потім гасне світло в кімнаті, і лише хропіння, а часом – кинене крізь сон якесь жіноче ім'я – ворушить сон утомлених днем людей.

Розділ 8. Як закує зозуля.

– Ясно, що я тебе заведу до Міри – каже висока, поставна чорнявка. – Я не знаю точно числа, але знаю на пам'ять її кам'яницю. Вони там живуть у дві, з цією її товаришкою з Студії. Вона теж приїхала з Кракова. Потім можемо всі піти до церкви, чи радше під церкву – бо й так усі в церкві не містяться, а площа це пункт збірний всіх наших. Ну, кінчи вже свою туалету.

Коли Роман виходить з лазнички заміненої на склад усіх потрібних і непотрібних речей, зачіплюючи головою за шнури, на яких сушиться білля в коридорі – ціла родинна громадка його знайомих, що засіла до снідання в темній кімнатці від подвір'я, аж скрикує.

– Ну, що то значить пан офіцер! – милується з Денисюка пані Рудавська, старша жінка з слідами колишньої краси на обиччі. – Хлопець як шустка! А вчора, як прийшов вечором, виглядав, як обідранець, в цій ватянці і повстянках. Висхло то вже все, Любка?

– Та де там висхло, він набрав хіба в це все всю воду з Словаччини! – моргає в бік Романа молодша дочка родини.

– Так і мій небіжчик виглядав, як служив в 77. реґіменті за Франц-Йосифа – мелянхолійно пригадує ще пані Рудавська. – Тільки чоботів не носили...

Швидко поїдають шматки чорного приділового хліба і попивають чорну намістку кави.

– Сьогодні кожний дістає по дві ложки цукру. Роман привіз словацький цукор. Також маєте право смарувати хліб маслом з Романового дарунку. А на обід будуть вареники. Із шкварками, – маємо сьогодні солонину! – заявляє тріюмфально господиня. – Тут, Ромку, бідося....

Роман надягає плащ, припасовує пістолю і пробує округлий кашкет із чорним околишем перед малим дзеркальцем у коридорі.

– Зараз буду готова! – гукає з лазнички, що править і за ґардеробу, Оксана. – Ще лише надягну твої добрі словацькі панчохи.

Вони сходять на майже порожні, в цю недільну ранкову пору, вулиці Відня. Вона, власне, гарна дівчина – думає Роман, кидаючи оком на дбайливо вдягнену в чорний плащик і капелюшок з вуалькою Оксану, сідаючи на мотор і вигідно вмістивши в причепці панну Рудавську.

– Міри вже нема в хаті. Пішла до церкви – повідомляє господиня, фрав Еґґінґер, коли Роман дзвонить до старомодних різьблених дверей на вузьких сходах. – Пішла разом з панною Мілею, але прошу, зайдіть, бітте шен! – увічливо просить господиня. – Може, що переказати?

В маленькій кімнатці два вузькі ліжка по обох боках вікна, на столику Богданова знимка, якісь валізки, якісь куферки, коробки, слоїчки. Купка харчових карток і дзбанятко молока.

– Вона отримує молоко, як майбутня мати, верденде муттер – поважно інформує фрав Еґґінґер. Вона з цікавістю і дещо хапливо дивиться на товсту коробку, перев'язану шнурком, яку Роман залишає на столі. – Фюр фрав Ґаран – каже старшина, але й так знає, що Міра певно не одне віддасть із привезеного ним оцій ніби добродушній фрав Еґґінґер. Так важко дістати кімнату в збомбленому Відні, в якому, до того, повно втікачів.

– Авф відерзеен, герр гавптман, авф відерзеен! – прощає на порозі господиня. – Коммен зі ґлюкліх гайм!

– Залишимо мотор у вас, це не далеко, а потім поїдемо хіба до церкви трамваєм? – запитує Роман. – Не будемо ж робити мотоциклом паради перед церквою, що, Оксана?

На вулицях вже дещо більше людей, трамваї дзвонять.

– Все поспішає, шоб полагодити справи перед полуднем, ще заки буде налет – мелянхолійно інформує Оксана. – І ми мусимо поспішати.

– Це ж щойно дев'ята година – дивиться на ручний годинник Роман. – А коли у вас починається сполох?

– Звичайно кукає вже коло 11-ої. Може, сьогодні, при неділі, дадуть спокій – відповідає дівчина, коли вони, вже залишивши мотоцикль під хатою в заглибленні вулиці, чекають на трамвай.

– Ах, Романе, то таке все важке. Щодня до бункра, щодня сполох, щодня бомби, пожари. І ще авслендерам...

– Часом мені здається, що нам краще, воякам у полі – потверджує виразно Роман, помагаючи Оксані всісти до трамваю. Дівчина вдячно поглядає на нього.

– Дякую, Романе. Ти ніколи не робив героя. Ні там на площі, на змаганнях у Львові, ні тепер.

Під церквою, на малій площі, стиснутій між кам'яницями, натовп. Хутра, капелюхи, хустки, баранкові кожухи, шапки, уніформи. Поліційні, вермахтівські, дивізійні. Але Романова майже двометрова постать у старшинській шапці звертає таки увагу з-поміж усіх. Щораз чути привітання, щораз хтось потискає руку колишнього чемпіона.

– До чорта – нахиляється Денисюк до Оксани – я і не знав, що тут іще стільки цивілів. Що вони всі тут роблять?

– Гандлюють. Продають мило і купують нитки, перепродають цигарки і брилянти, перець і морфіну, білий хліб і харчові картки. Ось, дивись...

До них якраз підходить якийсь молодий панок у чорному плащі, з товстим золотим перснем на руці.

– Сервус, Ока! Що маєш? чим торгуєш сьогодні? Маєте папіроси? – нахабно звертається молодець до Романа, якби знав його щонайменше від років.

– Нам дають три штуки денно. На жаль, з цього не зможу вам відступити – заявляє зачеплений таким тоном, що уперснений молодець негайно пропадає в натовпі. За ним летить Романове:

– Якби я тебе мав у чоті, я б тобі дав цигарки!

– То один із тих, що кажуть: „Нема фраєрів!". До УПА не пішли, бо то їх „політичнo не влаштовує", до Дивізії не хочуть, бо це „аґентура" – пояснює Оксана.

По церковних сходах сходить поволі якась пані в широкому сірому плащі, їй помагає зійти друга жіноча постать. Сходи стрімкі, ховзькі.

– Бувай, Ока, прийду на вечерю. Скажи мамі, хай прижарить вареників. І постеліть мені знову на долівці. Вибач! – прощається Роман, і його висока постать пробивається крізь натовп вбік двох жіночих постатей.

– Роман! – аж хапається рукою за груди сіра пані в широкому плащі, а її великі, сині очі радісно дивляться на Денисюка. – Ромку, я не знаю, як тобі дякувати...

– Лиши, Міра. Ми надто старі приятелі. Зрештою, запросиш на хрестини. Це певно пані Міля? – вітається Денисюк. Вони йдуть вулицею віденьського середмістя. Щоразу рівний ряд кам'яниць перериває порожнеча, діра від даху до пивниць. З мурів звисають якісь фраґменти бляхи, поламані й повигинані водотягові рури, цегла й румовище засипують хідники і їздні.

– Здорово вас тут частують! – силкуючись на добрий настрій, зауважує Роман, коли вони примушені щоразу переступати завалені румовища вулиці. Що ж сказати, як потішити, як додати духу?

Жінки навіть не пробують усміхнутись. Шкода слів, або навіть вже й нема слів? Міра лише зауважує ділово, але в її голові чути приховану нервозність:

– Щоденно починається від 11-ої. Може, в неділю дадуть спокій. Тоді б ми змогли зайти до Парк-Готелю дістати обід. Інакше...

Люди, здається, не вірять у можливість спокійного обіду. Кроки пішоходів швидкі й нервозні, трамваї женуть – кожний хотів би бути вже якнайдальше від середмістя.

– В інших бецірках таке саме... – починає пояснювати товаришка Міри, але вже не докінчує. В тій самій хвилині голосники розставлені на вулицях починають скандувати: „ку-ку! ку-ку!", а ціла вулиця в хвилині міняється, немов за діткненням магічної палички. Тряскають брами кам'яниць, з переразливим шарудінням спускаються жалюзі деяких, відкритих попри неділю, крамниць, і в кількох секундах вулиця, що кипіла життям – порожня, немов виметена залізною мітлою магічного: „ку-ку! ку-ку!"...

Одягнений в шолом і якусь сіроблакитну уніформу дверник на вході до сховища протестує, коли чує задихані чужинецькі слова, якими перекидаються дві жінки. Це як авслендери, а тут місце лише для мешканців цієї вулиці. Але коли і Роман, що надходить поза ними, без слова відсуває його на бік, віденець, що втратив тепер вже свою „ґемютліхкайт", не сміє протестувати.

На лавах, притисненні до стін, в проходах, за залізними дверцятками камер глибоких пивниць, притаїлось кілька сотень людських істот. Зелені обличчя, нервові рухи, намаганий спокій. Чути, як передають від малої камери, де приміщено радіоприймач:

– „Ворожі з'єднання в налеті на дільницю.... Дії бомбовозів в районі... Ахтунґ, ахтунґ..."

