Частина четверта. Останній фронт.

Розділ 1. Неня снили ми си...

Там десь позаду тягнуться вози з вантажем сотні. Без возів краще, нема обтяження, а крім того, літаки низького полету не мають такої доброї цілі для атаки. Коли вони шиють вогнем своїх важких кулеметів по шляху, в запряжній кольоні завжди постає паніка, коні спиняються, стають дуба, вози в'їжджають між утікаючих на обидва боки людей – одне слово, постає метушня й балаґан. А так – кожний має лише свій штурмовий вантаж, зброю, муніцію, харч, все те, а чим мусітиме обходитись протягом найближчих днів, поки, може, становище устабілізуеться, під'їдуть кухні, стануть табори і устійниться фронт.

– Фронт – медитує про себе Денисюк. – Та який фронт? Там десь попереду тепер, як кажуть стрічні вістуни, що кудись гонять на мотоциклях назад – справжня нерозбериха. Десь іще наші й далі атакують і йдуть допереду, місцями вже большевики перейшли до протинаступів, місцями вже боронимось, а знов подекуди ми вже втікаємо, аж куриться, а москалі наступають... Чорт знає, що діється. Одне є певне, – потверджують усі: втрати є великі. Видно це зрештою і з тих валок з раненими і з авт червоного хреста, що їдуть в запілля, наладовані по береги. Коби лиш не напоролись на літаків! Вони люблять такі цілі, як санітарні авта, що завжди їдуть поволі!

– Треба гнати, треба поспішати – принаглює сам себе Роман, що маршує піхотою, так само, як і його вояки – гусаком по обох боках шляху. Мені дійсно прикро так мучити цих людей – але що ж поробиш? Наказ від командира виразний: звинути точку опору в лісі і щосили гнати через Мур у напрямі містечок Штраден і Ґнас. Вже йдемо третій день, і ще кінця не видно. А радше, вже таки може й видно.

– Куди ж ми так женемо, пане поручнику? – звертається вкритий пилюгою, брудний як чорт, літній вже чоловік, що налягає трохи на ногу – та, бігме вже не дамо ради. І пощо ми так гонимо?

Тяжко відповісти. Що йому сказати? Те, що ми йдемо шукати собі смерти? Тепер, при кінці війни, коли вже нікому й не в голові битись проти безнадійної переваги? Що йому сказати?

– Там наші товариші стоять у бою. Ми йдемо їм помогти. Йдемо прогнати большевиків – відповідає Роман.

– Ой, щось дуже ми вже їх гонимо. Як почали під Бродами, то аж до Австрії загналисмо – непереконано відповідає літній вояк. – Чи не так, пане поручнику?

– Та трохи так, Дмитре – кінчає розмову запитаний. – Але вояцька справа – наказ. А ти думаєш, що я щось більше знаю за тебе?

Ліворуч виростає якесь містечко з фабричними коминами. Над ними хитаються в повітрі, немов величезні чорні кажани, запорові бальони на линвах. Бальонами маневрують, вони підносяться і знижуються, вітер колише овальними тілищами. Справа доходить щораз виразніший гул артилерійського бою. Чути недалекі випали власних гармат і дальші детонації надлітаючих совєтських стрілен. Денисюк пристає і пускає ряди сотні попри себе. Одні по одних минають його втомлені обличчя, запорошені по коліна ноги, загнуті, навантажені кулеметними стрічками плечі. Дзеленькають повішені на поясах, зачеплені за патронташі шоломи. Підносяться і звертаються до командира обличчя, блискають із запилюжених лиць білки очей, байдуже посміхаються губи. Люди є втомлені – думає Роман – а що важніше, зовсім не переконані в тому, що ми маємо пощо поспішати.

– Маємо час спізнитись по смерть, пане поручнику – минає його недавно прибулий до сотні робітник, родом десь із-під Перемишля. Чотири роки під бомбами у фабриці в Німеччині – а тепер, накінці війни – „добровільно" прибув до дивізії. Роман махає рукою: біда його знає, може, має рацію? Буду з ним сваритись?

А тепер ідуть ці двоє, що прийшли з Волинського Леґіону. Трохи заводіяки, часом важко дати собі з ними раду, але в огонь ідуть, як по свячену воду. Справжні партизани. Волиняки – добрий вояк – відповідає на усміх волинських „партизан" Денисюк.

– Далеко ще, хорунжий? – питає в переході один з них, блискаючи білими, як у вовка, зубами.

– Маєш час спізнитись – відповідає Роман зачутою перед хвилиною від вояка, що вже йде попереду, фразою.

Наостанку, у віддалі кількох кроків, за шнуром вояків іде Бариляк. Він похнюпив голову, його пільотка сьогодні не перехилена по-молодецькому набакир, висока постать якась пригорблена. Підносить голову, і зір Романа напотикає на пригашені очі гуцула. Губи Юри вигнуті кутиками вниз, а коли Роман приступає ближче, то чує, як гуцул, заки ще виповісти стереотипове: „так є, пане поручнику!" – зідхає, важко, повними грудьми.

– Що є, Юра, маєш якісь турботи? А може, ти втомлений? – надзвичайно лагідно, як на нього, запитує Денисюк. Страх чутливий цей Бариляк!

Гуцул мовчить іще хвилину, а щойно коли вони роблять укупі, поруч себе, декілька кроків позаду рядів сотні – відповідає поволі:

– Неня снили ми си. Мати, пане поручнику.

На запитливий погляд Денисюка, Юра знову спускає голову і глухо, просто в пилюгу шляху, говорить:

– Казали, що дедьо втішні. Говорили, що побачимо си з дедьом небаром...

– Ну, і видиш Юра, а ти журишся! – роблено бадьорим тоном відкликається Роман. – Значить, повернемось домів, побачишся з батьком...

Гуцул іще раз підносить очі, і його зір стрічається з зіницями старшини, а вираз його обличчя такий, що Романові погасає усмішка.

– Мій дедьо – не живуть, пане поручнику...

Хвилину триває мовчанка, їх минають запорошені санітарки в повному розгоні, десь дудонять попереду якісь моторизовані гармати, пропихкує з гуком мотоцикль, залишаючи за собою смугу душливого пороху. Справа блискає прогалина в невеликому гайку, і шлях, здається, звертає направо. Юра всміхається винувато:

– Вибачте, пане поручнику. Старий хлоп, а дурниці верзе. Роман посміхається теж, а коли він вже відходить допереду, махнувши рукою Юрі, він чує ще слова:

– А... а... а якби щос, пане поручнику, то скажіть Богданови... і може, десь мою неню стрінете...

Він раптом вмовкає. Але нема пощо кінчати. Вони обидва знають, про що йдеться. „Якби щос..."

Ще треба минути цей траверз шляху, що веде вздовж зеленого, перетятого дорогою узгір'я, а там далі вже видно перехрестя доріг. Гармати промовляють щораз виразніше, вже видно на обрії, там, де ліс зустрічається з небом, щораз зростаючі стовпи чорного диму. Понад головами пролітають з гудінням важкі посилки власної артилерії, що загачує ворогові дорогу на Штраден.

На перехресті судний день. Два шляхи зливаються на самому верху узгір'я. Знизу тягне безперервний шнур возів, гармат і передків, амуніційних возиків і авт. Коні, піхотинці, ранені, якась кавалерійська частина – одне слово, на схрещенні стає справжнє пекло. Ніхто не може рушитись ні вперед ні назад. Роман рухом руки наказує своїм людям розтягнутись у придорожньому рові шляху, що доходить до перехрестя. Сам він підходить ближче. З будинку, що стоїть посередині містечка, навпроти центру цілого замішання, якраз знімають телефони. Хтось тягне якийсь кабель до нутра будинку через вікно, хтось інший тягне той сам кабель з вулиці. Прокльони, вигуки, крики. Ще лише бракує, щоб лише один-одніський большевицький набій влучив сюди – будем мати гарний баль – хитає головою Денисюк. Я вже маю щастя! Тут якраз у цьому Штрадені, я мав голоситися до мельдепункту полку, а тепер чорт тебе знає, де той полк, де батальйон, де командир?

Роман протискається крізь струм возів і людей, і вже входячи до будинку (може, там когось застану?), чує раптом, як на шосе хтось грімким голосом кричить:

– Та що з вами, люди? Хочете тут усі застрягти? - Роман пізнає голос і хвилинку дивиться, як той сам капелян, що його він кілька днів тому відвідував у малій віллійці над рікою, кидається просто в саму середину метушні на шляху. Зловлені дужою рукою за поводи коні храплять, потім вози за возами вкладаються в річище, піхотинці, починають іти понад ровами, паніка поволі меншає, і вкоротці рух іде вже швидко й справно. Гармата за гарматою, віз за возом прямують вздовж села. Раз-у-разі чути голос молодого священика-старшини:

– Де твої очі, чоловіче? ще тебе ніхто за ногу не ловить!

– Той вміє не лише співати „Господи помилуй" – киває з признанням головою Денисюк. – Він і сам помагає Господові милувати!

– Денізіук, Денізіук! – чути раптом голос з одного з вікон на поверсі, вже коли Роман увіходить у сіни одноповерхового будинку. – Коммен зі маль гер, абер шнель!

Роман підносить голову і бачить сотника Брінека, що, вихилившись до половини тіла з вікна, допомагає якомусь підстаршині зв'язку тягнути за дріт. Денисюк миттю кидається по сходах вгору.

– Ну, слава Богу, що ви вже є! – нервово кидає Брінек.

– Я заступаю тут командира, звиваємо якраз командний пункт. Ще перед кількома хвилинами був телефон спереду від командира, щоб ви негайно, як тільки прийдете з сотнею, ішли туди – ріхтунґ Шльос унд Бад Ґляйхенберґ. Ось вам мапа – решту знайдіть собі самі. Дай вам Боже щастя – і вже йдіть!

– Люди потомлені – пробує протестувати Денисюк. – Не підуть.

– Потомлені? – твердо відповідає гавптштурмфюрер Брінек. – Там люди вмирають, Денізіук. Іре ляндсльойте – ваші земляки.

– Яволь! – каже Денисюк, згортає мапу і стає на порозі. У Брінека обличчя вже лагідніє:

– Не моя вина, Денізіук. Ляґе іст дрекіґ, – що ж поробиш?

Він махає рукою, але коли Роман вже виходить, голос німця щераз затримує його.

– Ах, унтерштурмфюрер – я був би забув. Там внизу, коло міської таблиці оголошень, чекає ваш новий чотовий, хорунжий Ранецкі. Він прийшов разом із цілим вантажем тих молодих офіцерів і дістав приділ до вас. Виглядає незле, зіт ніхт шлехт авс. Тільки його речі десь там застрягли в тросах, і він мусітиме піти з вами у вихідній уніформі. Дайте йому там якусь тарняку... Ну, це все, Денізіук – кінчає Брінек, але раптом пригадує ще:

– Унд вас махт майн фройд Маєр? Проклятий „піфке"! Маєте клопіт з ним?

Клопіт дійсно є. Коли Денисюк виходить зі будинку і скликує своїх підстаршин – Маєра, Бариляка і Чешевича, який вже має нашитими недавно отримані відзнаки десятника. – Маєр зовсім безсоромно заявляє, що він почуває себе хворим, йому голова болить, і він сьогодні взагалі рішуче нікуди не піде.

– Як хочете, Маєр – здвигає плечима Денисюк. – Якщо вам не до вподоби, я не маю охоти з вами гратися: там ось – Роман показує рукою – чекає на вас, як заступник командира, гавптштурмфюрер Брінек. З ним ви напевно договоритесь. Ві зі воллен, Маєр!

– Брінек? Дер ферфлюхте керль! – кривиться Маер. – Ну, то що ж. Ідем. А де той новий цуґфюрер?

Новий вже надходить з вістуном, що відшукав його під чорною таблицею оголошень управи містечка Штраден. На ньому чистенька уніформа, штани ґаліфе, чоботи, при боці велика пістоля, в руці на ремені шолом. Він невисокий, має відкрите, трохи поблідле обличчя і, видко, почувається трохи ніяково під іронічними поглядами цих засмолених і запорошених людей, у своїй блискучій, мов з-під ігли, уніформі. Він підходить ближче, витягає з-за рукава папір і стає на струнко:

– Хорунжий Стефан Ранецький голосить свій прихід до сотні!

– Ну, добре – тримайте собі той маршбефель, колеґо, а тепер сідайте тут з нами в рові. Я познайомлю вас із становищем. Гей, Чешевич! скоч там, подивися, може, вже йдуть десь наші вози. Спрямуй їх на Ґнас і витягни якісь портки та тарняку для хорунжого. Не буде ж він так парадувати перед Ванькою...

Через годину містечко на горбку порожніє. Валка відвороту перекотилась, люди трохи припочили, дім, де Роман застав Брінека, вже порожній, світить відкритими дірами вікон. Під таблицею сидить та сама постать, що її Денисюк стрінув недавно, відвідуючи капеляна. Ляйка під шиєю, маскувальна куртка, широкі чоботи з мушкетерськими халявами. Лише на цей раз постать має ще й машинову пістолю.

– Що ж ви будете з тим заліззям робити? – із спокійною насмішкою питає Денисюк, коли стрічний вітає його, сидячи на східцях якогось ґанку.

– Куди йдете, поручнику? – питанням відповідає не збитий з пантелику, немов не чувши іронії, сидячий.

– Там, де є война, допереду – махає прощальним рухом руки Роман.

– О, о! Та мені цього й треба. Я теж іду на войну. По то я навіть до дивізії зголосився – відповідає високий худорлявець і закидає емпі на плече. – Іду з вами, поручнику!

– Того лише мені ще бракує! – бурмоче собі в ніс Денисюк. – Сьогодні добрий день: свіжий цувакс, той „пістолет", що перебрав чоту, і на додаток іще звітодавець. Могила!... Ну, що ж, та йдіть з нами – додає він голосно. – Але уважайте, там напереді стріляють.

– Я теж вже раз стріляв – спокійно тягнеться мимо хорунжого той худорлявий. Раз у Винниках, коло фабрики, на фестині...

Сотня сходить гусаком стрімкою стежкою з-під костела, що наверху, минає якісь дерев'яні барикади, що коло них стоїть кілька дідуганів в уніформах СА, із пов'язками з написом „Фольксштурм", та виходить на широчезну долину.

– Нема навіть що пробувати йти серединою долини – стверджує Роман, коли вислана „шпіца" з двох стрільців вже після кількадесяти кроків залягає в рові, обстріляна вогнем важких ґранатометів. – Ідемо ліворуч, попід ліс!

З лісу, що проти костела на горбку, клекотить. Вибухи стрілен щораз підносять посеред лісу гриби диму, що поволі розвіваються з вітром. Десь із середини гущі стоголосим відгомоном відбиваються об пні дерев черги кулеметів. На краю лісу починається вузька стежинка, оточена шпаліром корчів, що виходять із-поміж пнів. З-навпроти чути гамір голосів, із корчів винурюється перша постать з довгого шнура вояків, що йдуть просто на сотню Денисюка. Перший вояк має перев'язане чоло, за ним з'являються інші, з червоними, спітнілими обличчями, розстебненими блюзами, обвішані амуніційними стрічками, зброєю, скриньками. Вони без слова виминають одні одних, а на запити вояків із сотні Денисюка відповідають лише понурими кивками рук або важкими, огірченими прокльонами. Поміж вояками ідуть старшини. Роман бачить ґрупу, в якій здалека червоніє чуприна Парканця, видно Раслія і інших, відомих йому ще з вишкільних таборів. Роман гукає:

– Стати! – а коли вояки розміщуються, ховаючись від гарячого полудневого сонця в корчі, Денисюк приступає до тієї ґрупи.

– Міську, Стефане! Та що з вами? Що там попереду?!

– Могила! – важко відсапується Парканець. – Сядьмо, хлопці. Треба ж чоловікові сказати. Іде там, де ми в шкіру набрали... Маєш закурити? – звертається він до Денисюка. Під корчами тінисто й холодно. Люди простягають втомлені ноги, розпинають пояси, відстібують шоломи.

– Могила, – повертає ще раз Парканець. – Дали нас зразу в наступ – все йшло. Шафа грала, аж мило. Хлопці ж гнали а того „Доннерветтер" аж із Ціллі і з розгону пігнали Ваньку кілька кільометрів назад. Пчола загнався десь аж поза них. Потім руский...

– Потім руский зміркував, що ми не такі моцні – втручає Раслій – гримнув з артілерії і ґранатометів, а наш селеп...

– Селеп атакувати любить, окопуватись – ні – перебирає знову розповідь Парканець. – Окопались так, що всім плечі видно. Втрати були важкі. Ну, і наш хлоп не витримує вогню. Посидить годину, дві, а там: Не можу, пане поручнику! – і давай драла!

– Ну так, але ж ти бачив, як німці заганяли хлопців копняками в лінію! – втручає знову хтось інший. – Били, копали ногами...

– А чекай, а що ж ти зробиш, як тобі братство розбігається? Пішлеш їм запрошення? – чути інший голос. – Я сам витягав вже не раз пістолю, хоч покищо ще нікого не зарубав.

– А десь, може, наші кохані старшини й німці теж не брикали, як почули біду, може, ні? – знов відкликається перший. – Не виніть лише вояків. Як брикне селеп, тоді він „утік". А як трапиться це командирові полку, тоді він „утратив нерви"!

– Великі втрати? – питає худорлявий звітодавець, що присів побіч Денисюка. Хвилину триває мовчанка.

– Та певно – відкликається хтось. – Залеський згинув, Кухта, Подляш пішли спати, Панір дістав по ногах, і хтось із тих молодих, свіжих „пістолетів" застрілився, бо думав, що большевики його оточили. Хто там зрештою знає? А стрільців і підстаршин – щонеміри.

– Але ти не журися, Ромку! – втручає з землі Парканець. – Там тепер вже поволі все опановується. Ви, певно, будете крити відворот до ранку, а потім лінія устійниться. Там в Бад-Ґляйхенберґу Ручкевич тримався – а в замку наші теж дають руским бобу. Маєш когось із свіжих?

– В тім-то й біда, Міську. Я мушу розділити сотню і післати його самого з чотою. Хіба що стріну когось із штабу батальйону.

– Може, будеш мати щастя – закінчує Парканець. – Ну з Богом, Роман. А додай тому новому когось із старших підстаршин. Маєш якихсь з-під Бродів?

Дві кольони минаються. Вояки перекидаються ще словами:

– Пхайтеся, пхайте! – кидають ті, що йдуть назад. – Там вам добре задницю злуплять. Ми вже своє дістали.

– Злуплять або ні! – відповідають ті, що йдуть у бік щораз виразнішого гуркоту бою. – Як би не було – а ноги завжди хлоп має, і як щось, то брикне.

– Там вже й такі, що й без ніг лишилися! – кінчає останній з відступаючих, що вгинається під тягарем кулемета й набоїв. – Хочеш трохи муніції?

– Давай – простягає руку Бариляк – мені буде більше треба, ніж тобі.

– Ранецький! – кличе Денисюк чотового. – Слухайте, ви підете ліворуч стежки, я – праворуч. Чотою командуєте ви. Але послухайте мене: як чогось не будете знати – не соромтесь запитати Бариляка. Ось того там, з кулеметом. Врятуєте не одне життя.

Молодий потакуюче махає головою. Спереду розлягаються щораз гучніші, короткі, вривані „ра-та-та" скорострілів.

– Гей, мой! – кидає Юра Бариляк в бік звітодавця, що тягнеться позаду. – Пантруй си тепер, браччіку!

Розділ 2. Не всі тії зустрічаються.

Вгорі, в ясному блакитному небі, монотонне гуде кілька сотень моторів. Білі, біленькі, сліпуче ясні крила далеких самолетів світяться в блискучому сяйві сонця, а часом на секунду блисне рефлекс соняшних променів, відбитий далеким металем крил. Угмммммм... гуде безперестанно, на висоті кількох тисяч метрів. Трійка за трійкою, ескадра за ескадрою, сотня за сотнею... Скільки вже тих сотень проплило над нами?

– ... шістьсот три... шістьсот шість, шістьсот дев'ять – рахує, задерши голову догори, веселий Олекса Чорняк, що весь час розважає маршуючих товаришів своїми невпинними жартами. – Овва, раптом сімсот штук – що то є? Як я був у Берліні на вишколі, тоді, брате, варто було подивитись: тисячка валяла, як дріт, щодня в само полудне – і то лише американські. А де англійські вночі? Пхі – сімсот!...

Весь відділ, що теж слідкує за пролітаючими на великій висоті бомбувальниками, попри втомлення від довгого маршу та подорожі, обурено гуде. Він таки часом справді забагато видумує, той Олекса.

– Не будь таким героєм! – чути голос із першої трійки маршуючих. – Тобі легко балакати, бо ти знаєш, що на тебе навіть ніхто не плюне з цього самольоту. Вони летять на північ, на Відень... Ой, буде там могила, ще сьогодні перед полуднем! Вже десь там напевно зозуля кує.

– На Відень – думає високий обер'юнкер, що маршує якраз побіч того, хто перед хвилиною згадав про місто, що зараз переживе жахіття бомбування. – На Відень... там десь моя жінка тепер криється перед бомбами... а може, їх вже двоє? Може, вона лежить десь безпомічна в шпиталі? Може, за півгодини з них залишиться лише трохи обгорілих залишків людського тіла? Чи побачу я колись мою дитину?

– На Відень – відкликається він голосно. – Скільки разів я бачив, як вони летіли над нами в Кляґенфурті, стільки ж разів і думав, просив: „Уважайте, хлопці, там у першому бецирку, коло ратуші, моя жінка – не кидайте там бомб!... І знаєш, – обер'юнкер повертається в бік веселого Чорняка – вони мене хіба таки слухали. Аже до останнього листа Міра писала, що якось тримається. Нема води, нема світла, сама скрутила ногу на сходах до підвалу, але живе, і вірить, що виживе. І вона, і дитина.

– Казали, що Відень вже Ванька взяв – кидає хтось із лав, що маршують, обтяжені наплечниками, на запорошеному шосе. – Ще на початку квітня. Але чорт тобі буде знати, яка дійсно правда? В кожному разі потяги через Ґрац на Відень не йшли вже, коли ми виїжджали на фронт.

Обер'юнкер підносить руку. На даний знак відділ стає, а потім люди засідають в рові під гайком. Весь відділ – це ті кількадесять підстаршин із срібними нашивками старшинських аспірантів. Вони щойно закінчили вишкіл у Кляґенфурті, а тепер щораз більше наближаються до цілі своєї подорожі, до штабу Дивізії, що перебуває за річкою Муром в якомусь Марієндорфі чи Перльсдорфі. Весь відділ – це самі десятники, старші десятники, бунчужні, є й обер'юнкери.

– Ой, дало мені в кість – стогне Чорняк – і не знати, що більше: чи та їзда потягом під тітовським обстрілом, чи те дибання пішком. Я не можу багато ходити – я маю „плятфус", і взагалі я не знаю, як мене могли взяти до Дивізії.

– Цікаво – цідить високий обер'юнкер, що щойно давав команду відпочити. – Якось ти так завжди розповідаєш про свої геройські марші з „татом" Вільднером на Словаччині, а тепер вже стогнеш, як ми троха пішли пішки. Як же то так?

– Цілком просте, пане підхорунжий Ґаран – таким самим тоном цідить зачеплений – раз, що, як сказано – я маю „плятфус", який мені зробився в Кляґенфурті, а подруге – пани не люблять ходити пішки, а я є, власне, пан!

– Звідки ж я міг то знати? – відповідає Ґаран, якому надає старшинського вигляду обшита срібним шнурком шапка. – Ти, Олексо, на пана зовсім не подобаєш.

– А таки я пан! – борониться Чорняк. – Хоч поправді, то мене зовсім не панські воші облізли, там в цьому вермахтсгаймі, де ми ночували.

Богдан пригадує. Довжелезна заля якоїсь школи, слабо освітлена темнявим блиском обгорненої в папір малої лямпки, що висить на дроті під стелею. Посередині, складені головами до себе, два ряди матраців вздовж цілої залі. На матрацах, в півсутінку, лежать тіла сплячих вояків, неначе трупи складені в трупарні. Враження побільшує ще темне світло, яке лише під самою лямпкою кидає маленьке ясніше коло, обрямоване темрявою. Постаті ворушаться, кидаються, стогнуть. Дехто накривається з головою шинелею. Сморід і задух нестерпний, хоч віконця відхилені. Щораз входить дижурний і будить того чи тамтого з дрімаючих, бо їм вже пора. І отак усю ніч, аж доки голос чергового: „Аллес авф-штеен!" – зірве з барлогів цілу „трупарню".

– Облізли й мене – стверджує Ґаран, а за ним і інші починають чухатись. – Перша річ після приділення до частини – скидаю білля і виварюю підштанці. Перша бойова дія проти ворога на цьому фронті!

– А дійсно, цікаво, куди вони нас поприділюють? – ставить хтось питання, коли на знак Ґарана відділ знову закидає наплечники на рамена і далі починає знімати куряву на запорошеному шляху. – Тебе певне, Богдане, зроблять чотовим, а де дадуть нас?

