У 50-ЛІТТЯ ПОСТАННЯ ДИВІЗІЇ
"Це весна була, місяць був квітень
Місяць квітів, весни...і війни,
І був Львів, Юра Храм і привіт,
Бо на бій йшли батьки і сини..."
...За свій рідний край,
За стрілецький звичай...
Не легко є з перспективи довгих років насвітлювати повстання Дивізії "Галичина", одну з важливіших подій української історії минулого пів століття; зокрема трудно історикові і не політикові, писати про справу, про яку протягом майже 50 років дискутують відомі політичні "канони" - прихильні і неприхильні, чи навіть ворожі цьому питанню - питанню повстання цієї нашої військової формації у важких умовинах Другої Світової Війни, під чужою окупацією. А цих дискутантів, стільки за минулих п'ять десятків років набралося, що лише з них самих можна б сформувати як не добру сотню, то бодай кілька чот.
Коли мені доручено це завдання, то я можу дати лише мій особистий погляд на цю справу як звичайний вояк Дивізії, яка за час свого існування переходила кілька змін своєї назви від "СС Стрілецької Дивізії Галичина" в квітні 1943 р. аж до кінцевих тижнів Другої Світової Війни, коли вона нарешті дістала назву "Перша Українська Дивізія Української Національної Армії" і свою відзнаку - Тризуб. А цей Тризуб ми, вояки Дивізії і так носили у наших серцях ввесь час існування нашої формації...
Писав про це у книжці "Броди" 1951 р. у статті "Дивізія Галичина та й українське підпілля" о. д-р Іван Гриньох (напевно не прихильник творення Дивізії), переводячи паралелю між вояками УПА і вояками Дивізії, наступне: "Вояк воякові старався завжди в найбільш складних ситуаціях помогти чи порадою, чи зброєю, чи навіть своїм життям. Різниці мали завжди більш, зовнішний характер. Усі вояки залишалися по суті, по своїй природі і душі воїнами одної великої української армії..."
Це факт, що велика більшість тих, що послухали голосів політичних провідників леґального сектора Галичини, весною 1943 року були огорнені ентузіязмом - бо нарешті ми мали дістати в руки зброю і то не лише піхотну легку зброю, але й артилерію наземну і протилетунську, правдивий вишкіл, якого мало хто мав, а то й більшість, не мала ніякого взагалі.
Ми, ці що пішли за покликом Військової Управи не знали або дуже мало знали про те хто розпочав цю справу, чи проф. Кубійович, чи губернатор Вехтер, але для нас це все і так не було важне. Ми пішли до Дивізії, бо так було треба, "хтось там мусів піти", бо і так УПА ще в тому часі не могла була охопити такого числа людей, які поголосилися до Дивізії з цілої Галичини і навіть з-поза неї.
Відомо було, що після Сталінграду Третій Райх паде і, на мою думку, навіть організатори Військової Управи вже не вірили в перемогу Німеччини (а зрештою, що вона, ця перемога, була б дала нам?). Недаром були голоси (навіть з леґального сектора), що не треба сподіватися ніяких "універсалів" ані української армії. А тим часом до кордонів України сунула вже московська навала, яку ми всі пам'ятали добре ще з часів першої совєтської окупації, тисячі розстріляних, сотні тисячі вивезених, кривавий терор останніх днів московського панування, наповнені трупами жертв тюрми НКВД - ввесь жах, який залишили по собі большевики.
Ну, що ж - чи чекати на мобілізування до "доблесної" Червоної Армії, або бути вивезеним до німецького концентраку, або в кращому випадку на каторжні роботи до німецьких фабрик під аліянтські бомби? Не знаю, чи так думали всі, що йшли до Дивізії - дехто мав вже старшинський чи підстаршинський вишкіл у чужих чи своїх арміях, дехто мав найкращу нагоду зникнути з очей СД чи Ґештапа, дехто йшов з доручення підпільного Проводу - але всі не могли піти, як тоді казалося: "у ліс".
Це зрештою не є "виправдування" мотивів дивізійних добровольців - ми просто пішли, бо ми вірили, що це буде наша служба Україні і що може таке статися, як сталося при кінці Першої Світової Війни, що обидва противники заломилися і так, як тоді, з первопочину УсуСуСів постане стотисячна армія, яка відіграла таку велику ролю в збройних змаганнях за Українську Державу. Як писав в збірнику "Броди" інж. Богдан Підгайний, сотн. І УД у статті: "Два шляхи - одна мета": "Справу постання Дивізії висвітлять компетентні люди, які самі в цьому брали участь"... і далі: "І не було в Дивізії ні одного вояка фронтовика, як не було ні одного вояка УПА, які вважали б себе взаємно за щось інше ніж за тих, що пішли і вибрали тяжкий кривавий шлях вояка, так як і члени збройного підпілля, щоб вибороти краще завтра для свого народу.
А щодо самої концепції творення української збройної сили в цих умовинах, по боці упадаючої Німеччини, то це, як каже Кіплінґ: "Це зовсім інша історія".
І тут пригадалися мені дві події: одна, з кінцевих днів війни на фронті коло Ґляйхенберґу в Штирії, а друга з перед 38 років, коли я увійшов в полеміку про цю справу (мабуть одиноку в мойому житті).