– Щораз ближче... – немов шепче, немов зідхае Міра. – Боже, як я боюсь... І щодня те саме...

Лямпа на суфіті починає дрижати. Щораз виразніше чути глухі вибухи. Ближче, ближче... Суфіт колишеться зовсім виразно. Згинути тут у цій дірі бездільно? – думає Роман, і чує, як йому бракує віддиху.

– „Ахтунґ, ахтунґ!" – скандує заповідач у смертельній тиші: „Нові з'єднання надлітають із південного сходу. Ворожі дії в бецірку..."

Коли за декілька чвертьгодин чути з голосника характеристичний згук сирени, всі є викінчені.

– Ентварнунґ! – з пільгою шепотить стара бабуся, що ані на хвилину не переставала робити светер. – Слава Богу! Ми вижили ще раз!

– Ми вижили ще раз! – повторяє слова бабусі Роман, коли вони видістаються з Мірою і її товаришкою вгору. – Не вважайте мене боягузом, але я таки волію дії в полі.

– Ідем іще до Парк-Готелю? – питає Міра. – Тепер друга година, обід, може, дістанемо коло 4-ої. Але, як хочеш, може, підеш до мене, і я щось зроблю в хаті.

Роман з радістю погоджується. Він має вже досить тих, що їх він бачив під церквою, і зовсім немає охоти влазити ще раз поміж паскарську зграю. Товаришка Міри прощається. (Пан поручник тебе відведе; а я там маю ще дещо...) і відходить. На вулицях з'являються знов люди, в повітрі чути запах спаленизни. Десь збився в зимове небо стовп диму, понад мури кам'яниць, вулиці засипані розбитим від експльозій склом. Підходять повз парлямент, на чий чудовий мармуровий порталь рука нового пана наклала бляшаний шильд якоїсь клітини НСДАП, і Роман затримується:

– Тут наші діди, радикальні посли, в цій фонтані під під'їздом прали свої онучі...

Навпроти величної будівлі з білого мармуру – дерев'яна пака на сміття. На ній хтось на швидку руч написав крейдою: „Гітлер массенмердер!"

– Доки будуть тільки крейдою писати – багато не зроблять! Але як німці програють, то всі говоритимуть, що вони були проти.

В малій кімнатці вже сутеніє. Шипить якась сковорідка на залізній пічці, щось там пихкає в якійсь риночці, синьоока господиня, що трохи женується своєї фіґури, хоче вгостити давнього приятеля.

– Ах, лиши це, Міра! – просить Денисюк, що присів на малому ліжку під вікном. Ліжко вгинається під його кремезною постаттю, і він поправляється, щоб, борони Боже, не поламати чого в цій кімнаті. Міра щось наливає з якихсь слоїчків і баночок, щось порається. – Лиши це, сядь, поговори і розкажи...

– Ти радше розкажи, Роман. Ти ніколи нічого не говорив, а зрештою, коли я тебе востаннє бачила? Ще у Львові, в липні 43-го. Скажи, як там тобі в цій Дивізії? Я Богдана не питаюсь. Він такий нервовий, і я взагалі боюсь стрілити якусь дурницю. Чи справді це те, що ви думали? Саме біле і нічого чорного?

– Як тобі скзати? – встає і дивиться хвилину у вікно Денисюк. – Як для кого. Я, ти знаєш, реаліст. Я знаю, що у війську не самі лише герої і шляхетні вчинки. Я знав це й тоді, коли я йшов, і тому для мене нема розчарування. Там повно всякого: люди, що пішли для кар'єри, люди, що не мали іншого виходу, люди, що їх просто тягнула романтика. Не всі з них іще є. Одні не змогли дати раду вимогам, інші самі так довго копирсались, аж їх звільнили, ще інші проклинають ще й сьогодні день і ніч. Є там усе: і геройство, і і боягузтво, і шляхетність, і хамство. Є прусацька брутальність німців, є і їх закиди проти нас... не раз оправдані.

– Значить – ілюзії зникають, Романе, значить, ти думаєш, що Богдан міг розчаруватись? – тихо запитує Міра, що сидить побіч товариша, підперши бороду руками.

– Не думаю. Він надто інтеліґентний. Він, може, лише змінився. А крім цього, він їх любить. Любить більш, ніж я.

– Кого любить, Ромку? – прилітає запит з-поміж, заплетених пальців, в які сховала обличчя Міра.

– Їх, своїх товаришів, своїх підчинених – вояків, тих, що ми їх просто називаємо „селепами". Тих простих людей, що говорять невибагливою мовою, що в них матюк є на кожному слові, тих із полонин і долів. Вони не всі і не завжди є героями, так само, як і ми, старшини, хоч героїв між тими хлопцями не бракує. Вони лише дуже рідко про це знають, що вони зробили щось геройське. Вони, ці наші „кльопчіс"...

– Дивне. Богдан завжди перебував у місті, села майже не знає. Так розповідав мені – дивується Міра. – І звідки це в нього?

– Справа не в сільському елементі, хоч він без сумніву переважаючий у нас. Ми ж усе ще селянська нація – бере свій плащ Денисюк. – Справа в тому, що Богдан починає ставати реалістом і дивиться на справи так, як вони є. Ну, і мав добрих учителів...

– Ти думаєш?... – встає й собі Міра.

– Я думаю – Баліцького і Бариляка. Низи міста і верхи села. Так що за Данка не бійся. Він вернеться психічно скріплений, не розчарований. Хоч, повторяю: там у нас не все біле. Не одне є чорне.

Роман затримується впівруху, надягаючи плащ, і звертається до жінки:

– Ну, все це добре, але скажи мені, як ти собі уявляєш, що ти далі робитимеш? Сьогодні ти тут безпечна і якось переживеш, а що завтра? Ти була у Військовій Управі?

Міра блідо всміхається:

– Тут, Романе, вже таки більше чорного, ніж білого. Вони не були, здається, підготовані на ці завдання, яким їм прийшлось ставити чоло. Такі, як я, дадуть собі раду, мають приятелів, знайомих, але... Знаєш, як бачу ці босі сільські жінки, що за своїми прийшли сюди, десь з-під Тернополя, аж на Гіцінґ, і як бачу, що їм не дається ніякої поради, то не раз думаю: пощо було починати? Дадуть папірок, що твій син чи батько є приналежний до німецьких збройних сил, і що ти маєш бути трактована відповідно, і бувай здорова. Часом ще дістанеш банку спорошкованого молока... Хоч, по правді, я виділа тих фунтів більше в тих, що нікого в Дивізії не мають...

– Так, завеликий тягар взяли на себе. Ще найкраще тим, що пішли з Військової Управи до Дивізії, так, як Ромалюк. Ці мають спокій. Але це все не наша справа – не справа вояків. Рахунок предкладе нарід. І за „концерти побажань", і за решту... – спирається руками на стіл вже одягнений Роман. – А щодо виїзду...

– Щодо виїзду – підносить руку і кладе товаришеві на рам'я Міра – не журися. Ти будеш тепер далеко, Богдан іще дальше, але я тут вже дам собі раду. Маю вже досвід. Коби лише мене не застало що поганого в критичному моменті. А якщо виїду, то й так не через Військову Управу... напевно. Знаєш, що сказав мені один із тих панків, я вже не пам'ятаю, як він називається, ну, той, що всіх кликав іти...

– Бігме не знаю – махає рукою Роман. – Я ніколи ними не цікавився. Бог з ним. Ну, що він сказав?

– Я просила його допомогти мені кудись виїхати звідціля, з огляду на мій стан. Відповідь була: „Моя дружина залишається, можете й ви лишитись". Побачимо, чи вони дійсно залишаться.

– Так, ви не маєте тут легкого життя. Я не раз думав, що нам, еґоїстам, там легше, в полі. Але не наша сила змінити це. Ну що ж, прощай, Міра. На хрестини в кожному разі приїду!

На порозі він іще раз обертається і обкидає довгим поглядом малу кімнатку – вузькі ліжка, шафу, столик, залізну пічку з бляшаною рурою, якісь слоїчки, якісь баночки, знимку Богдана в шоломі, жмут харчових карток на столикуу і скарб – скляночку молока. Міра стоїть при столі, спершись на нього рукою.

– Подивись добре, Ромку. Скажеш потім йому...

– Скажу йому, що він має добру жінку – кінчає серйозно Денисюк. – Бувай, Міра!

Він виходить у темну, не освітлену вулицю і потягає носом запах спаленизни. Десь з-поза Стефансдому підноситься в небо стовп полум'я і сіріє дим. Роман переходить мостом перекинутим над каналом Дунаю. Через вибиту бомбою діру в брукові видно блиск хвиль і чути плюскіт води.

– Ді шене бляуе Донав! – бурмоче собі в ніс хорунжий Денисюк і прямує в бік, звідки вітер несе від Стефансдому іскри і запах диму.

Розділ 9. Ще один кордон.

Юра Бариляк простягається як довгий. Плечі трохи болять, і нога зовсім стерпла. – І той, що спить тут зараз, мені коло голови, так хропе, зовсім як немащений віз. Але хропе!..

– Юра ще хвилину прислухується до звуків, що їх видає сплячий. В них чути і задихування, і крик, і якісь несподівані неартикульовані звуки, одне слово, вмерлого збудив би.