– Е, чотовим то я ще під Бродами був! – посміхається Ґаран. – Може, тепер на двадцять перше квітня мене зроблять хорунжим? Там на фронті, кажуть люди, були великі втрати, багато старшин вибуло з лінії... Рік тому в цей сам день я дістав в Нойгаммері „ушу". Разом з Юрком Грозбецьким – закінчує тихо, вже про себе, Богдан, і в очах живими стають картини з-перед року. Надавання підстаршинських ступенів, Денисюк, зустріч з Базильком і Остапченком у кантині, Анатоль Рудич, Юра Бариляк. – Лише Базилько й Денисюк ще теліпаються в живих і пишуть. Ну, і очевидно мій гуцул Бариляк. Ах, коби вже його побачити... Я стільки хотів би йому розказати!

Наближається вечір. Лагідні узгір'я, поміж якими в'ється шлях, набирають червонявих барв від заходячого сонця. Справа вітер приносить відгомони кулеметних черг, десь бахне далекий постріл, трапляються якісь піхотинці, з'являються вже таблички: „Увага, міни!" – або: „Ворог бачить!"

– Знову фронт – стверджує спокійно, без ніякої емфази, один із маршуючих, – вже носом чую.

Всі вони, ці старшинські випускники, вже „стріляні". Вони бачили вже багато на Підляшші, під Лопатином, Бродами, в Бистриці, їх мало що зможе заскочити.

Поміж двома високими горбами розташоване село. Ліворуч, в кількох хатах, розклався штаб. В шатрі перед будинками, в саду, чекає вже на них персональний старшина Дивізії. В саду зібрались зацікавлені – штабові „зупаки": кого то знову лихо наднесло?

Відділ стає, зійшовши з шляху, поміж деревами саду. Одна, друга команда, кинена грімким голосом Ґарана, і наплечники лежать вже поскладані рівно в ряді, а прибулі підстаршини стоять виструнчені. Тепер іще короткий звіт, і вже могтимемо спочити між деревами саду, де в коронах гудуть вже хрущі. Ще трохи зарано. Це ж щойно квітень...

Відділ розпливається, до прибулих підходять інші вояки, ті із штабової сотні і ті, що теж прибули звідкілясь за якимись орудками. Щораз чути новий вигук: „А бодай тебе! А ти звідки виліз?" – щораз хтось знайомий напорюється на друга.

З палатки чути голос: „Обер'юнкер Ґаран!" – і Богдан, відповівши: „Тут!" – зникає за піднесеною завісою шатра.

– Обер'юнкер Ґаран? – повторює й собі якась велика постать, яку лише срібний шнурок на польовій пільотці відрізняє від рядових вояків довкола. Брунатно-зелений, цяткований, плямистий маскувальний одяг, широкі чоботи-саперки, за халявою запнятий ніж, при боці на простому ремені почеплена пістоля. Старшина якраз виходить з іншим офіцером із хатинки, де примістився шостий відділ штабу. – Обер'юнкер Ґаран? Заждіть хвилинку...

Обидва стають під деревом і ждуть.

– Куди ти дістав призначення, Дуську? – спокійним голосом кидає за хвилину старшина в плямистій уніформі, коли високий обер'юнкер, вийшов з намету, минає його в півсутінку під деревом.

Зачеплений раптом стає – хвилинку затримується, а потім поволі обертається на п'яті. Він простягає руку в бік того, що під деревом, і таким самим витриманим тоном відповідає:

– До сотні Піддубного, Романе. Буду твоїм сусідою. Веду в нього другу чоту.

Щойно тоді друзі на момент кладуть собі руки на плечі і немов-немов обіймаються. Але це триває лише коротку хвилину, є вже досить темно, і ніхто не може сказати, що вони роблять із себе цирк.

За хвилину вони йдуть вже всі троє, вкупі з іншим старшиною, в щораз більше сіріючому вечорі, між деревами саду, в бік відділу підстаршин, звідкіля щораз відходить хтось покликаний до намету.

– Як Міра? чи ти вже є батьком? Як там позаду, в запіллі? Що в Марбурзі, що в Кляґенфурті? – кидає раз-по-раз питання Денисюк, немов не хотячи допустити приятеля до слова.

– Багато говорити, Романе – пробує стримати потопу запитів Ґаран. – Я все тобі скажу, але тепер...

– А що чувати... з іншими колеґами? Де?... – Роман затримується, немов би йому забракло вже питань.

– Що з тобою, Романе? Не даєш мені дійти до слова? Я ж теж хочу тебе дещо спитати. Де Базилько, чи ще в тебе? І як, нарешті, мається Юра Бариляк? Думаю, що не забув ще мене, що? – пробивається нарешті крізь несподівану балакучість товариша Богдан, а в його голосі чується усміх, якого не дозволяє побачити темрява.

Роман не відповідає відразу, він підходить з Богданом на край шосе і поволі витягає цигарку з цигарниці. Десь далеко тарахкотить по камінню якийсь віз. На небо виходить із-за горбів з боку, від Ґляйхенберзького замку і Штрандер-Коґелю, великий, синявий місяць. Роман глибоко затягається димом:

– Юра Бариляк – він здержується ще раз – Богдане... не живе.

Віз тарахкотить долі по вибоїстій дорозі. В ровах кумкають жаби, а місяць освітлює бліде обличчя підхорунжого Ґарана, що стоїть без слова. Денисюк затягається ще раз димом:

– Під Штрандер-Коґелем, Богдане. Не побачиш його гробу. Там вже тепер большевики.

Розділ 3. Репертуарний успіх.

– Я сам теж не дуже вірю в безпосередній успіх нашої сьогоднішньої чи, радше, сієїнічної виправи – чути якийсь голос між тарахкотінням воза по кам'янистій дорозі і стукотом кінських підків. – А радше, правду щиру сказавши, я зовсім у нього не вірю.

Хвилинку триває мовчанка, і в нічній темряві хтось лише раптово застогне: Ой!, – коли якийсь стрічний камінь підкине колесо воза, а потім гупне ним у вибоїну на дорозі. З шерехом коліс змішується вплетений проклін, а потім другий голос запитує:

– Ну, добре, – то по якого чорта ми товчемось тепер поночі по тому лісі? Вам іще добре, ви собі їдете на конику, ви як офіцер, але я? Ще такого не було, щоб штурмани разом із старшинами верхом їздили. Отже, чого ми там товчемось, питаю? Чи не краще було спати в Марієндорфі, ой!... – голос запитуючого знову вривається на важкому гепненні.

Над їдучими низько схиляється галуззя, і їздець мусить прихилитись зовсім до сідла. Листя шорує по якомусь причандаллі на возі і по кінських хребтах.

– Найкраще було б взагалі в таку темну ніч сидіти в хаті і читати якусь книжку, або й спати – філософічнo відкликається другий голос. – Але раз ми влізли в цю калабаню, мусимо в ній таляпатись. А щодо успіху, я казав: не вірю в успіх безпосередній, але в посередній.

– Ви щось надто замрячено говорите – після кількох чергових підстрибків продовжує той, що на возі. – Остаточно, наша вечірня промова за допомогою гучномовців є призначена для большевицьких вояків, – може, ні? І що тут може бути за посередній ефект? Або Ваньків переконаємо, і вони перебіжать на нашу сторону, або ні, і тоді вони не перебіжать. Все просте і безпосереднє.

– І ви називаєте себе пропаґандистом? – долітає щойно по хвилині з-позаду. Шлях у лісі стає вузьким, і їздець мусить з'їхати позад віз. – Посередній ефект має викликатись у наших вояків.

– Та як? Хіба ж ви хочете, щоб вони послухали наших арґументів і перебігли до ворога? Якщо це має бути ефект...

– Знаєте – трохи нетерпеливо відповідає невидимий у темряві старшина на коні – ви в Балигороді виглядали на трохи більш інтеліґентного! Чи вас Дивізія в голову вдарила? Ідеться про те, що деякі наші „кльопчіс" вже перебігали на большевицький бік. Щоправда, небагато, але кількох було. Ваньки вже подавали їх прізвища, і вони навіть самі говорили через гучномовці. Оповідали, як то вони поїдуть на відпустку додому, хвалили совєтський харч, тощо... Блаженні віруючі, але все таки тепер такий час, що трудно опиратись пропаґанді. І тому ми, взиваючи руских до переходу на наш бік, власне кажучи, робимо контрпропаґанду призначену для наших. Понял, таваріщ?

– Понял! – відзойкує той, що на возі. – Ой, понял! Але не думаю, щоб ця історія оплачувалась. Ті, що мали перебігти від нас, вже перебігли – самі слабодухи. Ті, що мали від них перебігти, то й так цього не зроблять, бо ж не є божевільні – при кінці війни – отже, повторяю, таки краще було спати в Марієндорфі. Тим більше, що ми й так не можемо їм сказати того, що хотілось би, і що, може, їх переконало б.

– А ви знаєте – продовжує він по хвилині, по серії нових вибоїн і каменюк – там у них багато українців. Я бачив могили в тих місцях, де вони були, і звідки наші їх вигнали. Наші, українські прізвища, і додаток: „Пал за родіну". – Хвилинка мовчанки, а потім голос зідхає: – Ой, коли ми нарешті закінчимо ці ідіотичні війни по „обох боках барикад"? Українці в німецькому війську, українці в російському війську, в польськім, в румунськім, мадярськім, словацькім, американськім, канадійськім, – лише не в українськім...

– Без перебільшувань, друже! а ми ж хто? Ви ж знаєте так, як і я, що ми маємо увійти в склад Української Національної Армії. Шандрук із Праги вже ось-ось над'їде і нас перебере – протестує старшина.

– Перебере і передасть – скептично зауважує названий пропаґандистом. – Перебере від німців і передасть англійцям. Щоб іще лише хотіли перебрати! Ну, де той командний пункт батальйону?... Чого ж я сьогодні тут, власне тлумлюсь по лісі?

– Треба було над тим думати в літі сорок третього року – відповідає старшина, зсідаючи з коня і прямуючи в бік ґрупи хат. – Тепер трохи пізно. Пождіть хвилину: я лише зголошусь, і зараз поїдемо далі.

Хвилина продовжується до чверти години. Той, що лишився на возі, веде в міжчасі конверсацію з візником:

– Ей, дядю, маєте сірник?

– Угм – відповідає моносилябою візник, що рівнодушно і без видимого зацікавлення (що ж тут у темряві побачиш?) весь час прислухувався розмові.

– От, то добре! – тішиться, пересідаючи ближче до нього співрозмовець старшини. – А...а... закурити маєте теж, що? Бігме віддам, як буду мати...

– Ви всі є добрі! – добродушно стверджує дядьо, витягаючи капшук із самосадом і папірці. – На, закури. Ти мене, фірмана, повинен частувати. А ще, ти чи не з паничів будеш, га?

– Всі ми тут, дядьку, одним миром мазані, і всім нам один каюк – відповідає голос у темряві. – Дякую за тютюн. Колись віддам...

– Дивися, небоже! – саркастично кидає дядько. – Я почекаю.

З хати виходить кілька темних сілюет, що наближаються до возів. Чути голос:

– Так що прошу під'їхати ще з півкільометра шляхом. Потім дорога кінчається, і ви мусите підійти пішки до становища другої чоти. Там буде на командному пункті обер-юнкер Ґаран, і він вам усе влаштує. Хлопці вже перед вечором протягнули провід і заклали голосник на дереві просто большевицьких становищ. Вони там близько нас, найбільше – 80 метрів. Там долина, гомін відбивається, буде добре чути... – звучить ясний голос. – Я сам пішов би з вами, але знаєте – що я, власне, „старшина для доручень". Як нянька для командира. Про щось він там іще хоче говорити зі мною.

– Ні, дякую, нам вістуна вистачить, – а Ґарана я й так знаю, ще з-під Бродів – відповідає старшина. – Ну, вйо – поїхали.

Він скаче на сідло і мала кавалькада, побільшена ще на вістуна, що йде пішки, рушає.

– Я теж Ґарана знаю, – відкликується голос на возі – але бачив його востаннє на Маланці...

– Слухайте, чи ви часом таки з глузду не з'їхали? - кидає старшина з коня, коли вістун починає хихикати. – Що ви знову видумуєте?

– Та як – що? На вечорницях на новий рік, в Мистецькому Клюбі у Львові, на Маланці... – пояснює спокійно голос з воза.

– То ви до них будете говорити, правда? – питає вістун, коли вже закінчується їзда, а дядько завертає воза десь у темряві, ломлячи менші кущі. Старшина віддає візникові ще поводи свого коня, і всі троє з вістуном беруть кілька середньої величини валізок, що в них сховано мовне приладдя.

– Та будем говорити, але то така розмова... Чув ти про діда, що говорив до образу?... – відповідає той, що їхав на возі. – Якби я таки міг їм сказати, чого не можу, то мені повірили б, ці там, з другого боку. Але рубати ту бляху, що видумали німці в штабі... то таки краще спати в Марієндорфі...

– А що ж ви їм сказали б, міністре пропаґанди? – саркастично питає старшина. – Чим же ви їх переконали б?

Запитаний відповідає спокійно, але щось тверде звучить в його голосі:

– А я, прошу, сказав би їм: Хлопці, багато нас вже від віків носить чужі уніформи. Ці, що ви, ці, що ми, і ці, що мають іще іншу барву, ще інші відзнаки. Давайте, зриваймо ці відзнаки, кидаймо ці уніформи, ставаймо одним! Ось, починаймо ми, якраз ми, ось тут у цю ніч сьогодні. Тут, коло містечка Ґнас, що колись було слов'янським селищем і звалось „Князь"... Даваймо, друзі! Починаймо, браття! – Я думаю, що повірили б... – знову спокійно, знижуючи тон, кінчає штурман.

Ніхто не відповідає, і не паде вже ніякий саркастичний запит. Ще кілька кроків у темряві, і на краю ліска видніє сілюета хати. Трійка прямує до неї.

Коли вдасться пройти крізь темні сінки, не зачепивши за наставлені там відра, ночви і якісь кочерги, тоді можна говорити про щастя. Але не треба соромитись заклясти від серця, коли обов'язково доведеться лупнути головою в сволок над низеньким порогом, ще заки піднести верету, що заступає двері. Господарі хати, кільканадцять постатей в уніформах, і так чекають на це хрищення неознайомлених з місцевою топографією. На столі блимає свічка, на лавах під стінами хропе кілька тих, що повернулися з стійок, під стінами – карабіни й кулемет, в куті – на купу скинені ґранати. Селянська, мащена глиною піч, якісь зидлики, якісь стільці навколо стола. Від стола підноситься стрункий оберюнкер і вітає прибулих:

– А, наші промовці на сьогоднішній мітинґ! Просимо, просимо! Хочете переконати Ваньку? Ну що ж, попробуйте. Я їх більше переконаю мінометами. Сидять вже від ранку тихо, як під мітлою. Зате в Ґляйхенберґу знов сьогодні мають тяжку ніч... Чуєте, як вариться?

З-за вікон заслонених веретами чути пальбу. Вона наростає і притихає.

– Тяжка ніч! – повторює Ґаран. – Завзялись на цей замок! Там вже Козар двічі ходив на виручку...

– Не руш! – фукає тим часом вістун на котрогось надто цікавого, що обмацує куферки з фонографічним приладдям. – То не для селепів.

– Ов, а ти відколи таким спецом став? – накидаються інші мешканці хати. – Припровадив людей тут, і вже за спікера, чи як?

– Ну, йдем! До нашого склепіння недалеко. Тільки увага, дорогі гості. Тут, щоправда, вночі нічого не можна побачити, але Ванька нас чує. Ми від нього не більше сотні метрів. Ти, Базиль, теж ходи – ти ж у мене за гостя. А може, ти мусиш вже вертатись до твоєї гармати? – обертається Ґаран до кріпкого старшого десятника з піддертим носом, що теж встає з-за стола.

– Та ні, Дуську. Я маю нині „вахфрай", і шляк там мої гармати не трафить. Хлопці вартують. А зрештою, і так нема чим стріляти... – відповідає, надягаючи шапку, десятник у короткій панцер-єґерській блюзі.

До кам'яного, побудованого над землею склепіння лише кільканадцять кроків. Колись воно, мабуть, було місцем складання вина й мосту. Сьогодні свідчать про це порозкидані по кутах дзбани та величезні барили, на яких прибулі вже розставляють своє причандалля. Вони застають тут вже кількох вояків, що, на вид свого командира Ґарана, подають кількома словами звіт, що вміщується в такому: Нічого особливого, десь під вечір відзивався снайпер, потім ми протягли дроти і повісили ту трубу, ну й усе!

– Про що будете балакати, штурман? – конфіденційно нахиляється до прибулого десятник названий Базилем. – Будете Ваньці баки забивати?

– Будем йому фраєрські кавали оповідати! – кидає через рам'я запитаний, кінчаючи вмонтовувати дроти в апарат. – Будем му баєр засувати!

Питаючий починає дивитись на штурмана з пошаною.

– Ти звідки, ґосьцю? – питає він, немов хочучи ще впевнитись.

– Чо' сі питаєш? Хочеш знати, з-під якого я нумеру? – вже нетерпеливо цідить, встаючи з колін, штурман.

Базиль прикладає два пальці до чола в німому салюті. Свій хлоп! Зі Львова.

– Година духів надходить. Починаємо, прошу – звітує старшині його товариш.

Вони виходять, у трійку з Ґараном, на двір. Ніч є тиха. Хмари розвіялись, і на небі блищать сотні й тисячі зірок. Стрілянина від Ґляйхенберґу вже теж умовкла – тихо. Обидва прибулі зникають по хвилині за веретою склепіння, Ґаран лишається надворі, на порозі. Хвилину ще триває тиша, потім із темряви чути якесь шарудіння. Ґаран немов бачить, як там, кількадесят метрів попереду, в окопах і землянках, схоплюються темні постаті бійців. Ще хвилинку гуде-шарудить гучномовець, а потім чути раптовий різкий і контрастовий до тиші, що царювала тут іще перед хвилиною, голос:

– Байци і камандіри красной армії!

– ... ааармііії – відбивається стоголосий відгомін об береги долини.

– Спершу на „общепанятном" – сичить штурман крізь зуби, схилившись над свічкою і дивлячись, як крутиться грамофонічний диск з награною промовою. – Щойно потім приходить мова „нацменів"... Такий наказ.

Він виходить на хвилину до Ґарана на порозі.

– Ну що? Яка реакція? Думаєте, що вони теж будуть щось говорити?

– Звичайно говорять – відповідає крізь голосні звуки, що відбиваються по долині, обер-юнкер. – Говорять про те, що ми боремось за марґарину, що в них „палучім двєсті ґрам масла", про те, що на нас дома чекають, тощо. Почуєм, що буде сьогодні.

– ... брасайтє аружие, пєрехадітє на нашу сторану! Смерть кравапійцу Сталіну! – патетично кінчає голос на пластинці. Штурман зникає за заслоною.

– ... Сталінуууу! – звучить останнім акордом голос, а потім настає тиша.

– Ще тепер те саме на „малорасійскам нарєчії", і ми закінчили програму, – стверджує старшина. – Ну, даваймо!

– Бійці і старшини червоної армії!... – починається нова серія. Щось там говориться про те, що Японія входить у війну проти совєтів, що нема за що боротись, що Росія мусить програти війну...

– Хто тобі повірить, фраєр? – тихцем питається, відвернувши голову від мікрофону, десятник із піддертим носом. – Він же ж тут стоїть, Ванька, на чужій землі? До бані з такою пропаґандою!

– Зробиш ліпшу? – без усміху обертається штурман. – Ану, покажи!

– Я не вмію балаку тримати! – борониться зачеплений. – Але я... можу...

Він повертається і нахиляється в бік вояків, що сидять тихо в кутку і прислухуються передаванню. Щось з ними шепочеться.

Верета підноситься, і входить Ґаран. Зараз буде кінець, що?

– Зараз буде кінець! – потверджує старшина, що прибув з гучномовцем. – Звиваємо стацію.

– Ще хвилинку, пане поручнику – чути голос з-поза них, коли дійсно вже авдиція добігає кінця. Ґрупа вояків, що лежала весь час у куті, підійнялась. Попереду стоїть десятник із піддертим носом.

– Ну, що є Базиль? – може, ти хочеш взяти слово? – тихо сміється обер'юнкер.

– Абись знав, Дусєк! – звучить відповідь. – Але я не хочу говорити, бо я не балакучий. Зате ми заспіваєм чубарикам, добре?

– Що ви на те, пане поручнику? Спонтанний вияв почувань вояцтва, чи як то там називається? Хай заспівають, чи як? – питає Ґаран.

– Та про мене. Але щось по-людськи! – відповідає старшина, кинувши оком на штурмана. Цей теж потакуюче киває головою. Зараз скінчиться промова.

– Але уважай, Базиль! Не зроби мені штемпу. Мені Денисюк розповідав, що ти там виспівував, як ви входили до Бистриці. Сьогодні нема жадних „кудкудаків", чуєш? – шепоче в ухо десятникові Ґаран.

Базиль стоїть вже з своїм імпровізованим хором коло мікрофону і лише прирікаючим рухом кладе руку на серце та махає головою. Ні, сьогодні не буде ніяких „кудкудаків"!

Останній відгомін урядової промови гуде ще по долині, коли чути вже голос заповідача:

– А тепер... бійці і командири, наші хлопці заспівають вам пісню; починаємо!

Він дає рукою знак Базилькові, що якраз нервово ковтає слину. Базиль відкриває рот, і всі зависають поглядами на його губах. Ґаран стоїть вже знову в темноті на порозд і бачить, він зовсім виразно бачить, як там у темряві, у віддалі кількадесятьох метрів, всі ті, що слухають, теж повисають очима на невидимому гучномовцеві по тому боці „нічиєї землі". Що заспіває Василь?...

Голос в гучномовці трохи хрипкий, коли він починає:

Нее пора, не пора, не пора
Москалеві й німоті служить!... – а відразу потім входять голоси його принагідних хористів:

– Довершилась Украааїни кривда стара!

Ґаран підносить верету і входить в освітлене миготливим сяйвом свічки склепіння. Коло мікрофону стоять вже не лише зорганізовані Базилем хористи. Там стоять вже всі.

Старшина, що прибув із штурманом, співає теж і дивиться кудись поза тремтливе сяйво огарка. Штурман перестав складати приладдя, він теж підтягає, його рука, що тримає мікрофон, наче дрижить. Вістун тягне тоненьким тенорком. Всі оглядаються, коли до хору долучується густий бас Ґарана:

– Бо пора це великая єсть...

– Уф! – відсапує Базиль, коли пісня кінчається, а прибулий старшина тримає його руку в своїй. – Щем ніколи так не впрів. Добре я підібрав той, ну... як то називається... ретер... тепертюар... пане поручнику?

– Знаменитo! – тисне руку Базилеві старшина. – Хоч слава Богу, що нікого чужого з нами не було. Бо за твої слова про німоту можемо ще всі потерпіти, небоже!

Вони виходять надвір. Щойно прогули останні звуки пісні, і біля підніжжя долини якразі завмирає остання луна відгомону. Чути голос штурмана:

– Цікаво, що вони...

Відповідь на незакінчене питання приходить швидко. Заніміла долина раптово в одній секунді оживає. Першим відкликається „максим", за хвилину трахкає один і другий карабіновий постріл, потім іще один кулемет, один і другий вибух ґранатомету, серії пепеш... Черги трасуючих куль пролітають рожевими та фіялковими кометами понад землею, коло вух пенькають розривні кулі автоматів.

– Назад! – скрикує Ґаран, впихаючи гостей за верету.

– Василь їх таки рушив!

– Ов, там десь тепер політруки беруть хлопів до ґальопу! Ще може бути нічний наступ. Такого ще ніколи не було. Видиш, Василю що ти наробив?

– То називається артистичний успіх. Політруки гонять хлопів бити нам „браво"! – всміхається вдоволено Василь.

– Я поможу вам занести ваші манелі до воза, штурман. Ідем?

Віз тарахкотить знов по камінню. Штурман на возі знов підстрибує на кожній вибоїні, поручник на коні знов щораз схиляється, обминаючи листя дерев. Здалеку поза ними затихає вже поволі пальба від становищ другої чоти.

– Але видумав той клятий десятник! – відкликається старшина на коні. – А потім таких людей називають „селепами". Та ж він наче змовився з вами!

– Такі ми вже є, пане поручнику. Ми, знаєте, зі Львова – відповідає в темряві штурман, а по хвилині, після чергової серії зойків спричинених нерівностями ґрунту, додає:

– Таки оплатилось не спати тої ночі. Колись про те напишемо.

Розділ 4. Тобі вірненько присягнем.

– Ну, а що ж ти знову так дуже підскакуєш? – цідить спертий на лікті довготелесий унтершарфюрер, що ліниво смокче соломинку, яку тримає в другій руці. – Ну, а скільки ж ти разів присягав, га?

– Я до тебе не говорю – відповідає трохи нетерпеливо, обертаючи голову через плече, старший десятник, що засів, спершись плечима об пень дерева. Навколо поприсідали на траві кільканадцять постатей у свобідних позах. Трохи далі в бік шляху видніє відкрита площа, обрямована деревами. На площі якраз шикується трилава вояків, щоб оточити майдан чотирокутником.

