КОЛО БРОДІВ

Я пригадую - це був літній вечір 1946 року. Я прибув на якусь чергову театральну прем’єру до табору українських скитальців "Зоммер Касерне" в Авґсбурзі - і доходив якраз під браму, коли я завважив цю жінку.

Вже здалеку я побачив, як вона зверталася до людей, що входили й виходили з табору і їх, мабуть, про щось питала. Але кожний із запитаних дивився лише якось дивно на жінку, крутив головою і, кинувши їй мабуть кілька слів, а то і без відповіді - відходив далі.

Жінка була одягнена напів по-селянському, з хусткою на голові, і не була вже молода. Коли я підійшов ближче, я завважив, що вона таки стара і виглядає дуже втомлена. Якраз черговий прохожий кинув їй нетерпеливе: "Та відчепися, бабо!" - вона невтомно звернулась до наступного.

"Якби то просмикнутися коло неї?" - майнула думка. - Це, мабуть, якась божевільна. А там зараз же починається вистава..." Але стара жінка стояла вже коло мене. Мабуть, чи не сотні разів вона вже повторяла сьогодні свої слова до прохожих, бо її голос звучав дуже втомлено й монотонно, коли вона запитливим тоном звернулась до мене:

"Пане, а може ви його виділи? Іван Зарічний, мій син... Ось такий буде, як і ви. Такий високий... Пішов до війська, пане. Вже три роки, як пішов... і битва, кажуть, була велика... Коло Бродів - чи як? Не виділи, пане?.."

Я став і раптом усе здалося байдуже: те, що я спішився, та навіть і те, що може, спізняюсь на виставу. Стара селянка вже з надією, спричиненою моєю затримкою, говорила далі, а її виполовілі сині очі дивились на мене просто в вічі, з чимось, чого я не зможу описати:

"Іван Зарічний, пане, чули? Ніхто нічого не скаже, ніхто не знає, їх там, кажуть, багато впало... А тепер тих, що вернулись, замикають до гарешту... але ви не бійтесь - я нікому не скажу. Скажіть правду, не виділи мого сина? Іван Зарічний пишеться... Під Бродами був..."

Що ж я міг сказати матері, що очікувала сина при воротах біженецького табору в чужому краю? Я не знав Івана Зарічного, а ще до того нас справді в цьому часі "замикали до гарешту". Я не міг дати їй ніякої відповіді. Кожне слово звучало б фальшиво. Я швидко минув браму табору. За мною селянка лепетіла до чергового прохожого: "Битва була велика... Коло Бродів - чи як ...?"

Мене часом питають, чи не забагато робиться вже шуму з "цією цілою Дивізією". Чи не забагато "творення леґенди" коло битви, якої ми не виграли, коло бою, що закінчився нашим неуспіхом - і про який краще не згадувати.

Не моя річ судити про мілітарну чи політичну важливість бою під Бродами й участь у ньому українських вояків Дивізії. Це справа "великої політики", це справа майбутніх військових академій української держави, це справа "компетентних чинників". Але моя справа нас усіх колишніх вояків Дивізії, розповісти українському загалові про те, за що і як бились і гинули наші полеглі товариші. Розповісти про все і відкрити те все, що перетерпіли не лише ті, що стояли в бою проти ворога віч-на-віч, але й що витерпіли їх матері, їх дружини, їх наречені, їх батьки і сини - під час довгих років прихованого перед людським оком болю за їх найближчими - добрими синами України - яких невдячний світ довгі роки "вшановував" мовчанкою.

Часом мені здається, що вони приходять і говорять нам, тим що живуть, щоб ми не забули їхньої смерти. Вони такі молоді, такі повні радости життя, такі усміхнені і щасливі, що йдуть у бій. Я бачу молодечі обличчя моїх друзів Влодка Заворотнюка і 17-річного Володара Ратича, бачу похмуре обличчя батька трьох синів Дзюбана, командира артилерійського дивізіону майора Палієнка і сотень інших, що їх імення не знаю. Може між ними було обличчя Івана Зарічного, що його мати даремно ждала при воротах табору "Зоммер-Касерне" вліті 1946 року в Авґсбурзі.

Прийде час - і на підбрідських полях у стіп Маркіянової гори стане великий монумент для вічної пам'яті героїв брідського бою. Прийде час, коли матері не тинятимуться під чужими плотами, шукаючи синів, що загинули за краще майбутнє народу. Цей час прийде, і це таке певне, як певним є те, що недаремно загинуло під Бродами в липні 1944 року чотири тисячі українців у боротьбі за Свободу.