– Нема дива, що збудив і мене – думає Юра і дивиться на чорне коло годинника з світляними цифрами. Ото, за десять хвилин восьма година, за годину – відмарш, треба вставати і побудити хлопців, – зараз і так прийде стійковий та будитиме.

Юра ще раз простягається і витрушує солому з волосся. Як би тут дібратись до вимикача? Почерез ці ноги, тулуби й голови тих, що скублені сплять на підлозі? буде важко пробитись, щоб когось не стоптати. Він якраз підноситься навколішки, коли по кам'яних плитах шкільного коридору чути вже важкі кроки стійкового. Відкритими дверми вливається струм світла, а потім вартовий намацує в темноті електричний вимикач і з видимою насолодою гукає:

– Всі вставати! Аллес авфштеен! Восьма година! Кімната чи, радше, мала заля, в яку вриваєтсья голос вартового і світло, що падає тепер із стелі, нагадує в цій хвилині клубовище хробаків. На настеленій соломі крутяться в останках сну постаті вояків, мружать очі перед сліпучим сяйвом однієї маленької лямпки, що звисає на дроті з-під стелі. Все чухається, позіхає, потягається і... клене. Клене все: свою гірку долю, що загнала їх до цього війська, того паршивця-стійкового, що засвітив світло, рідну маму, що видала на цей поганий світ, і чи він вже знає що?

– Ах... матери твої! – сиплеться немов рушничний вогонь з усіх кутів залі. Стійковий дивиться ще хвилину із вдоволеним усміхом на своє діло, а потім відходить, шляпаючи по кам'яному коридорі важкими повстяними чоботами та підкидаючи карабін на плечах. Він своє відбув і тепер присяде десь коло якогось вожатого на фірі і буде куняти, завинувшись у плащ, всю ніч, а вони, ті, що спали весь нинішній день, маршуватимуть за те аж до білого дня, а може, ще й довше. Тепер іще – швидко передати службу новому стійковому і духцем до польової кухні, ще заки селепня не повстає! Кухар дасть в одну мищину запашний, теплий ґуляш і кусень хліба, а в другу наллє до повна гарячої кави. Ще трохи кави до польової пляшки, і можна вже десь засісти на коридорі, на одній із винесених із заль лав, і повечеряти. Потім іще видаватимуть маршовий харч і цигарки, „фурір" кудись їздив і привіз – і, про мене, може починатись сьогоднішний нічний марш. Кажуть, що завтра ранком будемо вже в Юґославії...

Швидко переходить черга до польової кухні. Один помах великою варехою – ґуляш, другий помах із кітла з кавою – раз-раз! Кусень хліба, три цигарки, і махай, брате! Черга йде спішно, хорунжий, що стоїть вже вповні готовий до вимаршу, не мусить нікого понаглювати. Коли цей чортів син спить? – дивуються вояки. Десь від стаєнь чути різкий голос старшого десятника Баліцького:

– Ти мені не роби ласки! То всьо пишеться до медалі, знаєш? – а коли конюх щось бурмоче, протестуючи, падає авторитетно й остаточно:

– Не підскакуй! Скажеш своїй Марині на урльопі, добре?! Але Баліцький має все таки успіхи, бо вже внедовзі скриплять кола возів, і чути одне по одному: Гейта, вйо, сиві! Вйо, карі! – і фіра за фірою викочується на замерзлу на скливо, де-не-де лише снігом присипану дорогу. Буде тяжка ніч, – думає, обертаючись і прямуючи від спустілої вже кухні, чотовий. – Маємо поганий гірський відтинок. Щоб лише коні ніг не поломили!

В залі вже нема нікого. На подвір'ї вигукують десятники, роблячи збірку, хрястять карабіни, чути голоси відчислюючих в ряді вояків та стукіт черевиків по замерзлій землі. Денисюк підходить до вчительського стола і розкладає мапу. Жарівка, що її світло сліпило збуджених із сну вояків, світить марно й бліденько, так що ледве можна пізнати всі риски на мапі.

– Це містечко, що ми з нього зараз рушаємо, це Ґляйсдорф. Там праворуч – це Ґрац. Ми переходимо цією дорогою ліворуч від Ґрацу, переходимо через цей ланцюг горбів, і ранком ми повинні вже бути у Вільдоні, на словінській землі.

Хорунжий складає мапу і вкладає її в целюльоїдове покривало. Дивиться на ручний годинник і бачить, що вказівки показують за п'ять хвилин дев'яту. – Вже був би, власне кажучи, час, щоб Баліцький мені прийшов звітувати – думає Денисюк, у тій самій хвилині, коли в кам'яному коридорі звучать кроки підкутих черевиків. Двері відкриваються, а на порозі Баліцький, в повному маршовому виряді, в грубій комінярці, ватованій куртці і з машиновою пістолею на ірудях, виструнчується:

– Пане поручнику! Чота готова до відмаршу. Вози вже на шляху, хлопці на подвір'ї!

– Добре, Базилю! – сходить із підвищення Роман. – Всі мають торністри? Ніхто не запхав на віз? Знаєте, що тут я гранди не люблю. Я ходжу пішаком з ними, хай вони двигають, так, як каже наказ, всі свої манелі. Все в порядку?

– Певно, що так! Най я бим злапав селепа, що вкинув наплечника на віз! Але так добре нема. Вони знають, що то пишеться до медалі, а в мене медалі хто-будь не дістане! – моргає оком Василь.

– Добре! – йде поруч підстаршини Роман. – А що ви на це, Баліцький, що це вже останні ваші дні в нас?

Десятник затримується, аж скреготять цвяхи підошов по долівці.

– Що? ясний шляк! та де, пане поручнику? а куди ж мене пхають?

– Ви завжди були горді на своє панцер-єґерство – відповідає хорунжий. – Хтось нагадав собі в штабі полка про вас, і вже є письменний наказ: „Обершарфюрер Баліцкі зофорт нах дер анкунфт ін Марбурґ ін марш цу зецен!" – з усмішкою в голосі, але й з виразним невдоволенням, витягає чотовий з-за рукава папір. – Пам'ятаєте того мельдера, що приїхав ранком від Брінека?

– Аби ці нагла крев заляла! – зідхае по-польському Василь. – Вибачте, пане поручнику, але мене зробило. І які то там вже тепер панцер-єґери? Мають щось дві „сім кома п'ять" і чотири панцершреки на цілу Дивізію. А най то хороба возьме! Як вже хлоп собі вигріє тепле місце – махай далі... Хто має пеха? Базиль Баліцький! – клене десятник, ідучи за старшиною.

Місяць виходить хвилинами з-поза рваних вітром хмар.

Позаду скриплять вози, і в чистому, вечірньому, мерзлому , повітрі чути гукання вожатих. Крок відділу вдаряє в замерзілі вулиці Ґляйсдорфу. Ось вже маліють доми, з'являються хати, обведені плотами. Треба заспівати щось на початок, хай хлопці розрухаються – пригадує Денисюк і виходить на чоло відділу та, напіввідвертаючись, гукає з усієї сили, легенів:

– Чота! Пііс-ня!

Хвилину чути відхаркування та спльовування, але вже з перших рядів, там, де поруч трійок крокує Бариляк, вилітає під вечірнє небо:

– Три! Штири!

А відразу потім якийсь здертий тенорок починає:

– А в неділю вранці сонце ще не встало...

– Українське військо окопи копало! – гомоном котиться вже по першому рої.

– Раз! і два! – відповідає, немов громом, другий рій і починає з черги, за звичаєм чоти, другу строфу:

– Окопи, окопи! жаль вас покидати...

До плотів вибігають якісь темні постаті. Вони вилазять на ворота баворських загород, спираються на дрючки й дошки парканів. Коли вони вже певні, коли нема вже ніякого сумніву, від темних тіней, що зависли на плотах, летять у морозну ніч запити в бік відділу, що скандує свій марш залізом підкутих чобіт:

– А звідки Бог провадить, хлопці?

– З України! – відрубує в темряву Базиль Баліцький. – Зі Львова, із Жмеринки, з Рівного, з Ясіння... з України! Хто з нами, люди?

Може, завтра в сотні несподівано збільшиться чисельний стан. Може, звідкись з возів треба буде витягати якісь штани, блюзу, черевики. Може, котромусь баверові доведеться і завтра ранком бігти в Арбайтсамт і жалітись, що ферфлюхтер авслендер десь цієї ночі кинув вила на гній і втік... Може, хто зна?

– Треба сповільнити! – стверджує Денисюк, дивлячись, у світлі місяця, що знов вийшов з-за хмар, на годинник. – Вже дванадцята, і тут зараз пічнеться важкий підхід. Коби лише не треба було перепрягати запрягів і підтягати возів, – затримає марш. А ми маємо махнути до п'ятдесяти кільометрів.

Але вже з боку возів летять звуки ляскання батогами, прокльони і крики:

– Пане поручнику! пане поручнику!