– То ся до тебе не дотичить – повторює ще раз старший десятник у бік того, що з соломинкою. – Ти вже, виджу, також своє знаєш. Ти ще зі першої Дивізії, що?

Смоктаний махає потакуючи головою. Його партнер веде далі:

– Я до тих темних селепів, до тої темної рекрутської маси, що до нас щойно нарукувала, до тих з ерзацу, з польового запасного... Ну, скажіть, рекрути в морду биті, скільки вже котрий разів присягав?

Постаті мовчать. Ну що ж відповісти тому грізному воякові, що має стільки срібла на комірі і на чиїх грудях червоніє новенька стяжка Залізного Хреста та блищать якісь там інші відзнаки, і круглі, і подовгасті? Ще місяць тому вони сиділи в баворів чи в фабриці, ними ганяли форарбайтери, а тут, хоч німці теж не легкі на руку, але ж ми все таки військо! Військо, що має сьогодні присягати чи пак бути свідком присяги, яку за них складатимуть їх товариші. Присяги не тому чи другому панові, але присяги свому власному прапорові, присяги Україні! Скільки ми вже разів присягали?...

– Та по правді – чухається в голову якийсь парубійко – тут з нас то лише єден Кирило присягав, – він показує рукою на якогось літнього вже чоловіка, що, не беручи активнішої участи в розмові, якраз закурює люльку. Він підносить із здивуванням голову з-над люльки і вирячує очі на парубійка.

– Я? – дивується дядько. – Та де, коли? Та мене ніхто ніколи до війська не брав. „Нездульним" був! Навіть Коменда Узупелнєнь на мене той.. хрест поклала. Та де ж я кому присягав?!

– А твоїй Парашці хто присягав, в церкві перед єґомостем? – бризкає сміхом жартівливий парубійко, а навколо водограєм витріскує між дерева сміх, аж дижурний старшина, що з тісно підіпнятим шоломом ушиковує кілька сотень у чотирикутник на майдані, обертається в бік сидячих з громовладним поглядом. Сміх замовкає і перемінюється на тихе хихикання.

– Ти, бачу, теж фляками по лепеті битий – з признанням махає рукою в бік жартуна старший десятник. – Але так по правді, то хороба вас знає, як вас тут на фронт без ніякої присяги післали? Та ж вас навіть повісити за зломання присяги нема права! – дивується розповідач. – Але тепер, писок на колодку, слухайте всі. Розповім вам, скільки разів і кому я вже присяги складав. – Він розмощується вигідніше під деревом і починає:

– Отже, брацю, найперше була „жечпосполіта". Служивєм в підесять четвертім в Тарнополю і там присєгавєм на „гонор і ойчизне". Потім мене дали до пепанців...

– До чого? До рипанців? – падає звідкісь із трави запит. Десятник дивиться з-під ока на запитуючого, а потім відповідає:

– До пепанців, рекрутська макітро! До протипанцерників, до панцер'єґрів. Ну, присягав я, і в сам раз якем присягав, том собі думав, що добре було б пирогів із сметаною з'їсти, і що на вечеру так чи сяк буде ґуляш. Така то й була присяга.

Сміх здригає лежачими, але вмовкає на знак розповідача. Ще не кінець!

– Потім – поважно тягне десятник – надійшла доблесна і непабєдіма, та сама, щосмо їй так у шкіру дали пару днів тому, і зробили з мене „призовника". Не питайся, фраєрскій ціпе! – попереджує десятник новий запит. – Це є то саме, що наш „поборовий", кумаєш? Десь у травні сорок першого зробили мене за „байца", обголили мені голову, як на Кульпаркові, і дали з озброєння „сумку", щоб було де хліб ладувати. Хліба не дали. Потім сказали, що служба в красной армії це почесний обов'язок кожного громадянина, і казали присягати. Присягнувєм. Але щом присягав, то не дуже тямлю, бом в сам раз думав, як тут дати драпака, і не міг вирішити: чи щойно на Личаківській рогачці, чи вже може таки на Зеленій вулиці? Поки я вирішив, що вже таки краще зразу на Зеленій, присяга скінчилась, і до нині дня не знаю, на що я присягав...

– А десте дали драпака, оша? – прилітає діловий запит.

– На Рогачці?

– Та казав же ж я, що буду брикати на Зеленій. Так і було! – відповідає десятник. – Ну, а потім мене потягнуло мельдуватися до тої фраєрської Дивізії. Сам не знаю, якої біди? – дивується десятник. – Але вже сталося, могила. Та й присягалисмо в Гайделяґрі, ну ні? – звертається він у бік того, що з соломинкою. Цей потакуюче махає головою.

– Ви тоді ще свиням хвости в баворів підкручували, ви ще за континґент булисте, рекрути. Ну, музика ржнєнта грала, якісь фраєри в білих рукавичках німецьку фану таскали, шось рубали балак за Гітлера, ну, і потім, ми той... як то... присягали. Але я ще по-німецьки тоді не вмів. То звідки я знаю, що я присягав? А крім того, казали, що дадуть по три цигарі більше того дня, а потім не дали. Ну, то як може бути важна така присяга? – закінчує розповідь старший десятник і підводиться з землі. – А сьогодні...

Він обкидає поглядом вояків, що повставали з трави за його прикладом.

– Сьогодні, хлопці, – він не називає їх цим разом рекрутами, ні, не надає їм ніякого прізвиська – сьогодні будете присягати Україні. Що тут багато говорити! Дай вам Боже, абисте вже нікому іншому не мусіли присягати!

Десятник виструнчується, коли бачить, як з-поміж рідких дерев виходить кілька постатей, а попереду їх – високий, кріпкий хорунжий, що вже здалеку вітає його помахом руки.

– О, Базиль! Ти вже також тут? Ти свою батерію не дуже, бачу, пильнуєш! – вітається старшина, потискаючи руку десятникові.

– Та я за набоями їздив до штабу, пане поручнику – відповідає запитаний, одночасно пильно розглядаючись кутами очей, чи рекрути, що стоять у віддалі кількох кроків, бачать його зажилість із старшиною. – Але дістав я... то... ви вже знаєте що, пане поручнику! Нема, та й могила. Стріляйте, кажуть, з пальців. А мені мій німець стрілить, як я набоїв не привезу.

– Всюди те саме, набої на „бецуґшайн", пального нема, добре, що хоч свині бавори по хлівах залишили, правда, Баліцький? Ну, і мост у пивницях! – всміхається хорунжий – А ти, Базиль – показує він десятникові на груди – бачу, „кройца" зафасував. А за що?

– Та то вже так є, пане поручнику! – відповідає Баліцький. – Вам дали, то як ваш бувший чотовий має голим мундуром світити? А за що дали? Так по правді, то за „тяглову силу", пане поручнику.

Денисюк з резиґнацією махає рукою:

– Щоб ти хоч раз, Василю, відповів, як люди! За яку „тяглову силу"?

– Ой, та то зовсім просте. Стоїмо ми з нашою гарматою на горбку. Руских танків не видно, то ми в звичайну артілерію бавимось і прямим обстрілом кропимо на чубаря. Ну просто, піхотного „рач-бума" робимо. Аж тут Ванька з боку підлазить вже на пару метрів. Хлопці, натурально, хочуть кінчити війну і навівають! Що зробиш, пане поручнику? – зітхає Василь. – Дав'єм пару копняків, і зараз геройство їм вернулось. Хап ми нашу „горпину" за шприхи, за гольми, за колеса, і потягнули вище. А кулеметник пере, аж дрантя летить, обезпечує. Потім відтягнули ми пару метрів під гору, і знову: „рач-бум", і так тягнем, кропим, той смалить з машинґевера, я наганяю їм розум до голови через задницю, ну, і тоє... Ванька дав драла... а мені дали ту червону шматку та й кавалок бляхи. Та й кінець, пане поручнику закінчує Василь.

Денисюк усміхається. Шкода, що нема якого звітодавця. Напевно зробив би з цього статтю на півсторінки. А тут Василь Баліцький навіть не зовсім добре знає, що сталося. Дістав, каже, орден за „тяглову силу"!

– Так, так, біда є, пане поручнику – конфіденційно звірюється Василь. – Найгірше, що нема пального. Тому наші РСО стоять там коло станції, коло Ед, а ми руками „горпину" тягаємо. Ще як Ваньки були ближче нас, то ходили ми по бензину до них. Ну, просто! – пояснює він на запитливий погляд Денисюка. – Десь хлопці, що ходили красти муку до руского – а Ваньки мали повно міхів муки, там десь близько млин був – винюхали, що руский має дві тенґи бочки бензини. А в нашому тракторі, в РСО, пального ні ху-ху. Пішли вар'яти вночі, руского поста помацали по лепеті, але тихо, а що їх становища були на горбку, наші ті бочки обернули і пустили просто з горба аж під наші РСО. Одна бочка, правда, на власну міну наскочила і згинула смертю героїв! – сміється Василь, хоч справжній жаль бринить в його голосі. – Не було ради, пане поручнику. Мусять гості до героїв писати сі, бо інакше „горпину" треба було б на руках носити. А вона, холера, тяжка за чортову маму!

– Геройство на фронті це лише чистий утилітаризм – обертається до одного з своїх товаришів Денисюк. – Бачиш, не хочуть тягати гармати руками, мусять бути героями. Правда, яке це просте?

– Починається – дивиться в бік майдану між деревами хтось із ґрупи, і всі обертаються туди.

– То Левинець, той на трибуні – пояснює зібраним у купці коло нього рекрутам Баліцький. – Був з нами під Бродами. Два хрести має: той, що тепер в руці тримає, і той, що йому дали за Броди. І ще хрест Божий у штабі з німцями...

– А то – то є наш ґенерал, Шандрук пишеться – показує він рекрутам, яким мало очі не повилазять. Перед трибуною збудованою з кругляків стоїть висока постать у сірому плащі, на голові круглий кашкет із тризубом, червоні Ґенеральські вилоги, червоний суконний тризуб на рукаві шинелі. – Я його знаю, він у нас у батерії був. Як довго Фрайтаґ у нас є, я його ще в лінії не видів. А той дядя – був.

– Знаєте, а мені трохи за нього штани тряслись. Та ж руский побачить ті великі червоні вилоги, як стодолу. Пальне якийсь ворошиловський снайпер, і нема ґенерала! І знову зачинай від початку... – шепоче Василь. – А звідки тих ґенералів у нас набрати?

– Та є їх до холери – теж півшепотом відповідає довгий десятник, той самий, що смоктав соломинку, лежачи в траві. – Але хто з них дурний лізти на війну? Краще ґенералом коло політиків бути. Там так не стріляють.

– Ну, а той – то навіть дещо знає – веде далі Василь – питає одного селепа в батерії: „А ти, сину, знаєш, як ця частина гармати зоветься?" А селеп каже: „Та гольм той, від ляфети". А він: „А по-українському буде росоха. Запам'ятаєш?" Селеп тепер відкітуе, а буде пам'ятати: „росоха". Ну, а хто ж його мав того навчити?

– Ґенерали, ґенерали! – з'їдливо шепоче позаду той самий. Не було вас, як ми вмирали... Добре, що хоч той один тепер знайшовся, і дай йому Боже і нам, щоби з нами до кінця витримав, як на початок спізнився...

– Тихо! – махає рукою, обертаючись назад, хорунжий Денисюк. – Зараз буде присяга.

Перед мовницею, на якій стоїть капелян, блищить матовим полиском дуло важкого ґранатомета. Чотирикутник сотень підривається під командою до стрункої постави. З боку шосе від лав вояків відриваються дві постаті, одна вища, друга нижча. Обидві постаті – це старшини в парадних уніформах і шоломах. Вони підходять до ґранатомета. Василь приближує вуста до вуха хорунжого Денисюка, що в стрункій поставі перед ним:

– Той високий – то я його знаю, він є з яґд-цуґу, з 31-го. Він бігав теж у Львові, так, як і ви, пане поручнику. Гавриляк пишеться... А той другий, пане поручнику?

– Припхан із 29-го. Із Станиславова, з „Черника"... – шепотом відповідає, не повертаючи голови, Денисюк.

– Мають госці шастя – зідхає ще Василь. – За нас усіх присягають!

З-над мовниці, що її вкрив блакитно-жовтий шовк прапора, летять між горби слова духовника. Слова летять, відбиваються від горбів, від темної стіни лісів, зустрічаються з недалеким громом гарматних вибухів і випалів, мішаються з ними.

– Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Евангелією і Животворящим Хрестом... – лунко дзвенить із трибуни. Правиці піднесені, шоломи скинуті, вуста повторяють за капеляном:

– Не шкодуючи життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під українським прапором... – тремтить сталлю голос провідника присяги – боротися із зброєю в руках за свій нарід і Батьківщину Україну – гудуть сотні голосів із чотирикутника.

– Запам'ятаю ту присягу, запам'ятаю – товчеться в мізку Василя Баліцького. – О Боже, дай мені, дурному Базилеві, затямити цю присягу! Я ж її забуду, а я не можу її забути, так, як я забув ці всі інші, що мене заставляли складати. Запам'ятай, запам'ятай, Василю Баліцький!

– ...так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати, амінь – кінчає капелян на мовниці. Василь стоїть іще хвилину з опущеною головою. Коли Денисюк обертається до нього, він підносить голову і винувато всміхається.

– Запам'ятую присягу, пане поручнику.

Коротко говорить ґенерал, новий командувач. Становище, завдання, короткі речення, короткі слова. Потім він робить іще перегляд війська в чотирикутнику.

– Зараз буде кінець церемонії, Василю – звертається хорунжий до десятника. – Ще побачим дефіляду і вертаємось робити трохи війну.

– Ееее, вам легко, ви сотенний. А мені мій німець добре всуне, що набоїв не привіз. Але така війна, що зробиш?

На краю майдану, коло шосе, стовпилась вже коло ґенерала ґрупа старшин. Блищать шкіряні плащі німців, сіріють польові шинелі наших старшин. По шляху проходить парадним, новозаведеним маршем сотня за сотнею, чота за чотою. Руки притиснені до стегон, ноги чітко відбивають крок, здіймають куряву на шляху. Голови звертаються праворуч, минаючи ґрупку старшин, де червоніють широкі вилоги ґенеральського плаща. Цей підносить щораз руку до козирка і салютує кожній частині, що проходить.

– Диви, диви! – чу дується шепотом хтось коло Денисюка. – Не підносить по-гітлерівськи руки, як це всі роблять, але салютує так, як у нас салютували, до козирка... Цікаво!

– Має хлоп характер – цідить крізь зуби Василь, що пропихається якнайближче до блискучої ґрупи старшин. Позаду чує він усе той сам голос скептика з соломинкою.

– Дай му Боже вдержати той характер до кінця. Що би з нами не було!

Майдан вже порожніє. Прошуміла вже ґрупа самоходів з ґенералом і його товаришами, сотні відійшли вже на свої кватири, шляхом у бік фронту йде Денисюк, коло нього тягнеться Василь. Він щось медитуе, щось бурмоче, шепоче і навіть не до речі відповідає на якийсь запит Денисюка. Цей пристає.

– Що з тобою, Баліцький? Ґенерал тебе в макітру вдарив?

Василь відповідає не відразу. Він спершу дивиться трохи непритомно на хорунжого, а щойно потім каже:

– Що... га? прошу, пане поручнику? – поправляється він. – Та ні. Я хочу лише пригадати цю присягу, що я її ниніка складав. Треба її пам'ятати, знаєте...

– Ну, і що, запам'ятав? – посміхається, хоч киваючи з зрозумінням головою, Денисюк. Він знає, що Василь думає.

– Та по правді, то не дуже. Дурна голова, пане поручнику – зідхає Баліцький. – Щоби правду сказати, то запамєтав'єм лише, що то було про Україну... Ну й той кінець: „Так мені Боже допоможи!"

Хорунжий Денисюк стає на роздоріжжі і подає десятникові Баліцькому руку. На прощання, чи, може?...

– Мені здається, що ти запам'ятав досить. Все, що треба Базиль! – каже він, а потім звертає праворуч, у бік становищ своєї сотні. Баліцький стоїть іще хвилину, заки звернути ліворуч до своєї батерії.

– Я теж думаю, що то досить, – каже він голосно сам до себе, а потім рушає гострим кроком у бік своїх горбів.

Розділ 5. Довго приходилось чекати.

– Бо ти, знаєш – пересаджує свою дебелу постать через звалений товстий пень кріпкий поручник – бо ти, знаєш, завжди був гарячка. Пам'ятаєш, як ти мене розуму вчив на вечорницях у Клюбі?

Ґаран відповідає не відразу. Спершу він притримує рукою перевішене через груди емпі, потім перестрибує через пень, через який щойно перелазив кремезний поручник. Щойно тоді він звертається до товариша:

– Ну, і що? Що через те змінилось, що я, я сам, пішов до Дивізії? Я дуже добре пам'ятаю що я тоді до тебе говорив у бібліотеці в Клюбі: Служити за марґарину не підемо! Ну, і що? Чи, може, я служу за марґарину?

– Завжди той сам – всміхається товстий поручник, виймає велику хустину, знімає пільотку і витирає полискливу, як дзеркало, голену голову. – Того тобі ніхто не каже. Я лише про те, що не все і не завжди йде так, як ми думаємо. Все міняється. Ти казав тоді ще й таке: „Не подорозі з ними і пізно". А тепер, чи так само думаєш?

– Не подорозі з ними – то нам ще й далі. А втім, наші дороги і так швидко розійдуться. Ти чув фронтове звідомлення? Американці вже в Нюрнберзі. А чи пізно, то їм – так, нам – ні. Але маєте рацію, пане поручнику Піддубний, змінилось багато – Ґаран обертається з реверансом у бік співрозмовця.

– Дякую за признання, пане хорунжий Ґаран. Ага, а до речі, чи ти вже призвичаївся до того, що ти старшина, і то вже, мабуть, дев'ятий день? Сьогодні ж перше травня, день „пролетарської революції". Вчора вечір били чубарики з усієї зброї вздовж цілої лінії; може, зате сьогодні спатимуть. Фу, рано, а так гаряче. Котра ж це година? – сідає на стрічному пеньку кремезний поручник.

– Сьома – кидає оком на годинник Ґаран. – А ти не розсідайся, пане сотенний. Якщо хочеш зайти до Ґляйхенберґу і повернутись з нього живим, то натягай ноги. Я залишив мою чоту на десятника, а ти свій командний пункт – на того молодого „пістолета", як йому... Чи, може, на того комічного фельдфебеля, що прийшов з люфтваффе?

Але Піддубний махає рукою:

– Е, до замку недалеко. А поза тим, ми, слава Богу, тепер в другій лінії. Хіба, поки повернемось, большевики не прорвуть фронту, гадаю. Але поспішати можна.

Лісове підшиття стає ще більш збите, переходить місцями в гущу. Майже невидима стежка в'ється крізь кущі, поміж якісь колоди звалених дерев, то знову почерез тонюсенький потічок. Понад високими коронами дерев просвічує ясне небо.

– Тепер, здається, треба взяти праворуч – стає на хвилину Піддубний. – Так, там зараз буде той фільварок, що його брав Козар, як ходив тут на допомогу Хмельові. Так, це вже Марієнгорн. Тепер вже не більш сотні метрів, і ми в замку.

– Де ж він, до холери, той замок? Стільки про нього чути, а не видно! – нетерпеливо відповідає Богдан. – Замість нього, ці таблиці...

– Ну, тепер будемо трохи бігати – стверджує без ентузіязму Піддубний, коли, придивившись ближче до таблиць коло фільварку, бачить на них написи: „Увага! Небезпека – ворог бачить!"

Стійковий у фільварку приглядається з усміхом, як першим стрибає поручник. Раз-два, пігнав, аж закурилось. Шкода навіть, щоб снайпер прицілювався. Поручник вже за ґрупою дерев, з-поза якої біліють якісь мури. Чи це вже замок?

Богдан є якраз на половині дороги до дерев, коли малі хмарки землі й пилюги підстрибують за ним. Пеенннь! Пеенннь! – посилає свій ранковий привіт шляхові совєтський снайпер. Задиханий стає Ґаран поміж деревами, де вже витирає свою голену голову Піддубний.

– Ну, а якщо це є „ворошиловський стрілок", то ще не погано. Та ж до тебе, як до стодоли, можна влучити – Піддубний ховає хустку до кишені.

– Зате тобі належалось би БҐТО за швидкий біг, Юрку. Я ніколи не думав, що така туша, як ти, вміє так ганяти. То під Бродами тебе так навчили? – квасним тоном відповідає Ґаран.

– Може й під Бродами. Але того, здається, нас обох учили ще в польській підхорунжівці – спокійно відтинається зачеплений. – Але, може, ти собі нагадаєш, що я твій сотенний, і перестанеш мене ганьбити?

Обидва всміхаються і прямують далі в бік залізної брами, що винурюється з-поміж зеленого листя. Але усміхи їх гаснуть, коли очі зустрічають кілька жовтіючих свіжою глиною могил, притулених до стін замку, ліворуч від брами. На могилах березові хрестики і почепляні досточки з напівзатертими дощем написами: „Поляг за Україну..." – відчитує незграбно накреслені хемічним олівцем написи Богдан. Деякі могили зовсім свіжі.

– От доля! – стрясує головою Ґаран, повертаючись від могил. – Каже гинути за Україну на чужій землі. А з могили мого Бариляка вже певно й цей напис зняли, якщо був час його взагалі зробити...

Вони стукають в залізну, велику браму, що немов сторожить приховані під муром гроби. Після стуку хтось заглядає згори через виріз середньовічної стрільниці, потім чути голос: „Пускай, Митре!" – ланцюг хрястить, і нарешті залізна зводжена брама спускається поволі додолу. За нею видніє кам'яний під'їзд, що веде на подвір'я. На каменях, пару кроків за брамою, розстелені просто на землі килими, на килимах – два звернені дулами до брами кулемети. Залога кулеметів без особливого зацікавлення приглядається, лежачи на килимах, гостям. Вояки мають зарослі, неголені вже, мабуть, кілька тижнів обличчя, вони роздягнені до половини, на головах у них шоломи. Їх рухи впевнені і трохи ноншалянтні. Вони ж – залога Ґляйхенберґу, залога, що вже котрийсь там тиждень тримає замок проти всіх атак. Ворог недалеко, кількадесят метрів з другого боку, ось тут під мурами. Його піхота, кулемети, артилерія, ґранатомети майже безперервно атакують замок, але Ґляйхенберґ стоїть. Ще спочатку посідачі замку мінялись, і то кількакратно на день, але тепер він наш. І буде наш, аж до кінця! – здається, говорять обличчя напівголих вояків у шоломах. Хай приходять!

А покищо вояки віддають почесть обом старшинам, і один з них, бородатий (як тут пізнати ранґу, коли він голий? – думає Ґаран), подає раду:

– Тепер ще раз бігцем через подвір'я, пане поручнику. Щойно як влетите у внутрішню браму, там, під ці стовпи, то ви вже вдома. Хоч – додає він по хвилині – сьогодні над ранком, якраз там у тім ґанку, розлупало нашого німця. Ще кров на мурі видно. Вечором будемо ховати.

Піддубний попихає Ґарана:

– Тепер ти ганяй перший, я буду ціллю для снайперів. Але снайпер цим разом, мабуть, п'є чай із катьолка, бо ніхто навіть не обізветься, коли вони перебігають зовнішнє подвір'я. От вже аркади внутрішнього двору.

– О, панове з другої лінії, дорогі гості! – розкладає руками великий бородань, що виглядає, наче б повернувся з шеститижневої виправи підводним човном. – Що то сьогодні день візит? Святкуємо перше травня?

– Сервус! – кидає привітання Піддубний. – Ти вже також до фриз'єра перестав ходити? Добре, що Любка тут нема. Він би вам дав, – старшини, і не поголяться!

– Просимо ближче – запрошує бородань. – Тут вже й сотник Маронченко з візитою. Видно, що війна кінчиться. Кожний хоче подивитись на Ґляйхенберґ. „Один раз в замку, а потім вмерти!" Просимо ближче!

Переходять повз стовпи аркад. Під аркадами розставлений стилевий стіл. На столі кришталь, порцеляна, високоногі келехи до шампанського. (П'ємо з них мост – пояснює бородатий старшина – вино холерні чубарі витрубили, як тут уперше впали!) – Навколо розставлені шкіряні фотелі, якісь французькі кріселка. (Це для легкої ваги – кидає в переході бородань). На стіні брунатно-червоні бризки, немов би хтось кинув пляшкою з фарбою в мур.

– О, це по нашому підстаршині-німцеві – пояснюючи махає головою бородань на німий запит Богданових очей.

– Мало що з нього лишилось. Але стола якось не зачепили. В куті кружґанку вхід до середини будинку.

– Куди панове собі спершу бажають? – тоном провідника туристів питає господар. – В горішні апартаменти? Там, щоправда, вже багато цікавого нема, все вже порозбиване – показує він рукою на пощерблені й постріляні раз коло разу мури. – Або, може, спершу до наших сальонів внизу?

– Гей, як довго ви ще будете їх там затримувать? – гуде густий бас із підвалу. – Ну, давайте ж їх сюди! І мені цікаво побачити, хто це прийшов відвідати ґляйхенбержців. Заходьте, заходьте, прошу, коли господарі не просять!

