В ЗАМКУ ҐЛЯЙХЕНБЕРҐ

- Тату, від кого ти маєш ту "Бозю"? - спитав мене недавно малий син, дивлячись на бронзовий прямокутний медальйон-іконку, що висить в хаті на килимі понад дивізійною відзнакою.

- Цю "Бозю", - сказав я, беручи в руку невеликий шматок бронзу, - цю "Бозю", тато дістав на війні, сину. А від кого? Бачиш, я не знаю - але мені здається, що "бозю" дала мені така сама "Бозя", сам наш великий Бог і Хоронитель.

- Але це українська "Бозя", правда тату?

Я усміхнувся:

- Українська, може ні, але цей медалик-ікону зробили на Україні, давно-давно, коли нас ще не було на світі, в Києві ходили козаки, а Україна була вільна.

Справді, знавці, що бачили цей невеличкий шматок бронзу, на якому видніє подобіє Святого Миколая, розповіли мені, що його зроблено мабуть в Печерській Лаврі, років тому із триста. Мені попала вона в руки, ні я отримав її якраз сім років тому, весною 1945 року на австрійській землі, коло колишньої славянської оселі, яка колись звалась як переказують "Князь", а яка тепер носить ймення Ґнас, коло замку Ґляйхенберґ, два тижні перед кінцем війни. Це було так...

* * *

- Лежи тихо, лежи тихо, не крутися - засичав ззаду за мною якийсь здушений голос - не бачиш, що як будеш підскакувати, то нас тут всіх зараз шляк трафить?!

Я ще більше втиснув голову під кам'яний мур і гірко, гірко пожалував за моїм шоломом, який замість охороняти тепер мою голову від відламків ґранат, вистрілених з недалеко розташованого міномета, лежав тепер безужиточно в стодолі десь в другій лінії. Не можна було вже відрізнити поодиноких вибухів. Большевицькі ґранатометники розізлились мабуть не на жарти і почали незвичну в цій порі канонаду таки зовсім на добре.

- Не підскакуй, холернику, ще раз кажу - медалі і так не дадуть! - хрипів той сам голос позаду, голос поручника з "Шостого Відділу".

Ми лежали всі шнурочком, кинувшись під мур замкового подвір'я, так як застав нас перший удар ґранати, яку вистрілено з під самого замку, з віддалі не більшої за сорок метрів. Якраз на стільки були віддалені становища ворога від наших, які були розташовані в замку Ґляйхенберґ. Я, правду сказавши, зовсім не дивувався большевикам, що їм увірвався терпець, і що вони почали канонаду в білий день, точніше в само полудне, на що звичаї і права (щоправда, не писані), позиційної війни аж ніяк не дозволяли. Хто видів починати пальбу ґранатометів в 12 годин в полудне, коли сонце гріє, а вояки втомлені нічним боєм сплять і лише стійкові та снайпери вигріваються на весняному сонці? Нормально, большевики ніколи такої дивовижної не робили...

Нас лежало п'ятьох і то вже майже 10 хвилин, як ствердив я, поглянувши на годинник, на замараній болотом руці. Рівно п'ятнадцять хвилин тому, ми вийшли з густого лісу, що окружував майже зі всіх боків замок, минули малий фільварок, пробігли швидким кроком від фільварку через малу галявину, де на дереві прибито таблицю: "Увага! Ворог бачить!" і перейшли коло кількох могил під замковим муром. На могилах стояли білі березові хрести і на дощинках хтось незугарним письмом нашкрябав побіч прізвищ, слова: "Полягли за Україну в квітні 1945 року".

Ми не хотіли побільшити своїми особами числа могил, і тому ми, себто поручник з шостого відділу другого батальйону, два вістуни, один виздоровленець, що вернувся до частини і я, на причіпку - ще швидким кроком перескочили останнє лисе місце перед муром і почали бити в залізну браму замку. Власне, кажучи, це не було дуже потрібне, бо стійковий і так вже нас через якусь дірку зауважив, але ми почувались трохи глупо під брамою лише кількадесять метрів від ворожих становищ, що з трьох боків окружали замок.

Нарешті, брама відкрилась і перед собою ми побачили прохід між стінами воріт, за якими було видно широке подвір'я замку. Прохід застелено грубо килимами, на яких стояли в двох рогах брами два кулемети, коло яких розмістились вигідно стійкові.

Вони не були зовсім захоплені нашим прибуттям і один навіть пробурмотів щось на зразок: "Який вас чорт в само полудне тут приніс..." Справді, пора до відвідин була зовсім неприродна і стійковий мав рацію. Але і він, побачивши поворотця з шпиталю, який вертався до частини, розхмурився І втішно заявив:

- А, то ти, Микола! Добре, що вертаєшся - нам нині в ночі одного чотового розвалили... В сам раз буде для тебе місце... Муніцію маєш?

- Та, є - кислим тоном вицідив Микола - вказуючи на два патронташі з шістьма маґазинками до машинової пістолі, яка теліпалась теж в нього на грудях.