Денисюк, не чекаючи, стримує кольону і підбігає а одним роєм на допомогу. За ним Баліцький підганяє вже другий рій. Юра лишається з кількома людьми спереду. Коні храпають, даремно б'ють копитами по ховзькій, стрімкій дорозі. Вдари батогів підривають їх до останнього зусилля, але даремно. Важко наладовані вози нестримно котяться назад, і вже один наїжджає просто на другий. Ще хвилина, і почнеться паніка – бачить Роман, і його гучний голос скрикує:

– Стій! підкласти дрючки під кола! всі до возів! Хребти людей напинаються, як тятиви луків, руки хапають за орчики, за драбини, за шприхи. Сентиметер за сентиметром перший віз починає підсуватись вгору. Ще трохи, ще трохи, знов підкласти дрючок, ще один разі! ну, гей-руууп! – і ми вже на вершку горба. Ось вже перший віз тарахкотись по рівнішій дорозі, за ним іще один, і ще один. Роман стирає піт із чола, і його грімкий голос кидає питання в бік вояків:

– Вже тепер знаєте, чому я забороняю пхати ваші дрантиві наплечники на вози?!

Години йдуть за годинами, один пагорб за другим виростає на шляху. Ще раз тягни руками вози, ще раз спрягай коні, ще раз напружуй хребет! Вже друга година – дивиться він знов на годинник і гукає серед скрипіння возів і відгомону кроків:

– Стііій!

Кольона не має вже парадного вигляду. Чоло її десь далеко спереду, вози посередині, позаду волочуться теж якісь постаті одинцем. Дало нам по крижах! – стирає знов піт із чола Роман. – Постій! – подає він десятникам. Але наказу не треба. Люди й так вже падають, де хто став, таки просто в сухий мерзлий сніг. Якісь тіні потягнулись у напрямі кількох самітних будинків, що стоять оподалік шляху. Роман вказує рукою Баліцькому, і за хвилину чути його гострий голос між стодолами чи стайнями фільварку:

– Хочеш, Грицю, кулю!? як я можу стояти на полі, то й тебе шляк не трафить, не бійся!

Юра Бариляк присідає під якимсь деревом у рові. Він дуже втомлений. В останній затримці з возами він побачив, що кола одного з них починають нестримно котитись униз; цілою силою своїх рук та дужих плечей сам-один підпирав він віз, доки хтось не зауважив його і не допомогли. В хребті щось тріщить, руки болять, і так дуже хочеться спати. Спати, заснути, прилягти до холодного снігу... А зрештою сніг не є холодний, він теплий, сніг, той сам, що вкриває Шпиці і полонину під Кострицею... Юра примикає очі і поволі зсувається в сніг. Голова гуцула киває раз і другий, а потім вже нема нічого, лише на очі втомленого налітає сон.

– Уша, уша! – сіпає хтось за рукав – вставайте, уша! вже йдемо далі. Поручник вже пішов. Робіть збірку, уша!

Збірку робиться, але без великих і довготривалих успіхів. Кольона знов розтягається. Вози вже є далеко спереду, шлях тепер рівний. По обох боках його стирчать у небо височезні стовбури густого бору, і вузенькою стежкою простягається десь в далині стяжка осіяного місяцем шляху, сніг глушить кроки. Сонність не покидає Юри, і хоч він щораз починає маршувати на чолі кольони, але потім постаті одна по одній виминають його, і він раптом опиняється одним з останніх з довгого шнура маршуючих, що розтяглись по цілому шляху.

– Така місячна ніч! У нас, в горах, мало коли такі ночі бувають – сонно думає Бариляк. – Там вітер тягне з полонини. Інші наші ночі. Ночі на Маришевській полонині, ночі під Попом Іваном, ночі на Заросляку, коло Говерлі...

– Коли це було? – пригадує Юра, – тоді, коли ми їх стрінули? Скілько мені було літ? Відав на п'ятнадцятий пішло, мой?

Він пригадує, як він відносив тому дивному панові, що жив на Маришевській, пакунки до вузькоторівки в Озірній. Вісім кільометрів вечором по лісі. Пан Тиський попереду, він – малий гуцулик – позаду. Може, пан дасть півзлотого, буде що занести до хати. Ніч осіння була тепла й тиха. Вузька стежечка збігала вниз, і вони вже були недалеко від станиці „Корпусу Охрони Поґраніча", що в Озірній, коли раптом спереду в лісі почулись кроки. Пан Тиський пристанув, а Юра – за ним. Пан запитав по-польському:

– Стуй! Кто ідзє?

Внизу не було затримки. Кроки кількох людей чулись певні й рішучі. Якийсь голос відповів тоном нестримного наказу два слова:

– Зійти з дороги!

Лише два слова, лише ці два слова, – думає Юра Бариляк – а я пам'ятаю їх, хоч це вже шість років тому. Так, осінь 1938, тоді, коли на Закарпатті гуцули знов випрямились, а ті, що йшли вночі лісами, спішили їм на допомогу черезі кордони.

Пан Тиський зійшов і став у тіні дерев. Юра – за ним. Він хотів зробити рух у бік темних постатей, що проходили, але почув на своїй руці залізний затиск долоні пана. Коли все прогомоніло, і стежечка була знов глуха й тиха, пан Тиський поплескав Юру по члечі і сказав:

– Ідзєми, хлопче.

Напевно він замельдує на станиці КОП-у в Озірній – напружено думав Юра, коли вони сходили вже вниз до ґрупи хат. Якщо б вони ще тепер післали погоню...

Але пан Тиський минув хату, над якою, освітлена жарівкою, блищала дощана таблиця з написом: „Пляцуфка Корпусу Охрони Поґраніча". Кони вони дійшли до стаційки вузькоторівки, він поклепав іще раз Юру по плечах і сказав, заглядаючи йому в чорні, блискучі, хлоп'ячі очі:

– Нема ради, сину. Тшеба бендзє „зійти з дороги". А і ти пуйдзєш з німі. Підеш з ними, леґінику, але як твій час прийде – закінчив українською мовою дивний пан, що його називали трохи придуркуватим, сідаючи до малої ваґонетки.

– Ну, і прийшов мій час, пішов і я! – будиться з задуми Юра. – Де ж я? – він далеко позаду кольони. Треба доганяти.

Вже сіріє. Останні горби береться вже якось легше, коли піднеслась темна нічна заслона. Польова кухня вже знову димить, запах кави й зупи дражнить ніздрі.

– Ой, так болять ноги... – щиро зідхає якийсь малий хлопчисько в задовгій шинелі. – Ой, щоби ви знали, уша!...

– То всьо пишеться до медалі, ти, фраєр! – відповідає втомленим голосом, левде тягнучи за собою ноги, Баліцький; але його підриває голос Денисюка, що наказує маршовий лад. Зараз входимо в місто, перше юґославське місто! Не будемо ж іти, як дрантюхи!

– По пятдесяти кільометрах за одну ніч, і по чотирьох тижнях маршу, то взагалі добре, що ми йдемо! – бурмоче собі в ніс Василь, але не посміє нічого відповісти. – Тому Денисюкові добре, він є спортовець, – але я?

Якісь стайні, якісь будинки, потім вулички, доми, крамниці, ніби нічого надзвичайного. Ось таке собі містечко. Зараз залізнича стація, що там пише?

– Віль-дон! – силябізіує хтось із першої трійки і додає з подивом: – То значить, ми вже в Юґославії.

– Ну, і що таке? – обертається Василь. – Не видів Гриць ногавиць!...

Розділ 10. За явором, за листям зеленим.

На шляхах вже місять кола возів густе, липке, розтяпляне болото, на верхів'ях гір кришталем біліє ще сніг. Верхи видно, коли поривистий вітер відслонить на хвилину хмари понад зеленою мережею лісів, що вкривають довколишні гори від підніжжя аж до шпилів. Вздовж шляху долиною розміщене обабіч маленьке гірське сільце, таке саме, як усюди в горах: в Карпатах, в Татрах, в Альпах. Сільце заснуте мрякою, що спливає з верхів. Серединою, рівнобіжне до шляху, підскокує на каменях маленький потічок. Із мряки чути мугикання корів, дзвінки, перегукування пастушків.

– Чисто так, як і в нас на полонинах! – відкликається хтось із ґрупи, що стоїть під галуззям сосон на краю бору. Люди є перемерзлі й промоклі. Всю ніч сторожила розстрільна на краю лісу, що вкриває гору і що його підніжжя опоясав ланцюг постів. Хтось казав, що зараз підемо вгору, ланцюгом почерез ліси, прочісувати терен.

– Хороба там його прочешеш! – муркотять стрільці. – Хай би так мене хто, в мене в горах, чесав. Міг би хіба нужди дочесатись.

– Зіпрієш, наганяєшся весь день по тих яругах і снігах, і добре буде, як вечором усі наниз зліземо. І на чорта нам ця війна з партизанами? Нас би вчили, як партизанувати, а не як з ними воювати! – зідхає хтось.

Розмови вмовкають, і братство розлазиться з ґруп знову в розстрільну, бо бачить, як знизу, кам'янистою стежкою від головного шляху, надходить німець, сотенний Брінек, разом із чотовим Денисюком. За ними видно ще Бариляка, який щось руками роз'яснює Галльорові, німецькому писареві їх чоти. Коли вони минають одну з крайніх хат сільця, до них долучується, вийшовши з хати, чотовий другої чоти, рудий берлінець Маєр. Стрільці бачать, як сотенний гнівним кивком руки відповідає на привітання Маєра, а потім пристає і щось голосно говорить. Деякі урвані слова надлітають аж до розстрільної.

