ДІЄНБІЄНФУ ПІДДАСТЬСЯ ЗАВТРА
(Оповідання нагороджене 1-ою премією літературного конкурсу Видавництва "Київ")
- Не стріляй! Не стріляй, дурню!
- Я не можу... Я не можу, П'єр!
- Ферфлюхт, Петер! Заткай того героя!..
- Вотта гел, хлопці!.. Чи ми справді?..
- Що далі, Петре, куди нам?..
"Джінь-нь-нь-джінь-нь-нь", - чути бзикання смертоносних джмелів, як лише трохи піднести голову понад землею, хихотять в повітрі один по одному набої, що вилітають роз-по-разу від становищ в'єтнамців. Темряву ночі роз'яснюють яркі жовті світла ракет, які помаленьку злітають з темних хмар на поорану вибухами стрілен землю, у болотистий хаос, серед пірваних кільчастих дротів, і тоді трасуючі рожеві й зелені смуги кулеметних черг бліднуть.
Сержант П'єр, до якого спрямовані задихані вигуки, не відповідає. Він робить ще кілька рухів по болотистому поземеллі, відкидає від себе якесь пошматоване кулями туловище й опиняється в глибокому, повному болота рові. Лише хвилинку триває, поки він знову виринає на поверхню.
- Сюди, сюди! Швидше, швидше! - задихаючись, півголосом кличе сержант убік громадки, що прилягла й болоті кілька метрів від рова.
Одна за одною стрибають темні постаті в яму. Після того, що діється там, на поверхні, знайдений сержантом захист видається певним пристановищем тиші й безпеки. В горі шаліє фурія ворожого вогню. Час-до-часу запацкають кулі у болотистому обриві коло бруствера окопу, але поза тим у рові спокійно. Чути лише приспішені віддихи.
- За годину-дві, коли все успокоїться, я піду на розвідку, - озивається той самий голос. - Згода, мон лютенан?
- Згода, Терно, добре! - відповідає інший голос, втомлений і слабий. - Ох, моя рука!
- Вартуєш перший, ти, Гансе, - півголосом кидає наказ сержант. - За дві години збудиш мене і поручника. Тоді він вартуватиме, а я піду. О шостій.
- Угм! - відповідає горляний голос.
Тиша, приспішені віддихи переходять в сопіння, а там і в хропіння. Нагорі, над ровом, реве всією силою концентричний обстріл поля.
Минають години.
* * *
В передранковій імлі, з-поміж болотистих, розритих пагорбів від становищ форту "Ізабель" доходить тріскіт кулеметів і глухі вдари ґранат. Ву-вуум-м-м, ву-вуум-м-м, скандують басовими акордами мелодію далекого бою вибухи. Артилерія вже втихла, і всі четверо, що сидять у рові а прислухуються до відгуків далекого бою, здогадуються, як гаряче тепер тим в "Ізабель". В уяві виринають такі знайомі і від місяців відомі картини того, наступає тоді, коли перед брустверами ровів перестають виростати чорні ґейзери артилерійської підготови і в імлі, з того, що колись було рижовим полем, а тепер зоране тисячами кратерів, підносяться схилені постаті і проскакують щораз ближче, ближче, між стовпами дротяних загород. Кулемети спочатку ще захлистуються короткими чергами, а потім зближуються горляні, ненависні, як гавкання собак, вигуки "вмирайте, французи!" і сірі тіні підбігають ближче. Треба відкласти кулеметний приклад... Зубами витягається затички ґранат, відрепетовується пістолі, береться спертий об глинясту стіну окопу карабін з насадженим баґнетом... Постріли вибухають ще тут і там, з мряки, що просто над головами, появляються над окопом замрячені постаті вояків В'єтнаму. Наступає метушня, чути тяжкі віддихи, стогін, десь вирветься ще один другий вибух ручної ґранати...
В думках тих, що в рові, нема вже співчуття для тих, що в "Ізабель". Вони просто вдоволені, що вони тут, в цій забутій траншеї, якої якимсь чудом не відкрили ще розвідники в'єтмінців. Вони такі втомлені. Щодня, щодня, щодня те саме: жахливий невпинний вогонь артилерії, що вже другий місяць сиплеться на їх голови, безупинні людські маси, щоранку те саме "вмирайте, французи!", що надходить із сірої мряки перед окопами, щовечора передачі на всіх мовах, в яких закликають їх, вояків Чужинецької Леґії перейти на бік В'єтміну. Вчора говорили навіть якоюсь слов'янською мовою, не казав П'єр Терно?
Очі вартового намагаються пробити смугу мряки на передпіллі окопу. Там, з-поміж розритих глинястих вирв, з-поміж сірого хаосу поламаних стовбурів дерев, порозкиданих скриньок від муніції, з-поміж прикрого сопуху тіл у розкладі, має надійти сержант П'єр Терно.
П'єр Терно, найкращий підстаршина чоти. П'єр Терно, який називає себе якимсь іншим, довшим іменем.