- Є, і власне я маю охоту подякувати тому сукінсинові, що мене тоді помацав, що мене аж до шпиталю возили. Може він десь там сидить під замком...

- Нагода буде, не бійся - сказав на пращання підстаршина при брамі. А тепер скоком через подвір'я. Вони не люблять як швендятись за дня...

І тут власне жадоба помсти поворотця Миколи завела його задалеко і стала причиною цілої історії, яка тривала вже десять хвилин і не дозволяла нам піднести носа з кам'яного подвір'я замку.

Він став стрибати перший. Він вже підготувався і зняв з шиї ремінь машинової пістолі, щоб не заважала і схилився за муром... коли раптом Микола переклав пістолю до лівої руки, розложив металевий приклад, приложив його до плеча і виразно націлювався. З усіх боків почулися не то шепоти, не то вигуки:

- Дурню, дай спокій!

- Хочеш зачинати карузелю в білий день?

- Що робиш, тумане? Буде ґранда!

Але Микола махнув тільки рукою до заду і процідив через зуби:

- Я мушу. Я обіцяв, що першого, якого побачу - як вийду зі шпиталю...

Тишину весняного полудня прошила раптом тріскотливим криком коротка серія з машинової пістолі. Ми не мали навіть часу перевірити, чи були які успіхи Миколиного пострілу, бо відразу - почалось. Може кілька секунд тривала мовчанка, в якій розлягався ще відгомін серії, як вже повітря роздерла перша сальва большевицьких ґранатометів.

- Джііііюю - буммм, джііііююю - бууууммм! - загреміло навколо нас. Миттю ми лежали на землі і з жадобою споглядали на внутрішнє подвір'я замку, де під аркадами залога мабуть якраз готовилась до обіду, від якого мусів її відірвати несподіваний вискок пімсти поворотця Миколи.

І так було вже десять хвилин. Відламки падали щораз ближче нас. Большевики красно зняли звідки впав стріл і виразно керували вогонь за зовнішнє подвір'я під мур. Я нагадав ще раз про шолом. З-під підкутих цвяхами черевиків мого попередника, що лежав переді мною в рові одного з вістунів - потекло кам'яним рівцем щось темне. Я підніс на хвилину голову і побачив що його рука, яка тримала кріс, якось ненатурально перекривлена, а зап'ятки черевиків нерухомі. Я торкнув рукою його ніг - але він не ворухнувся.

Не було ради. Якщо ми не хотіли лишатися разом з вістуном під муром, треба було ризикувати і стрибати одним духом тих кількадесят метрів, що ділили нас від стін замку. Я почув, як мені напливає кров до голови, а в грудях стає холодно коли я схилившись під муром прибирав вихідну поставу, таку подібну до постави змагуна на біговій доріжці.

Щось вдаряло справа і зліва, щось шуміло в повітрі, а перед очима літали якісь замазані плями, коли я нарешті опинився на внутрішньому подвір'ї, між бородатими непоголеними постатями, роздягнених до половин й оборонців, які перед коротким часом мабуть спокійно вигрівались на сонці, чекаючи на обід. Під аркадами стояли вже розставлені м'які фотелі, на круглому столі пишалась Графська порцеляна з коронами, і скло яке тепер тихо дзвеніло в такт ґранотометних сальв.

- Хто то був такий мудрий? - гнівним тоном запитав якийсь зарослий як ведмідь поручник, коли вже нас чотирьох (п'ятий залишився під муром) стояло в застеленій килимами пивниці, де в кутку примістився телефоніст. - То може, ви - звернувся до мене, - шукаєте матеріялу до фронтового звіту? То подібне до вас...

Але спричинннк цілої авантюри, Микола не дав мені діяти до слова і витягнувшись на весь зріст зголосив свій поворот до частини і причини інциденту.

- Ага, - то вас знову кортить зафасувати... - з'їдливим тоном завважив поручник. - Ну, що ж - ціла забава ще триває. Беріть машинку і двох стрільців і гоніть на гору. Остапе - звернувся він до другого старшини, що саме защіпував пояс з пістолею - покажи йому звідки їх найкраще досягти, а потім піди там з кількома під мур і кропни їм пару ґранат "на успокоєння". Бо інакше не дадуть наших гостей почастувати борщем зі свининою. Панове почекають? - звернувся він ґалянтно до мене і поручника з шостого відділу.

- Почекаю, але на горі! - відповів я, стрибаючи по два сходи, щоби наздігнати Миколу, який тягнув з якимсь стрільцем обвантаженим скриньками набоїв, кулемет по розвалених артилерійськими стрільнами сходах на поверх замку.

"Музика" все ще не вгавала. Видно, большевикам таки рішуче не сподобався постріл Миколи, який може і поцілив когось важного. До ґранатометних сальв долучились тепер уже і кулеметні черги і починались обзиватись справа і зліва сусіди. Заговорила фронтова лінія. Я чув, як внизу в пивниці настирливо дзенькотів телефон. Штаб цікавився пальбою в замку Ґляйхенберґ.