– Дає му пильник! – хіхотять голоси з-під сосон. – Певно, як він має команду, хай мокне тут з нами, а не в теплі сидить!...

Брінек мовчки проходить під деревами повз вояків своєї сотні, коло одного з останніх він зупиняється і звертається і до чотового:

– Альзіо, Денізіук: ви знаєте, що маєте робити! Ідемо вгору аж до шпиля. Там чекаєте дальших наказів, я пришлю вам вістуна. Вашим лівим сусідом є гавптшарфюрер Маєр. Тримаєте з ним весь час зв'язок. Якщо буде потреба й можливість, сиґналізуйте ракетами.

Перша чота йде цією стежкою, що веде з місця стрімко під гору. Друга чота натомість зникає за закрутом лісу, біляї його підніжжя. На кінці гусака йдуть сотник Брінек і гавптшарфюрер Маєр. Брінек гнівно вимахує руками, Маєр щось тлумачить.

– Пани між собою балакають – з'їдливо шипить хтось на кінці гусака першої чоти, що її веде Денисюк, а за ним – ройовий Бариляк. Потім відступ, і знов другий рій, де ройовим став колишній джура Денисюка Омелько Чешевич. Кілька тижнів тому веселий десятник Баліцький розпрощався з роєм і сотнею, на кінець поставив бенкет і, подавши собі руки з Бариляком, відійшов. Перед тим він відголосився в чотового і після офіційного:

– Старший десятник Баліцький голосить свій відхід згідно з наказом! – він підійшов ближче до Денисюка і спитав:

– Можна приватне, пане поручнику? – а на потакуючий кивок головою, Василь сказав:

– Буде мені шкода вас, поручнику, і сотні теж. Файно було і ... ви свій гість, хоч не з Вірменської вулиці.

Денисюк подав Базилькові руку, і десятник круто повернувся, стукнувши перед тим закаблуками, аж луна пішла горами.

Тепер місце його зайняв малий Чешевич. Немає фантазії Баліцького, немає його задумів, немає тієї ініціятиви, але; якщо його поставиш на місці, будь певний, що коли вернешся – Чешевич стоятиме доки не прийде потоп, або не скінчиться війна. Він спокійно й чуйно веде рій, кидає бистрі погляди на боки поміж густі дерева і щораз оглядається назад.

Виходять на малу, стрімку галявину. Мряка вже поступилась, починає припікати сонце. Сніг блищить на далекому шпилі, аж засліплює очі. З галявини виходять дві стежинки. Обидві в напрямі до далекого верху. На знак Денисюка стають, потім сідають на повалених пнях. Роман дає дозвіл розщепити коміри блюз, знімають шапки, обтирають рясний піт. Закурюють, дехто починає вже свій маршовий харч. Ґрупа, осіяна жарким, гірським, весняним сонцем, є така кольорова й мальовнича, що Роман жалкує, що не взяв фотоапарату з барвним фільмом. Сірозелені уніформи, чорні й срібні відзнаки, не в одного під блюзою вишиванка, що її показує відкритий комір уніформи, блиски соняшних зайчиків на сталевосиніх цівках зброї, сліпучі рефлектори, все це просто проситься на першу сторінку барвного ілюстрованого журналу.

– Але кого це ще може цікавити, в шостому році війни? – прикликує сам себе до дійсности Роман. – Вже всі люди на світі мають досить воєнної барвистости. Придалася б їм вже сіра буденщина миру.

Він встає з колоди і видає накази:

– Бариляк! ліворуч стежинкою аж на галявину під шпиль! Там десь ліворуч іде чота Маєра, правий ваш сусід – рій Чешевича. Я йду з тобою, Омельку – звертається він до роттенфюрера. – Тримати зв'язок зором, як довго можна; як щось трапиться, валіть щосили. Кожну хатку, кожну колибу, все, що підозріле переглянути. Але уважайте на голову, Бариляк, другої не найдете.

– Мене лихе не чіпаєси – немов поважно відповідає десятник. – Ми з чугайстрів... Але я уважатиму.

Сосни трохи проріджуються, стежинка в'ється поміж ними, то знов укісним траверсом підіймається від закруту до закруту. Минає півгодини в марші. У віддалі п'ятдесяти метрів від вояків раптом виринає з-поміж молодих сосонок невелика хатина на полянці. Роман підносить руку, і все затихає. Ще кілька його мовчазних знаків, і вояки поховані за соснами. Такий самий мовчазний знак прикликує найближчого йому стрільця. Роман відбезпечує машинову пістолю, стрілець відрепетовує кріс. Роман перекладає емпі під ліву пахву, витягає овальну ручну ґранату і, тримаючи за її детонаційний шнурок лівою рукою, держить її правицею. Від пня до пня вони наближаються до хати. Якраз у хвилині, коли Денисюк, зігнений удвоє, робить стрибок до останніх дерев, що перед хатою, з-під даху роздирає повітря черга скорострільної пістолі, і кулі відбиваються рикошетами від пнів дерев. В лісі хтось кричить з болю, влучений кулею, а Роман схиляється за пнем. Ліва рука рве шнурок ґранати і малий блакитносірий предмет летить у бік хижки. Роман бачить із відстані кількох метрів, що відділяють його від хати, як овальна ґраната крутиться перед порогом, а відразу опісля глухий гук детонації струсує повітрям. Роман пускає машинову пістолю на землю і витягає з кишені куртки другу ґранату. Вояк, що йшов з ним, валить наступний подарунок просто у вікно, а потім відразу перебігає за чергове дерево і звідтіля ладує обойму за обоймою просто у вікно та двері хижки.

На знак Романа, підсовується до нього Чешевич і вислухує рваного короткого наказу:

– Обійти цілу хату навколо. Стріляти тільки по вікнах і стріху, не в стіни. Одного пішлеш, Омельку, на галявину, що позаду, і хай там кропне червону ракету. Тут маєш ракетницю – подає він чорну пістолю з грубим дулом і патрон. – Там, видно, грубше товариство... в хаті.

Дійсно, товариство в хаті не думає про здачу своєї позиції. З-під стріхи тепер вже жарить „дехтяр", з усіх рогів тріскають рушничні стріли, а між деревами щораз вибухає стовп диму від киданих із хати ґранат. На порозі з'являється на один мент якась постать у високих чоботах і в советській пільотці і з розмахом кидає просто в бік Романа довгу німецьку ґранату на дерев'яній ручці. Ґраната вибухає пару кроків перед деревом, за яким криється Роман, а постать у пільотці, засягнута серією з емпі, валиться через поріг. Кулі зривають трупові шапку, а з розбитої голови тече густа кров.

Стрілянина вже гримить, аж луна розходиться по всьому лісі. Вона щораз більше розгортається, і вже чути десь здалеку спереду татакання якихсь „максимів", і відповіді „МҐ 42", а далі навіть і ґранатометні вдари. Десь позаду від галявини, що її вони минули, шипить у повітрі ракета, хоч Роман не бачить її в густому лісі між коронами сосен.

– Ну, вже хіба Брінек знає, що я когось зловив, стрілянина вже теж досить велика. Хороба лише знає, чи він сам десь від когось не відбивається? Якби мені тих Тіто-бандіто викурити?

Зліва відкликаються нові рушничні й кулеметні постріли. Бариляк вже йде – догадується Роман, і дійсно бачить, як десятник просувається від корча до корча коло вояків свого рою, в напрямі старшини. Пенннннь-пенннннь-пенннннь! – дзинчать кулі над його головою, коли він стрибає від пня до того заглиблення ґрунту, в якому заляг Роман.

– Я післав хлопця до Брінека, до чоти Маєра – урвано звітує він, лежачи вже коло чотового. – Зараз тут повинні бути. Там, видно, більша ґрупа в хаті. І мають добре поле обстрілу. Тяжко буде, пане поручнику.

– Мусимо скінчити забаву перед вечором – відповідає, підносячись на лікті і заглядаючи в бік хати, Роман. З лісу тепер вже рідше чути постріли його вояків. З хати теж рідше відповідають. Вечором, бувай здоров! І нас можуть обійти з-заду, і вони вирвуть!

З-позаду чути притишений свист, і Роман, обернувшись, бачить, як в гущавині, що сходить униз в бік стежки, стоять Брінек з Маєром та прикликають його жестами.

– Дивися, Бариляк, відкривай очі і не дай їм заснути! Я йду там! – кидає ще Роман і зсовується вниз між корчами. На стежці стоять обидва німці, а трохи далі – чота Маєра, яка наслухує вигуків бою в лісі.

– Денізіук! – наказує сотенний. – Ідіть негайно цією стежкою, аж до якогось великого каменя й печери, десь він там вгорі має бути. Прислали мельдера, підете з ним. У вашого сусіда, в чоті з другого полку, ранено старшину і підстаршину. Коли побачите, що вас там вже не буде потрібно, повертайтесь. По змозі, ще сьогодні. Тут я переймаю команду. Разом з гавптшарфюрером Маєром. На, льос, ґемма, Маєр!