По сходах ступаеться вниз. Спочатку трохи темно, але коли око призвичаїться до півсутінку, видно, на що може перетворити звичайний підвал інвенція людей, які мають під достатком матеріялу для декорації й комфорту. Долівки встелені перськими килимами, такими самими килимами завішані стіни. Дорога мебель править за обстанову, на килимах старі картини. Вигляд печер Алядина заперечують трохи військовий виряд і мапи порозкладені по сталевих столах з різьбленими ніжками. Скриньки телефонів, на гаках вбитих в стіну – шоломи, зброя. Панує присмерк, в якому видно, однак, декілька постатей, а між ними – величезну людину, що вітає входячих тубальним голосом:

– Здраствуйте, здорові були, хлопці! Теж у гості?

– Ах, то ви, пане сотнику! – придивляється велетневі Піддубний. – Ще як у Марбурзі бачились, тоді, як ваш батальйон „добровільно" прибув до нас. А знаєте, – затримується він на півслові – я вас лише по голосі та поставі пізнав. Де ж ваші славні козацькі вуса?

– Ах, не згадуйте, панебрате! Всі режими вони перетривали – махає рукою, знов сідаючи, велетень. – При царі виховались, еміґрацію перебули, Закарпаття в 39-тому перетривали, аж тут вражий німець поголити казав. Ще юнаком я був, як Церетелі мені говорив: „Ось твої вуса – прямо прелесть!"

– Ви й Церетелі знали? – дивується хтось із сидячих. – Старі часи...

– Такі, як і я. – відповідає, скубаючи оголоне підніся, велетень-сотник. – А кого я не знаю, куди я не бував? Ось і з вашим Шандруком старі знайомі: коли приїхав він до вас, чи ж не розцілувались? А й про вас чув – звертається він до Піддубного. – Ще на Закарпатті. „Калину" знали?

– Він у краю – підхоплює Ґаран. Сотник обертається до нього.

– Ґаран – повторює з надумою колишній вусань, коли він вже потиснув руку хорунжого і прислухався до звучання Богданового прізвища. – Ґа-ран... А ви – звертається він раптом по надумі – може, з Рудичем знайомі, а?... Ну, нічого, нічого – махає рукою велетень, з добрячою усмішкою людини, що багато чого знає. – Колись розкажу...

– Ви, може, хотіли б нагору подивитись? – запрошує хтось із господарів. – Там, щоправда, багато вже не побачите. Все вичищене. Картини позривані, меблі порозбивані, в одній кімнаті шість фортеп'янів стоїть, всі без ніг, ґранатомети побили. Все, що було цінніше, Ванька забрав, як уперше наскочив на замок.

– Підемо! – встає великий сотник, а за ним Піддубний та Ґаран. – Раз ми туристи, тоді ведіть нас!

Вони вже на порозі, разом з одним із зарослих оборонців замку, що охотно годиться послужити за чічероне, коли раптом затишність притемненого підвалу, де в м'якості килимів глухнуть гострі звуки, перериває звоник телефону. Його голос також трохи приглушений. Червоний підстаршина підносить рурку, а по хвилині передає її командирові.

– До вас, поне поручнику, з батальйону.

Старшина недбалим рухом бере подану рурку, даючи знак очима гостям, що він постарається швидко полагодити цю справу, і вони зараз підуть нагору. Він зголошує:

– Гір компані-ґефехтсштанд... байм аппарат... – і раптом мимові підривається до постави на струнко, обличчя поважніє.

– Мабуть, командир – кидає очима в бік Ґарана Піддубний. – Щось там мусить бути!

Обличчя розмовляючого телефоном поважніє щораз більше; потім щось, немов блиск, пролітає в його очах, але голос, що повторююе щохвилина: „Яволь!, „яволь!" – не тратить ані тіні своєї офіційної холодности. Поручник закінчує твердо службовим: – Яволь, штурмбанфюрер! – і поволі відкладає слухальце на чорну скриньку польового апарату. Всі, навіть ті, що були порозкладались вигідно на килимах, дрімаючи після нічної служби, підійнялись. Щось важливе сказав німець, нема що й казати. Ну, кажи вже!...

– Панове – несвідомо збільшуючи ефект, поволі проказує поручник – панове... – він знов затримується. Знати, що вислухані перед хвилиною слова офіційної відомости транспонуються в його розумі на вирази, якими він міг би передати ту відомість по-свойому і до своїх товаришів. Нарешті він знайшов. На обличчі його ціла ґама переживань, коли він вкінці каже:

– Панове, сьогодні ранком... – він іще раз підвищує голос – вирвало Гітлера! Дер фюрер іст ґефаллен – додає він, швидко оглядаючись на сходи, що ведуть на подвір'я. Ану ж, може якогось німця чорт наднесе?

– Ну, знаєте – видушує з себе хтось. – Ну, знаєте! – повторює якийсь голос.

Це все, що можна покищо почути як коментар. Громада стоїть нерухомо. Гітлера вирвало!

Врешті першим рухається Піддубний. Він накладає пільотку і підходить до сходів, що ведуть на подвір'я:

– До побачення панам. Ідем, Ґаран! Треба бути коло сотні. Чорт знає, що може бути.

– І мені час ганяти до своїх – гуде басом великий сотник. – Я ж, нарешті, веду „абтайлюнґ зекс". Бувайте, хлопці! – махає він рукою в бік господарів. На порозі обертається ще раз і кидає вже зі сходів:

– Довго прийшлось чекати!

На одному з лісових роздоріж Ґаран і Піддубний прощаються з великим сотником. Він приязно махає рукою і гукає:

– І до вас завітаю, панове. Якщо війна не скінчиться до цього часу!

– Може скінчитись дуже швидко! – кидає через рам'я Піддубний, поспішаючи лісовою стежинкою. – Не думаєш, Дуську?

– Напевно буде кінець внедовзі. Треба буде матись на увазі. Що будемо робити, якби щось, Юрку? – відповідає запитом Ґаран.

– Що ти думаєш, кажучи: „Якби щось?" – і собі запитує знову сотенний. – Становище міняється щогодини. Раз-по-раз приходять якісь новини. Ніби Шандрук нас перебрав, потім знову десь поїхав; значить, з боку УНА, з боку офіційного командування, нема чого багато сподіватись...

– А з неофіційного боку, Юрку? Чи знаєш щось більше? Був, казали мені з Шандруком теж і Гриньох у Фрайтаґа, хіба як це щось не значить? І взагалі від кого тепер чекати інструкції? – крутить головою Ґаран явно знервований.

– Та інструкції... Які тобі інструкції? Навіть як приходять, то й так спізнені. Хіба тепер мають люди якийсь зв'язок? Місяцями триває, заки передати вістку! – розкладає руками сотенний. – Я знаю одне: тепер треба тримати селепів укупі і йти з ними аж до кінця. Потім будемо думати про решту – закінчує сотенний. – А тепер подумаймо, що сказати хлопцям, як прийдемо. Напевно вже й до нас телефонували.

На командній точці помітний рух. Коли вони наближаються до становищ, черговий підстаршина в блакитній летунській уніформі з дивізійним левиком на комірі, один із кількох тисяч, що недавно прибули з розформованих, безробітних летунських ескадр, вистрибає їм назустріч:

– Оберштумфюрер, оберштурмфюрер! Дер фюрер, дер фюрер іст ґефаллен! Ах зо вас шрекліхес... щось таке жахливе...

– Вас іст льос, Рімер? Чого ж ви так кричите? Кожний мусить колись умерти... А втім, будьте ж мужчиною! – гостро офіційним тоном відповідає Піддубний; а коли німець, виструнчившись, повертається в хату, він моргає оком до Богдана: – Вір зінд зольдатен!

На даний наказ, за чверть години сотня стоїть зібрана в лісі на прорубі. Богдан спостерігає звичну картину. Пом'яті, заплямлені сіро-зелені уніформи, цятковані маскувальні плащ-палатки, заболочені черевики. Під насуненими набакир пільотками добрі селянські обличчя, ті самі, що ви їх бачите в неділю під церквою, при роботі на полі, в тюрмі. Мої вояки, мої „кльопчіс", мої селепи, мої друзі – думає Богдан. Обличчя серйозні. Вони вже знають, що сталося. Але вони не надто зворушені, хіба є чим зворушитись? Ім'я того, про чию смерть прийшла вістка, зненавиджене ними всіма від років: Гітлер це ґештапо і розстріли, Гітлер це шарварок і континґент, Гітлер це биття в обличчя від товстого провідника з Бавдінсту, Гітлер це повішені на ринку повітового міста, Гітлер це побої від баншуців, Гітлер це ненависний підстаршина з відзнакою старого партійця на рукаві... Гітлер, Гітлер, Гітлер...

А тепер він не живе. Кажуть, що загинув десь у Берліні під час бою. Дарував йому Бог вояцьку смерть, якщо це правда. Що скаже наш сотенний? Він же ж по то зібрав нас, тут на цім прорубі. Ось він вже виходить, відправляє цього надутого фельдфебеля з люфтваффе, що начепив собі левика на уніформу. Кудись показує йому рукою, там до заду, в напрямі горбків, що за ними стоїть артелерія, а потім штаб. Добре, що сотенний післав його до дідька, будемо самі свої... Цікаво, що він скаже. Ось вже йдуть, зараз чотовий Ґаран передасть йому звіт зі збірки, ось вже він сам стає перед сотнею. Його кругле обличчя повертається від краю до краю трилави, тверді очі просвердлюють одне обличчя по другім. Стрільці витримують погляд.

– Хлопці – вривається в лісову тишу, переривану наспівуванням пташат, твердий голос сотенного Піддубного – хлопці, сьогодні ранком наспіла вістка, що загинув – сотенний вриває – один із двох, наших... найбільших ворогів! Хвилину триває оніміла мовчанка, а потім знов чути сталевий голос сотенного:

– Загинув Адольф Гітлер, канцлер Німеччини. Може, тепер – голос підноситься – нам стане легше, хлопці! Хоч для нас – Піддубний промовляє повним тоном – війна не кінчається. Ми її продовжуватимемо на цьому і на всіх інших фронтах аж до нашої перемоги!

– Ну, що ж ти хочеш? – відкликається Піддубний до Ґарана, коли вже проруб пустіє знову, і лише вони обидва залишаються на ньому. – Кінцевий ефект згідний з офіційними гаслами: „Війна аж до перемоги!" Хоч до нашої, а не до їх! – посміхається вдоволено сотенний, знімаючи шапку і втираючи голену, полискливу, мов білярдова, куля, голову.

Богдан довго дивиться на свого командира, а потім бере його руку в свою і потискає з признанням:

– Ти відважний хлоп, пане сотенний.

– Ну що як, був в добрій школі. Школа трьох букв – спокійно відповідає Піддубний.

Розділ 6. Останній день.

День вставав сірий. Лише часами крізь одноманітну заслону хмар пробивалось на хвилину сонце, і тоді все набирало знов жвавіших барв, а лиця людей, що полягали під деревами на шарудіючому листовинні, засвічувались дещо веселіше.

– Гарні Свята – понуро сказав хтось із лежачих вояків – навіть в „обливаний понеділок” відпочити не дадуть. Хотів чоловік трохи нагадати про Великдень після вчорашної „шпетрупи", а вже сьогодні знов якийсь алярм.

– І то, здається, буде щось важне – втручує другий, молодий веснянкуватий хлопчище в брунатно-плямистій шапці та з ґранатою за поясом. – Чотового закликав сотенний до себе. А щодо тої „шпетрупи", то знову нема чого так нарікати. Всі ж ми дванадцять вернулись, Михайле. То не так, як сталося з тими, що ходили на патрулю під сусідів...

– А, ти про тих, що то цей штурман пару днів тому Ваньку привів, дістав хрест і „ушою" його зробили? – падає запит з-поміж листя. – Відважний хлоп: хлопців, що з ним були, викропили рускі мінометами, а він до їх окопу сам вскочив, чубарика за обшивку, і додому затаскав... Ще й копняками підганяв, а позад себе з емпія парив!

Веснянкуватий потверджуюче махає головою:

– Ага, той сам. В дивізійному наказі про ньго було...

– А про тих трьох у наказі не було, що їх на гіммель-комманду вислали три дні тому? Там, коло Ґнасу, на залізничному торі? – цідить той, що обізвався перший.

Веснянкуватий понурює голову:

– Не питай мене, Василю. Я знаю, вони їх повісили. Щось сучий син німець підслухав, як вони говорили, доніс, перекрутив, і маєш коротку справу: шибениця. Повісили.

– Як ішли вже під шнур, без сорочок, і клали голови в петлі, всі три казали: „Від ворога гинемо, хлопці!" і „Слава Україні!" кричали... – не то понуро, не то мелянхолійно тягне перший. – І защо вони пішли спати?

– Мухи завжди найгірше кусають під осінь, під кінець! – відкликається веснянкуватий, немов закінчуючи розмову. – Хто зна, може, війна вже кінчиться, може, вже сьогодні останній день?

Ця думка, що війна сьогодні могла б скінчитись, така незвичайна, що всі посміхаються. Вони ж чекали щодня на кінець війни, щодня зідхали, щоб це все паршивство нарешті закінчилось, ця глина в окопах, ці воші, що пережирають вже комір сорочки, ця настирливість і хамство німецьких повилителів, те, що сьогодні ти мав друга, а завтра вже копаєш йому плитоньку яму, щоб закрила бодай його черевики, щоб, нарешті, одне слово: все скінчилось... Але як цей кінець виглядатиме? Коли війна кінчається, люди повертаються домів, а ми?... Куди ж іти нам, де шукати захисту? Хіба ж ми не люди? Війна мала б скінчитись. Ну, і що з того?

Від стежинки, що веде долі лісом, чути якийсь нерівний крок. Хтось іде, налягаючи на ногу. Вояки підводяться, мимоволі поправляються, кожний доторкається зброї, що лежить поруч. Чотовий іде, а він усе перенесе, нічим не розгнівається, коби лиш „хлоп був при ґвері", як він каже. Кожний притягає карабін до себе. З-поза корчів винурюється висока постать хорунжого Ґарана, чотового другої чоти. Він трохи кульгає, а в руці в нього виломлена з ліщини палиця, яку йому вістун вистругав і пристосував до вжитку. Хорунжий має поважне обличчя, і вояки без команди підводяться з землі. Щось важливе...

– Хлопці – хорунжий дивиться навколо вояків, що вже без наказу уставились півколом обабіч нього. – Маємо кінець війни!

Кінець війни. Хорунжий дивиться, немов здивований, по своїх вояках. Нема вибухів не то що ентузіязму, але навіть і усмішки вдоволення.

– Ну, то трудно. Нема ради, пане поручнику. Скінчилось, то хай буде. Амінь і крапка... Навоювались Гриці! – з чимсь гірким в голосі відкликається веснянкуватий, а кутики його губ вигинаються вниз, немов у дитини, що хоче заплакати.

– Кінець, всьо до дідька пішло! – понуро спирається на карабін той, що розповідав про повішення. – І на яку холеру ми стільки товклись, пане поручнику? Невже то кінець?

Ґаран стоїть ще хвилину мовчки. Уява насуває картини ошалілої радости, що напевно розбрелась сьогодні майже по всьому світі. Париж, Лондон, Ню-Йорк... Війна в Европі закінчилась! Водограї, фаєрверки, фонтани сліпучого – після довгих чорних років затемнення – світла, люди танцюють на вулицях, кидаються собі в обійми. Радість, радість, радість... Кінець, се фіні, зетс з'енд, канєц! Навіть і ті, що програли, навіть ті, що переможені, повернуться домів, знайдуть захист і спокій... Хтось відкриє їм двері, комусь вони складуть утомлену голову на коліна, хтось виплачеться їм на грудях, що їх укриває фронтова подерта шинеля, якісь маленькі ручки погладять їх по зарослому обличчі, хтось скаже: „Тата", хтось скаже: „Нарешті ти повернувся!..." Для всіх, для переможців і переможених, надходить кінець, день їхнього відпочинку...

– Ні, ми ще не закінчили, друзі! – твердо звучить голос хорунжого Ґарана, і даремно хтось шукав би в цьому голосі патосу. – Ну просто, знаєте: для всіх скінчилось, для нас ні. Бог один знає, що перед нами, але одне є певне: для нас війна ще не закінчена.

Понурі обличчя роз'яснюються, опущені голови підносяться, очі виблискують жвавіше. Добре каже наш поручник, кому кінець – а для нас іще нема. Ми закінчим, як повернемось до хати. Коли це буде?...

– А тепер, хлопці – хорунжий говорить вже коротким, вриваним, діловим тоном наказу – відступаємо. Чуєте, як жарить наша артілерія?

Дійсно, канонада, що почалась ранком, замінюється на барабанний вогонь. Але б'є лише наша артілерія. Большевики мовчать. А наші гармати валять, немов усі батерії хочуть надолужити весь час примусової мовчанки, коли лише два стріли на день були дозволені. Гримлять щосили. Зі свистом перелітає над лісом сальва за сальвою, і недалеко за горбом, з боку головної бойової лінії, чути, як дрижить земля.

– Вони криють наш відступ. Зараз маємо понищити все барахло: шоломи, лопатки, ляфети від кулеметів, протиґази, все, чого не заберемо. Лиш набої беріть, придадуться, і то ще як. Триматися разом, перейдемо міст на річці Мур і там по другому боці почекаємо на гармашів. А потім: „марш-марш!", чим далі на захід, чим далі від Ваньки, щоб він нас у пазурі не вхопив.

– А далі що, пане поручнику? – обертається до Ґарана один із стрільців, заки ще перейти до виконання наказу.

– А я що, ворожбит, чи циганка, що з карт ворожить, Петре? – всміхається старшина. – Ось краще ти мені поворожи, як далеко я зайду, бо нога таки сильно підпухла і ледве лізу.

Вістун з непокоєм дивиться на праву ногу командира. Нога, дійсно, сильно напухла, і праву халяву вже треба було розрізати.

– Здійміть чобіт, пане поручнику! – радить він. – Ще більше вам натре, і тоді хіба будем вас нести. Як якась фіра зустрінеться, то тоді вже буде легше...

– Мене нести?! – обурюється Ґаран. – Ти, Грицю! я з-під Бродів власними ногами виліз, а ти мене тут хочеш носити?

Він раптом задумується, а його чоло засновує якась мряка. Хорунжий обертається в бік, звідки чути рев вибухів за ворожими лініями, і якби хто стояв близько нього, то вчув би тихі слова:

– Власними ногами, та й чужими руками... Юра на руках мене виніс, Анатоль з вогню витягнув. Прощай, Бариляче, прощай гуцуле. Прийде день, і я до тебе під Штраден прийду, крокусів з Маришевської, з-під Шпиців, принесу...

Гусак вояків справно й швидко просувається лісовою стежинкою. Все, що непотрібне, залишилось понищене, поламане, погнуте в окопі. Попереду відділу – десятник обвішаний патронташами, за ним кілька вояків, трохи далі – двоє тягнуть на довгих, зроблених з галуззя санях справлену тушу свині, що дивним трафом залишилась була в живих аж до великоднього понеділка і звідкись несподівано вилізла з лісу просто на стійкового. Один постріл, і вже харчування забезпечено. Два мішки муки, що їх несуть двоє інших стрільців, Богдан називає відділом постачання. Він сам на кінці відділу, вістун коло нього. Хорунжий налягає щораз міцніше на ногу, і нарешті не залишається нічого іншого, як піти за радою вістуна і зовсім відрізати халяву й пришву та скинути рештки чобота. Санітар перев'язує йому почервонілу й набряклу ногу (що таке глупе натертя може наробити!), на неї натягають вовняну шкарпетку, потім прив'язують шнурками відірвану від чобота підошву, і Богдан із полегшею встає. Покищо можна йти!

Зліва – лагідне узгір'я, від якого несеться тепер роздираючий вуха гук. На узгір'ї звиваються гармаші коло гармат. Рукави позасукувані, обличчя – видно це здалеку – почервонілі від зусилля, поспішають, крутяться, як мухи в окропі. Гора блискучих мідяних патронів від вистрілених набоїв виростає щораз вище коло гармат. Що кільканадцять секунд повітря роздирає грім випалу, гармата за гарматою виригує свою смертоносну посилку в бік лінії. Батерія працює.

Поміж вистрілами чути голос команд. Гармаші вже встріляні до цілей, і тепер лише треба буде переносити вогонь та скорочувати його. Артілеристи махають рухами до довгого вужа піхотинців, що проходить долиною. Між випалами чути вигуки:

– Почекайте на нас коло мосту! Ми тепер вас, – потім ви нас!

Чота відмахує руками, шапками, карабінами. Почекаємо! Ще кілька кільометрів, і все затихає. Крутими шляхами між полями мчать одна за однією машини, а в них якісь офіцери, якісь старшини. Все пре на Мур. По полях підносяться просто в розпогоджене вже небо вузькі дими, немов з жертовних ватр. Це горять тріскучим полум'ям машини, яких нема змоги забрати. Вантажні вози, перекинені догори колесами фольксваґени, мотоциклі. Дим підноситься просто вгору.

– Так виглядає останній день війни – відкликається хтось голосно з рова. Богдан обертається і бачить вигідно простягнутого, впоперек висхлого рівчака коло шляху, між ґрупою вояків, що присіли на краю шосе, свого сотенного Юрка Піддубного. Слава Богу, ми вже знову разом!

– Як ти прийшов? без утрат, Богдане? – питається сотенний. Ґаран важко сідає коло нього.

– Втрати не великі, чобіт утратив! – показує він на завинену ногу. – Зліва, від становищ тридцятого полку, було чути великий гук, там могли бути втрати. В нас усе в порядку. Лише моя нога...

– Зараз тебе всаджу на якийсь віз. Не протестуй і не підскакуй! Я твій командир, чи ні? Нога набрякне, дістанеш гангрену, нову врубають, і до пані Міри повернеться каліка, ти, дурний! – батьківським тоном промовляє, оглянувши ногу, Піддубний. – Я собі з сотнею раду дам, а там десь стрінемось. Коби лише хто хотів затриматись!

– Я завжди маю такого пеха! – майже з сльозами видушує злісно Богдан. – Під Бродами бодай мене ранили, а тут – просто чобіт натер...

– Не носи, фраєр, чоботів – філософічнo радить сотенний. – Я не ношу. Ходжу в черевиках, і добре мені з тим. Але тепер хапаймо якусь моторизацію чи фіру для тебе.

Але фір не видно, а авта, що над'їжджають швидким темпом з боку фронтової лінії, навіть і не думають затримуватись. Шофери навіть не відповідають на махання й вигуки, натискають ґаз і блискавично минають ґрупу коло рова.

– Треба буде попробувати хлопського параграфа, коли джентлменський не помагає! – встає сам з рова Піддубний. – Ану, двох з емпіями до мене! Забавимось в реґуляцію руху!

Але до цього не доходить. Наступне авто, якийсь сіро-зелений фронтовий фольксваґен, над'їздить, заки ще озброєні вояки встигають виконати наказ сотенного. Шофер фольксваґену загальмовує сам, побачивши людей, що махають руками, і пристає в кількох кроках коло Піддубного.

Коли Піддубний підходить ближче, засмарований по всьому обличчі якоюсь брунатною мазюкою шофер перехиляється від керівниці через борт машини:

– Що є, пане поручнику? Тре' когось взети? Маю ще одно місце...

– Мене треба забрати – підноситься з рова другий старшина, що спирається на палиці і штикульгає забандажованою ногою. – Думаю, що мене візьмете.

Засмарований мазюкою шофер підносить величезні, надягнені, мабуть, для фасону летунські окуляри-протектори на чоло, і тоді зовсім виразно видно його зеленкуваті круглі очка та піддертий вгору ніс. Він вистибує з машини і поправляє на собі коротку панцер-єґерську блюзу:

– Зіхер же так! Наказ, пане хорунжий! Ну, штайґуй, Дуську, до машини!

– Знаєш, Юрку, – подає свойому сотенному руку Ґаран – то таки треба мати щастя. Десь стільки тисяч людей у цій Дивізії, а я завжди на того батяра з моєї вулиці влізу! Ну що ж, до побачення, пане сотенний! До побачення, хлопці! Коротко ми разом на цім фронті воювали, повоюємо ще колись на другім!...

Він за допомогою Баліцького перелазить через високий борт фольксваґену і кладе позад себе свою торбину, а поруч – машинову пістолю. Двоє інших пасажирів, теж панцерні ловці, як і Василь, розміщуються вкупі на задньому сидінні. З шосе простягається ще ліс долонь, що махають на прощання, а коли Василь включає вже мотор, до воза підбігає вістун.

– Ваша частка, пане поручнику! – гукає він, і на коліна Ґарана падає щойно відрізана свиняча нога. Вістун потрясає ще кривим ножем. Вигуки ще чути позаду й тоді, коли візі набирає швидкости, а другий серпанок пилу засновує все туманом.

– Звідки ти авто вирвав, Василю? – запитує Ґаран, простягаючи вигідно ногу, перекладаючи її через борт та ставлячи на болотнику.