Порозбивані вікна, потрощені футрини, повно румовища на підлозі. Де-не-де ще тримається якимось чудом оксамитна заслона, де-не-де ще висить на одному цвяшку роздерта стрільном фіранка. Книжки в золочених оправах порозсипувані з високих шаф, на стінах пошматовані полотна старих майстрів. Це, що лежало розсипане на підлозі лише однієї кімнати могло б на ціле життя врадувати серце філятеліста, те, що біліло порозкидане в другій втішило б до безтями душу бібліофіла. В одній з кімнат, через які ми перебігали, біліли клявіші кількох фортепіянів, шпінетів, гармоній. Ах, коли б так заграти!

Але тепер було не до того. Грає інша музика навколо замку Ґляйхенберґ, який вже кілька разів переходив з рук до рук, і який міг ще сьогодні знову змінити власника. Треба було старатись, щоби тому перешкодити. Микола мостився якраз із своїм "другим стрільцем" в одному розбитому парапеті, де вони уставляли "МҐ-42". З вікна було дуже добре видно круту балку під замком і протилежний склін гори, покритий густим лісом. На подвір'ї, під замковим муром лежав нерухомий труп вістуна і далі в його чудно загнутій руці спочивав кріс. Я почув, як Микола голосно зітхнув і взявши від стрільця кулеметну стрічку, вложив її на своє місце в кулеметі, спрямовуючи одночасно дуло зброї в бік, звідки з проклятим "Джіііннньь!" вилітали совєтські міни. Перша серія була коротка. Кулемет загавкав у розбитій кімнаті і на хвилину заглушив у наших вухах всю музику бою, що розгорівся таки на добре.

Вже після кількох хвилин, добре націлені черги кулемета Миколи починали примушувати большевицьких ґранатометів шукати інших становищ.

- Шафа грає! - радів Микола.

Але ці черги звернули теж увагу ворога на самітне гніздо так високо, на поверсі. Вже кілька прецизійних "дарунків" снайпера бзикнуло нам над головою, а по хвилині стіна за ним вкрилась мозаїкою дір від кількох серій з "Максима".

- Мацають… - сіпнув Миколу "другий стрілець". Треба давати ногу, бо зарубають!..

- Треба, - погодився Микола.

Ми якраз зводились до "тактичного відвороту" з-під вікна “заздалегідь наготовлені позиції" під вікном в чергові кімнаті і Микола тицьнув мені вже в руки одну скриньку з муніцією - коли раптом щось звернуло на секунду мою увагу. Між розкиненим барахлом на підлозі, матово заблистів шматок бронзового медалю. Я підняв його, взявши в руку спинив на ньому уважний погляд. Це був виразно медальйон-ікона і нагадував мені зовсім певно наші святі образки, точніше святого Миколая. Я показав образ Миколі який у міжчасі нерадий з затримки, намагався стусанами в мій бік приспішити наш відворот:

- Чо' ти крутишся, жлобе - брикай, і то вже!

Але я зворушений несподіваною знахідкою намагався все таки звернути увагу Миколи на неї, і хотів йому конечно сказати, що то прецінь наша ікона, що то його патрон, що звідки він тут взявся, що…

Оглушаючий вибух декілька метрів від нас, розложив нас “пляцком” на підлозі. Кулемет, муніція і інше причандалля полетіло з наших рук. Лише в мойому кулаці залишився - затиснутий бронзовий образець Миколиного патрона. Я тримав його відрухово немов останню рятункову линву, що могла нам ґарантувати спасіння з цього пекла, що відбувалось чудового весняного полудня.

Коли впав дим і порох з розбитого муру, ми ще лежали на землі. Ми розглянулись довкруги, і наші очі зустрілись, очі всіх трьох. Вікно в сусідній кімнаті, вікно, що виходило на другий бік узгір’я не було вже вікном, а черговою дірою в мурі. Вікно, куди ми мали перейти і перед чим затримав нас...

- Той образок - сказав зовсім виразно і голосно Микола, немов кінчаючи нашу спільну думку.

* * *

Годину пізніше, коли вже бій остаточно затих, а під стіною замку готовано місце для кількох чергових могил, ми сиділи разом з бородатим поручником і Миколою на фотелях під аркадами.

- Шкода, що ти не лишаєшся, - говорив Микола. - З тобою, я був би певніший. Або, хоч залиши мені мого патрона. Але ні, він твій, і ти повинен його зберегти. Це ж український Миколай і хтось мусить його занести там, де Йому місце. Правда?

* * *

І ось тому висить в мене над ліжком, коло дивізійної відзнаки малий, бронзовий образець Святого Миколая, з староукраїнським написом. Знавці кажуть, що його походження виводиться з Київської Печерської Лаври. Прийде день, коли хтось занесе цей образець на місце і повісить його у Києві як подяку за врятування життя трьох українських вояків, в одному бою проти комуни, весною 1945 року. Може Бог дозволить зробити це мені. А якщо доведеться, то зробить це напевно цей малий, що сьогодні питає:

- Тату, а хто тобі дав "Бозю"?