Вістун веде Денисюка спочатку стежкою, на якій з'являється щораз більше твердого, підмерзлого снігу, а там далі скручує в бік поміж дерева. Сніг стає щораз глибший, спочатку западаєшся лише по кістки, потім до півлитки, далі він насипається за халяви чобіт, а потім раз по раз доводиться витягати із снігу ноги, що влітають в діри аж до колін.

– Чого ти мене туди навпрямки ведеш, чортів сину? – гримає Денисюк на вістуна. – Таж ми з того снігу не вилізем, щоб ти скис!

– Та з гори було добре, пане поручнику, – пояснює, чухаючись в голову стрілець, – а тепер якось так паршиво стало. А я хотів скоріше, бо там поручника ранило і ушу також. Ще хлопці порозлітаються, або що...

Роман змушений щораз приставати і стирати піт із чола. Сонце вже ховається поволі за верхи, і крізь густо розставлені стовбури дерев падають червоні промені заходу. Навколо в лісі настає тиша, лише знизу чути, як щораз відкликається „дехтяр", а опісля – „МҐ 42" сотні Брінека. Згодом і ці постріли мовкнуть, і стає ще тихше.

– Мусіли їх скінчити – думає Роман. – Остаточно, найвищий час. Їх там ціла сотня. Інакше Брінек не ризикував би.

В тиші, яка діє прикро й неприродньо після гармідеру бою, чути лише самітне, швиденьке стукання дятела по пнях та гукання лісових пташок. Навколо – покритий густим снігом лісовий простір, і ніде не видно ніякої прогалини між деревами.

– Ой, завів же ж ти мене, жолобе! – крутить головою старшина. – Тепер лише бракує, щоб тітовці прилізли. Ще до вечора будеш висіти на галузі.

Вістун мало не плаче:

– Та бігме, пане поручнику, не знаю. Тут вже десь повинен бути той камінь, щоб його кров залляла, а нема... І стріляти перестали...

Несподівано за корчами щось просвічує. Вони роблять кільканадцять швидких стрибків-кроків у глибокому снігу і раптом вириваються на лісовий проруб, що кінчається на недалекому овиді, там, де виблискує вже останнє проміння заходячого сонця.

– То вже тут, присяй-бо... вже тут, пане поручнику! – плеще в долоні на радощах, мов дитина, молодий хлопчисько-стрілець. – Зараз буде вже камінь. – Роман поблажливо всміхається: ще й ти загартуєшся і будеш вояком, сину.

Дійсно коли підійшли на край прорубу, внизу видно урвище на кілька метрів, а далі – малу галявинку під скелями, що в них печери, і стрімкий спад лісу вниз, поміж гори. Під стіною гурт вояків, на снігу два санітети пораються якраз коло старшини з розстібнутою уніформою. Побіч лежить плечима догори інший вояк із підстаршинськими відзнаками. Уніформу закинуто на голову, штани спущені, світить голе тіло. Підстаршина глухо стогне з-під блюзи:

– О, люди! Але ж болить... Та не лий тої йодини так, як воду! – кривиться він у бік санітета. – Алем штемпу хапнув; дістати в саму .... що за встид!

– Не треба було наставляти задниці до ворога! – філософічно стверджує санітет, розриваючи бандаж. – Вояк іде на ворога грудьми, а не... не хочу казати при пану поручнику, ти вже заєш, чим!

– А... я тобі й їм усім!... – стогне ранений. – Ну, вже скінчив, лапайдуху?

Роман і вістун стрибають унизі, після того як вістун кількома вигуками привернув до них увагу своїх товаришів. Поранений поручник тримається за забандажовану бороду і показує лише рукою на старшого вояка з обличчям сільського дядька й довгими вусами, що якимсь чудом, мабуть, встереглись від ножиць службового фриз'єра. Дядько підходить ближче.

– Так, то значить, пане поручнику, що їх ранило, і ми просили когось дати до нас. Але ще нім ми тих тут – вказує він на кілька простягнутих постатей в совєтських ґімнастьорках при вході до печери – скінчили, прийшов мельдер з батальйону і...

– ... і наказав нам сходити знову вниз. Так що ми зараз відходимо, і пан поручник може вертатись до своїх. Іти додому, то навіть такий каліка, як я, зможе їх повести – додає поранений підстаршина, який вже забандажований і якому натягнули штани. Він пробує встати.

Старшина підносить руку до поранених губ і бороди і махає потверджуюче головою. Він жестом запрошує Романа сісти біля нього на камені і частує цигарками. Сам, очевидно, курити не може. Побіч лежить його машинова пістоля Берґмана з дерев'яним прикладом і подібні до Романових патронташі з обоймами. Роман здіймає й собі свої важкі патронташі і кладе побіч, разом із своїм емпі з сталевим прикладом. Надвигався цього заліза цілий день сьогодні!

Коли вже всі готові, поранений поручник простягає руку Романові, дякуючи очима. Вістун бере патронташі й машинову пістолю свого старшини. Роман тисне старшині руку і відповідає на подяку:

– Нічого. Колись ти мене виручиш. Я ще скурю цигарку і вертаюсь усвояси. Там вже мої теж десь війну скінчили, не чути ані чичирк.

Гусак вояків зникає на стежці покритій льодоватим снігом. Ще десь часом вдарить карабін об дерево, ще десь долетить якесь голосніше слово чи проклін пораненого в плечі Десятника. Але вкоротці й це змовкає, і все огортає тиша лісу.

– Сиділось би – говорить сам до себе Роман – але годі. Це ж нарешті війна, а не прогулянка в полонину. – Він кидає ще погляд на мертві тіла коло входу до печери і йде слідами вояків, стежинкою, а потім, коли вона розгалужується, скручує наліво. Вже майже зовсім стемніло.

Годі здати собі справу, що це таки війна – роздумує Денисюк. – Коли ти сам, і не чуєш гамору й гуку, здається, що чоловік є турист. Шкода, що нема Ґарана. З ним ми таки розумілись, хоч не завжди так само думали. Пише, що приїде внедовзі з Кляґенфурту, але не старшиною, там їм старшин не дають. Найвище – обер'юнкром, чи бунчужним старшинським аспірантом. Журиться за Міру, дістає ще листи з Відня, але бозна що буде.

Цікаво, чи дійсно загинув Анатоль? – снує думку, сходячи стежкою вниз, Денисюк. Пішов, як-казав Богдан, „Ріхтунґ гаймат", разом зі Грозбецьким. Чи живі ще вони? Стільки вже людей загинуло, стільки полягло...

В лісі вже зовсім темно. Стежка спускається щораз крутіше. Тиск повітря міняється швидко, і в ухах дзвенить, а в голові чути шум. Зате ледве чується лоскіт потока, що пливе десь поруч в дебрі. Треба добре наставляти вуха – спам'ятує себе раптом, вириваючись із думок, Роман. – Та ж тут зараз можна влетіти на партизанів!

Десь з-поза крутого повороту стежки знизу чути раптом якісь голоси. Роман одним стрибком ховається за пень грубої сосни між галуззя. Рука намацує холодну сталь емпі. – Чорррт! – меле в зубах проклін Роман – десь на тих каменях вилетіла обойма, і я навіть не зчувся! Швидше розіпняти ґудзик патронташі, ще заки ті, що надходять, почують тріск заскокуючої пружини механізму!... Запізно!

Кроки чути вже просто нього на стежці. Роман не бачить постатей, вечір темний, як крило ворона, але він чує стукіт чобіт і якісь слова... Нема сумніву, говорять російською мовою... Кілька невидимих у темряві постатей проходить. Збиті чоботами камені котяться десь у провалля до потоку, поволі голоси затихають, кроки мовкнуть. Роман жде ще хвилину, а потім виходить знов на стежку.

Швидко, швидко, до своїх, сам-один тут багато не звоюю! Він щораз швидшим кроком, скільки це дозволяє темрява, збігає вниз. Минає галявину ліворуч і кидає погляд на неї. З-за хмар виходить місяць, і в його світлі виразно видно партизанську хату і порозбивані відламки шиб у вікнах. На галявині глухо й темно, коло порога щось чорніє. Це певно той, що я його кропнув – пригадує Роман і минає хату. В ухах шумить, але спуск стає вже лагідніший, а внизу видно світла селища, з якого вони ранком виходили. – Ще півгодини, і я в хаті! – тішиться Роман.

– То ви, пане поручнику?! – тішиться стійковий, коли він вже входить у єдину вуличку сільця. – Як то добре! Брінек вже хотів посилати за вами...

– Ґотт зай данк, Денізіук! – хлопає його в хаті по плечі німець. – Нарешті ви є! Мені вже передали, що ви повертаєтесь. Було щось особливе? Тамтих ми зліквідували без утрат, один ранений – додає він у формі пояснення.

– О, нічого – відповідає Роман. – Трохи там по лісі лазять партизани...

– Ну, добре – встає раптом Брінек, і його голос набирає службового тону. – Унтерштурмфюрер Денізіук! Я мушу вас – він затримується – попрощати.

– Попрощати? – дивується Роман, не подаючи, однак, слова. – Що сталося?

– З завтрішнім днем ви, Денізіук, перебираєте сотню. Командир мене кличе до батальйону, а ви займаєте моє місце. О, не журіться, внедовзі приїдуть нові випуски старшинської школи, а зараз потім – обер'юнкри з Кляґенфурту. Дістанете нового чотового до першої чоти. Маєр вестиме далі другу чоту. Філь шпас! – усміхається віденець Брінек. – Тепер ви з ним помучтесь!