– Німці лишили – відповідає з-над керівниці Баліцький. – Забракло їм бензини, хотіли підпалити. А ми якраз ішли з моїми вар'ятами. Останні набої ще ранком вивалили, мою „Горпину" зараз потім у повітря висадили, царство її небесне, та й пішли. Аж тут якісь фраєри ліквідують автопарк. Побрали всі машини, посідали. А той фольксваґенчик на боці стоїть, намене цилює, а вже якийсь уїла до нього з ґранатою йде: „Вас іст льос?" –питаю. – „Кайн шпріт мер!" – каже цей і хоче тягнути ґранату за шнурок. „Чекай! дай спокій, я собі знайду шпріт, а ви навівайте!" Здвигнули плечима і дали ногам знати. А я моїх госців на варту коло авта, щоб хтось його не закапьорив, і пігнав з банькою за бензиною.

– Ну, і де ти її знайшов? Не було хіба бензинової стації коло фронту! – кидає запит Ґаран. Базиль скоса поглядає на хорунжого:

– Слава Богу, Дуську, що тебе ще віци тримаються, ще не є так зле з тобою. Ні, не було стації, але була купа авт, що лежали в ровах перевернені. Щось попсувалось, в рів їх кинули, а висадити не мали часу. А в мене баґнет і ґумова рурка, ні? Ну й банька! Баґнетом дірку в баку – раз! Рурку в дзюрку – два! Потягнув писком бензину – три! А потім цідися, цідися – і так повний бак націдив. Цьвочком застартував (німець забув ключик дати) і... і їдем. З Василем не пропадем!

– Ти, Василю, по війні, як вернем до хати, маєш у мене зіхерову посаду. За шофера тебе в себе зроблю! – хлопає по плечі товариша старшина.

– Я вже й так твоїм фамілійним шофером став. Хто твою кубіту з Кракова возив – може, не я? Тепер тебе, каліко, вожу, а дай Боже, щобим ще твого мікруса на прохід возив. Ну, ну, не сумуй, Дуську, не журися! Твоя баба не така, щоб пропасти. Я її лише раз бачив, але вона й себе витягне, і мікрусові не дасть загинути. Цікаво, що в тебе є – хлопець, чи дівчина? – не підводячи очей від керівниці, потішає друга Василь.

На Мурі піонери якраз кінчають будувати міст. Побіч другим мостом тече покищо струм відвороту. Нема ніякого затору покищо, всі струмки ще не збіглись в одне річище.

– То за Марбурґом щойно почнеться – бурмоче Василь. – Даваймо вперід, чим дальше сьогодні відскочимо, тим легше потім буде. Я вже бачив таку гецу в Кракові.

– Трохи мені соромно, що я не з моєю чотою – задумливо відкликається Ґаран, коли в міжчасі Баліцький вужевими скрутами пробиває собі шлях поміж натовпом авт і возів. – Мені треба було з ними бути...

– Йо, в сам раз їм тепер кулявий каліка потрібний! Сидиш, їдеш, тішся, що живеш!

Марбурґ минають швидко. Місто притаїлось, вже завтра замають тут нові прапори, нехай лише ця маса відступаючого війська перевалиться. Чорт з ним, з Марбурґом!

– Тут стояв штаб – пояснює Василь, коли вони минають будівлі по правому боці шосе, декілька кільометрів за містом. – Завтра буде та школа в Цельніці, де був шпиталь, але наших тут давно вже нема. Виїхали.

Минають електрівню на річці. Будинок електрівні стоїть величавий; ліворуч шосе, коло електрівні, притулилась господа, праворуч, під горбом на шляху, видніють два кістяки спалених вантажних машин. Вони вибились вже з головного струму відвороту, вони навіть вже попереду його. Богдан потягає язиком по засохлих губах. Гарячка, чортова гарячка від натертої ноги, підступає під вечір.

– Тут заночуємо! – вирішає Василь тоном, що не допускає дискусії. – Тут у цій господі є одна файна Пепа. Її чоловік у партизанах у Тіта, але ми якось погодимось. Тут перемиємо твою ґіру, переснишся, і завтра подуємо далі. Може, ще де бензини викручу? Безпечно тут є, бо при самій шосі, військо буде їхати цілу ніч, нема чого боятись.

Два товариші Василя помагають висісти хорунжому, коли Василь вже повертається від господи і жестами закликає заходити:

– В хаті бротбойтлі мають телефонічну стацію, але Пепа теж є. Для тебе вже стелиться на підлозі. Ногу зараз перевинем.

На столі миготить свічка, всунена в банку від консерв. З боку темного шосе доходить безнастанний, наче шум водопаду, глухий гул валки, що проїжджає. Ріка пливе нестримно. Не можна заснути. – Я вже колись лежав так само один, і хтось тоді прийшов і сказав, що це ще не кінець... Тільки то був ранок, а не вечір. – В очах встає постать сивої пані Ґрець, конспіративна кватира, „Батурин", Міра, розмова в парку... „Червонокалиновий баляст", Анатоль, Юра Бариляк, знову Міра... стільки пройшлось просторів, стільки пройшло людей, стільки загинуло... Даремно?

– Ти спиш, Дуську – всовується на пальцях Василь у тремтячий миготливим світлом простір кімнати. На стінах кладуться тіні, на стінах мигають довгі смуги рефлекторів від авт, що проїжджають по шосе. – Не спиш?...

– Не спиться, Базиль. Юру згадав, Рудича, Темака... – тихо несеться з долівки, де на накривалі лежить Ґаран. Василь присідає поруч нього. Світло прожектора знов пробігає по стінах, тіні зводять якийсь фантастичний танок.

– А мій Шурка, мій матрос... а Грозбецький, а Рутецький... купа своїх хлопів пішла спати. І ще не знати, який нам кінець. – Василь раптом підносить оперту на колінах голову і дивиться вбік, де в півтемряві спочиває на звиненому накривалі голова Ґарана. – Ти... жалуєш, Дуську? Ну, ніби що ти пішов... Бо знаєш, мені завжди здається, що то через мене, через ту гецу там на двірці...

Але голос із темряви звучить рішуче:

– Ні, Базиль. Нічого не жалую. Не шкодую і не буду шкодувати. Ми робимо своє. Але знаєш, мені здається, що то якраз ти міг би шкодувати, що пішов. Що то я запхав тебе в цю халепу. Ну, знаєш, ті всі кавалки, у нас на Вірменській вулиці... Як ти казав тоді: Ці Крути, Листопади, Червоні Калини, от усе те барахло, що я вам ґітар крутив...

Василь не відповідає, Ґаран підносить голову і в миготливому світлі догаряючого огарка бачить, як десятник Баліцький повільним рухом заперечливо крутить головою. – Я не шкодую – здається, говорить цей німий рух.

– Ну, – перериває знов тишу Баліцький, але його голос звучить тепер зовсім ділово – там за річкою сидять вже тітовці, мені Пепа казала, її чоловік вже тут сьогодні був. Приходив від партизанів. Вони вже на стації по другому боці і ранком переходять на цей бік. До ранку маєм час. І я... і Пепа.

– Ех ти, Василю, могила тебе не направить! – зідхає Ґаран. Баліцький розводить безрадно руками і тихесенько, навшпиньках, виходить із кімнати. Настає знов тиша. За стіною чути, як бреньчить дзвінок телефону, і як сполучують щохвилини вермахтівські зв'язисти:

– Яволь, гер гавптман, іх фербінде!

– Кайне фербіндунґ мер, гер льойтнант!

Дзвінки щораз рідше відкликаються. Богдан надслухує. По якомусь часі чути довгий дзвінок, телефоніст щось відповідає і нарешті закінчує розмову:

– Яволь! Зносимо лінію і звиваємо стацію. Аллес ґуте, Оскар!

Хвилину триває мовчанка, і нарешті чути з-поза дверей голос телефоніста, що звертається до свого товариша:

– Збирайся, менш! Відходимо! Беайлюнґ, беайлюнґ... Тіто вже в Марбурзі!

– Чотирнадцять кільометрів звідси! – думає, вже засипляючи, Богдан. – А ті, що тут за рікою, трохи ближче... Овва!

Розділ 7. Під волос.

В кольоні тягнеться все. Величезні, тритоннові вантажні машини, дитячі візочки, важкі гармати, ровери, кінські запряги, авта, піхотинці, польові кухні і санітарки. Рух є лише однонапрямний. Все тягнеться вздовж Драви, що пливе ліворуч, в бік Фелькермаркту і Кляґенфурту. Іде все, все, що не хоче зустрітися з большевиками, всі їдуть на захід, чим далі на захід. Там десь англійці, там десь американці, там захист перед Сибіром, перед наглою смертю, перед жахом і тортурами, одне слово: перед Росією...

В кольоні перемішані всякі уніформи – вермахтівські, есесівські, їдуть і летуни, не брак і матросів. Червоні феси дивізії „Ґанджар" видніють побіч темноблакитних уніформ хорватських „усташів", дивізійний левик жовтіє коло французької трикольори. Мадяри у високих, жовтих, шнурованих чоботях і шкіряних камзолях, якісь пані в хутрах, діти, старі... На захід, на захід, якнайдальше на захід!

– Але ж братство віє! – чухається по непоголеній бороді Баліцький, який щораз мусить стримувати машину. – Не дай Боже, щоб якась паніка, якийсь тіффліґер, або яка біда! Ой, була б ґранда!

– Та яким чудом? – противиться Ґаран. – Та ж то вже кінець війни! Німці скапітулювали, всі їдуть до хати, хто ж тут іще воюватиме? – Він скоса поглядає на сповнену галасом і гамором кольону.

Унд іммер відер фельт мір айн,
Ес іст зо шен зольдат цу зайн! – реве на весь голос підпитий, а може, лише п'яний радістю, що війна закінчилась, старший фельдфебель, на мельодію „Лі Марлен". Він простягнувся як довгий на причіпці, що теліпається за якимсь вантажним самоходом.

– Ююююхееее! – відповідає проїжджаючий з товаришами на іншій машині якийсь його земляк з Баварії і з усього розгону кидає свою ґвинтівку в бистрі сіро-зелені хвилі весняної Драви. Кріс лише булькнув, і вже нема сліду по ньому, позбувся зброї... Аллес капут!

Поруч, на краю шосе, на березі річки, стоїть ґрупка вояків і визбувається ґранат. Один по одному летять у сірі хвилі малі, блакитні, яйцюваті предмети, або ж подовгасті „кукурудзи" з довгими ручками. Фонтанами витріскує Драва, глухо гудять вибухи у воді, біліють животи побитих риб. Це триває, доки вояки не визбудуться всього свого воєнного потенціялу, віватуючи на честь миру, що надійшов.

– Єцт ґемма гам! – стверджує самовдоволено один, коли вже остання фонтана розпливається в хвилях. Вони звертають на шосе, і з ґрупи чути пісню:

Об зі унс лібен одер гассен,
Айнмаль мюссен зі унс ентляссен!

Понуро дивляться на фаєрверки з ґранат проходячі „усташі", кривою посмішкою зустрічають пацифістичні пісеньки босняки в червоних фесах, з насміхом кивають головами вояки з жовтими левиками.

– Заскоро, ґосьці, заскоро... – цідить крізь зуби Василь. – Ще до суфіту можете засміятись, ще не одну сливку можете хапнути, нім підете „гам"!

Він раптом кидає керівницю і жестом прикликає одного з своїх панцер-єґерів із заднього сидіння. Сам ловить за руку другого, і вони прожогом вистрибують разом з воза.

– Я за хвилинку, Дуську – ще кидає він, підбігаючи вже вперед. – Там щось важне!

Дійсно подія важна. Величезне авто з замонтованою польовою пекарнею на ньому пече на ходу хліб. Пекар всуває щораз велику бляху із сформованими подовгастими буханцями, кілька хвилин перерви – і бляха висувається з печі, а на ній видніють ряди вже спечених буханців. Юрба кидається до авта, що нестримно, хоч поволі, їде, десятки й сотні рук витягаються в бік печі, і за хвилину бляха порожніє. Пекар засуває нову, і історія повторюється.

Василь іде в пряму лобову атаку, за ним його товариш. Вони мають вже повні руки хліба, за пазухою пече, під пахами не міститься, а вони пхають ще і ще... Хтось штовхається, хтось відпихає... Пекар згори погрозливо махає рукою:

– Ґенук, менш! Досить!

– А-я, „ґенук"! – відповідає обертаючись, вже відбігаючи з повними оберемками, Василь. – З нашої муки, сучі сини, печете! То з континґенту! А я маю голодувати? – він обертається ще раз і глузливо вигукує в бік пекаря:

– Пекаж, пєкаж! Поцалуй мне в ... і нікому не каж!

– Є фафлєґа – зі вдоволенням сідає Василь за керівницю – тепер кожний сам про себе дбає. Фурірови вже амінь, скінчилося з постачанням.

– Ага, а що то ти почав говорити? – підносить він голову з-над керівниці в бік Ґарана, коли вони проїздять під високою стрімкою скелею, що нависла над шляхом праворуч. Зліва простягаються якісь будинки, потім відкрите поле. – Ти кажеш... що війна скінчилась, бо вже по капітуляції? Хороба знає, чи то правда...

– Як би не було, Василю, – простягає руку Ґаран – дай ґрабу! Все таки можемо себе привітати: цю світову війну ми пережили.

– Що то, то йо! – потверджує Баліцький і пускає праву руку з керівниці. – На, крий пазур, Дусек! Якось пережилисмо!

Те, що стається в наступному моменті, приходить без ніякого попередження. Раптом із скелі, що праворуч, з висоти кількох сот метрів, надлітає кулеметна черга і розсипується по всьому сповненому людьми шосе.

– Ра-та-та-та! – строчить спершу один кулемет, потім другий. Шосе охоплює паніка. Вояки, що ще перед хвилиною з галасом кидали карабіни і ґранати в Драву, безрадно ловляться за пояси, обмацують себе по кишенях, шукають зброю. Діти плачуть, люди падають в рови, щораз хтось летить комінь головою поміж колеса возів, в пилюгу шляху.

Ґаран вже лежить з Баліцьким і панцер-єґерами в рові по другому боці шосе.

– Заскоро ґвери викобзали – дивиться з призирством на повзаючих на животах вермахтовців Василь. – Чекай, я скочу до авта по наші пукавки!

За хвилину вони вже ладують свої емпі й карабіни і розглядаються по скелі за ціллю. Позаду від відкритого поля підноситься просто в небо червона ракета. Спершу на скелі видно блиски випалів, і кулеметне „ра-та-та-та!" розноситься без упину. Перші постріли Богдана й Василя лунають над обезраднілою і спантеличеною, повною вояків кольоною, наче сиґнал. На шосе підноситься якийсь льойтнант в уніформі летунів, із забандажованою рукою, і випрямлений, не звертаючи уваги на черги тітовських скорострілів, підходить до замонтованої на вантажній машині протилетунської двосентиметрівки.

– Та-так! та-так! та-так! – вже гавкає двосентиметрівка, а здалеку, від скелі, летять вже бризки каміння і видно експльозії на верхах. Десь праворуч у колоні відкликається „рач-бум", піхотна гарматка. Ще трохи, і ціла кольона вже гримить і плює випалами, немов вогненний змий, на просторі щонайменше кільометра. Видно зовсім виразно, голим оком, як по скелі котяться якісь тіла, кулемети на горі замовкають. Ще пару хвилин, і вогонь припиняється, а розворушена кольона знов прибирає попередній вигляд і нарешті помалу рухається з місця.

– Не кажи гоц, поки не перескочиш! – відсапує Василь, підводячись з-поза заднього колеса фольксваґену, звідкіля він садив у бік скель обойму за обоймою. Ґаран теж дивиться на стос порожніх обойм коло себе.

– Але ж скурчі бики! – крутить головою Баліцький. – Їх капітуляція не обходить! Ти знаєш що, Дусєк, ти мені не складай привітань, поки не заїдемо до Львова. Бачиш, що війна не хоче скінчитись!

Кільометри минають, картини міняються. Щораз якесь авто, що загальмовує рух, летить, штовхнене десятками дужих рамен, у провалля побіч шляху. Грюкотом відбивається машина об каміння і кінчає з затихаючим шарудінням десь у шумливих потоках, далеко внизу. Коли кольона пополудні затримується на роздоріжжі шляхів, перед першими хатами якогось міста, назустріч її виїздить якийсь їздець на мотоциклі, в уніформі барви хакі та з високим охоронним шоломом на голові. Здалеку підносить руку:

– Галт! Галт! – а потім, під'їхавши ближче: Аллес етап! Но вайтер!...

– Англієць! – відкликається з полегшею Богдан. – Ну, нарешті є кому піддатись!

Але мотоцикліст навіть не хоче слухати, що до нього говорять. Він просто затримав кольону на роздоріжжі, щоб зробити шлях для якоїсь моторизованої англійської частини яка проїздить тепер ліворуч від кольони, що на її чолі опинився якраз у цій хвилині Василів фольксваґен. Час до часу довжелезна кольона англійських вантажних машин із кольоровими знаками затримується.

– Уй, не витримаю! – зривається від керми Василь. – І так стоїмо! Мушу підійти ближче, щем зблизька не видів живого анґліка.

Він наближається, минаючи мотоцикліста, що, байдужий, навіть не подивиться за ним, до шофера найближчого англійського вантажника. Це рудий, розсміяний хлопчище в зеленому береті. Він киває рукою до Василя і трохи іронічно сміється:

– Ґуд джермен... Нікс вор? Аллес капут? Ґов гом?

– Нікс джермен! – пробує освідомити сина британської імперії Васить. – Аллес українер...

Але британець не цікавиться політичними проблемами поневолених народів. Його зір падає на ручний годинник на перегибі Василевої руки, і він швидко прикликає Баліцького ближче:

– Чендж, чендж! – спокушує англієць. – Ессен, кекс... А коли Василь без захоплення сприймає пропозицію товарообміну, рудий пробує все таки переконати його, вказуючи на витягнену з-під сидіння бляшану дозу з кексами, то знов на Василів годинник:

– Со літл, кляйн воч – со ґрос, со біґ бакс... Аллес кекс! Але Василь не дається переконати про користі з заміни малого годинника на велику дозу кексів і відходить, цідячи крізь зуби:

– То ти такий анґлік! З пляцу хоче хлопа обцибушити. Не на фраєра трафив, ґосьцю!

– Мусів бути грек – стрибає на своє місце Баліцький.

– Гуляєм, хлопаки! Ов, а то що? Компанія побільшилась – додає він, подивившись позад машини.

З-заду сидять іще два додаткові пасажири, якісь молоді вояки, а на передньому болотнику розмостився дещо старший дядько з завиненою рукою. Вони розповідають про те, як тітовці напали на їх частину, що входила в склад запасного полку, як їх розбито, як хлопці розпорошились, як „командир перший втік", одне слово: стара історія...

Мотоцикліст поступився, і авто рушає. На стінах домів містечка видніють нашвидку намальовані червоні зірки і написи: „Жівйо Тіто!", по вулицях, поруч кольон німецьких вояків, крокують озброєні від стіп до голів напівцивільні люди в совєтських пільотках з червоно-блакитно-білими пов'язками на рукавах. Не один з них тримає в руках здоровий биковець, помахуючи ним погрозливо в бік кольони. Час до часу вирине англієць із пов'язкою, на якій напис: „МП".

– Якби не ті анґліки, то малибисмо тут від тата Тіта третій май! – киває головою Василь. – Треба брикати!

На порогах домів, на вулицях міста стоять жінки, підбігають, не зважаючи на люті погляди озброєних тітовців, до кольони. Подають запорошеним, втомленим воякам, що їдуть у полон, дзбани з водою, пляшки з лімонадою, пиво.

– Комт бальд відер! – шепотом кидає, втискаючи Богданові в руки дві пляшки з пивом якась молода чорнявка, що вистрибнула з порога хати просто на їх фольксваґен. – Вір вартен!

Вона прихапцем торкається його обличчя поцілунком і швидко відстрибує назад на поріг дому. На кожному порозі втирається хустинкою очі, підноситься прощальним рухом руки, а коли жінки певні, що ніхто чужий не бачить, правиці тверднуть і витягаються штивно вгору, прощаючи вояків, що відходять.

– Повернемось, але не до вас. Нам дальша дорога... – каже про себе Богдан. – Але не кажіть мені тепер, що австрійці і німці – це щось інше. Дивіться, як прощають вояків!

– Все братство дує прямо вниз – стверджує Ґаран по хвилині. – Ну що ж, ми скрутім праворуч. Не люблю натовпу, а бічними стежками ми швидше видістанемось. В Кляґенфурті й Філляху я вже був, нема нам там пощо їхати. Краще поїдьмо трохи за тими з „Вікінґа", що їдуть перед нами.

– Ти шеф, Дусєк – каже Василь. – Пан каже, шофер їде!

Польові дороги крутяться, мала кольона озброєних по зуби „вікінґів" скрутила вже кудись інде, трибарвні тітовські прапори з зіркою чергуються по селах з австрійським „рот-вайс-рот". Час до часу стрічається якесь перевернене авто в рові, і тоді Василь наганяє пасажирів оперувати його за рецептою:

– Баґнетом в бак – раз! Рурка в дзюрку – два! Потягнути писком – три!

Коли хто кривиться після потягнення ковтка бензини, Баліцький вдоволено регоче:

– Не смакує ти, що? Але їхати любиш, фраєру?

Нарешті вони вибиваються, вже перед вечором, на широку дорогу. Котрийсь із нових пасажирів пригадує, що він десь там має мапу, і витягає після довгих шукань шматок пом'ятого паперу.

– Ми є перед Вольфсберґом – відкликається, перестудіювавши карту, Богдан. – Махаєм на Юденбурґ, а там далі, як Бог дозволить, на Зальцбурґ. Давай ґазу, Василю!

– Далеко не заїдем – стверджує в'їхавши в містечко, Баліцький, коли на невеликій площі виринають перед ними два могутні англійські танки. – Ті холерники зіхер не пустять. Ну що ж, підемо до неволі, хоч за холеру не маю ґусту того робити...

Але „холерники" теж не мають „ґусту" брати їх до неволі. Вони зовсім байдуже дивляться на авта, що проїздять, одні в цей, інші в той бік.

– А я таки піду до них – рішає Ґаран. – Стань, Василю, я вилажу.

– Та правда, ти й по-їхньому вмієш – затримує машину Баліцький. – Тебе старий до школи посилав.

Коло танків двоє мадярських старшин випитують про щось англійця, що сидить на покриві танка, схрестивши ноги. Побіч двоє тітовців у коротких англійських бетл-дресах і совєтських пільотках із зірками. Вони хочуть виявити своєю поставою, що вони теж належать до цього ансамблю і мають щось спільного з тими могутніми, зеленими, сталевими потворами.

– Вас воллен? – звертається один просто до надходячого Ґарана, що спирається на ліщиновій палиці, налягаючи на ногу. Але Богдан минає його, наче не бачивши, і приступає до танка, дивлячись на англійця, що сидить угорі і ані руш не може зрозуміти рваної промови мадяра.

– Мей ай гелп ю? – спокійно перериває потік угорської вимови Ґаран, звертаючись до безрадного англійського танкіста, що розглядається довлока, не знаючи, про що йдеться чорноокому потомкові Аттили з багатьма орденами на шкіряній куртці.

– О, ю ток інґліш! – тішиться танкіст. – Єс, ю мей... Швидко мадяра вже полагоджено, і він, салютуючи безліч разів та стукаючи закаблуками, відходить убік.

– Куди їхати нам? Де ми можемо скласти зброю, де наш збірний пункт? Можете нам сказати? – питає Ґаран – Юкрейнієн Дівіжен...

– Ар ю СС? – ділове питається, кинувши оком на уніформу Богдана, англієць. Цей хвилинку безрадно мовчить. Хороба його знає, хто ми... Ми – Українська Національна Армія – відповідає він нарешті.

– Невер герд, не чув – здвигає плечима танкіст. – Заждіть...

Із щелепи танка він витягає мікрофон, накладає слухавки на голову, натискає якусь кнопку, а потім швидко заговорює:

– Ілевен-найнтін, ілевен-найнтін! – потім слідує щось, чого Богдан вже не може зрозуміти, а по якомусь часі англієць обертається до Ґарана і каже одне слово:

– Клейґенфорт.

Богдан дякує і відходить.

– Говорила-їхала! – каже він до Василя й решти пасажирів, що повисли поглядами на його вустах. – Каже нам їхати до Кляґенфурту.

– Хай сам їде! – стартує мотор Василь. – Їзда на Юденбурґ!

Санкт-Леонард, Ляйхенфельс... відчитує таблиці з назвами місцевостей Богдан, коли вони повним ходом женуть по шосе. Щораз більш стрічається авт, возів, пішоходів, що спішаться, і то таки добре поспішають, в бік противний до того, в який вони їдуть. Вояки, цивільні, залізничники в уніформах, жінки.

– Брикають! – стверджує ділово Василь. – Треба спитати, що є?

– В Юденбурґу руский! – падає відповідь, коли вони стримують машину й питають утікачів. Пасажири фолькваґену переглядаються. Вертатись!

– Давай карту! – каже Богдан, а по хвилині підносить голову з-над мапи і дивиться Василеві в очі:

– Тут – він тиче пальцем у мапу – коло Обдах, є стежка ліворуч. Як устигнемо заїхати, нім руский тут прийде, можемо шугнути через гори до Мурав. А звідтіля далі. Ну що, пробуєм?

