СКАЖИ НЕНЬЦІ МОЇЙ…

Не завжди вояки вмирають із грімким: "Слава!" на устах. Бравурний порив атаки, громкі вигуки бою, запеклість і завзяття кінчаються, і їх заступають важкі останні хвилини на цій землі. Духовники, санітари, медсестри, лікарі не одне могли б сказати про вояцьку смерть. Не грімкі вигуки, не завзяті поклики, а тихе, останнє: "Скажіть неньці моїй...", або просте, звичайне: "Мамо..." завмирають на устах бойовика.

"Мамо..." - так як у днях, коли ти був ще маленький і приходив до хати з розбитим коліном або коли інший, більший "недобрий хлопець" розбив тобі носа.

"Мамо моя…" - так я тоді, коли так важке було знайти правильний шлях і вихід у перших життєвих конфліктах, а твоя хлоп'яча гордість не дозволяла тобі признатися до того.

"Поможи мені, мамо..." - так як тоді, коли ти безрадний стояв перед важким завданням і ніхто, ніхто на світі не зміг би допомогти тобі - крім неї.

І так ішли роки за роками, приходили щораз важчі, "недобрий хлопець" набрав вигляду ворожого поліцая, життєві конфлікти ставали щораз більш і більш скомпліковані, з малого хлопця ти став юнаком, а там і дорослою людиною?

А вона завжди була однакова, завжди та сама. Вона - мама.

Вона не переносила вигляду крові, але завжди підбадьорювала тебе, коли вона завивала твої хлоп'ячі рани. "Мій син терпеливий, не буде плакати..." правили тобі за найбільшу підтримку і ти закусував зуби.

Вона так не розумілася на твоєму улюбленому спорті! - а проте тихцем читала спортові повідомлення і ходила навіть на змагання, на яких ти виступав, щоб бути ще ближче біля тебе, щоб краще тебе розуміти.

Вона боязлива, боїться всякої зброї. Алє хто ж, як не вона зуміє винести на грудях револьвер, коли ворожі жандарми переводять ревізію в хаті і перевертають хату догори дном?

Вона ніколи не любить "політики", ніколи не деклямує патріотичних фраз. Але вона готова стрибнути до очей навіть власному братові, коли він заперечив би те, що ти, її син, почитаєш і за що готов би йти і на ешафот чи - "до бою темної ночі..."

Вона нарешті дуже не любить війська і її зовсім не захоплюють бравурні марші, що їх грають військові оркестри, коли відділи проходять вулицями, а люди кидають квіти під ноги тим, що маршують. Вона стискає тоді в руці твою руку, її рука тремтить. Вона - знає.

Вона, мати, знає, що прийде той день, іти підеш. Підеш, одягнеш військовий мундир і візьмеш в руки холодний метал зброї, твоєю хатою стане сіра казарма, а потім поле бою і стрілецький рів, а твій куток у хаті залишиться порожнім. Вона відведе тебе на станцію і намагатиметься не плакати. Вона все своє життя знала, що цей день прийде.

Перед твоїми очима лишиться постать, що стояла на площадці залізничного двірця чи на порозі хати, і ти вже ніколи не забудеш цього образу. В кишені вояцької шинелі в тебе заховане фото, і коли ви обмінюєтесь з добрими товаришами найприхованішими переживаннями, ти витягаєш це фото із словами: "А це моя мама..."

Часто приходять від неї листи. У них говориться про все: про хату, про сусідів, про те, що листя в парку вже зів'яло, або що розквітли квіти в саду. І завжди, на кінці - останнє, невідкличне: "Вважай, сину, на себе..." А ти всміхнешся і думаєш: "Коли б Ти, Мамо, знала..."

Але вона хіба мусить знати? Напевно знає, бо хто ж інший міг би випросити в Бога ласку витримати фронтові дні, не втратити нервів у хвилину, коли затинається кулемет, а ворожі обличчя ось лише вже на пару кроків; хто ж інший молиться за тебе, коли ворожі стрільна розриваються так близько, а ти лежиш втулений цілим тілом у пориту кулями землю? Лише вона, - та що вчила тебе твоєї першої молитви, що перевивала твої перші рани, що стояла завжди за тобою. І пам'ять про неї живу чи мертву не залишить тебе і в цій хвилині, коли прийде твоя власна, вояцька смерть.

То ж не дивуйтесь, що не грімким "Слава", не патетичним вигуком прощається бойовик із світом. Останнім словом, що кінчатиме все дочасне, буде завжди: "Мамо!.."