...Зараз, зараз, як це було... - думає поручник Віктор Аррає, розглядаючись по порожньому, замряченому передпіллі. Навіть у цитації, яку прислали три тижні тому до батальйону називали його тим другим, довгим іменем, стверджуючи, що "сержант П'єр Терно виявив геройську відвагу і поставу, гідну "найкращих синів Лє Ґран Насіон". "Але ж він не є француз", - стверджує Аррає, і приходить до переконання, що вислів "найкращі сини Лє Ґран Насіон" не такий то дуже й щасливий, коли ніхто, здається, не знає якої національности П'єр Терно. Хіба цей малий, чорнявий Андре, той самий, що тепер у своєму стомленому передранковому сні схилився на рам'я грубого капраля Ганса, як йому там...
Тиша. На передпіллі скиглять-посвистують якісь пташки. "Цікаво, звідки тут пташки", - дивується поручник. Невже вони мають тут свої гнізда - серед того болотяного пекла?
Обличчя трійки, що спить, на дні окопу, сірі, обважнілі й утомлені, покриті щетиною, грязюкою, застиглим потом і кров'ю. Це все, що залишилось від патрулі, яка чотири дні тому вийшла з "Ізабель", щоб прослідити передпілля та визбирати що можливе з вантажу збитого вогнем ворожих зеніток літака, який упав між лініями.
Вісьмох з патрулі залишилось там, посеред "нічиєї землі", посеред того хаосу, на який тепер упала плахта мертвої мовчанки, але яка ще дві години тому була пеклом. Пеклом, в якому черги світляних набоїв, удари ґранатометів і жовті та зелені ракети творили жахливу феєрію, серед якої ті, що вигукують "вмирайте, французи!" розстрілювали решту патрулі. Вісім з них залишилося там, серед того мовчазного простору, і лише чотири добились до цього забутого окопу. Чотири, плюс п'ятий, американець пілот розбитого літака, що чудом залишився живий серед руїн своєї машини.
"Ганс, Андре, я", - думає поручник Аррає, - "американець, і Терно, сержант П'єр Терно, який повинен уже повернутися з розвідки. Мряка незабаром піднесеться".
"П'єр Терно", - повертається знову думка до сержанта і поручник бачить в уяві велику постать сорокалітнього мужчини з виполовілими синіми очима, повільними рухами селянина і незграбними, сукуватими пальцями рубача. Але повільні рухи П'єра стають блискавичні, коли він вахлярем, з бедра обсипує ворога чергами з автомата, сині очі сіріють, коли він стоїть на чатах, або коли він повторює важкий до виконання наказ, а важкі руки стають руками штукаря, коли затнеться кулемет і треба в бою його справити. Тоді завжди хтось гукає: "Терно, Терно!" і він спішить Повільними кроками, які мають в собі щось із швидкої повільности слона. Чи може - степового тура?
Щось ворушиться серед сірої мряки. Ні, здається, ніхто не йде. Аррає напружує слух. В мряці не можна ще нічого бачити. Видно тільки ближчі стовбури дерев з поламаними гіляками. "Десь я вже то бачив", - згадує Віктор Аррає. - "Ах правда, такі були колись декорації до "Макбета"...
...Але ні, щось таки ворушиться. Ось почув уже й американець. Він кладе палець на уста і помалу підводиться, беручи в руки свого автоматичного Стена. Щось ворушиться, просувається в імлі Легкий удар чоботом пробуджує й Ганса, а за хвилину друг сержанта П'єра, малий чорнявий Андре стоїть уже разом з іншими коло бруствера. Він не має навіть часу поправити перев'язки, яка спадає йому з пораненої відламком литки.
Шерех, що доходить з передпілля, стає зовсім виразний. Капраль Ганс Шредер впихає обойму у свій автомат, а голосне "кілік" замку, що хватає в сталеву раму обойму, розноситься серед завмерлої тиші, як удар батогом на цирковій арені. Андре повертається гнівним рухом убік Ганса, палець на його устах тремтить...
У напруженій тиші чути лише свистіння-скигління пташок. В їх ритм вмотується ще якийсь інший посвист.
Дивіться на Андре, дивіться на нього! Ось він опустив вже свій автомат, його губи складаються до свисту і з них виходить зовсім подібний до того, що надлетів з передпілля. З мряки чути притишений голос. Що він говорить? Яка це мова?
- Я, Петре, я, ми тут? - відповідає леґіонер Андре і, зловивши на собі погляд старшини винувато додає по-французьки: - Ну завон ісі, П'єр, ісі...
Ах, хай уже говорять, як хочуть, - шибає в голові старшини. - Чорт з ними! Хай би лиш цей П'єр був з нами! Коли він з нами, все стає якесь інакше.
Сержант Терно вже над окопом. Він важко просувається по краю бруствера і зсовується по глинястому березі. Калюжа на дні окопу лише трохи розбризкується, коли він зіскакує в траншею.
Він весь мокрий і заболочений, і важко дихає. З подряпаних дротом рук тече кров. Він провадить швидким поглядом по всіх, що в окопі, і його виполовілі очі на хвилину наливаються теплом, коли його погляд спиняється на обличчі його друга Андре, але потім знову нерухоміють, зустрівши погляд поручника Аррає. Сержант ледве слідно випростовується, а його рука підноситься до шолома.
- Ах, лиши це, Терно, лиши! - махає рукою Аррає. - Доповідай!
