МОЇ ТРИ ДИВІЗІЙНІ ВЕСНИ

Лист, що прийшов пару тижнів тому мав трохи незвичайний вигляд. Мав він багато поштових марок, між ними якусь українську філателію, були якісь гасла, барвні написи... Дуже мені нагадав цей лист ті листи, які я колись отримував з Німеччини, коли колеґа Любко Рихтицький був генеральним поштмайстром цілої "Підпільної Пошти" і видумував щораз новий тип марок.

Але коли я відкрив листа - я був певний що я помилився. Лист був затитулований: "Дорогий Пане Товаришу" і в ньому була мова про те, щоби я вшанував якесь видання "мистецьким пером", називалося мене там в листі одним з "наших видатних людей"... - словом, темна могила!

Але підпис був, хоч не "Твій Любко", але все таки "Любомир Рихтицький", себто, то таки був він. Ну, що ж відписалося колезі так, "як книжка пише", прийшлось вжити деяких зворотів з багатої скарбниці мого дорогого друга, старшого десятника Стася Ільницького, що володіє тепер ґазоліновою станцією десь в Чікаґо, а крім того по-майстерному ще далі стовідсотково володіє дивізійно-львівським діялектом на кілька поверхів - ну, і так вийшов мій лист-відповідь до "Референтури Преси Крайової Управи Братства кол. Вояків І-ої Української Дивізії Української Національної Армії" себто, попросту, мій лист до Любка.

Ну, а в ефекті - прийшов другий лист. Не було вже в ньому мови Про "видатних людей", не було заливання про "мистецьке перо", ані не називав вже мене Пресовий Референт "Дорогим Паном Товаришем". Ми щасливо знову перейшли міст кількох років і все було по-старому, так, як коли ми починали з Ґеньом Шипайлом і Олесем Горбачем, а потім з Любком Ортинським, Стефком Конрадом, Фільком Кордубою і "Референтом Преси" - Любком Рихтицьким, рухати з місця колись цикльостилеві "Вісті", що ми їх рознесли потім до 32-сторінкового місячника...

"Окей. Окей". - писав тим разом Любко - "Дістав'єм, що мені належалося, але на еміґрації стільки людей міняється і дещо чоловік вже стає непевний витягаючи сюди, чи туди руку..."

Правда, Пресовий Референте - але колеґи лишаються колеґами і тому, коли треба Тобі матеріялу до нашого власного неподільного і дивізійного видання - прошу дуже - вже пишу!

Кажеш, що придався б спогад з часів "коли залунала трубка про Дивізію". Ну, що ж, багато в мене з того часу спогадів нема, а поза тим, ця перша "дивізійна" весна чомусь не згадується в мене ніколи сепаратно. Завжди доходять ще дві дальші весни, - ця одна, коли так званий тоді "П'ятий полк" Дивізії був в лінії під Лопатином і Кам'янкою на Великодні Свята 1944 року, а я з ним, і ця - остання "дивізійна весна" 1945 року, коли ми стояли на шкарпі з сином полковника Дяченка, старшиною щойно "інкорпорованого" до Дивізії, Волинського батальйону у підніжжі ліска, а на поляні перед нами хорунжі Роман Припхай і Роман Гавриляк клали руки на ґранатомет і іменем цілої Дивізії присягали Україні... Не кому іншому, а Україні.

* * *

Так, перша весна Дивізії, весна 1943 - це була ще зовсім цивільна весна для мене. Я вже знав віддавна, що щось коїться, ще пару місяців тому згадував мені про те мій тодішній підпільний шеф, сл. п. Ярослав Старух - "Стяг", (який для мене був "Обухом", а я для нього "Скорим"). "Обух" казав, що готується якась нова затія з намаганням зорганізувати українську збройну силу під німецьким командування і що Організація ставиться до цього дуже обережно. Потім, Старуха арештували і мій зв'язок з підпіллям трохи зірвався і відновився щойно пізніше, за пару місяців.

А того весняного ранку, здається це було 28 квітня, правда? - ми вийшли з бюра в Управі Міста, - і пішли швидко в сторону Святоюрської Катедри. Тут відбулося урочисте Богослуження, що його відслужив теперешній Йосип, Кардинал Сліпий, проповідь виголосив, оскільки пам'ятаю, о. митрат Лаба, пізніший перший дивізійний капелян, цивільна і військова делеґації відвідали Митрополита - на вулицях видніли вже афіші, що показували вояка в шоломі з машиновою пістолею на грудях і розхрещеними руками і українським написом: "Не ридай - а добувай!" - і на тому для мене перший день Дивізії закінчився.

Потім почалися перші зголошення, перші реклямації, перші виїзди на вишкіл - але я сидів на місці. Не казали, і не веліли, - поки що я лише дискутував з д-ром Степаном Біляком, українським посадником міста про те, що ще "з тої цілої Дивізії" вийде і - кінець.