Ану розкажімо покоротці про що йшлося.
Якось в останніх днях війни, я з моїм добрим другом, сотн. Богданом Підгайним, відвідали оточений тоді московським військом славний замок Ґляйхенберґ (який переходив з рук до рук). Це було 28 квітня 1945 р. (мабуть в річницю повстання Дивізії). Цю дату я вирив на малій мосяжній старовинній іконці св. Миколая, яка впала мені в руки підчас обстрілу замку совєтськими ґранатометами (і яка знаходиться тепер в архівах Української Католицької Митрополії у Філядельфії). Коли ми обидва разом з сотн. Підгайним виходили з замку, ми зауважили кілька хрестів застромлених у жовту глину під муром замку і на них були незугарні написи "хемічним" олівцем на дощинках: "Поляг за Україну у квітні 1945 р."
Майже 10 років пізніше в жовтні 1954 р. інж. Богдан Підгайний помістив в газеті "Український Самостійник" статтю "Леґіони чи незалежні збройні сили", де він м. і. писав таке: "Організатори Дивізії навіть в 1943 р. вірили в німецьку виграну і очікували, що Німеччина змінить свої пляни щодо України". Не знаю у що вірили творці чи організатори Дивізії, але з протоколів засідань Військової Управи (мені відомих) не виходило, що б вони, ці панове, в це вірили... але хто ж це знає?
Мене вразило ще інше, написане моїм другом інж. Підгайним, а саме: "Дивізія була одною великою нісенітницею, яка мала бути лише середником для кар'єри губернатора Галичини, Вехтера".
Я нагадав Богданові у моїй відповіді на його статтю, його слова із збірника "Броди" (цитовані попередньо): "І не було в Дивізії ні одного вояка фронтовика... що б вважав себе за щось інше ніж за тих, що пішли і вибрали тяжкий кривавий шлях вояка, що б вибороти краще завтра для свого народу," Я нагадав йому теж ці жовті глиняні горбку коло замку Ґляйхенберґ, що на них були на дощинках написи: "Поляг за Україну 1945 р.", і запитав його, як мого доброго друга: "За що полягли ці під жовтою глиною? За Україну чи за нісенітницю для кар'єри Вехтера?"
А Богдан відповів мені у статті "Не мішаймо понять!", пишучи м. і. таке: "Завдяки свідомості і поставі вояків і старшин Дивізії ми вийшли з тої авантури з гонором і не сплямили чести українського вояка. І тому нема нині різниці між кол. вояками УСС, УПА, чи українцями Червоної Армії, які билися і гинули за Україну, Але різниця є в концепції і про це власне йдеться. Не дискутуймо нині в площині чи ми, вояки Дивізії в нашому переконанні, були готові згинути чи гинули за Україну. Це питання ясне і безспірне. Йдеться про політичну концепцію і це треба розрізнити. І я сьогодні як старшина Дивізії підчеркую: творення по стороні Німеччини Дивізію в тодіших політичних умовянах було таки нісенітницею. З того ми повинні і мусимо витягнути науку.”
Стільки Богдан Підгайний.
Ця полеміка (єдина, яку я коли-небудь в пресі в цій справі провадив) була лише тому, що мій "партнер", був теж фронтовиком, навіть більше, був моїм старшиною на фронті і я не провадив би її з ніким іншим, а лиш з тим, який теж мокнув з нами в окопах і кого жерли воші разом із нами в полоні.
А тепер, 50 років після повстання Дивізії і після 40 років від цієї нашої дружньої полеміки зі сл. п. сотн. Богданом Підгайним, питання ще далі відкрите. Так, ми йшли "За Україну, за рідні права..." чи "За стрілецький звичай…" як співалося у вояцьких піснях - але що з концепцією? Хай таки скажуть своє слово історики і політики, не такі як я, Щесняк і Шота з польського боку, чи кол. полк. Василь Кук з свойого боку, але об'єктивні люди? Хоча б такі як ред. Іван Рудницький-Кедрин, який писав 10 років тому у "Свободі" у статті "Українська Дивізія - як військо і проблема" про "недискусійні і дискусійні" питання в справі Дивізії.
Щодо мене - якби мене хтось запитав, тепер після 50 років, коли я вже "сеньйор ситизен" з тягарем 80 років на плечах, як дивлюся на ці справи: дискусійні, безспірні, недискусійні, концепційні, проблематичні, тощо - чи, якби повернути машину часу на 50 років, з цим знанням, що я тепер маю - чи я все таки був би пішов до цієї "дискусійної" Дивізії - б відповів: "так, пішов би!" А чому? А тому, що вона, ця Дивізія була і хтось мусів до неї йти, бо як казав письменник Юрій Яновський у своєму романі "Чотири шаблі": "Є лише момент коли птах щастя сідає на землю - тоді і його треба ловити. Програвши хвилину - будеш чекати довгі роки..." Такий момент - так здавалося нам 50 років тому - прийшов для нас, тоді ще молодих, і нам здавалося, що ми цього птаха зловимо. І як писав Богдан Підгайний: "Ми вийшли з тої авантури чисті, з гонором і не сплямили чести українського вояка!"