Але Терно не зразу виконує нетерпеливий наказ. Він спершу завиває замок автомата у витягнуту з кишені хустинку, потім обережно спирає його об стіну окопу, далі здіймає з голови шолом, відслонюючи лисіючий череп, і перекладає затканий за пояс американський пістоль до кобури при поясі, закриваючи перед тим безпечник.
Аррає вже не нетерпеливиться. Він уже привик до того і знає, що сержант має рацію. Він же мусить по-господарськи опорядити своє озброєння, а що лиш тоді... Поручник жде терпеливо, коли сержант витягає з нагрудної кишені коробку чорних як смола "Ґулюаз" і, затягнувшись димом звертається по-службовому вбік старшини:
- Пардон, мон лютенан... Ви розумієте?
- Розумію, - невиразно усміхається Аррає.
- Можемо сісти, - відповідає сержант. - Не треба вартувати всім. Вистачить один. Там тепер буде спокій.
- Ваша черга, - звертається поручник до американця. - Юр терм. Андерстенд?
Пілот киває потакуючи головою і відвертається вбік передпілля, але він теж чекає на те що скаже розвідчик.
Глухі вибухи збоку "Ізабель" увірвались. Ще десь бахне окремий постріл, а потім знову тарахкотять кулеметні черги. Б'ють по втікаючих. Чвірка, що присіла на дні окопу, підносить голову:
- Ще раз відбили, - мимрить капраль Ганс Шредер. - "Ізабель" тримається!
- Вже недовго будуть триматися, - відбуркує під носом сержант, який саме вирівнює рукою шматок глинястої землі на дні окопу між заболоченими черевиками.
- Скажи, що знаєш, Петер, - знетерпеливився грубий Ганс. - Ти ж не говориш на вітер, дас вайс іх, я знаю.
Сержант глядить в очі німця гострим поглядом:
- Варте маль, Ганс, зажди, ще дізнаєшся, не бійся, часу досить!
- Говори, П'єр! - м'яко звертається молодий старшина тоном, яким говориться до "більшого" брата, коли не хочеться його розгнівати.
Голос сержанта вже спокійний і віддих рівний після останніх фізичних зусиль. Сірий дим цигарки, мабуть, дав йому, налоговому курцеві, велику насолоду. В голосі його нема нічого крім професійного спокою, коли він починає:
- Я зустрів патрулю... - він витирає болото з заболочених губ, - нашу патрулю, з "Ізабель".
Десь високо над ними у сірих хмарах, які торкаються верхів'я горбків, що переходять у джунґлю, дрібно бринить літак: Його не видно, але той звук нагадує про світ що десь там далеко, поза тим розстріляним болотом, поза вогневим перснем дивізій Во Нґуєн Ґіяпа, поза сотнями кілометрів джунґлі...
У віддалі кількасот метрів затахкали, немов захлистуючись кашлем, протилетунські гармати. Сержант продовжував:
- Завтра вже не будуть стріляти, - сказав він повільно, кидаючи на землю малесенький недокурок.
- Скажіть нарешті, П'єр, - знетерпеливився поручник. - Я вислав вас у розвідку на те, щоб чогось довідатись, особливо, де ми є та як нам вилізти з цього болота, а не на те, щоб ви бавились у пророка, ном ді Діє!
- Гаразд, гаразд, мон лютенан, якщо вам так спішно, - відповів сержант. - Ось вам моя правда: піддаємось.
- Піддаємось? - вигукують майже одночасно всі чотири, навіть американець відвернувся плечима до передпілля.
- Піддаємось? - бринить чимсь фальшивим у голосі капраля Ганса Шредера. Він боязко оглядається, чи не зачув цього тону хто з його товаришів.
- Піддаємось! - жах пробивається у вигуку Андре, чорнявого сержантового приятеля. В його очах пролітає якийсь блиск.
- Піддаємось, суррендер? Кому? Тим брудним дідам? – скривлює своє обличчя пілот. - З тим всім, що ми вам тут наскидали? О, ноу!
Аррає мовчить. Він занадто втомлений. Своєю дворічною участю у цій "брудній війні", двома місяцями облоги, геройством де Кастрі, відповідальністю. Він навіть вдоволений, що не йому, але цьому великому слов'янинові довелось подати цю вістку.
- Піддаємось! – ще раз повторив сержант. - Чого дивуєтесь? Хіба ще ніколи не піддавались, правда, Ганс? Хіба ви чекали чогось іншого?
- Сказали тобі щось більше ті з патрулі? - питає Аррає.
Зрештою, що більше можна сказати?
- Вони йшли повідомити тих з "Ґабрієль", щоб там усе понищили перед кінцем. Документи, чи що, поки піддадуться. А ми... ми зробимо те, що скажете ви, поручнику.
Аррає морщить брови. Мабуть, знову заболіла йому поранена рука.
- Орієнтуєшся, Терно, куди пішла ця патруля? І - де ми є?
- Вони вернулись до свого форту. Казали, що мають досить. Не хотіли пробувати, а радше ризикувати.
- Ризикувати, чого, сержанте? - паде запит. - Чого ще можна пробувати?
Замість відповіді сержант починає креслити тріскою на болотистому дні окопу якісь риски і лінії. Всі голови схиляються. Американець теж нахиляється з-над бруствера.
