"ДИВІЗІЯ МЕНЕ ПЕЧЕ"

Він кашельнув, торкнувся рукою своїх грудей, легко постукав себе в місток і запитав:

- Котрого це сьогодні?

А коли почув відповідь, що це 17 липня, він легко посміхнувся і торкаючись ще раз своїх грудей, сказав стиха:

- Чек-а-й! Зашвидко цим разом. Твоя "річниця" ще не прийшла.

"Він" - це мій товариш праці, людина в віці десь по тридцяти, один із тих, що про них ми звичайно кажемо: "О, це ще молодий чоловік", один із тих, що закінчили середню школу якраз десь перед 1939-м роком, почали студії за большевиків, продовжували їх за німців, потім попали у воєнний вир, а згодом прийшла еміґрація, табори, Америка, праця тут і там... Вони їздять тепер модерними автами (мій товариш має Форда "Фейрлайн 500"), вміють висварюватися що найменьше в п'ятьох мовах, знають усе, починаючи від тригонометрії, а кінчаючи на спорті, або навпаки; одружитися - їм якось дотепер "не було часу", одягаються по-модному, так, що на вулиці ви не могли б їх відрізнити від першого з-краю американського "ґая", і взагалі, не дають "наплювати собі в кашу" в ніяких умовах і нікому.

Я не знав про що мова і щойно по хвилині, коли він ще далі тримав руку на грудях, я нагадав переоране чимось його праве рам'я і діру під правою пахвою та другу діру, що починалася по правій стороні грудей і якої вилету не було. Це я зауважив, граючи якось у теніс після праці. Ми поскидали сорочки, примушені до того гарячим пенсільванським сонцем. Я нагадав це і запитав:

- Ви... з котрого полку, друже? А це - Броди, чи Ґляйхенберґ?

Ми ще не говорили дотепер на ці теми. Не всі люблять згадувати ті часи, не з усіма ще й тепер варто про це говорити.

Він обернувся в мій бік і сказав:

- По правді, то ви повинні всіх наших знати. Ви ж писали... А я з 30-го. Тяжка сотня. Про це розкажу потім. Це - Дивізія мене пече.

Вечором, коли навіть пенсільванська спека стає менш докучлива, і коли тягне трохи холодом з-над широкої річки Саскенганни, коли з другого її берега миготять світла і через шість мостів понад рікою безперервним шнуром тягнуть кудись в оба боки авта, можна знайти тихий кут на кам'яній набережній і поговорити та запитати про значення слів "Дивізія мене пече..."

- Ви питаєте, що це значить? "Твоя річниця ще не прийшла?" Бачите, сьогодні щойно сімнадцяте липня... О, то я ще не ранений. Сімнадцятого ми маємо ще всі наші кулемети, ми, тяжка сотня і всі хлопаки, ще вкупі. "Це станеться щойно за пару днів, коло Підгірець, під хатою... Щойно тоді я отримав цей "дарунок" від чубариків, дарунок, що його ношу в грудях тринадцять років. Якраз тринадцятка.

Я не бачу обличчя оповідача, але чую по голосі, що він посміхається. Блимає червоно вогник цигарки, яку він перекладає в ліву руку і чую знову легкий стукіт його пальців по грудному містку.

- "Дивізія мене пече". Завжди серед літа, якраз десь так у річницю, коли ця куля забрила у мої груди і застряла на цаль від серця, - ось тут, - вона мене пече. І я тоді кажу: "Дивізія мене пече". Куля не дає забути пощо я пішов тоді у липні під Броди, не дає забути тих, що післали мені її - цю кулю.

Саксеганна плеще об кам'яний берег, на якому сидимо у темряві. Часом проріже широке темне плесо моторівка, засвітить прожектор авта, що проїжджає через Фронт Стріт понад нами. І знов тиша.

- Що було особливого того дня, ви питаєте? Та, нічого такого. Правда два дні передше було щось особливе. Падав дощ. Ну, а ви хіба знаєте, що як на фронті, в окруженні, падає дощ, тоді ворожі літаки не літають і можна пробиватися з кільця без турбот про вогонь згори. Згори, коли падає дощ, не чіпають, ви дбаєте лише про ворога спереду і ззаду та з обох боків. Згори не стріляють.

Почалося від того, що ще в окопах я забрав одному з мерців плащ-палатку. Один з наших дістав кулю з самого ранку просто в чоло. Навіть не мав часу здіхнути. Так, як був прикритий плащем від дощу, звернений у "московський" бік, так і присів - мертвий. Трупові не потрібна вже палатка, а ховати його не було вже часу... Я стягнув з нього цю палатку, хоч кажуть, що не треба забирати мерцям їх власности, бо це не віщує нічого доброго. Але дощ так розпадався... А йому вже дощ не міг пошкодити. Ось і все "особливе" цього дня.

А куля? Ну що ж, ви знаєте, як це було, ви стільки вже про це писали: десь під Підгірцями ми нарвались на чергове кулеметне гніздо Максимів. Стара байка: ми, або вони. Треба було перейти через них. Шістьох нас мало вистрибнути з-поза хати, викинувши ґранати. Двох нас вистрибнуло, чотирьох залишилося за хатою, а з боку другий кулемет як жарне! Той, що вистрибнув коло мене, зразу впав, дістав у саму голову серію з Максима. Думаю, що ця куля, що тепер сидить у мене тут - під серцем, прошила перед тим мого товариша. Потім, перейшла через моє праве рам'я, правий бік, не зачепила легенів й ребер і затрималась під містком - ось на три пальці від серця... Ну і сидить і сидітеме, - хіба...

- Ні, я не дав її витягати. Не мали часу цього зробити лікарі в польовому лазареті, не зробили цього опісля у шпиталі: заблизько серця, казали, сидить. Так і сидить. Коли їхав до Америки, питали, чи везу яку амуніцію. "Одну русску кулю", сказав я і показав рентґенівську фотознімку. Засміялися і пустили: мене і кулю.

- Чи дав би витягнути? Може, як хотіли б забрати до музею. - Знову чую по голосі у темряві мій товариш посміхнувся. Але витягнули, коли б знаття, що зможу ще раз заладувати її в дуло кріса і послати "назад". Але добре зміряв би, поки послав би її туди. Цим разом вона не затрималась би на половині шляху.

А тепер вона сидить у мені. Сидить і пригадує. Особливо в липні. Може це вплив гарячої температури, а може вона ... сама "знає", коли її річниця, коли вона, дурна русска "пуля", попала в груди українського вояка. Ну і тоді я кажу: "Дивізія мене пече!"

В не одній країні світу, в не одному місті, на не одному континенті у ці гарячі липневі дні відзиваються, щемлять московські кулі чи відламки московських ґранат, що застрягли у тілі українських вояків у липні 1944 року під Бродами. Нагадують, не дають забути, щемлять, печуть у ранах. І може тоді колишні вояки з-під Бродів посміхаються так, як мій товариш і промовляють стиха до себе: "Дивізія мене пече..."

І обіцяють відплату за бій, в якому згинули тисячі їх товаришів, що своїми грудьми боронили рідну землю перед московською навалою.

1961