– Я на кінських перегонах на Персенківці маєток програв – спокійно стверджує Базиль. – Я резику і перегони, овшім, люблю. Будемо робити перегони з Ванькою. Хто швидше придує до того, як йому... Обдах, чи як?

Він іронічно скрикує ще:

– Щаслива дорога, гості! – коли всі три стрічні розбитки зсовуються з фольксваґену і зникають у вечірному присмерку. – Баба з возу... – додає він і натискає ґаз. – Тримайся вітру, Дусек, Василь Баліцький їде!

Кільометр минає за кільометром, стає щораз темніше, в темряві мигтять якісь вози, авта, щораз щось із шумом і свистом пролітає з противного напряму. Василь не запалює світел. – На холеру – муркотить він – батерія мені виладується. Я вже мав таке в Кракові! – і далі мчить у темряві по шосе. Глупа їзда – думає Ґаран – всі в той бік, а ми якраз під волос! Не дай Боже, щоб руский раніше за нас пригнав на роздоріжжя!

Але ось воно вже є. Якась таблиця, дорога, стежка вліво, переїжджають через якийсь місток із кругляків, перестрибують через якусь глибоку калабаню, і їх фольксваґен затримується на задніх колесах якогось воза, що замикає довгу кольону.

– Якого там дідько по ночі товче? – чути спереду. – Не можеш, к... сину, помалу їхати?

– Рідне слово! – зідхає з полегшею Василь. – Ну, нарешті ми знову поміж своїми!

Ніч є вже зовсім темна, коли після важких мандрівок якимись стежками понад проваллями, крутими спусками й піднесеннями, дорогами, що під ними шумлять потоки, вони бачать світла містечка внизу.

– Постамт Мурав! – відчитує напис на будинку, що стоїть просто шляху, Богдан. – Далі не їдемо. Тут спочинемо. Чекайте, я піду на пошту, попрошу, щоб нам дали спочити.

Запряжна кольона минає їх і вливається в головний струм возів і авт, що котиться десь серединою містечка.

Молода панночка-телефоністка, що якраз має службу, є дуже ввічлива. Вона дозволяє покластись на долівці в поштовій залі і вибачається, що не може допомогти нічим більше.

– Ах, правда, можете ще помитись, унтерштурмфюрер! – всміхається вона до Богдана. – Це все, чим я, тут на пошті, розпоряджаю. – Вона приходить іще раз, коли вони засипляють в трійку з Василем і одним із панцер-єґерів на долівці, залишивши другого Василевого товариша першим стійковим коло авта. За дві години мають його змінити.

– Ось вам подущинка, унтерштурмфюрер – всуває дівчина Богданові під голову малу ґумову подушку, надуту повітрям. – Спіть спокійно, я збуджу вас, якби щось... Спіть спокійно...

– Ти спиш, Василю? – ще кидає напівсонно Богдан, але відповіді вже нема, якщо не рахувати храпу, від якого тремтить лямпка на суфіті. Другий панцерник теж підтягає. Не минає й десять секунд, як дует стає вже терцетом. Жарівка кидає мляве світло на сплячих вояків на забрудненій долівці.

Але сон, тяжкий сон утомлених людей, не триває довго. Хтось довго термосить Богдана за рам'я, заки він нарешті очуняє:

– Що сталося?! – кидається до пістолі напівпритомний Ґаран.

– Ніхт шісен, ніхт шісен! – заспокоює його телефоністка. – Вставайте унтерштурмфюрер. А рус кімт!...

Богдан зривається, все ще півпритомний. Як?

– Руский приходить сьогодні вночі – гарячкове тлумачить напіврозбудженому телефоністка. – Я сполучувала якраз англійського команданта Мурав з російським з Юденбурґу... Підслухала розмову... Сьогодні вночі пересувається демаркаційна лінія. Ще цієї ночі большевики мають зайняти Мурав. Мусите тікати!...

Богдан вже зовсім розбуджений. Він термосить Василя і другого стрільця. Але вони навіть не ворухнуться. Щойно кілька сильних ударів ногою під боки зрушує їх обох. Василь сидить оглупілий і блимає очима.

– Шляк може чоловіка трафити! – клене він, аж вуха в'януть. – Не можуть, к... сини, бодай вночі не ганяти чоловіка? І кажуть, що війна скінчилась!

– Дякую, фройляйн! – подає на порозі руку дівчині Богдан. – Ви врятували нам життя.

– Ах, вас! – кидає дівчина. – Коммен зі ґут гайм, унтерштурмфюрер! Перед вами далека дорога!

– Мотор авта вже стартує, і перед ними розкривається знов холодна весняна альпійська ніч.

Розділ 8. Пів до шостої, після наступної війни.

– Ну, то що: їдеш із тим товариством грати „Невольника" – сидіти на кіблю, чи йдеш зі мною? – півшепотом кидає через рам'я, приклякнувши в кутку ваґону Баліцький. Він щось там порається в самому кутку вантажного ваґону, щось перекладає з наплечника до малої валізочки, передягає черевики, сорочку. В півсутінку ваґону не дуже добре видно, і зрештою ніхто не звертає уваги один на одного. Всі є й так перевтомлені, виголоджені і байдужі, так що Василь міг би готовитись до своєї метаморфози зовсім відкрито. До чорта з тим усім!

– Ну, йдеш? – трохи вже нетерпеливо кидає ще раз Василь. – Той поломаний потяг не буде тут вічно так стояти в цьому, як йому, Мюнхені, чи як?

Богдан не відразу відповідає. Він обводить спершу очима по цілій середині ваґона. На долівці лежать, сидять, поприклякали постаті, щось говорять, коло чогось пораються. Через відсунені двері ваґону видно залізничні рейки, злиті весняним дощем, розбомблені мури, якісь поламані, повигинані фраґменти залізничних мостів над рейками, якусь велику будівлю з розбитою банею коло самих торів. Під бляшаним дашком середміської стаційки, на якій пристанув їх потяг, підстрибує гріючись вояк в зеленій уніформі й цератовому плащі з чорною пов'язкою, на якій блищать білим дві літери: „МП". Вояк поставив коротенький автоматичний карабін коло стаційної будки, а сам застрибав і ще жвавіше під будкою, що на ній якимсь чудом залишилась бляха зі написом: „Доннерсберґер-Брюке". Богдан повернув погляд на середину ваґону з полоненими і вимовив:

– Пожди трохи, Василю...

– Австріяцке ґаданє, Дусек! Ну, ти ще надумуйся – перервав Баліцький – а я покищо скочу ще вифасувати каву.

То одне, що тут, між тими голодоморами, можна ще дістати. А як я прийду, то тоді скажеш мені: так, або сяк!

– Угум – буркнув Ґаран і навіть не підійнявся з своєї півлежачої постави, спертий на стіну ваґону.

Щоправда, не було б за чим шкодувати. Від хвилини, коли вони, попереджені доброзичливою телефоністкою, змогли посеред ночі вирватись з Мурав, минуло вже три тижні. Вирвались з Мурав... – пригадав Богдан лиху, повну неспокою й нервозности ніч. Вже кілька кільометрів за містечком вони врізались своїм фольксваґеном у кінну кольону якоїсь кавалерійської дивізії. Коні лежали на шляху, конюхи палили вогні на шосе, і довелось пробиватись нога за ногою, боком, через луки, торфовища, паркани, аж до ранку, доки встало сонце й кавалеристи підійняли своїх потомлених тварин із шляху. Цілу ніч хтось чіплявся їх авта, то зникав знову, хтось проклинав їх авто й ліз битись, горіли вогні по дорозі, вони пробивались через якісь піднебесні гірські просмики, де хмари йшли кількасот метрів понижче їх ніг, десь там внизу, де кінчались ліси. Десь у проваллях шуміли потоки, кольони густішали й рідшали, якусь ніч вони провели в снігах, у переверненому санітарному авті. Свиняча нога, подарована вістуном як „частка", давно вже скінчилась, а про те, щоб випросити десь хоч ложку молока, не було й мови. Вздовж шляху тягнулись сотні тисяч людей, і вони об'їдали країну до останнього. Один із панцер-єґерів мав ще буханець хліба. Потім котрогось дня Василь пропав десь на половину дня і повернувся зі кількома банками волової консерви та пачкою цигар.

– Вкрав! – заявив просто, коли Богдан запитав, звідкіля це багатство. – Вкрав там одному жлобові з авта. Не будеш їсти?

Богдан їв. Яка там нарешті різниця – крадене чи куплетне? Важить витримати, не впасти з голоду, коли вже перетривалось усе. – Броди, Фельдбах, капітуляцію... Вернутись, відшукати Міру й дитину, подумати раз трохи про себе, вперше за всі ці роки. М'ясо вкрадене „якомусь жлобові"? Смачне, дуже смачне.

На якомусь натовпленому перехресті, де з'їхалось усе – німецькі стенотипістки з колишніх львівських „дінстштелле", що впізнали Ґарана, хорватські достойники, якісь ґенерали, прості „ляндзери", есесівські старшини, норвежці й французи – вони знайшли картку вирвану з бльокноту, прибиту цвяшком до стовпа: „Увага, українці! Іти ліворуч! Англійці пхають за дроти!" Картка висіла собі, ніхто її не знімав, і щораз підходив до неї якийсь вояк з виразними знаками по обдертих чорних „шпігелях" на комірі, читав, часом силябізуючи, а потім зникав раптом між полями ліворуч. За якийсь час ті самі люди виринали вже поза небезпечним перехрестям, на якому, дійсно, англійська команда виловлювала вояків есесівських формацій і саджала до табору.

– Овва, такий собі таборчик – ствердив під вечір Василь, коли Богдан з двома іншими панцерниками пропхались полями попід лісок фольксваґеном, а Василь повернувся з розвідчої патрулі. – Я там був, запхали мене. Походив трохи, заміняв в одного ті цигарі, що я вкрав, за шоколяду, і переліз попід дротом. Нудно там є. А пхають за дріт, бо якийсь німець-есес мав якусь шпарґу з англіком. Ще не знав, що войну програли...

Скільки це було вже днів, Богдан і забув. Котрогось теплого ранку, вже по тому боці гір, перед ними, що опинились знову в натовпленій автокольоні, виросли вежі якогось містечка. Шосе було запхане до неможливости. Десь попереду зроблено рампу, і прийшли вістки, що американці – за рампою, і що вони не перепускають нікого, тому що терен по цьому боці має належати большевикам.

– Нас не затримає рампа! – сказав Богдан і, здавши авто на товаришів Василя, сам рушив разом з Баліцьким по шосе вперед, щоб збадати становище. Він налягав іще трохи на ногу, але Василь роздобув десь (мабуть, таки знову вкрав) вигідний капець, і Ґаран ходив вже зовсім вигідно в одному чоботі й одному капці.

Рампа, дійсно, була. За нею стояло кілька вояків в зелених дреліхах, подібних до робочих одягів. Вони мали целюльоїдові шоломи на головах, і коли один з них зауважив зацікавлений погляд Богдана, спрямований на накриття його голови, він підійшов ближче, зняв шолом зі голови і вручив його старшині в німецькій уніформі.

– Плестік! – сказав він, стукаючи по шоломі пальцем.

– Ґуд плестік, амерікен.

– О, ай'м шюр зетс екслент! – відповів посміхаючись Богдан. Вояк з автоматичним крісом мало не підстрибнув з радости і жвавіше заворушив щелепами, жуючи ґуму.

– Ви говорите по-англійському? Зетс файн!

Богдан розглядав тим часом шолом з намальованою блакитньо-білою шахівницею, знаком дивізії чи полку.

Коли американець вчув, як Ґаран ділився своїми увагами з Василем по-українському, він швидко заговорив якоюсь слов'янською мовою, і з його слів виходило, що він є „грват", і що вони є, певно, руські. Коли він почув слово „українці", він зовсім не здивувався і сказав, що в його місті, в Америці, він працював з українцями, і що вони є „ґуд фельовс".

Через рампу він не може їх пустити; але чи лише через рампу можна їхати? – Погляньте вправо і вліво – закінчив вояк, надягнув шолом, подав їм по пуделку жувальної ґуми і зі словами: „Бі смарт, бойс! Джаст тейк йор ченс!" – покрокував назад за бар'єру, перед якою товпились тисячі людей.

– Йо, свій хлопака, той ковбой! – ствердив Василь. – Цилюй, Дусек, як братство навіває поза хатами, там через толоку...

За годину фольксваґен вже був переправлений через поле, а американці навіть оком не моргнули. Вони пильнували рампи а решта – це вже не був їх бізнес.

По кількох годинах, натрапивши на великий відділ українців, вони долучились до нього. Ще за кілька годин, дійшовши до гірської долини разом з відділом, що нараховував до тисячки чоловік, зайняли кватири в якомусь приліпленому до гір сільці, по стодолах, стайнях, наповнених сіном оборогах. Зустрілись старі знайомі, побачилось багатьох старшин, був Козар, був Ольштинський, з'явився старий Перуняк. Про інших, між ними й про Денисюка та Піддубного, були вістки, що вони пішли кудись униз, в напрямі на Італію. Не бракло й німців: команду над відділом взяв Баєрсдорф, знайшовся Форстройтер, Фіндер, Кляйноф, ґештапівець Нірман. Приїхав мотоциклом, що його вожатим був славетний Федів, майор Невмірущий, і відразу ж кудись пропав... Щодня приходили нові стрільці, стягаючись до гурту.

Разом з ними надійшов теж і голод. Харчові засоби, кількадесят кільограмів квасолі та кількадесят коней, збираний стрільцями квасок та кропива, не вистачали. Люди гаснули й виснажувалися. Щораз хтось вибирався „за гори", в альпійські сільця, щоб поміняти штани чи сорочку на ложку молока чи грудку сиру. Творились „харчові частини", ґрупи складені з старшин і стрільців, що спільно роздобували харч, міняючи, купуючи чи вижебруючи, і таким чином спільно забезпечуючи себе.

– Гуляєм, Дусєк! – рішив одного дня Василь, коли вже все вишкрябалось, і остання печена з ґрису на польовій лопатці паляниця, ділена на тонюсенькі шматки, таки скінчилась. – Гуляєм за гори!

Богдан зімлів тричі, ще заки вони пробрались через височезний гірський хребет. Коли довелося сходити спуском з висоти двох тисяч метрів, він падав раз-по-раз. Василь тягнув його й себе, і коли вони нарешті зійшли в напрямі до селища, вони дерлись спільними силами по горбах, хапаючись за мокру траву, щоб дістатись до хижок альпійських верховинців.

– Ґрюс Ґот! – вітав мешканців зарослий, з немалою вже бородою, Богдан, а за ним повторював те саме й Василь. – Тавшен, ґуте гозе... фюр айн штюк брот, етвас буттер...

Мешканці хаток не надто захоплювались відвідинами, відповідали, що вже багато вояків перейшло тут, що вони самі нічого не мають. Але часом за штани можна було дістати шматок хліба, чи навіть повну, коп'ясту ложку масла. Часом хтось жалів „арме зольдатен" і дозволяв присісти край стола та давав випити кварту молока. Але заки повернутись через шпилі гір, все придбане багатство, в формі плесканки сиру і півбуханця хліба, було сконсумоване, і обидва шукачі золотого руна прийшли за два дні до своєї стодоли так само голодними, як були, і ще більше втомленими. Але це не стримувало нікого, і щораз виходили нові ґрупи на виправи, хоч без великих успіхів. Ходили, щоправда, чутки про якихсь щасливців, що зуміли десь зловити й заколоти барана. Але ніхто їх у вічі не стрінув, так що леґенда про печену баранину залишилася леґендою.

Напруження поміж німцями, забезпеченими харчем, і голодними людьми, що ставали тінями, доходило до зеніту. Коли один із вояків не виконав якогось безглуздого наказу (не підбіг, лише підійшов) і мав бути суджений наглим судом, кипіння наросло до краю.

Василь з Богданом ходили до поблизького містечка Ваґрайн, віднайшли там якогось шевця, що його війна загнала під Альпи з-під Тарнополя, пересиджували годинами в нього і дивились, як пливе за шибами шевської майстерні бурхливе покапітуляційне життя. З'явились вже совєтські полонені з червоними пов'язками, потім польські старшини з „офляґів" з ожелками, вже декого з наших побито, вже хтось там обірвав залізною штабою по голові. Дні йшли.

– Їдем, Дусек, їдем! – перервав одного ранку ліниве „фарньєнте" Ґарана, що сидів із порожнім шлунком на сонці, Василь. – Їдем кудись потягом, кудись далі з тих паршивих гір!

Їх наладовано у ваґони на стації Маркт-Понґав, вояки з чорними пов'язками й білими літерами МП приглядались ліниво до їх вантаження і майже негайно після того, як потяг рушив, почали товарообмін. За фінський ніж давали дві цигарки, за фотоапарат пропонували аж цілу сніданкову харчову пачку. Богданові давав якийсь темноокий мішанець бляшану дозу з маслом за його службову пістолю, яку старшини все ще носили при боці.

– Купєц на здехле риби! – перервав торг Василь. – Нема фраєрів. Нікс чендж. За таку файну машину – ту дрібку масла?

Ходили чутки, що німці заїдаються рештками захопленого харчу, хтось бачив, як якийсь шпіс їв родзинки, хтось доглянув, як якийсь німець ковтав цвібак. А тим часом люди ледве підводилися з землі. Поїзд стукотів по рейках і щораз наближався до столиці Баварії – Мюнхену. Минули Цельам-Зее, Куфштайн, Розенгайм... хтось пустив паролю:

– Їдем до Дахав!

Вістка не зробила доброго враження: – Та ж, панове, ми, в їх пойнятті, есеси, Гімлерове військо, Гітлерова ґвардія, нацистівські преторіяни, – нагадав хтось, і неспокій ставав щораз виразнішим. – Будемо покутувати за німецькі гріхи!

Ненависть щораз кріпшала. Місяці й роки лихої поведінки, всі наруги й кривди, пульсували лявою під тонкою верствою дисципліни. Старшини мали багато клопоту, щоб удержати вояків у карбах і не допустити до проливу крови. Куди ж піти, кому поскаржитись, у кого вимагати справедливости? В американського сержанта, командира транспорту? З трудом доїхали до Мюнхену, де потяг із полоненими станув тепер якраз у розбомбованому середмісті.

– Ей, Ґаран! не журися! – прикуцнув коло нього худенький десятник в окулярах. – Хочеш, карту кину! Сьогодні добрий день. Все скажу: кого любиш, що топчеш, кого маєш у серці... а кого деінде... Скажу, коли жінку стрінеш, чи маєш хлопця, чи дівку... – спокушував, блискаючи очима з-поза скла, десятник.

– Те, Дусек! – перервав кабалістичні практики голос Василя, коли вже Богдан довідався, що він є батьком „теньґого сина", жде його дорога, лист і великі гроші (виграєш у покера від Койцуна). – Те, Дусєк!

Ґаран підійшов до піврозкритих дверей ваґону з боку протилежного від стації та стійкового. Там, поміж рейками, стояв Баліцький.

– Ну, фалюєш, Дусек? – запитав Василь. – Я зараз гуляю. Кобзаю ту мантлю і всі манелі і махаю в місто. Я маю вже тут кумпана, залізничника. Він мене проведе. Є теж одна швестер із червоного хреста, каву на стації давала, вона мене переночує.

– Не можу, Базиль – без оправдання в голосі відповів Ґаран. Не можу. Бачиш, дали мені штерна, треба це вміти носити. Офіцер не може накопати своїх хлопаків. Я вже мою чоту мусів кинути через ту дурну ногу, не можу кинути й цих. Тим більше, що чую, що леда хвилина буде шпарґа з німаками. Не можу, Василю.

– Ну, то йо, я то кумаю. Але я йду, я не маю тут що робити. Калябраки бити за дротами – то не для мене. Я мушу рухатись... я мушу щось робити! Дусек?...

Баліцький підскочив до порога ваґону й натягнувся до вуха сидячого на порозі приятеля. Присутні у ваґоні пильно дивились весь час у протилежний бік, немов не бачили, що роблять дві постаті з другого боку.

– Дусек! – прошепотів Василь. – Дай мені свою машину, ту сімку, ну „вальтера". Я тобі дам мій „нуль-ахт", я його тут маю... Тримаю за пазухою, хоч капралям відбирали. Мені треба меншої сплюви. Ну, даш?

Богдан без слова відчепив кобуру і поклав на долоні друга матову сімку „вальтера" з брунатним держакою. Він відчув на своїй руці тягар великого „нуль-ахта". Василь стрибнув іще до ваґону, метнувся, вискочив знову, і за хвилину між ваґонами стояв якийсь чужий чоловік у цивільній баварській фуфайці, дрантивих штанах і позаломлюваному альпійському капелюшку, з малою валізочкою в руках.

– Ґрюс діх Ґот, Шпеці! – підніс руку до капелюха чоловік, в якому мало хто міг би впізнати десятника панцерних ловців Василя Баліцького. – Філь шпас!

– Бувай, Василю! – підніс руку до пільотки Богдан – А пошукай там десь за моєю жінкою...

Василь без слова приклав руку до грудей. Потім подивився ще раз на шнур червоних вантажних ваґонів із полоненими і поволі вимовив:

– То ще не є шлюс, Дусєк. До побачення, по наступній війні. Пів до шостої, під Атлясом, на ринку у Львові!

– Пів до шостої по наступній війні... – в задумі сказав хорунжий Богдан Ґаран, коли під ваґонами потягів, що займали сусідні рейки, вже зникала зігнена постать Василя.

– На ринку, у Львові... – закінчив він. – Хай я сконаю, якщо я не прийду на час!

Розділ 9. Ваффенкамераден.

Ніч була томлива й неспокійна. Перед вечором потяг залишив стацію в Мюнхені і подався між розбомбованими мурами міста кудись на південь. При відкритих дверях ваґонів сиділи люди, намагаючись пробити поглядами темряву і відчитати назви стацій, через які просувався потяг. На Дахав, чи ні?

– Не до Дахав – сказав якийсь підстаршина протилетунської артілерії – не до Дахав! Я був на вишколі в Мюнхені і околицю добре знаю. Їдем на Ґарміш.

Вістка стрілою облетіла ваґони, і прийшло деяке заспокоєння. Та все таки голод не давав людям спати. Вони крутились, як звірі в клітці, по ваґонах, щораз прилітала якась „пароля" про те, що в німецькому старшинському ваґоні якраз тепер їдять потайки вечерю, що останню паку з харчами розділили поміж себе...

Темрява була повна, коли вони вивантажились на наполовину зруйнованій стації з написом: „Вайльгайм". На рейках стояли якісь ваґони, а по хвилині хтось приніс вістку, що у ваґонах харчі: яйця й консерви. Відділ вивантажено й уставлено на шляху за стаціею, і тут чомусь тримано під накраплюючим дощиком без ніякого руху.

– Задовго тут мокнемо – сказав хтось коло Богдана, що з приділеним йому відділом вояків стояв трохи оподалік стації. – Буде клопіт із тими ваґонами. Голодні хлопці не витримають.

– Піду напитись води, зовсім в горлі засохло – відповів Ґаран, впізнаючи за голосом свойого підстаршину. – Пождіть на мене.

Розшуки за водою завели Ґарана до якогось мурованого будинку коло стації над яким світилась жарівка. В коридорі був водотяг, і Богдан заспокоїв спрагу досхочу. Коли він виходив з будинку, то зауважив, як повз лави мокнучих на дощі полонених промчались два американські джіпи в бік стації.

– Якась ґранда там е, пане поручнику! – поінформував хтось з вояків. – Хлопці з німаками розбили ваґон і добрались до яєць. Нарід голодний...

Коли Богдан повернувся до своїх, справа була вже полагоджена. Кілька вояків пішли за прикладом німців і вломались до ваґону з харчами американської залоги. Небагато здобули, трохи яєць і пару консерв; котрийсь з українських старшин негайно відкрив крадіжку, і покрадений харч віддано на місце. Польова жандармерія надійшла і взяла під догляд зголоднілих хлопців, що навіть не змогли ковтнути нічого з пограбованого.

– Я казав, що буде прикрість – втомлено сказав підстаршина, коли Богдан стояв вже знову при свойому відділі. – Зараз рухаємось, пане поручнику.

Кольона, дійсно, рушала. Темні лави колисались ритмічним посувом у пітьмі, поміж хати, плоти й дерева. Галуззя дерев стирчало, немов кістляві руки, на тлі неба, дощ накрапував далі. Тисячі ніг місили густе болото польових шляхів. Хлопці накривались від дощу чим могли. Поруч крокували якісь тіні з карабінами.

– Німецька польова жандармерія. Минала година за годиною, маршеві не було видно кінця.

– Ми вже тут раз були – сказав котрийсь з вояків, коли вони минали характеристичну петлю шосе. – Якийсь чорт нас туди носить! По якого дідька німота нас туди по кілька разів водить?

Лавами шуміли гнів і обурення. Самі сплять тепер десь по хатах, а нами крутять. Досить вже того!