- Форт "Ізабель" тут, - вказує сержант тріскою, яку тримає в подряпаній і покривавленій руці. - Там "Ґабріель", а ось місце, де ваші пілоти скидали вантаж, - звертається вбік американця, який потакує головою. - Ці два горбки І шлях між ними зайняті в'єтмнацями. На горбках становища їх артилерії. Ті з патрулі добре це знали, бо вони під обстрілом з тих горбків. Туди підвозять цією стежкою амуніцію. По обох боках стежки густа джунґля.
Зенітки замовкають. Ще часом гавкне якась.
- Ніде нема так близько джунґлі, - сержант випростовується і обкидає поглядом своїх слухачів. Мовчить.
Десь у горі, у хмарах, знову бринить літак і пілот спрямовує туди свій тужливий погляд. За годину цей Джон угорі буде в барі у Ганою. Ах, ґаддем!..
- Ми тут, - вказує трісочкою сержант. - Під прямим обстрілом тих, що там на горбках. Якщо мряка піднесеться і вони зауважать нас у цій дірі, то вони можуть нас викінчити ще перед офіційною капітуляцією. А може вони ще не знають, що старий хоче піддатися? Ми ось тут. Десять хвилин від стежки в джунґлі між двома горбками, на яких сидять артилеристи Во Нґуєна. Все.
Аррає підносить втомлений погляд на сержанта. Також і погляди решти немов шпильками вдаряють в його губи.
- Ну, і що, Терно? Що ти думаєш?
Сержант витягає цигарку і швидким поглядом перераховує решту цигарок в коробці. Шість.
- Що думаєш, Петер? - повторює питання поручника капраль. - Чи можливо?...
- Можливо - так. Але напевно не можна сказати, чи можна перейти. Трьох, чотирьох. Може п'ятьох, - додає він повільно, - могло б перестрибувати, коли вони зорієнтуються. А в джунґлі... якщо є харчі... щастя...
- Зараз, Терно, зажди, - поручник з видимим зусиллям скріплює свій слабий голос, - підсумуймо те, що ти сказав. І, сержанте Терно, - дякую за виповнення завдання. Дякую, Терно!
- О, мерсі бєн, мон лютенан, - Терно підносить руку з цигаркою до чола. - Дозволите мені?..
- Говори, Терно, - з видимим вдоволенням старшина приймає пропозицію. Отже?..
- Перша можливість, - сержант підносить голову, - це вертатись до форту...
- ... і дістати кулю по дорозі! - кидає пристрасно малий чорнявець. - Ти що, Петре?
Слова з трудом виходять з його уст. Він, видко, з чимсь змагається. Його затиснеш п'ястуки дрижать.
- Так, твоя правда, Андрію. Це було б навіть недоцільно перед почесною капітуляцією, - в голосі сержанта вібрує іронія, але його очі із співчуттям обкидують постать друга. - Друга можливість: сидіти і чекати в цій дірі, поки нас не заберуть жовті. Третя - стежка в джунґлі і 130 кілометрів до найближчого форту.
- Вертатись нема сенсу, - цідить крізь капраль. - Але почекати тут на кінець забави - це ще не смерть.
- Це ще не смерть? - Андре з перев'язаною ногою нахиляється до обличчя німця. - Це ще не смерть? Багато ти про це знаєш!
В його голосі стільки набренілої люті і болю, що Ганс замовкає. Поручник мовчить також. По хвилині він підносить голову:
- Бєн, ме'з амі, я не думаю наказувати вам у цій справі, - сказав поручник. - Я знаю, що ви не можете впасти в руки червоних. Зі мною інша справа. Але я ані не піддамся, ані не пройду з цим ліктем крізь джунґлю. Перейти зможе чотирьох, правда, ти сказав, чотирьох, П'єр?
- Може й п'ятьох, - опускає зір запитаний, здушуючи в багнюці цигарку. - Могло б і більше, якби щось відвернуло увагу в'єтів. Хто знає?..
- Я не хочу вашого рішення вже тепер, - говорить поручник. - Увечері, коли стемніється і коли зможемо пробувати - скажете, на що вирішились. Тоді я - а коли гарячка зламає мене, то він, - Аррає вказує на сержанта, - наказуватиме. А до вечора, - поручник усміхається криво, - повна демократія і кожний рішатиме для себе самого. - Ол-райт, пайльот? - Аррає кидає свій погляд на американця.
- Ґаддем райт! - киває головою американець. - Але мені не треба так довго рішатися. Я роблю це швидко. Інакше я не був би тепер з вами у цій дірі.
- Я знаю, пілоте, - відповідає поручник, - але все таки почекайте, їх притишені голоси вмовкають. Поручник вичерпав, мабуть, уже весь свій запас енерґії. Він мовчки поглядає на сержанта. Цей підноситься:
- Так, а тепер спокій, хлопці, як хочете дочекати до вечора і подати поручникові своє рішення. Спіть, їжте, але сидіть тихо. Побачити нас у цьому рові з тієї віддалі вони не можуть. Почути - так. Отже тихо.
- Чи я можу тепер спати? - обертається пілот до сержанта. Він уважає це зовсім нормальним, що цей великий ґай обняв команду. Спати... сліп... куше...
- Зміни його, Андрію, - кидає сержант. - Увечері можеш мати гарячку.