Роман потискає подану руку і відповідає на привітання сотенного.

– Кажіть зробити собі табличку: „Айнгайт Денізіук" – додає ще Брінек. – Сотню передам вам завтра ранком. Покищо, ґуте нахт, компаніфюрер Денізіук!

На кватирі вже чекає Бариляк. Він радується з підвищення чотового, вістка вже облетіла цілу сотню.

– Тепер ми си повоюєм, пане поручнику, – каже він, – коби лиш Маєра дес вінесло, а нам доброго чотового дали!

– Покищо ви ним будете, Бариляк! – здіймає з себе пояс і патронташі з обоймами та машинову пістолю Денисюк. – Мусите мені помогти.

Але десятник не відповідає. Він, здається, заслуханий у коротке оповідання старшини про зустріч із партизанами в темряві. Раптом він витягає одну обойму з футляра, потім підносить голову з-над патронташів і, дивлячись з-під ока на Романа, питає:

– А чим бисте були стрілєли на них, пане поручнику, на тих партизанів?

– Дурне питання, Бариляк! – морщиться Роман, що саме скидає чоботи. – Та з емпі.

– Та не з чого, але чим, я питаю, пане поручнику? – вперто повторює гуцул.

– Знаєш, Бариляк, ти часом трохи... дивний! – кидає вже знетерпеливлений Денисюк. – Та з набоїв, з маґазинків!

– Та бігме Боже, яке не моглибисте. Дивітси, пане поручнику, то маґазинки до Берґмана, а не до вашого емпі. Хтос вам підмінєв патронташі – спокійно закінчує Бариляк і стає на порозі. – Багато бисте були не застрілили...

Він стукає закаблуками і зникає за порогом. Роман підходить в одному чоботі до стола. Один погляд переконує його, що Юра має рацію. – Я заміняв свої маґазинки з тим раненим поручником, на горі. Значить, я був безборонний там, в темряві...

Знадвору доходить голос Бариляка:

Ой, стрілєли два шандарі з ліворвелє в мене,
Я си ховав за явора, за листе дзилене...

Розділ 11. „Реліґіозниє вапроси".

Ровер скрипів немилосердо, шприхи пищать, керівниця не слухає рук їздця. А педалі обертаються так нереґулярно, що треба щораз натискати згори з повною силою, а тоді щось заспіває тоненько в трансмісії, і ноги крутяться хвилину на вільному бігу.

– Ой, щоб ти спух, з такою машиною! – зідхає з глибини серця Денисюк, злізаючи з свого вегікулу. – І щось таке вони називають „фар-рад" – коло до їзди! До дунаю воно, не до їзди! Ой, де ж моя перегонівочка? Шість кільограмів ваги, сама несла... Вгору, під Стрийську вулицю, брав – навіть не зчувся.

В очах стає давно бачена картина повного закрутів шосе, що веде стрімко під гору. Зліва залізні ґрати Стрийського парку, справа гробівці старого цвинтаря. Ще раз, ще раз – тонко співають перегонові кола на твердому шляху, ще один закрут, ще один, і вже зараз виблисне ліворуч срібна стяжка Стрийського шосе і двокільометровий відтинок асфальту...

– Гей, Роман, Роман! – гукає хтось позаду – та станьте ж! – Денисюк оглядається назад. Скрізь порожньо на дорозі і тихо, обабіч видніють рідко насаджені дерева, зліва залісена гора, справа за полями гірський потік. Сонце припікає, кінець березня, а тут в Юґославії це вже пізна весна.

Ніхто мене не кликав. Це мені причулось. Пригадав, як Ґаран кликав, тоді, коли зустрілись в 41-му, там, на закруті Стрийського шосе. Він мав на собі тоді ці комічні гармошкуваті совєтські чоботи, двигав якусь валізку – тяжкий конспіратор. За Наталку питав...

А сьогодні – думає Денисюк – нема вже й Наталки, Богдан десь у Кляґенфурті, про Міру взагалі вже нічого не знаю, рознесло нас по світі. І моя штафета теж десь розлетілась: Лісневич, як пішов до Познання на вишкіл, пропав, Володька Нетеч влетів, як камінь у воду, Рабах чи не залишився... Розвіяло нас.

– Чи не сором – голосно веде монолог Денисюк – щоб я – я! – мусів вести ровер під гору? Але бігме не витягну. Не те, щоб підйом застрімкий, але та клята машина, що на ній мій мельдер їздить... Відсьогодні не буду на нього гримати, коли запізно привезе який наказ із штабу. Це могила, а не ровер! – конклюдує Денисюк.

З-напроти по шосе надходить якийсь відділ. Вояки обвішані кулеметними стрічками, несуть якісь дрючки, дроти. З хати, що перед нею стоїть таблиця з написом: „Айнгайт Пчоля" – якраз помалу виходить високий, чорнявий старшина. Роман вскокує на машину й знов починає крутити педалями. Скриплячи, як навіжений, ровер минає маршуючий відділ. Роман відповідає на привітання десятника, що веде вояків, потім здоровить іще в переїзді старшину на ґанку хати і натискає щораз сильніше на педалі.

– Треба поспішати, сонце щораз вище, зараз десь прижене якийсь червоноголовий „тіф-фліґер" із привітанням від Тіта, – пригадує Денисюк, коли він минає дві спалені автомашини, що стоять на шляху, у вузькому протиску поміж двома густозалісеними горами. – Ще передучора їх тут не було. То найновіша серія. – Він кидає поглядом на викопані в формі прямого кута охоронні рови, що видніють щокількасот метрів під деревами обабіч шляху – знак, що летуни низького полету зчаста навідували це соняшне шосе. Роман щораз оглядається, і тому його не спроможний заскочити рев мотора, що за хвилину розноситься в повітрі. За секунду літун, загасивши мотор, виринув з-поміж лісових стін, а тепер його кулі вже тріскотять, збиваючи куряву на шляху перед покинутою в поросі Романовою машиною. Сам Денисюк в рові, притулений до стін, виглядає з-під дерева.

– Но, мене на це не зловиш! Ми вже стріляні – бурмоче він, коли бачить, як за горою зникає чорна цятка літака. – І як йому не сором за самітним хлопом на ровері вивалювати таку гурму муніції? – запитує він себе, вилазячи з рова. – Видно, що в них того добра багато...

– Це ще не кінець, Денисюк! – остерігає він сам себе, ведучи знов машину за керму. – Він любить вертатись. Побачим, кому швидше знудиться...

Мотор вже знов реве позаду. Кроки Романа ломотять по шляху, як молотом. Обабіч шосе збиваються малі хмарки пороху, аж доки уривок секунди, довгий як вік, промине, а рев мотора знов затихне за черговим закрутом.

– Не любить наколесників! – стверджує з резиґнацією Денисюк. – Мусів бути шофером у цивілю.

Але ненависть тітовського пільота до біциклістів не тверда. Третій сподіваний наліт вже не приходить, хоч Роман іде тепер цілий кільометер, ведучи свій вегікул за держак.

– Таки йому раніше знудилось. А може, він переконаний, що я в нього вже вбитий?

Скриплячи, минає хорунжий Денисюк село, перед яким таблиця повідомляє, що воно зветься Цельніц; при вході стоїть пост і з усміхом спостерігає запорошену уніформу Романа:

– Шукав вас Тіто, пане поручнику?

Денисюк потверджуюче киває головою і прямує попри великий шкільний будинок, перед яким стоїть ґрупа авт із червоними хрестами, а на мураві спереду будинку сидить декілька постатей з перев'язками. Перед будинок вибігає ясна русявка в уніформі медсестри, і Роман здалеку махає їй рукою. Дівчина заслонює очі проти сонця, а потім відповідає кивком і щось гукає, але що – цього Роман не чує.

– Це сестра Міська Парканця – монологує Денисюк. – Він там вже десь сотенним став, а вона хворих хлопців лікує. Фамілія працює в однім підприємстві. А люди кажуть, що ми забули про те, що ми вояцький нарід – кінчає Роман виїжджаючи з болотистого села на відкритий шлях. Тепер іще один і другий спуск, зараз буде цей замочок, де сидить той старий поліцай, дивізіонер і його німці – штаб – зараз маленька вілійка на горбочку проти сонця, з видом на срібло гірського потока навпроти. Ще пару кроків, Романе. Машину залиши в рові внизу, може, хтось змилосердиться і вкраде...

Через веранду вілії чути стукіт писальних машинок і шелест паперу. Кілька лежанок розставлено на веранді, але нікого не видно. Невже нікого нема, ані капеляна, ні старого поручника Перуняка, ані нікого з духовників? Але ні, ось вже на веранду виходить молодий чоловік в уніформі поручника, з цигаркою в руці, і приязно вітає Денисюка.

– Сідайте, колеґо! Що ж вас принесло з вашої гірської нори до нас, до писарів і зупаків?

– Добрі мені зупаки, отче! – відповідає, привітавшись та вигідно розміщуючись в лежанці Роман. – А за що ж вам дали ці дрібниці? – вказує він на червону стяжечку залізного хреста. – Отця Біленького нема?

