ЗУСТРІЧ З ПОЛОНЕНИМИ   /РЕПОРТАЖ З ДИВІЗІЇ/

Ні, це не могли бути большевики! Хоч їх зовнішній вигляд був майже зовсім такий, як і всіх "істиних" полонених. Ті самі брудно-сірі підперезані мотузом шинелі, обмотки, подерті залишки чобіт та валянків. Та зате обличчя! Ані сліду "общєсовєтської" байдужости на все і вся, ані сліду типової тупости.

Ідуть рівними трійками у колоні, а коли наше авто минає їх ряди, оглядаються цікаво та привітно усміхаються.

А вже цей юнак напереді, що крокує рівним військовим кроком та веде цілу колону, якби не був сам полоненим але старшиною - це напевно українець. Чисто виголене обличча з малим вусом, погляд блакитних очей, спрямованих на нас, коли його минаємо - ні, це не большевик!

- Стій! - кричу до товариша за кермою - це напевно наші! - Авто здержується. Вискакую та прямую в бік колони полонених. Коли зближуються на віддаль декількох метрів, на моє привітання підноситься цілий ліс рук та хор голосів здоровить "Слава!"

Моє передчуття не завело мене. Це таки свої!

- Слава, друзі! Звідкіля Бог повадить та як сюди попали? Хто ви такі?

Змішаний хор голосів відповів:

- Українці... Галичане ... Перебіжчики з совєтської армії. Кілька слів, сказаних конвоїрові, одинокому наглядачеві, що з боку колони, попихкуючи люлькою та розмовляючи із одним старшим дядьком з полонених помагає і колона стає.

Конвоїр сміється добродушно:

- Земляки, знайшли себе, що? Правда, який світ малий?..

Миттю оточують мене полонені чи пак перебіжчики. Цигарка, цей найкращий засіб нав'язувати контакту допомагає розпочати розмову.

- А ви мене по чім пізнали, що по-українському здоровите - питаю. - На мені ж німецький однострій?

Дядько усміхається, затягуючись запашною цигаркою:

- Але ж бо ви дивні! А ви нас як пізнали? В очі подивишся - в серце заглянеш. Свій свого через дошку розпізнає!

- Кажіть же ж, як там у краю, розказуйте, що чувати, як вас сюди занесло!?

Запитання викликає повний замішання шум і гамір. Кожний тиснеться, кожний хоче перший розказати, докинути, запитати.

- Гов, хлопці, так не піде - розлягається різкий голос юнака, який провадив колону. Я говоритиму за всіх, а потім кожен може, як схоче, ще щось доповісти.

- Я сам з Рогатинщини, з фаху кооператор. Усі решта також з Галичини з різних околиць, з Львівщини, Станіславщини, Тернопільщини. Знаю, бо списував учора всіх для команди. Є тут декілька українців зі східних областей, а також кілька москалів, що там позаду йдуть.

Коли прийшли до нас червоні, зразу ж проголосили мобілізацію всіх мужчин від 18 до 50 років, все одно, здоровий чи каліка. Люди не йшли. Кличуть вдруге і втретє - люди не йдуть. Тоді понаїжджало до села НКВД в супроводі міліції та жидів. Кому вдалося - втік до лісу, кого вбили, як тікав, хто потрапив до рук, ось як ми.

Погнали нас через Львів на Перемишль, там переодягнули у це барахло, що на нас, та й дали "ружйо". Патронів не давали.

Звідтіля погнали вже далі більшими ґрупами, по 1000 осіб. По дорозі десь за Ряшевом запитали: "Ну, хто стріляти вміє?

Зголосилося душ із 60. Тих відділили, а решті дали по два патрони, якийсь "младший" показав, як заряджати, а потім казали два рази бухнути Господу Богу до вікон. Буде ще раз дві години викладу про ґаз-маску, але дати її не дали. От вам і цілий вишкіл.

Так загнали нас до містечка Д., - це вже тут, у горах. Там розділили по полках та ротах, та так, щоб забагато "бандерівців", як це большевики всіх галичан називають, вкупі не було. По двох днях дали українцям по 120 патронів на голову (всі інші мали автомати) і - махай на "хронт"! Ідемо ми сумні, невеселі на цей фронт та й думаєм: якби б це втікти? Раніше не можна було, грозили, що, як хто втече, рідню розстріляють. Ідемо ми, а тут уже наші із цього "хронту" вертають: "Ідіть, ідіть - кажуть - як вам пощастить, вернетесь завтра так, як ми, каліками..."

Прибули ми в окопи вночі. Ранком приходить наказ: "В атаку! Вперьод!!" Як це тобі вперед іти, коли сиплять німці вогнем та градом!? Аж тут ззаду політруки з автоматами: "Вперьод, бандеровская сволоч!" Тут певна смерть, а там може пощастить, переведе Бог через це пекло, все одно, - пішли ми вперед. Що ж вам багато розказувати, пощастило перейти через це все, а як там є самі знаєте. Може де й ви самі на нас стріляли, хто його знає? Перейшло нас з нашої роти шістьох - а решта залишилась там у горах. Не побачать уже України!..

- А як там взагалі в краю? Опустив народ голову і руки?

- Чи опустив, питаєте? О ні, про це ані мови! Певно, що жити тяжко. Але край кипить. Відділи У. П. А. (Української Повстанчої Армії) всюди активні і то в такій силі, що для боротьби з ними мусять большевики вживати цілих дивізій. Наші мають і тяжку зброю, танки, гармати. Не дають червоним спокою ні в день ні в ночі. Напади на транспорти з боєприпасами, звільнення рекрутів це буденні речі. У половині вересня визволила У. П. А. коло Рогатина транспорт рекрутів з 900 душ. Це в нашому повіті; але всюди по цілій Україні злітають у повітря поїзди і склади боєприпасів, гинуть комуністи і поодинці і цілими відділами. Не зазнають вони в нас спокою!

- А яке тут у полоні ставлення до Вас, скажіть, не приховуйте, як з харчами, чи не голодні ви?

- Ставлення якнайкраще, їмо те саме, що й вояки. Хліба маємо доволі. Трактують по-людяному ба, мало того, зовсім не як полонених. Бачите самі - нас сотка тут, а один вояк біля нас, та ще й я на чолі йду, мов офіцер який. А зрештою не думаю я в полоні віку вікувати.

- А що ж задумуєте? - питаю.

- А чи ж не тільки Вам цю уніформу носити? Правда, хлопці, підемо до Дивізії?

- Підемо, підемо, щоби тільки взяти хотіли!.. - загуло навколо, - не будемо в таборах віку доживати. Краєві на допомогу треба йти!

1944