Чотири заболочені, обдерті, сірі постаті з покритими щетиною обличчями розташовуються в окопі під глинястими стінами. Капраль Шредер уже знову закрив очі і звісив голову на груди. Мабуть, уже спить.
Сержант швидкими рухами перевиває поранену ногу свого друга, що стоїть на чатах, а потім підлазить до поручника. "Не треба, - шепоче Аррає, - добре, що засохло. Витримаю.” Сержант сідає на плащ-палатці, його голова спирається на руку. Пілот витягнув якісь папери, щось муркотить, потім і він вмовкає.
В окопі настає тиша.
* * *
Що він сказав, той дурень? Що "це ще не смерть..." Хіба він знає? Хіба він бачив кров на ваґонах, коли нас вивозили з Дахав "на родіну"? Кров тих, хто перетинали собі жиля по черзі одним вістрям?
Очі "малого Андре" відкриваються широко: ах, позбутися образу кривавої нитки, що стікає поволі по стіні американського ваґону... Крови тих, що чекали в черзі на жалюгідну, самогубну смерть, лагіднішу від того, що мало б їх стрінути після передачі червоним.
Очі "Андре" зажмурюються знову. Червона нитка зникає. Замість неї в очах стає гладко зачесана чуприна майора МВД: "Нєбось, паєдєш на родіну! Родіна прощаєт..." А його холодні, блискучі очі рибія іронічно сверлять Андрія Гонту. "Пращаєт"! Хіба ми, полонені, не викопували трупів з "Парку Культури і Отдиха" у Вінниці?
Думка вертається до малого провінційного містечка над Бугом: десятирічка, "відмінно" з "українського язика", екскурсія до Москви, вистава "Правди" Корнійчука, увесь цей фальш і зневага, все це брехня, брехня!
А потім Фінляндія, Галичина, зустрічі з тими дивними юнаками...
І нова війна, відступ і довгий-довгий полон, “долина смерти" в Умані, відкопування вінницьких трупів, батоги і голод, побої з рук таких, як ось цей Ганс Шредер... Вербовники РОА і, нарешті, знову такі хлопці, як ті в сорок першому, лише цим разом з левиками на сірих уніформах. А потім капітуляція і кінець: дроти Дахав "родіна прощаєт" і знову червона нитка, о, Боже, Боже!
А там перекраяні ніччю дроти, втеча в французьку зону і рятунок. Далі вербункове бюро Чужоземного Леґіону, Марсилія, Сіді ель Аббес, ще один вишкіл, морська плавба, сім років "брудної війни", палення рижових хижин, розстріли старців, дітей, стрибки з парашутом у джунґлю, засідки...
Десь там над Бугом заквітають незабудьки - це ж весна, травень, ось там вони цвітуть коло монастиря, де Богун громив поляків, ось тут сад, де чекісти рядочком клали трупи у парку. Далека, далека зелена Віннице!
Ні, Гансе Шредер, ні, поручнику Аррає - для Андрія Гонти нема полону.
* * *
Ні, це не буде весело впасти в руки цих жовтих крукс, як це вони власне називаються? Ще вчора в цій самій порі я летів як цей ґай тепер, був пілотом вантажного "Ферчайлда", що скидав матеріял обложеним французам. Це ж був мій джаб, платили добре, іншуренс певний, пенсія для Дженет "в разі чогось" теж непогана. Але впасти в руки отим брудним дідам, о, ноу, сер, ніколи. А ще після того, що розповідали хлопці, які повернулися з полону в Кореї... О, ноу, сер!
Пригоди знаходиш, навіть коли їх не шукаєш. Хіба це пригоди гонили Боба Гіджінса над це болотисте пекло? Після Кореї фабрика не мала вже стільки роботи, звільнили "на якийсь час тільки". А тут Дженет сподівається бейбі, рати не плачені вже другий місяць, щораз важче зв'язати кінець з кінцем... А оферта для "цивільних пілотів", які мають доставляти матеріяли для війська в Індокитаю, знаменита: 10.000 річно, 25 ґрендс забезпечення, що може бути краще для безробітного пілота в ці дні? Зараз, де цей Індокитай, погляньмо на мапу - так, тут Ганой, а тут це, як йому там: Дієнбієнфу.
І знову так само, як колись ночами над Штутґартом, Карльсруге, Дрезденом... знову зенітки, знову вибухи ґранат стрясають стінами літака. Треба лише мати щастя. На цей раз його не було, поцілили. Але могло бути гірше, спасибі тим хлопцям, що витягли потовченого.
Але йти в полон? Ніколи. Цей великий сержант, як йому, П'єр, добре каже: пхатися на стежку в джунґлі! Треба лиш почекати вечора. До них в полон, до тих паршивих крукс? О, ноу!
* * *
Курт має вже мабуть дванадцять років, чи ні, може тринадцять?
Тоді, як я востаннє був у відпустці, в січні сорок п'ятого, він... скільки ж він тоді мав? Можна б витягнути з шолома листа Аннемарі, але який сенс? І так вже знаю все на пам'ять, читаючи листа двічі на день впродовж двох місяців... Все відоме: Курт ходить вже до Обершулє, вона виходила вже всі пороги у французького комісаря в Кобленці, щоб добитись звільнення з Леґіону, усе безнадійне, але вона вірить, чекає, сподівається...