– Треба буде дати людям відпочити – сказав хтось попереду, і за якийсь час, коли вже таки добре розвиднювалось, вони розташувались під якимсь ліском, на зволожених дощем травах і вересах. Лісові птахи починали свій ранковий концерт, десь за горами сходило сонце.

Крик, а потім постріл, один і другий, зірвали Богдана з трави. Обличчя вояків навколо нього, байдужі й потомлені, набрали раптом крови, і все зірвалось, мов попарене й підтяте батогом.

– Б'ють! б'ють! – кричав хтось гістерійно за закрутом дороги. Щораз більшав гурт. Богдан скочив, не зважаючи на все ще болячу ногу, просто в саму середину натовпу. Тут стояв вже з пістолею в руці один український старшина, а другий жестами й словами заспокоював збурених.

– Хочуть нас розстріляти, друзя! Рятуйте! – репетував хтось із середини гурту. – Німота хоче нас вбити! Ря-тууууй-те, хлопці!...

– Замкни писок, дурню! Хто тебе хоче стріляти! Темний селеп! – ревнув якийсь голос, і Ґаран мимоволі посміхнувся, хоч ситуація була не до сміху. – Ольштинський, завжди той сам!

По кількох хвилинах був спокій, і кольона рушила далі. Один із старшин, що увірвались були в середину заворушення, пояснював Богданові, крокуючи поруч нього:

– Хтось кинув паролю, що хочуть арештованих застрілити без суду. Хлопці кинулись до биття, а решту ви вже бачили на власні очі! – старшина покрутив головою. – То не кінець клопотам, будете бачити.

– Зробім нараду старшин – промовив Богдан. – Розважемо справи. Може, вдасться вирватися з-під опіки „ваффенкамерадів". Треба ж щось зробити...

– Треба щось зробити – погодився старшина – щось зробимо. Скажу Перунякові. Він же ж найстарший між нами.

День робився гарячий. Довга кольона звивалась, ніби вуж, між горбами, зсовувалась на поля і сходила долинами між лісами. Богданів відділ ішов позаду, і Богдан міг в якійсь широкій долині охопити поглядом весь похід. Похід немав надто бадьорого вигляду, вояки йшли пригнуті тягарем наплечників із своїм убогим добром, несли якісь безвартісні відра, пушки, залізні патики. На початку кольони кілька маршуючих красувались вирваними звідкись червоними хідниками з ваґону першої кляси. Обличчя були зарослі, брудні, люди заболочені по вуха, перемоклі, голодні, втомлені і зденервовані.

Стрічні німці дивились не то з симпатією, але більше з страхом на цей похід волоцюг. – Подалі від нас! – здавалось, говорили їх погляди. – Ще тільки вас нам треба!

– Говорив з Перуняком – якось нервозно сказав, підійшовши знов до Богдана, той сам старшина, що розмовляв з ним перед тим, – Баєрсдорф вимагає скликати нараду всіх старшин, німців і нас, і домагається десяткувати стрільців за бунт.

– Як? Десяткувати?! – гукнув Ґаран, хапаючись за кишеню, з якої стирчала колодка Василевої „нуль-ахт" – покажем їм десяткування! Сучі сини! Ходіть!....

– Спокійно, Ґаран – поклав йому руку на плече товариш. – Про десяткування нема мови. Але нараду скличемо, лише нашу, не з ними. Почекайте, поки станемо на постій.

Вже є добре з полудня, коли кольона стає поруч молодого ліска. Вози з обозом і харчами приміщуються під деревами, стрільці миттю кидаються будувати шатра. Матеріялом є чатиння і вирубані ножами й лопатками з лісу колики. Одна по одній починають виростати колиби, настає відпруження, люди є зайняті.

На нараду старшин Ґаран пішов з неспокоєм у серці. Кільканадцять старших і молодших людей засіло на горбку, дивлячись на стрільців і підстаршин, що порались на леваді. Нарада була не довга. Рішати не було чого. Справа була ясна: відділитись від німців, і ніяких розстрілів! Всі заступали цю думку: сотник Перуняк, і Козар, високий артилерист Торбач, Марко, Ольштинський, Марецький, Рабич, Койцун, Борасимович... Всі були згідні, що справи назріли. Якщо німці не можуть зрозуміти, що війна ними програна, і що кінець з „юберменшами", треба веред перетяти!

– Хто піде до американців? – впало питання. – І ще одне, панове – кинув хтось в загальній мовчанці – де є, власне, Баєрсдорф?

– Варить нам певно кашу – кинув хтось крізь зуби – кудись поїхав. Чи не до американської команди?

Баєрсдорф повернувся швидко. Він не вдавався в розмови, а лише видав зібраним старшинам накази, вислухавши перед тим рішення наради старшин. Не відповів нічого. Накази були: підірвати знову мужву, переходим на нове місце. Обози залишаються на місці разом із сотником Перуняком і німецькими старшинами. Льос, ґемма, майне геррен!

– Щось кнує, дядя... – цідить крізь зуби Ольштинський, крокуючи, поруч Ґарана, польовою дорогою, з кольоною, яка вже левде волочить ногами. – Щось комбінує старий...

Навпроти над'їздить американський танк. За ним другий, а потім третій. Танкісти сиділи на верху своїх машин і без особливого зацікавлення придивлялись, до зігнутих у три погибелі людей під тягарем наплечників і маси потрібних полоненому речей, як от дошки, дроти, якісь бляхи...

– Що тут роблять танки? – процідив Ольштинський. – Хочуть з нами війну провадити? Смердить, мої панове...

– Не дуже то добре місце, пане поручнику – кривились вояки коло Богдана, коли кольона увійшла між три горбки на мокраву долинку над рахітичним потічком. – Там, де ми були, було краще.

Ґаран не відповів нічого. Він бистро оглянув долинку, а неспокій стиснув йому серце. Він ковтнув слину і нервово позіхнув. Щось висіло в повітрі.

Кольона уставлялася в трилаві, фронтом до горбка, перед яким був потічок. З боків і позаду виростали інші горбки, загороджені плотами, воринням. За трилавою селянин нашвидко косив невирослу ще траву, заки її столочать вояки.

– Виглядає на довший постій – неспокійно подумав Ґаран. Де вони хочуть тримати людей? на цьому мокляку?

Не було часу думати. Перед фронт відділу, понад тисячки людей, вийшов оберштурмбанфюрер Баєрсдорф. Кольоною пройшов морозний подих мовчанки, і лави заніміли. Голос Баєрсдорфа був твердий і різкий.

– Ах-тунґ! – понеслося в повітрі, і все застигло. Рухом руки підполковник покликав Ольштинського.

– Зі юберзецен! – кинув короткий наказ Баєрсдорф, і видно було, як молодий старшина із стяжечкою залізного хреста і відзнакою поранених випростався. Його блакитні очі палали. Було видно, що перекладання буде на цей раз важке.

– Дойче камераден... унд зі, українер! – гаркнув Баєрсдорф, і почав. Слово по слові, речення за реченням падали просто у вічі трилаві, слово по слові речення по реченні перекладав Ольштинський.

– ...ми були вашими товаришами, були вашими „ваффенкамераден", стояли з вами „шультер ан шультер" (Ага! – подумав Ґаран), проводили вами, хотіли зробити зі вас вояків! – розносився голос підполковника. Чути було, як щось заграло в голосі Ольштинського, коли він відчекав павзу і на помах руки промовця почав переклад.

– Але з вас зробити вояків не можна! – скандував, перекладаючи, з пасією блакитноокий поручник, немов слова, які він викидав із свого рота, душили його...

– Вас доручив мені – в голосі Баєрсдорфа почулось щось немов іронічний усміх – ваш ґенерал Шандрук. Його тут сьогодні, на жаль, нема, і тому я не можу перед ним зректись цієї почести... командувати вами!

– З вас не можна зробити вояків. Ір зайд дібен унд ройбер! – найвищим тоном задрижав голос підполковника, а коли настала павза, він кинув гостро:

– Юберзецен зі!

– Ви злодії і бандити! – дивлячись просто в обличчя німця, немов камінням, кидав важкі слова поручник Ольштинський.

– Ви хотіли вийти з-під нашої команди! – з образою веде далі Баєрсдорф. – Добре, ви будете під іншою командою.

З-поза горбків викочується, немов на помах руки режисера, сіро-зелений тулуб танка. Жу-жу-жу-жу – чути ліворуч і праворуч, і такі тулуби висовуються з трьох боків. Трилава застигає, а в морозній мовчанці (чути, як бринять комарі) розпеченим залізом всвердлюється в уха голос німця:

– Злодіями і бандитами ми не будемо командувати. Ще сьогодні відділимось від вас – рухом руки він відсилає перекладача і звертається вже сам:

– Ахтунґ! Дойче унтерфюрер унд маншафтен! Аллес авф ден лінкен флюґель!

Швидко виступають з лав німці. Росте їх ґрупа на лівому крилі. Спорожнілі місця автоматично займають, силою призвичаєння, українські вояки. Відділ стоїть вже знову в трилаві, лише поділений. Баєрсдорф кінчає:

– Я віддаю вам ваших злодіїв і грабіжників. Ми хотіли судити їх нашим, військовим судом, тепер хай ідуть між вас!

З-поза лав виступають кілька вояків із пов'язаними позаду руками, їх веде жандарм із скорострільним карабіном в руках.

– Будуть розстрілювати... будуть розстрілювати! Тут перед фронтом! – Гістерійно шепоче хтось позаду. – І нас, і нас теж...

Із зелених танків підносяться дула кулеметів, обслуга підносить півокруглі обойми, хрястять бляхи закладані в замки кулеметів. Дула підносяться і поволі спрямовуються просто на безборонну кольону, від якої вже відійшли німці.

– Десь я бачив вже таку картину – надсподівано спокійно думає Богдан. – Ага, я вже знаю: та ж це Базар!... Довга кольона, кулемети навпроти. То так прийдеться закінчити?

Десь поруч чиїсь нерви не витримують. Хтось ізсувається зімлілий на коліна, хтось тонким гістерійним голосом скрикує. Але кілька стусанів під бік приводять людей із слабими нервами до порядку. Кольона стоїть і дивиться тисячами очей просто у вишкірені дула.

– Ага, і скажіть їм іще, що відтепер у них власна команда – кидає ще Ольштинському Баєрсдорф, що стоїть оподалік збоку. – Я призначив командантом поручника Козаря. Ваше поле, в якому можете рухатись, це левада між тими трьома горбками, на яких стоять танки. Крок убік, і вони стрілятимуть. Запам'ятайте!

– Розхід! – гукає в напруженій ще тиші новий командант табору після того, як він вже видав накази. Стрілецтво лягає таки просто на мокру землю над потоком. Напруга нервів за останніх днів і ночей була завелика.

Коло вориння станула ґрупа старшин. Ніхто не відкликається перший.

– Кінець однієї дії, а для декого, може, й кінець ілюзії – кидає у вечірню тишу Ольштинський. – Багато я вже перекладав їх промов, але донині, я ще, мабуть, сам добре їх не розумів. Навіть ґештапо в тюрмі у Відні не навчило мене того, чого я навчився цього вечора.

– Запам'ятайте день першого червня 1945 – падає якийсь голос – важний день.

– Треба вміти програти, все одне – покера чи війну – стверджує ще хтось, а вже в цілковитій темряві звучить, немов квінтесенція всіх почувань, одне слово:

– „Ваф-фен-ка-ме-ра-ден"!

Розділ 10. Дахауерштрасе 9.

Січень 1947 року є важкий і суворий. На вулицях лежать великі звали брудного снігу, мороз тисне. Вітер, що надлітає з боку Штарнберзького озера, десь від Альп, там, де на небосхилі сіріє масив Цуґшліце, мете снігом просто в обличчя. Між розбомбовані руїни будинків промикаються сіро, вбого одягнені люди. Стирчать, немов крик утомленої війною й пригніченої миром землі, чорні засмолені вогнем бомбових пожеж комини.

Площа перед залізничною стаціею в Мюнхені сіра й порожня. Весь людський натовп скупчується в позбавленій даху стаційній залі, де на стовпах-філярах схрещуються на тлі сірого неба пошматовані рештки залізного риштування даху. Людські маси товпляться коло кас на квитки, люди щось продають, чимсь торгують. Тут під стінами сплять щасливці, яким вдасться захопити більш захищений від вітру й морозу куток, тут блукають безпритульні молоді люди в чорних пофарбованих уніформах з літерами „ПВ", вимальованими білою фарбою на плечах і колінах. Тут снуються жінки, що їх голод вигнав на вулицю, тут криються підлітки з досвідченими очима, діти, що переїхали пів-Европи, побували вже в усіх поліційних станицях, торгували з рускими у Відні, з англійцями в Берліні, з французами в Кобленці, а з американцями – таки тут, в Мюнхені. Тут дістанете все: від американських цигарок аж до дівчини чи жінки, на всю ніч, лише дозу шоколяди чи пушку консерв. А навіть часом – за кілька „брот-марок"...

Зима є тяжка, тяжкий рік. Їсти нема чого, палити нема чим, війна програна. Добре, що хоч ми вдома – дас іст дас айнціґе – бурмоче під носом поставний, високий хлопець в фарбованій американській куртці, і звертається голосно в бік ґрупи таких самих чорних постатей, що пробиваються крізь сіру юрбу на двірці:

– Ну, а що ж ви, камераден? Що ви тепер робитимете? Ви ж додому не вертаєтесь?

У ґрупі, що з своїми вбогими клуночками під пахвами схожа на якихсь мандрівних ремісників, вирізняється високий ясноволосий чоловік у чорно пофарбованій альпійській шапці. Він відповідає питаючому:

– Що кажеш, Герман? Ні, ми додому не повертаємось. Ми, знаєш,... не маємо дому.

– Ну, але все ж таки, хтось на вас чекатиме? – обстоює німець. – Хтось вийде чейже назустріч? Навіть і полонені – це таки люди й вояки, ні?

– Таким, як ми, може вийти назустріч лише подібний. Ми на чужині. Але не журись, Герман. Ми дамо собі раду – відповідає високий. – Ось бачиш, вже йде...

Німець спрямовує свій зір в напрямі, звідки, від кінця стаційної залі, надходить хтось одягнений в такий самий чорний, полоненський стрій. Надходячий махає здалеку рукою, вітаючи ґрупу прибулих. Німець гукає:

– Ах, да іст я дох Любко! Та ж він вийшов разом з вами з табору, може, день раніше. Як же він тут...

– Це наше форкоммандо – сміється високий. – Він нам готовив ґрунт.

– Ґріс Ґот, Герман! – вітається надходячий. – Здорові були, панове колеґи. Форкоммандо справи полагодило. Нічліг, харчові картки, а навіть пару центів, є!

Ґрупа пристає. Герман потискає всім довкруги руки. Пересиділи вони щось у тому Дармштадті і Ауербаху разом. Півтора року!... Добрий хлопець, хай йому Бог щастить!

– Ґрюс ті, Герман! – потискає подану руку високий. – Комм я ґлюкліх гайм!

– Фюр ті, Боґдан! – відповідає сердечно німець. – Не знаю, чого тобі бажати. Ти ж додому не вертаєшся. Ах, я! Стрічай швидко свою фрав і хлопця! Філь ґлюк, каммераден!

Ґрупка стоїть іще хвилину і дивиться, як чорна уніформа товариша зникає за цегляним філяром. Герман прямує в бік напису на дошці: „Баварський Червоний Хрест".

При виході вони зустрічаються з двома вояками в зелених, довгих, підбитих хутром вітрівках, в хутряних шапках з піднесеними навушниками. В руках довгі палиці, великі пістолі із звисаючими ремінцями при боках. На поясах почіплені блискучі кайданки, на рукавах чорні пов'язки з білими літерами: „МП".

– Здається, я ніколи не буду вже любити ніякої поліції! – відкликається один із ґрупи, худий як тичка хорунжий Марко. – А на дріт, вже не кажу – колючий, але хоча б такий від телефону, не буду могти дивитись до кінця життя. Ну, кажіть, Любку, що є, як справи?

– Справи є до дунаю – пристає на хіднику той, що вітав товаришів на двірці. – В СХС є одне: там є Маша. Знаєте, що якби не вона, то хто зна, чи ми б не сиділи ще й дотепер, або не виздихали по тих Ауербахах. Але решта... панове! По-жалься Бо-же! – емфатично кінчає, закликуючи всю ґрупу перейти через вулицю, названий Любком.

– Що вони можуть нам допомогти? – ділово питає невисокий, кріпкий чоловік. – Що дають?

– Вам, Койцун, дадуть що треба – усміхається запитаний – Дають харчові картки, дають можливість кілька разів переночувати в кімнатці, що ось тут зараз на розі, на Дахауерштрасе, і дають цілих пятдесять німецьких марок.

– На одну пулю покера повинно тобі вистачити, Койцун – спокійним тоном, ділово й без кпин стверджує той, що не любить поліції й дроту. – А на решту, то ти вже сам виграєш.

– Ну, добре, а що далі? – падає знов питання з гурту, коли вони, вже перейшовши кількасот метрів вулицею, входять у темні сіни будинку на розі. Затримуються в коридорі внизу. – Чи є можливість дістатись до табору для тих, як їм там, „переміщених осіб"?

– А я не знаю – відповідає трохи нетерпеливо запитаний. – А я звідки можу знати? Та ж ви діставали листи до нас за дроти, то знаєте, як справи. Народ по таборах ДП переляканий до смерти, фурт їм там роблять якісь „скринінґи", ніхто ніде не був, нічого не знає, кожного вивезли разом з бебехами на силу, ну, що ж вони нам поможуть?

– Писали наші підстаршини, ті, що вийшли ще в літі – нагадує хтось – що десь, чи не в Реґензбурзі, відділили їм кухню в місті, мовляв – „ви де, панове, розумієте, не можна наражувати людей!" – Ти що, чекаєш, щоб тобі орден дали і обрали командантом табору?

– Ага, і ще одна важлива інформація – додає той, що веде ґрупу. – Хто затримується в Мюнхені, махай на Оселю Політв'язнів. Там сидять патріоти, там можете запхатись, як вас хтось „стоп'ять-процентовий" знає.

– Де то є? – питає котрийсь. – Далеко ця Оселя?

– На кінці Мюнхену. То школа. Фюріхшуле. Там сидить усяка бранжа, думаю, що дехто з нашого брата там теж іще влізеться! – відповідає інформатор і тягне за собою по крутих сходах свою громадку.

– Ну, а так – щодо лахів? Та ж не будемо в цих чорних шматах людям в очі лізти: „Гей, тримайте мене, я з полону!" – муркотить покерист.

– А то чому ні, пане-товаришу? – відповідає той, що веде, перехиляючись униз через балюстраду сходів. – Тут іще покищо конфекційної крамниці для героїв не відкрили. Можете звідси піти до Комітету на Розенгаймштрасе...

– Ну, і що дістанете? – падає запит із груди.

– Не хочу вам казати, бо чужі люди ходять, скажуть, що есеси лаються – відповідає, станувши перед дверми, що ведуть в унутрішний коридор, той, що вів. – Але власне те дістанете. Там є американські дари, що їх прислали американські українці для скитальців. Але вони: раз іще не розпаковані, раз вже запаковані до висилки по таборах... Ну, знаєте: па-ни у-ря-ду-ють! – розводить руками ведучий – так що...

– Гей, Марко, що йому? – Любко нахиляється до вуха того, що не любить дротів, коли ціла ґрупа йде вже вузьким темним коридорчиком, де з обох боків щораз відкриваються двері. – Що власне є Ґаранові? – показує Ольштинський на високого, що так сердечно прощався на стації з німецьким товаришем. – Треба його збудити! В таборі був такий твердий, а тут щось розкис.

Марко прикладає палець до губ: – Тесе!

– Лишіть його. Він по дорозі казав мені: має зустрітись тут сьогодні з своєю жінкою.

– Ну, та я знаю, що він має дружину – розкладає руками Ольштинський – я навіть її знаю. Дуже файна пані.

– Так, але він, знаєте – півголосом говорить Марко – боїться... Ну, знаєте, люди міняються, знаєте ж, які були випадки: чоловік на війні, жінка сама...

– Ах! – прикладає зігнутий палець до губ Ольштинський. – Так, я не подумав – звертає очі до ґрупи товаришів, що один по одному заходять у двері ліворуч, на яких, на шматку картону, накреслено напис: „Санітарно-Харитативна Служба".

Ґаран, немов не бачачи, минає двері з написом і йде далі довгим, вузьким коридором, освітленим однією лямпкою. Він, поштовхнутий людьми, що щораз виходять з якихсь дверей, відбивається від стін коридору, він не бачить гострих поглядів тих, яким він заступає дорогу, він не чує гнівних зауваг на його адресу. Він навіть не реаґує, коли в його бік падає від якогось товстого пана у високих лискучих чоботях, шкуряному плащі та брунатному ширококрилому капелюсі, згірдливе:

– Знову котрогось із фербрехерів випустили! Де маєш очі, чоловіче?

Пан у чоботях штовхає високу худорляву постать у чорному великою, тяжкою течкою, опоясаною ременем, просто в бік і гордовито проходить. Богдан Ґаран його не чує. Богдан Ґаран не чує й не бачить нічого. Богдан Ґаран думає. Думає, аж тріщить утомлена голова.

...Як то було, як то було? Анатоль показав йому ту блакитнооку панну в сірому костюмі, там, на виставі „Батурина"... Вона тоді оглянулась на сходах, а він сказав, так, він добре пам'ятає, він сказав: „Міра. Чудне ім'я". А може, лише подумав? Ви нічого не слухаєте – вона з викидом говорила тоді, як ми стрінули маму коло Черешневої вулиці... А потім я слухав її стільки разів... тоді, коли листя шелестіло під ногами в парку... тоді, коли алея кипарисів підпирала вечірній небосхил, тоді, коли ми вели довгі розмови...

...„Хто вас вінчав" – співав Анатоль на їх шлюбі, тоді, коли пані Ґрець вітала їх на порозі хлібом і сіллю. Тоді, коли від Бродів неслися вже далекі громи гармат, а липневі зорі опадали з фірманенту. „Я твоя жінка, Богдане" – звучав у його вухах її голос, а по порожніх, нічних вулицях відбивались луною кроки запізнених прохожих, в їх першу ніч.... „Я подумала собі щось, а бажання, що їх подумають, коли падуть зорі, сповняються – так писала – і тепер нас вже буде троє, Богдане."

І там, на насипі, коли небо горіло, коли ми мусіли пройти, вона чекала... Чекала в моїх думках і мріях, коли ґранатомети посилали смертоносні дари, а Юра Бариляк тягнув мене півживого в наступ на залізничний тор.... То вона була тоді коло мене, я ж бачив її на насипі, ще заки ґраната вдарила коло мене...

Я бачив її в шпиталі, в довгих тижнях самоти, я бачив її щовечора на потемнілій стелі бараку полонених, вона мені ввижається в кожній жінці, що зустрічаю від учора...

Тяжкі є роки, тяжкі місяці й дні для жінки, для молодої жінки. Для жінки, що її чоловік пішов у сірі лави, пішов у гук бою, пішов за колючі дроти між проклятих, засуджених, переможених. А тут треба жити, треба дати жити дитині, треба постарати це й тамте. Треба пробитись крізь град останніх бомб війни і струм захланних, хітливих поглядів... Треба мати силу опертись спокусі – схилити втомлену голову на чиєсь міцне рам'я... Небагато жінок це зуміє...

– Ну, а що ж, пане Ґаран? – сичить щось гадюкою. – Ну, а що, як вона не втрималась? Як тоді виглядатиме поворот героя? Як тоді будеш жити ти, старшина, що стояв у бою, тоді, коли такі, як цей, що штовхнув тебе тут тепер, крились за твоїми плечима? Чи перенесеш таке життя, повне глузливих поглядів, чи зумієш так жити?..

Все рішиться сьогодні, все виявиться. Якщо вона дійсно приїде, якщо вона сюди прибуде з того далекого табору, якщо вона пропхається крізь ті переповнені поїзди, забиті жорстоким, чужим натовпом, якщо вона буде тут, так, як писала, тоді все добре. Я ж побачу з її першого погляду, чи зможу далі жити, чи, може...

– Пане Ґаран! – штовхає хтось легенько в плечі, постать, що станула під стіною в задньому кутку довгого коридору. – Вибачте, там на вас... чекає, в канцелярії... пані...

– Яка пані?! – відривається від стіни Ґаран. – Яка пані, до чорта?

– Та... та, пані Маша. Референтка полонених, пане Ґаран – лагідно відповідає урядовець. – Підіть, отримаєте те, що вам СХС приготовив. Ось тут, в ці двері.

– Ах, пані Маша... так, пані Маша – тре чоло Богдан. – Дякую, дуже дякую.

– Нема іншої пані – бурмоче він про себе, коли вже входить у кімнату, де за столом сидить та, що він її знає лише з посиланих до табору пачок, листів, та з оповідань друзів.

Години минають, урядовці установ пішли вже на обід, повернулись. Натовпи інтересантів рідшають і збільшуються. Вже пополудні. В куті коридору все ще стоїть чорна постать, захована, немов не бажає, щоб її хтось бачив. Час до часу відкриваються двері однієї з установ, і на коридор виглянуть великі блакитні очі й ясна чуприна Ольштинського, або худорляве обличчя Марка.