– А вам треба якраз до нього? – питає духовник у старшинській уніформі. – Може, я можу щось зробити? Я ж також „ксьондз" – закінчує він із сміхом.

Роман теж сміється довшу хвилину.

– Знаєте, я часом про те забуваю, що ви теж „ксьондз". А зрештою, уніформ не виключає епітрахиля, ані навпаки, правда, отче?

– Знаєте, колеґо – частуючи Романа цигарками, говорить духівник – я мав на тому тлі комічну пригоду. А може й не комічну...

Роман закурює і з зацікавленням слухає. Напевно буде щось варте розповіді.

– Коли ми прийшли сюди, в околиці Марбурґу, а саме, коло Цельніц – чи Цельовця, як кажуть словінці, мій перший крок був, очевидно, до церкви. Взяв я двох стрільців, приходжу на приходство – закрито. Ідемо до воріт церковних – на ключі. Тоді заходим від сакристії. Стукаю – відкриває священик. Вітаюсь, очевидно, по-німецькому, і входжу. Парох мало не зімлів. І нема чому дивуватись! Старшина, в есесівському уніформі, череп на кашкеті, срібні еполети, пістоля при боці – ясне, зараз пограбує церкву, добре буде, як не застрелить священика. Я прошу дозволу зайти в церкву і кличу своїх стрільців. Старий парох таки дійсно занімів і чекав вже, зрезиґнований, на кінець.

Роман струшує попіл із цигарки і киває задумливо головою.

– Ну, і?...

– Коли він побачив, що я виймаю з валізочки, взятої від одного із стрільців, фелон і чашу – остовпів. Коли я здійняв пояс з револьвером, а стрільці, поклавши карабіни в сакристії, поклякали, щоб послужити мені до Служби – я почув хлипання під стіною. Старий парох ревів, ну, кажу вам, ревів – не плакав. Він вислухав цілу Службу. Попросив мене на плебанію. Ми мали довгу розмову. Не думаю, щоб відношення мешканців цієї околиці було тепер дуже вороже до нас – закінчує спокійним тоном молодий духівник.

– Ах, ви „чорний Інтернаціонал"! Нема, як робити політику й пропаґанду священиками! – ніби з насмішкою, але на ділі з признанням в голосі, каже Роман.

– Хто знає, друже? хто знає, колеґо, може, це дало б кращі успіхи, як дії інших політиків? – без образи стверджує капелян. – Ось і ви пригнали тут до нас, єретику.

– О, вибачте, отче – вже зовсім поважно говорить Денисюк. – Я добрий християнин, і зрештою в такій частині, як наша, старшина не може бути інакший. Хлопці без Бога нічого не зроблять. І в тій власне справі...

– Ах, хочете, щоб хтось із священиків відвідав ваше лісове лігво, що, Денисюче? – питає капелян.

– Так, власне. Свята йдуть, а я хотів довідатись, як буде із сповіддю хлопців. А може, ще перед тим хто з вищого духовенства міг би забрести покищо і відправити службу в лісі, в „Айнгайт Денізіук"? Ну, і взагалі, отче, скажіть правду, що пищить у траві?

– Ага, вилазить шило – усміхається знов молодий духівник. – Ніби за релігійними потребами, а на справді за „паролями", що, пане хорунжий?

– Слухайте, отче – нахиляється Денисюк – скажіть, що є з тою вісткою, що мають нам відбирати зброю, кудись перекидати? Кажуть, був Вехтер, був Бізанц, що, власне, є?

Знову чути якісь кроки та важке сопіння. Священик кидає погляд на свого розмовника, і вони хвилинку змовчують, доки з-за кущів стежки з'являться постаті надходячих. Один з них – це кремезний поручник, що стягає якраз шапку з голови і витирає хустиною блискучу, як більярдова куля, голову, другий – якийсь худорлявий і високий, як тичка, вояк неокресленої ранґи. Він у маскувальній куртці без відзнак, на шиї йому баламкається фотоапарат, а на рукаві сріблиться на чорній перепасці якийсь напис. Він має широчезні чоботи, „кнобельбехери", з яких вилазять його худі ноги, і взагалі є повним контрастом до вояцької постаті свого товариша, сотника.

– Що ж то знову за фіґура? - тихцем питає Роман духівника, вказуючи бородою на високого. – Той другий то Піддубний, знаю його зі Львова.

Капелян не вспів вже відповісти, коли обидва прихожі вже вітаються з ним, як старі знайомі.

– Ах, та ж то ви Денисюк! – вдаряє Романа кріпко по рамені Піддубний. – Нема тут вже часу на бігання, що?

Останній раз бачив вас іще на змаганнях у Львові, тоді, коли відразу опісля ми від'їжджали, правда?...

– Я вас теж знаю – говорить худий його товариш. – Зрештою, не штука знати рекордиста бігів.

– Ах, так, та ж це ви, той колеґа від Парковського і Володьки, що? Ви були теж тоді на вечорницях у клюбі, на Маланці 1943-го правда? То й вас занесло до тої могили?

– Мої панове! – перериває капелян. – Коли всі вже познайомились, чи пригадались, ходім трохи на прохід, до альтанки, поза хату. – Він стишує голос. – Не забувайте, що тут міститься теж і відділ 1-Ц. А вони тебе не люблять, Юрку – звертається він до старшини, що прийшов. – Ай ви тут теж, здається, не дуже мило бачені? – обертається він до високого вояка. – Підем до альтанки, там я вас усіх висповідаю...

В тіні малого павільоника за хатою, оплетеного галуззям винограду, чотири голови нахиляються докупи.

– Справа така – чути притишений голос духовника: – Вехтер і Бізанц крутяться вже пару днів. Знаєте, що вже до деяких відділів був пішов наказ про складання зброї, залишаючи лише щось там пару карабінів для охорони життя. Потім Вехтер звідкись пригнав – покрутили цикльостилем, і гінці знову порозвозили інші накази, і покищо все по-старому. Здається, таку вістку приніс учора наш сотник Макар із штабу – підемо на фронт у цих днях. Це все.

– Тобі легко кажеться „це все", Михайле – рівно ж стишено відповідає Піддубний. – По сотнях вже ось-ось дійшло б до відкритого бунту. Які хлопці є, такі є, воювати не мають надто великої охоти, але коли відбирають зброю, давати не хочуть. Рахуй же ж, що ми посередині все таки ворожого населення. Словінці це не словаки, і тут самому ходити не поручається.

– Вчора, в кіні в Марбурзі – втручає високий – перетяли горло двом воякам. Закрили роти, потягнули до заду, шарпнули бритвою – і крапка! Щораз на патрулях партизани перебрані за дівчат обстрілюють наших. Хлопці вже тепер обережніші, але втрати є. А в тих горах когось зловити – бувайте здорові!

– Не говорім про те, що ми всі знаємо – нетерпеливиться Піддубний. – Перш за все, Тіто справжній комуніст, то не справа з добродушними словаками. Але тепер то я дійсно не знаю, що було б, якби нас тут застав кінець. Якби це була не комуністична, але четниківська партизанка – хлопці вже давно навіяли б! Не один! Але четники не надто сильні.

– І не тільки хлопці навіяли б, пане-товаришу – втручає Роман. – Я вже сам, хоч я не є аж ніяк партизан з роду, думав, чи не плюнути на все діло і не піти з хлопцями в гори. Але таким чином наражуєш колеґ, а по-друге: куди ж тут зайдеш? До хати задалеко!

– Ти, Юрку, повинен щось знати... – тихо вмішується духівник. – Нічого не кажуть тобі твої люди „згори"?

Кремезний поручник спочатку мовчки крутить поволі головою, а потім каже:

– Покищо, ні. Боюсь, що тоді прийде вістка, як ми вже знов будемо сидіти в якомусь мішку, як під Бродами...

По стежинці, що веде поза альтанкою, чути повільні, притишені кроки. Хтось тихесенько крадеться, шутер шарудить під чиєюсь підошвою.

– Так що, щодо справи великодньої сповіді, прошу панів, прошу бути спокійними – підносить раптом голос капелян. – До вашої сотні, пане поручнику Піддубний, прийде напевно хтось з отців, а й до вас, пане хорунжий Денисюк, хтось із духовників завітає. Очевидно, я не можу точно подати часу, але я постараюсь подати наперед вістку гінцем. А ви, беріхтере, зрозумійте, в мене нема часу написати вам щось про духовну опіку над вояками Дивізії. Ми її виконуємо, а ви повинні про це писати. Тепер... або й колись. Бачите, як справи виглядають – закінчує вже трохи тихше капелян.

Кроки поза альтанкою віддалюються. Ще чути шелест піску на стежечці, коли рух старшини-духівника підриває трійку з місця. Вони виходять на заллятий сонцем городик на горбі. В далині сріблиться стрічка потоки, ще далі майоріють гори. Між кипарисів виходить високий, товстий старшина. Нещиро всміхається в бік громади, що здоровить його, і говорить:

– Да, значіт, реліґіозниє вапроси, что, ґаспада? Васкресную українскую утреню ґатовім что лі?

Холодні погляди схрещуються. Сотник Вінс, ґештапівець з відділу 1-Ц, залюбки вживає російської мови.