Та чи інший був шлях, думає унтершарфюрер "Ляйбштандарте Адольф Гітлер" Курт Браєр, який тепер став капралем Гансом Шредером. Ніщо не залишилось тоді в сорок п'ятому на весну, лиш вербункове бюро Чужинецького Леґіону в Майнцу. Забагато обтяжувало його конто усе те, що діялося там, ім Остен, звідки походять ці два, що їх тепер називають П'єр і Андре.
... Задротована площа між пагорбами, коло шосе, довгі, вириті в'язнями ями... Довгі лави, на яких рядом сидять, одні за одним всуміш, роздягнені до нага, чоловіки, жінки, недоростки, старці... Один по одному підходять вони покірно, мертві, ще поки куля розвалить їм череп, на скрай гробу, викопаного їх власними руками. Цілий відділ вахменів має сьогодні спеціяльний приділ. Ще зранку видали "шнапс" позачергово, дали "вурст". Зразу було відомо, що буде "екстра коммандо". Підпиті інакше дивляться на розбиті кулями черепи, руки інакше потискають гашетку пістолі, знову якесь тіло, якась сіра шмата звалюється у рів, молоді дівчата, старці, хлопці ... Один по одному на скрай рова підходять бездушні трупи, мертві ще перед смертю; довга дерев'яна лавка порожніє, чергова верства сірих трупів наповнює рів, вахмани приводять черговий відділ нагих смертників...
"Ах, постен, постен, ляссен зі міх байм лебен!" - лепече зблідлими губами молода красуня, якій не відібрали краси ні обголена в таборі голова, ні посіріле передсмертним жахом обличча. "Даруйте мені життя! Ах, постен, постен!"
...А потім знову ті череваті жінки в бамбукових "каїнґас", дивні горляні вигуки, прохання, вогонь киданий на рижові стріхи, постріли, що вбивають старих жінок, спаралізованих старців, малих дітей. "Брудна війна!" Але хіба вона буває коли чиста?
- Чи вперше піддаєшся? - питав український сержант. Він щось знає, він щось підозріває... Як це говорили гучномовці вчора: "Дойче Камераден, німецькі товариші Леґіону, кидайте зброю, переходіть до нас!" До вечора треба рішитись...
Зліва відзивається коротка кулеметна черга. Але ніхто не підносить навіть голови. Щоправда, тиша сьогодні незвичайна. Замовкла навіть артилерія, літаки не скидають напальмових каністрів, замовкли ґранатомети. Після двомісячної невпинної канонади така тиша вже ріже вуха. Вони ще, мабуть, не знають... Можливо, що увечері почнуть останній удар, щоб пом'якшити й приспішити рішення... Треба буде вирватись ще перед тим. Звичайно починають о дев'ятій.
* * *
Якщо до дев'ятої не будемо в джунґлі, - снується в думці поручника Віктора Аррає де Тревіль, - тоді ніколи не побачу тебе, Париже! Далекий шлях до тебе, як далекий шлях від весільних вечорів у Люксембурзькому Саду, довгих диспут в алеях парку коло Лювру, довгих годин лінивства на кам'яних плитах над Сеною, нишпорення в дерев'яних скринях букіністів... аж до зеленого маскувального оверолла парашутиста Чужоземної Леґії в Індокитаю.
Там десь залишилося догоряюче блакитним полум'ям у передранкових годинах життя на Піґаль, Великі Галі, що пробуджуються на світанку, останні поцілунки в студентській мансарді, останні сльози Мадам Аррає де Тревіль, над ліжком якої висить червона стяжечка Почесної Леґії її чоловіка, Вікторового батька, який не вернувся з Лінії Мажіно в сорок першому...
Хто міг знати, що те, що він робив тут упродовж двох років, прибувши сюди як доброволець, буде лише "брудна війна"? Виловлювання фанатичних партизан, що гинуть з вигуками "Го Чі Мін житиме тисячу років!", палення сіл у джунґлях, вбивання жінок, насилування, розстріли...
"Пощо ми тут?" Як то дивно сказав цей великий Терно із своєю спокійною усмішкою: "Ви, французи, воюєте тут. Воюєте за свою імперію. Ми, - він скинув оком на свого друга, Андре, - ми не воюємо. Ми боремось".
До вечора все рішиться… Щоб тільки мене не звалила гарячка. Якщо я втрачу притомність... Але тоді завжди залишається ще Терно! Що з Терно? Він, таки, мабуть, не сказав мені усього... Він щось криє, цей мовчазний Терно...
* * *
Якби ти лиш знав, думає, споглядаючи з-під примкнених повік Петро Тернович, якби ти знав, - бідний, малий, розчарований герою! Ні, ми не зможемо прорватись усі, ціла п'ятка. Ніяк не зможемо. Я не сказав вам усього. Один мусить залишитися. Залишитись, може, навіть і на завжди.
Вузька стежка між горбками. Туди підвозять амуніцію. За горбками обабіч густа джунґля - хто в неї впав, пропав, погоня не знайде. На передпіллях горбків, перед становищами артилерії, пости з кулеметами. Криють стежку і критимуть їх. Хіба хтось відверне їх увагу. "Хтось?" Хто?..