Для мене показалося за пару місяців, що може з того вийти. Добрі люди остерегли в час, що якщо не зникну зі Львова - тоді можу ближче запізнатися з панами що працювали у будинку при вулиці Пелчинській і носили на рукавах чорні значки "СД".

Де ж було краще скритися, як не у Дивізії!? А до того ж, я таки чекав на якесь оправдання - бо до війська таки хотілось йти - чоловік був молодший і руки свербіли "до ґвера".

Д-р Біляк навіть не був дуже здивований, коли я прийшов попрощатися, і лише наша персональна референтка, пані Таня Яросевич мала досить здивоване обличчя, коли я прийшов по останню "маґістрацьку" платню. Платню цю, ми з колеґами швидко перемінили у пливкий стан і так почався мій перший дивізійний етап, коли вартовий на брамі вишкільного табору привітав мене іронічним: "На-а-а, філь шпас, Камерад!"

* * *

А друга весна була - як сказано коло Кам'янки і Лопатина. Тут вже були перед тим большевики і наші відбили цей район від москалів, якраз по Великодніх Святах. Пахло весною, між лініями час-до-часу орали селяни, якби ніколи нічого не сталося і не діялося, часом перелетів совєтський літак і рубнув пару серій, часом якийсь "боєць" зденервувався і пустив кульку - а так...

Але часом бувало інакше. Вони атакували, наші атакували - вони наступали, наші їх ганяли і так... дійшло до того, що тут власне перші чотири вояки Дивізії, з цього п'ятого полку, який тоді, оскільки пам'ятаю, звався "Айнгайт Бінц" (від призвіща свого шефа) - отримали перші Залізні Хрести.

Чотирьох їх було, цих перших офіційно відзначених. Два прізвища забув, а два ще пам'ятаю: Василь Білецький, який підчас контрнаступу на большевицькі становища з ворожої протипанцирної гарматки обстрілював ворога, а опісля в часі бою "зорганізував" десь кобилу, притаскав гармату до наших ліній.

Другий був Василь Виклюк, який відбившись від частини, попав на совєтську стежу і викінчив її цілу при допомозі ручної ґранати, вкиненої через вікно хати, де засіли москалі. Добрі були оба хлопці!

Два інші - пам'ятаю, що один з них обороняв становище частини сам один, стріляючи з кулемета, аж доки не прийшла допомога, на ім'я йому було Богдан, а прізвище - забулося... Другий - на ймення йому було Осип - здобув сам один в боротьбі з московськими диверсантами ворожий кулемет і викінчив цілу московську ґрупу.

З недалекої большевицької лінії понадували часом стріли, коли на лісній полянці уставилися ці, що їм надавали відзначення. Хмарки пливли по небі, десь за ліском повискував дядько на коняку, орячи, як би ніколи ніщо, часом лупнув десь ґранатомет.

Це була вже друга дивізійна весна, тим разом вже справжня, з фронтовою лінією, з вбитими і пораненими, з бойовими відзначеннями. Головна сила Дивізії вишколювалася в Нойгаммері - але бій вже йшов. Як далекими видавалися дні з-перед року у Львові!.. Богослужба в Святому Юрі, промови, плякати, заклики, походи ... А тут - була чудова весна на українській землі, і справжня, кривава і жорстока війна - що ще не раз наблизилася до нас.

* * *

А за рік - надходив вже кінець. Вже було після Бродів, після Словаччини, після боїв на Словенії, ще тримався залогою в Ґляйхенберґу Козак, вже включили в Дивізію батальйон з Волині, вже мабуть розстріляли німці "Ворона", неофіційного провідника Батальйону і я вже познайомився з Юрком Дяченком, молодим, чорновусим старшиною Батальйону чи Леґіону з Волині, що виглядав, неначе знятий з картини Репіна запорізький козак.

Ми стояли, слухали присяги що її проголошував о. капелян Левенець і в душу вбивалися слова:

"Присягаю ... Всемогучому Богові ... скрізь і повсякчасно під ... українським національним прапором ... зі зброєю в руках за свій нарід і Батьківщина Україну... Так мені Бог допоможи і Пречиста Мати, амінь".

Стояв чотирикутник хлопців з піднесеними до присяги правицями, приклали руки до ґранатомета Гавриляк і Припхай, стояв трохи здаля генерал Шандрук з почотом...

І знову була весна і з першої лінії від Ґляйхенберґу гаркнув десь кулемет, ще трохи далі на ліво від Ед застогнала земля...

А я стояв і запам'ятував присягу і думав, що якщо вже нічого більше не доведеться пережити в цьому житті, якщо нічого більшого не вдасться досягнути - то завжди залишиться для мене найдорожчим у світі той день - коли я мав найбільше щастя - присягати на вірність Україні!

* * *

Ось бачиш, Дорогий Друже Пресовий Референте - щось воно в мене не так вийшло. Хотілось написати щось веселе, що розважило б друзів у ці дні річниці повстання Дивізії і довгого перебування поза Рідною Землею... - але чомусь на серце приходить цей спомин...

Спомин про три "дивізійні весни". Три найкращі весни мого життя.

1956