– Нема нікого – замикає двері Марко – а Ґаран там іще стоїть.

Ольштинський крутить головою. Він підстрибує нервозно щохвилини, коли грюкнуть двері в коридорі, вигляне крізь шпару кімнатних дверей і знов зрезиґновано махає рукою:

– Ах, шкода хлопа – що він там тепер переходить! Двері зі сходової клітки стукають знов, і чути, як хтось вовтузиться з ними намагаючись їх примкнути. Чути якісь голоси, хтось щось тоненько лепече. Ольшинський зривається й стрибає до дверей та відмикає їх. В майже тій самій хвилині він закриває їх знов і відвертається поволі, із зміненим і зворушеним обличчям до Марка, що зірвався також, Ольштинський каже:

– Не виходьмо. Треба їх залишити самих.

– Їх? – питає, міцно зідхнувши, Марко. – Їх? Ольштинський махає потверджуюче головою:

– Їх.

Людина в кутку коридору також чує стукіт дверей. Кожний такий стукіт прошиває чорну постать вогнем, обливає її льодовим струмом від вершка голови аж до перемерзлих ніг. Знов тріснули двері – Богдан зривається – чи ж варто ще раз дивитись?

Темним коридором хтось іде. Це... так, це напевно якась жінка – бачить Ґаран і виходить із свого кутка, з-за залому муру. Що ж, подивімся ще раз! Жінка зупиняється перед кожними дверима, відчитує написи на них і йде далі. Мабуть, нетутешня – прошибає мізок думка, і Богдан Ґаран переступає свій убогий мішок з речами. Жінка доходить до дверей, за якими сидить референтка для полонених, і зупиняється. Світло, що падає через матову шибку в дверях, трохи освітлює її постать. Жінка є висока, струнка, одягнена в темноблакитний плащ, а голову має завинену завоєм із хустки. Але з-під хустки висмикаються золоті пасма волосся, а блакитні очі навіть у теміні коридору світять, мов туркуси. Жінка тримає руку поза собою, немов придержуючи щось чи когось, і вона має якраз намір застукати в двері з матовою шибкою, коли, почувши кроки з коридору, звертає зір у бік чорної постаті, що, мацаючи стіни руками, крокує в її бік.

Жінка перебігає блакитними очима чорну пофарбовану куртку, великі білі букви „ПВ", чорну цельтову берґмюцу, що її має на голові надходячий. Її зір сповзає на худе обличчя, видовжений ніс, вистаючі вилиці. Але очі, очі – ті самі! Що з того, що цей чужий має чорне вбрання, що він худий, постарілий і сірий, це ж його очі, це ж він, він, він!...

Щось гуде великоднім дзвоном у темному, порожньому коридорі на Дахауерштрасе. Щось зараз розсадить щастям зболіле серце, щось вирветься ось-ось, разом із хлипанням, з побілілих губ. Пані в блакитному плащі витягає руки і йде назустріч чорній постаті. Щось душить в горлі, щось валить у висках, немов молотом...

Чорний чоловік, все ще тримаючись однією рукою стіни, іде, як підпитий. Коли він вже має пустити стіну і витягнути, розхрестити рамена, щоб заховати в них міцним обняттям постать дружини, він бачить, як з-поза неї раптом висовується щось маленьке в брунатному киптарику й шапочці з вухами. Маленька постать енерґійно термосить блакитну матерію жінчиного плаща, і в тиші коридору дзвоником дзвенить дитячий голосок:

– Ма-ма! Ці то є та-ту-сьо?

* * *

– Лете ґов, Марко! – підноситься з свойого місця Ольштинський. – Наша ваха на сьогодні скінчена. Добраніч, пані Маша!

– Добраніч! – відповідає пані за писемним столом. Вона підносить голову і бачить, як обидва старшини тихенько, без скрипу, відчиняють двері і на пальцях просмикуються коло трійки на коридорі. Пані за писемним столом спускає знов очі на освітлений квадрат паперів. Ще так багато роботи! Треба все підготовити.

Завтра на Дахауерштрасе, певно, прийдуть нові полонені.

Розділ 11. Здоров, друже „Скорий"!

З високої, чотирикутної вежі ліворуч від моста відкликаються поважні, дзвінкі й голосні, як удари величезного ковальського молота на сталевому ковадлі, звуки годин, що їх вибиває годинник на вежі. Один із двох прохожих, що якраз ідуть із товпою, яка поспішає через міст, затримується і здержує свого товариша за рам'я. Прохожий є одягнений в сіру спортову маринарку, зелений баварський капелюх, а під пахвою тримає шкіряну течку, непомильний знак, що він недавно приїхав з Німеччини. Другий прохожий, височезна широкоплеча постать, з ненакритою головою, що на ній вітер розвіває ясну чуприну, задержується, стриманий жестом товариша. Він слідкує за напрямом зору першого прохожого і каже:

– Ах, ти ще не чув його? Це „Біґ Бен", Богдане, найбільший дзвін Лондону. Я вже перестав, бачиш звертати увагу на його звук. А ти щойно вперше?...

– Та ні, я чув його ще перед війною – відповідає другий, названий Богданом. – Щоправда, лише по радіо...

Обидва прохожі засміялись і рушили далі. Вищий здержав товариша при кінці моста і показав ліворуч.

– Завтра проведу тебе по цілому Вестмінстерському абатстві і по Парляменті, Данек. Сьогодні вступимо там лише на хвилину, хочу тобі лише щось показати. А зрештою, і так не маємо часу, „Біґ Бен" якраз вибив шосту, а на нас...

– ...„люди чекають", так звик же ж говорити Анатоль Рудич! – закінчив за товариша Богдан.

Вони швидко пройшли, вичекавши на червоне світло, що затримало струм авт, через брук на Вестмінстер Брідж і здовж ґратів Парляменту, за якими стояли запарковані кілька сотень авт. Щораз вибігав з будинку той чи той одягнений у чорне джентлмен, підходив до авта, і щораз над'їжджало якесь нове авто в подібним пасажиром.

– Сьогодні гаряча дебата в Палаті Громад. Дискусія на тему Атлянтійського пакту. Думають над обороною перед большевиками... Чи трохи не запізно – зідхнув вищий прохожий. – Ну, але лишім Черчіла його турботам. Ходім до абатства.

Минули почорнілі мури величного чорносірого будинку Парляменту. Високий заговорив знову.

– Ти згадав Анатоля, Богдане. Нічого про нього не знаєш? До нас, до Ріміні, ще приходили вістки з краю, потім побували й тут в Англії люди, що прийшли звідтіля, але про Анатоля ніхто не знає нічого. Ти там у Німеччині теж нічого не чув?

– Ні, Романе – задумливо відповів Богдан, закурюючи витягнений з пачки „Плеерз". – Закуриш? – простягнув він пачку товаришеві. Той махнув відмовно рукою.

– Я лише на фронті трохи курив. Нерви, я їх теж прецінь маю. Тут знов трохи бігаю і курити кинув. Отже, кажеш?...

– Про Анатоля ні слова. Останнє – це та розповідь німецького ляйтенанта в шпиталі про двох наших, старшину й підстаршину, що пішли „ріхтунґ гаймат", на схід. Потім лише...

– Отже таки щось? – запитливо перебиває Роман – що саме?

– Потім лише принесли ще в 45-ому вістку, ще як я сидів за дротами, що Юрко Грозбецький загинув, як старшина штабу УПА...

– Так, правда, до нас до Ріміні теж прийшла та сама вістка. Вістка про смерть „Бея-Конаря", бо так звався ж тоді Юрко, правда, Богдане? Але це значить теж...

– Я знаю – закінчує Богдан – це значить, що Анатоль таки дістався до повстанців, і значить, що він, мабуть, живе. Про кого не сказано виразно, що він загинув – той живе! А навіть і ті, що їх названо загиблими, часом встають із гробу. Моїй Мірі розповідали про мої, щонайменше, чотири зовсім певні смерті під Фельдбахом, не говорячи вже про Броди...

– Ну, а як Міра? Як синок? Ти ж учора не сказав мені цього всього в цій метушні під час Здвигу, там на Гайд-Парк Корнері. А потім це кляте пиво, цей ваш „Ґінез", і ця вся решта: „А що з тим, а що з тамтим?" І ці всі колеґи... – трохи винувато говорить високий.

– Міра тримається добре. Трохи хворіє часом. Ці всі табори, а головне, останній рік війни, коли вона ходила в тяжі з малим, трохи їй дошкулили. Ти знаєш, сама жінка в тяжі! – розводить руками Богдан. – А малий... – усміхається розповідач.

– Скільки це вже йому? Мабуть, шостий минув, правда? Пам'ятаєш, як ми в Жіліні співали: „А як буде хлопець, буде воювати..." – нагадує Роман, а в його очах мигають усміхнені спогади.

– Шість минуло в квітні. Тепер ми з ним щоранку співаємо. Він прилазить до мойого ліжка й питає: А що робить вітер, тату? А я мушу відповісти: Колише зелену діброву – а він потім вже йде цілий репертуар, аж до „Ой, на ста-ві, на ставочку" і „Подай, дівчино..."

– Але не вчи його того, чим мене твій Василь так скомпромітував у Банській Бистриці, того холерного „Кудкудака"! А що з Василем?

– А що з Василем? – повторює Богдан, а в голосі його звучить щось ніби жаль. – Хіба я знаю? Попрощався зі мною на залізничних рейках у Мюнхені, як ми їхали до полону, умовився зі мною на „пів до шостої після наступної війни, у Львові" і пропав. Раз хтось прислав велику пачку до Ауербаху, раз хтось післав Мірі, як я сидів за дротами, кілька „зелених". Це, мабуть, він. Або я знаю, де він є? Може, якраз сидить, як він казав, „на кіблю", в тюрмі? Може, є десь на другім кінці світу? Хороба знає, де Василь!

– Він виплине! – спокійно стверджує Роман. – Він виплине напевно, тоді, коли буде треба.

Вулиці вже менше натовплені, червоні поверхові автобуси вже не так дуже скупчуються, разом із старомодними таксі, під червоними світлами перехресть, гирла підземної залізниці не викидають вже таких натовпів пасажирів. Години найбільшого руху в найбільшому місті світу минають. Повз статую якогось лицаря друзі переходять на другий бік вулиці.

– Швидше, Богдане, швидше. Я забув, що то вже так пізно. Може, будемо мати щастя, і ворота манастиря ще будуть відкриті! – принаглює товариш Роман.

Повз темнозелені травники переходять швидко до головного входу святині. Над їх головами стирчать у небо дві великі чотирокутні вежі, закінчені меншими вежками, нависає могутній лук порталю ґотицької будівлі. Спокій і тиша каміння, що перетривало віки, вітає входячих.

– Тут поховані всі королі й володарі Великобританії, всі її найбільші і найславніші люди – пояснює шептом Роман. Тут знайдеш поруч гроби Марії Стюарт і Елізабети, що присудила її до смерти, Кромвела і короля Карла. Гроби Шекспіра і Дікенса. Бравнінґа і сера Волтера Скота.

– Всі найбільші – таким самим шепотом відповідає Богдан. – Всі більші великої нації.

– Так, усі найбільші – ведучи друга просто на середину храмової нави, каже півголосом велетень. – Найбільші, найважніші, найславетніші. А між ними...

Він показує рукою на чорну плиту, що вмурована в самій середині нави. Над плитою стоїть вже декілька людей, схрестивши руки.

– "...Під цим каменем спочивають останки тіла британського вояка, невідомого ні призвіщем, ні ранґою" – півголосом прочитує літери вирізьблені в камінні Роман.

– "...Його принесли сюди, щоб він лежав між найславнішими людьми країни" – читає далі Ґаран. – „Його поховали між королями, тому що він чинив добро перед Богом, віддав життя за найдорожчих вдома... за священну справу справедливости і свободи світу..." – „Невідомий, та добре всім знаний. Не може бути більшої любови, ніж ця..." – голосить напис, що його закінчує читати Роман. Він повторює ще раз, майже вголос, англійські слова, вирізьблені на чорній плиті:

– “Grater Love hath no man than this".

Обидва друзі тричі хрестяться і відходять, між мармурами пам'ятників і звисаючими прапорами, до виходу, супроводжені зацікавленими поглядами кількох запізнених відвідувачів.

– Так, і ще довго, мабуть, прийдеться ждати, доки Шурка Остапченко, Темак і Юра Бариляк спічнуть у такій могилі. Покищо треба б було написати їм на їх березових хрестах: „Чи ми вас посилали?" – як вислів вдячности народу! – гірко звучить голос Богдана. – Біда в тім, що не знати, де їх могили.

– Но, но, лише не перебільшуй, Богдане – підносить руку його товариш. – Ви взагалі, ті що попали до Німеччини, маєте якийсь комплекс, щось таке, як польська „Пєрвша Бриґада": „На стос жуцілісьми свуй жиця льос" – чи як то там співається.

– Ромку, то треба було самому перейти! Цілі відра помиїв і образ. Есеси, есеси, – штрикали нам в очі ті самі, що припинали нам до кляп квіти в липні 43-того. Куди підеш, куди рушишся: „Хто вам казав іти?" Жінки відрікались чоловіків... ах! – з розмахом кидає цигарку на каміння бруку Богдан, аж іскри розсипуються.

– Завжди той сам – поблажливо всміхається Роман. – Трохи романтики, трохи гістерії, одне слово: Богдан Ґаран, національний герой. „Не йду до Дивізії, не йду битись за марґарину, не буду аґентом, геть червоно-калиновий баляст!" – пам'ятаєш у парку? А тепер знову. Ти певне шкодуєш, що ти бодай до табору ДП на білому коні не в'їхав, якщо вже не можна було до Києва?

– Так, а ти з твоїм реалізмом: „Іду до Дивізії, щоб навчитись військового ремесла, навчитись робити фахову „мокру роботу" революції, для вас, політики й конспіратори" – наслідує голос і тон товариша Богдан. – Реалізм і холодна думка. Одне слово: зрівноважений Роман Денисюк. Багато тобі з того прийшло?

– Ще не знати – спокійно відповідає запитаний – але й такі будуть іще потрібні. І не забувай ще про інших, про тих, що їм те, чого вони разом з нами навчились, придавалось весь час від 44-го дотепер, і ще й далі придається. Не забувай про таких, як Анатоль, Грозбецький і тих пару тисяч з-під Бродів, що пішли в ліс. Не забувай про тих, що прийшли з рейдами, і що в їх анкетах написано: „Військовий вишкіл в Дивізії". А зрештою, ти так говориш, що я мушу тебе спитати: невже ти дійсно шкодуєш того, що пішов до війська?

Ґаран хвилину витримує і не відразу відповідає. Він пристає, спирається плечима об залізні ґрати абатства, щось немов пригадує, а коли починає говорити, то його голос звучить вже без сліду нервозности:

– Знаєш, я читав колись таку леґенду чи казку: Коли вмирав один дуже старий чоловік, прийшов до нього Янгол Смерти, став у ногах і показав, що час збиратися в далеку дорогу. Вмираючий молив Янгола залишити його при житті. Післанець смерти відповів: Можеш лишитись у живих, та навіть розпочати своє життя від наймолодших років, бути юнаком, щасливим... Але під однією умовою, – підніс палець Янгол Смерти – це умова, що ти мусиш пережити своє життя точно так само, як ти вже раз його пережив. З усіма його помилками, болями, вдарами долі й нещастями... Янгол закінчив і чекав на відповідь. Старий, що вмирав, думав і пригадував – Богдан перервав на хвилину оповідання і посміхнувся, бачачи не то зацікавлений, не то іронічний погляд Романа – старий подумав, простяг свою руку Янголові і сказав лише: Забери мене з собою в смерть, о Вічний...

– Кінець казки – закінчив Ґаран по короткій мовчанці. Голос його високого товариша звучить без тіні іронії:

– А ти, Богдане, що відповів би, якби хтось запитав тебе за ті минулі роки від 43-го? Чи також не хотів би вже їх іще раз переживати, так, як старий у казці?

– Якби мене хто запитав, чи я повернувся б до тих років, чи хотів би пережити ще раз усе те, що ми перейшли, все, і Броди, і Фельдбах, великі й малі діла, біле й чорне, атаки й відступи, полон і наругу, все все! – знов наливається голос Богдана емоцією – я сказав би: Так, я сто разів хотів би пережити те саме, і ще сотий раз я поступив би так само, як і перший! Пішов би разом з Юрою, Юрком, Остапченком, Темаком, Базилем і всіма тими, що перейшли шлях чи залишились на ньому. Тим більше, що, як казала пані Ґрецева (пам'ятаєш паню Ґрецеву, Романе?) – „Це ще не кінець!"

Вони йдуть у мовчанці. Що ж додати до сказаного? Все таке ясне, все таке просте. Що ж можуть іще сказати собі друзі, що різними ворітьми йшли до того самого?

– Так, а я трохи боявся за вас, за тебе – бере приятеля під руку Денисюк. – Ці повоєнні роки в Німеччині могли вас викривити. Ми в Ріміні не переставали бути вояками, ми не переставали бути ними й тут в Англії. Нам ніхто не цвикав в очі „коляборантами", нас стрінула звичайна доля вояків. Ми оминули ролю святого Петра, нам ніхто не казав нічого відрікатись. Пішли, воювали проти ворога, попали в полон, відбули його... Ніхто не має тут ніякого комплексу. А хлопці, ти сам бачив учора на Здвизі...

– Ох, та ми вже зараз будемо коло цього Гайд Парку! Заговорились. Та ж це вже Бакінґемський Палац! – скрикує Богдан. – То ми вже пройшли цю всю вулицю з комічною назвою, як її? Вулицю Пташиної Клітки?...

Минають ґвардійців у чорних хутряних шапках і червоних суконних уніформах, що стоять на пості коло брами королівської резиденції. На дворі липнева спека, але ґвардійці стоять, як кольорові різьби, не ворухнувши ані бровою, коли до них підходять близесенько американські туристки і, не зважаючи на вже дещо спізнену пору, кліпають затворами кодаків.

– Добре військо – з признанням стверджує Денисюк – але, як кажу, ти бачив учора на Здвизі, наші хлопаки, хоча вже віддавна цивілі, маршують як мур!

– Ну, і хай тобі потім хто хоч присягається, що не був у Дивізії – підхоплює Богдан – як я побачу їх крок під час дефіляди, ці притиснені до стегон руки, це „вправо глянь!", ті самі обличчя з-під Бродів, із Словаччини, з-під Фельдбаху, з Білої Печі, з-під Ґляйхенберґу – говори що хочеш: то наші „кльопчіс", нема ради!

– Так, як і ті з Бельґії, що прибули, так, як і ті, про яких ти мені розказував, що ще сидять у таборах, так, як і ті, про яких вже пишуть деякі, що виїхали за море, воюють вже знову з Ванькою, цим разом у Кореї... – кінчає Роман.

– Вояцьке плем'я, вояцька традиція, а ми її теж трохи відновили – мовить Богдан. – А знаєш, як я подорожував тепер до вас на Здвиг, то всюди бачу ту саму картину: цей чи той з'їзд, це чи те свято, ця чи тамта робота, в книгарні, на площі, в світлиці, на трибуні. Завжди наші – між тими, що щось роблять, що щось організують, що дають „цент", що підтримують, що тягнуть роботу. Ті самі хлопці, ті самі люди.

– Пам'ятаєш того комічного гостя, що лазив з ляйкою, крутився по фронті? Він тут теж був. Тільки ляйка новіша, а лисина більша.

– А сестра Міська Парканця з дивізійного шпиталя, а наш артилерист, що вчора промовляв, а ці всі хори з Менчестеру, з Нотінґгему, з бозна звідки... Так, братство тримається.

Проходять побіч тріюмфальної арки, минають білий пам'ятник артилеристів із мідяних фіґурових вояків і великою гарматою наверху. Роман стає.

– О, то вже таки мусимо сідати в автобус. Ми дійсно можемо спізнитись.

– Чекай, що то власне має бути? – нахиляється Богдан до товариша, коли вони вже сидять на горішньому поверсі червоного автобуса і колишуться високо понад рівнем вулиці.

– Бачиш, я тобі точно не мозку сказати – відповідає, оглянувшись на всі боки Денисюк. – Ти знаєш, що з мене ніколи, не був добрий конспіратор, і цій традиції я залишився вірний і досі. Але мене просили ті, що знають, щоб я сьогодні прийшов назустріч з якимсь командиром УПА, що недавно прибув із Краю. Він хотів би бачитися з нашими старшинами. Я знав вже про цю справу від тижня. Вчора мене прохали, щоб я взяв тебе і привів теж на цю зустріч. Сказали твоє прізвище і просили бути на розі Ноттінґ-Гілл Ґейт о сьомій вечора. Звідціля нас заберуть далі, і поїдем на місце зустрічі. Буде Місько, Макарчук, Погляда, ще кількох, може, приїде з Менчестеру полковник. Все, що знаю, сказав.

Переїжджають попри високий мур, через, який з вулиці, з рівня прохожих, не можна нічого побачити. З горішнього поверху автобуса видно подвір'я на якому якісь люди якраз грають відбиванку.

– Совєтська амбасада – пояснює Денисюк. – Може, зайдеш? Вони нам тут усім запрошення присилали. Можеш теж заграти з ними відбиванку...

– Я вже почекаю на іншу гру – відповідає, й собі усміхнувшись, Ґаран – тим разом до остаточного результату.

На розі висідають. Там вже чекає гладко зачесаний брунет, що сердечно вітається з обома.

– Ах, то ти є провідником, Славку! – не без розчарування в голосі стверджує Ґаран. – А я думав, Бог зна хто!

– Трійка вибухає сміхом і вскокує до автобуса.

– Не варто йти нагору – стримує товаришів названий Славком. – Внедовзі висідаємо.

Кілька закрутів, кілька перехресть, якісь вулички, якісь мости, і вони виходять на тиху вулицю з домами обрямованими городиками, з живоплотами. Славко дзвонить, і вони входять до великої приймальні, де на фотелях і кріслах сидить вже декілька постатей.

– Ну, нарешті привели гостя. Денисюк, ти спізняєшся! Забув про точність – трясе Богдановою рукою, звертаючись одночасно до Ромка, високий ясноволосий чоловік. – А ми з ним не бачилися ще від таборових баварських часів... Сідай, хлопче, поговорим, заки наш головний гість прийде.

– А хто це власне є? – питає Ґаран, коли вони обидва запали вже у вигідні фотелі і задиміли хмарами „плеерзів".

– Точно не знаю. Якийсь командир УПА, прибув недавно з Краю, мабуть, відходить назад, хотів з нами говорити. Зустріч має мати товариський характер – пояснює ясноволосий. – Список запрошених був вже зладжений тиждень тому. Вчора, після того, як ми зустрілися з тобою на Здвизі, прийшов до мене один пан і сказав що... ну, що треба попросити ще тебе. Ось усе, що знаю, за що купив, за те й продаю. Ага, і привести його має один з упівців, який вже тут раз був.

– О, не запалюйте ще світел – протестує хтось, коли той, що привіз Денисюка й Ґарана, підходить до вимикача. – Така сіра година – найкраща, правда, панове?

Згідний хор голосів, що потакують, переривається стукненням входових дверей, а потім чіткими кроками кількох людей на коридорі. Чути енерґійне стукання, і на порозі з'являється знайома всім постать чорноволосого сотника. Але він входить лише сам і стає при вході:

– Пановe старшини! Сьогодні матимемо честь вітати двох дорогих гостей із Краю. Один з них – це вже відомий вам друг Дергун, а другий – щойно прибулий командир Української Повстанської Армії майор Корінь. Вони хочуть бачити вас і поділитися з вами тим, чим живе Край, вони хочуть почути від вас те, чим живете ви, українські вояки на чужині. Привітаймо їх, як наших дорогих товаришів, як наших бойових друзів!

В тиші, що наступає після слів сотника, можна б почути бренчання мухи, що даремно виривається десь у куті кімнати з сітей павука. Всі погляди звернені до відкритих дверей, з яких доходить стукіт кроків – тих, що надходять.

– Цікаво, хто це, цікаво хто це є? – прикушує нервово губи Ґаран. – Може він щось знатиме про...

Він не докінчує думки і вліплює очі туди звідки в сутінку коридору з'являються дві постаті. Одна – це відома йому сільвета Дергуна. Друга...

Богдан дивиться, дивиться, і не вірить очам. Денисюк стоїть коло нього і сичить з болю, коли нігті Ґарана впиваються в його рам'я.

На порозі стоїть середнього росту огрядна людина в сірому костюмі, її волосся, колись, мабуть, чорне, як крило крука, посивіло на скронях, а темні очі розглядаються по всій кімнаті, повній випрямлених постатей, виразно когось шукаючи. Нарешті зір того, що на порозі, зупиняється на Богданові. Невисока людина всміхається на короткий, коротесенький, як свист кулі, момент, а її чорні очі звужуються на вузесенькі шпарки. Прибулий випростовується, переступає поріг. Його рука підноситься в напіввійськовому вітанні на висоту чола, і голос майора УПА Кореня, знайомий голос Анатоля Рудича, звучить на всю кімнату:

– Здорові були, друзі! Здоров, друже „Скорий"!