Аррає ранений - він уже далі не зможе втримати пістолі, не те, що... Цей кавбой? Добрий хлопець, але він тут ні при чому. По небі навчили літати, не ходити між мінами по землі. А цей німець, як йому, капраль - не витримає, втече і зламає цілу справу. Він єдиний здоровий у цьому товаристві калік. Хоч жаль, його випускати з рук, сучого сина... Андрій? Недобре з ним. Нога ропіє, щоб лиш не ґанґрена. А до Ганою так далеко. Ех, якби я міг бути з тобою, - зітхає Петро і ловить себе на думці, що він уже рішився. Значить, тобі випало залишитись, Петре! - вибігає з губи сержанта. Ще поки вийде молодик на вечірнє небо, доведеться може й загинути в цьому болотистому рові!? Стати лише твердим, нерухомим предметом у цій дірі? Не бачити вже як підноситься ранішня мряка завтра? Ні!
Але Андрій не може впасти. Він "звідти", а крім того й ота близна під пахвою... Ні, ті, що передають гучномовцями щовечора "таваріщі, брасайте ружьйо, родіна прощаєт", знайдуть цей знак. Ні, Андрій таки мусить вийти.
Шкода було б, якби тут мав скінчитися шлях. Довгий шлях: село над закрутом Дністра, висока стіна яру, срібна рінь над рікою... Веселі пастуші роки, потім "Сокіл", читальня, Юнацтво, перші побої ґранатової поліції, перші місяці тюрми... Наука, наука, ловлена пригорщами, і молодість, така Антоничівська молодість - "буйна і кучерява" - за ґратами, за решітками... А потім грім зі Сходу, гуркіт, що несеться танками-бистроходами... Ешелони засланців в підбігунове коло, полярні сяйва, що не роз'яснюють трудоднів. Знову блиск волі, польські офіцери, висланники в таборі Бузувлук, Улян Батор, знову та, що “нє зґінела", і знову "нема жаднєй України"... Дезерція й остання дошка рятунку - вербункове бюро Леґіону...
Не зазнав ти багато добра на світі, Петре! Та не кожному писане щастя. А тепер залишишся тут. Андрій мусить вийти. Хто ж йому допоможе? А нас тут тепер лише двох.
Ніщо не ворушиться серед ясного білого пополудня на мертвому полі. Розбита, розірвана, сплюгавлена, розтрощена вибухами стрілен земля, лежить німа у своєму болю. Мовчать пагорби навколо, мовчить головний форт, мовчить артилерія на скраю джунґлі. Тишина. Не бринять уже розвідчі літаки. Важкий півсон томить, душить згарячкованих, розбитих, замучених людей. Десь далеко є світ – має статичні гори, зелені смерекові ліси, білі, вкриті діамантами снігу лісові галявини, бурхливе пінисте море, гамір великий столиць... А тут лише мертва тиша смерти "нічиєї землі", важкий півсон і вичікування - на вечір, що має надійти і принести кінець. Кінець? Який?
* * *
- Ґаддем, уже темно! - позіхає пілот. Потовчене тіло болить. На потемнілому небосхилі вряди - годи ярким світлом виблискують ракети і повільно спадають униз, заливаючи все поле різнобарвним нерухомим світлом. О, вже починають феєрверки. Зараз почнеться, певно, і вечірній концерт. Не міг би я сидіти тепер у Памптон Пленс, в Арізоні?
- Гей, ю! - хтось нахиляється над лежачим з ногами на розбитій скрині американцем. - Ю, лисен!..
- Умгу! - відповідав пілот, відчувши в тоні запитувача важливість справи. - Є-е-е-с!
- Слухайте, - повертається на французьку мову голос, - ви розумієте мене, андерстенд?
Американець потакуючи поклепує рам'я того, хто говорить. Він розуміє.
- Тож слухайте. Поручник гарячкує. Гарячка, розумієте? Нема що питати кого-небудь про рішення. Ганс піде перший. Аванґард. Потім ті два - поручник і він, Андрій, - голос дрижить трохи. - А потім ви. Ви останній. Пам'ятайте, хай вас ніщо не здержує. Як почуєте стрілянину з цієї сторони, де ми тепер, і коли вони, жовті, почнуть відповідати - йдіть, лет'с ґов, андерстенд?
- Єс, сардж, але що з вами? Куди ви підете?
- Я піду також. Пізніше. Не журіться мною. Зрозумійте, що він... вони, ну, ви мусите пройти. Ви ж, крім Ганса, всі каліки. Якщо хтось не відверне уваги постів - ніхто не перейде. Рахунок простий: 1:4. Ясно?
Щось дивне діється з пілотом Бобом Гіджінсом. Щось гірке підходить йому до горла і душить його.
- Я хотів би... - шепоче він крізь затиснені зуби, - я хотів би бути з вами! Але ж... О, ґаддем!
- Нічого! - шепоче голос у темряві. - Нічого. Пам'ятайте: ви один знаєте. Не кажіть їм, ніколи не скажіть їм. Райт?
- Райт! - відповідає крізь затиснені зуби Боб Гіджінс. Але він знає, що збрехав.
Поручник щось плете у гарячці. Ганс підпирає його, але він знову висовується йому з рук. Буде важка дорога, герррґотт, феррфлюхт!
- Зайдеш, Андрію? - помагає встати другові Петро. - З тобою ми шляхи проходили, пам'ятаєш? - Його голос слабий і втомлений.
- Я йтиму трохи пізніше за вами, - голос Петра знову стає голосом сержанта Терно. - Я критиму ваш відхід. Побачимось опісля, в джунґлі, як проскочимо... Або в Ганої... Або-чи я знаю?
- Проскочимо. З тобою, Петре, завжди проскочимо. Ах, якби та клята нога так не боліла...
* * *
- Ганс, - сержант бере німця за руку і показує на свій годинник. - Зрівняй свій годинник з моїм, так. Бачиш, за п'ять хвилин - відхід. З поручником нема що говорити. Ти ведеш. Тримайся ліворуч дротів - правий бік замінований. За десять хвилин будете під горбками. Чекай точно 10 хвилин. За десять хвилин. За десять хвилин - що б не було - чуєш Гансе, - що б там не було - стрибайте через шлях і в джунґлю!
- А ти, що ти робиш, вас махст ду? - здивовано звучить голос німця.
- Не журись. Ти знаєш, що я дам собі раду. Ще одне, Гансе, а радше... Слухай і не дивуйся. Я знаю, хто ти - Курт Браєр. Були такі, що знали тебе і мені сказали, але вони вже не живуть. Розумієш? Я давно повинен був дати тобі кулю, ти знаєш за що. Але я позичаю тобі твоє життя, Курте Браєр, якщо... якщо ти переведеш їх через джунґлі.
Нема відповіді. З темряви чути лише важкий віддих капраля Ганса Шредера.
- Я дарую тобі твою кулю. Курте, але ти мусиш завести його - Андрія Гонту - в безпечне місце. Це ти мусиш зробити!
Ще хвилина важкого, приспішеного віддиху. І голос:
- Я. Ін орднунґ. Я це зроблю.
Коли Петро відвертається, чути ще притишені слова:
- Айн момент, Петер. Чи ще хто?..
Петро обертається. Його шепіт має в собі трохи іронії, коли він каже:
- Ні, капраль Шредер. А те, що я знаю - як у гробі.
Аррає знову відзискав притомність. Він тремтячою рукою відпинає кобуру пістолі.
- Всі рішились, правда, Терно? Ти останній, що?
- Так, мон лютенан! - чути голос сержанта. - Я останній. Ідіть спокійно. Бувайте. Бон вояж, мон лютенан!
Кілька швидких рухів, кілька притишених стогонів... Петро підставляє свої плечі по черзі кожному з тих, що видряпуються на парапет окопу. Останній вискакує американець. Пішли... Та ні, голова пілота появляється знову над ровом. Вона видніє на тлі яснішого неба. Гіджінс тримає щось в руці. Це коробка з двома цигарками.
- Не маю більше... Со лонґ, будь здоров!
Петро бере цигарки.
- Дякую! Колись віддам. Хоч може доведеться тобі трохи почекати.
Голова зникає. Чалапання по болоті замовкає.
* * *
Коли обмірковуються такі речі, тоді це легше. Але тепер - страх, звичайний страх підступає з усіх темних закутий. Ще час, ще час - ще можна вискочити з рова... піддатись... ніхто не знатиме... Нікого тут нема... Не можу, я не можу! Ще цілих чотири хвилини, чому я, власне я. Я ж можу не вийти... Можу згинути, чому якраз я? Сам один, не в пориві бою, не в шумі прапорів, але сам один в оцім болоті? Боже, рятуй, поможи!..
"За друзі своя, за друзі своя..." Так, але як тут витримати у цьому самітньому рові п'ять хвилин, їм треба лише п'ять хвилин, а потім ти можеш рятувати сам себе... О, Боже, чому так помалу... ще дві, ще цілих дві хвилини!..
- Ще, може, лиш дві хвилини життя?
Петро Тернович схиляє голову на руки. Не можу тепер молитись. Боже. Але Ти великий, милосердний, поможи мені вийти, о, Боже! Отче наш, Отче наш... вже не буде часу сказати цілого... Хай буде воля Твоя... ще тридцять секунд... Хай буде воля Твоя...
Рука сержанта Петра Терновича не дрижить, коли він натискає гашетку кулемета, скермовуючи його дуло прямо вбік пагорбів. Серед мертвої тиші передпілля роздається тріскотлива серія його ручного кулемета. Хвилину триває зачудована мовчанка - а зараз потім відкривається пекло.
Понад полем підноситься шипітлива ракета, потім друга і помалу падуть просто над самітним ровом, що заговорив вогнем. Здається, вся фронтова лінія в'єтмінців зривається з мовчанки, мовби сотні і тисячі хотіли зреванжуаватись за цілоденну тишу.
Батареї наче дияволи, що зірвались з ланцюгів, плюють вогнем з усіх усюдів на самотній окіп серед поля. Джіюм, джіюм, джіюм - виють ракетниці, ву-у-у-у-м-м, валять глухо крилаті набої ґранатометів. Весь відтинок, що цілий день чекав на знак життя, яке ще не завмерло на передпіллі, тепер мститься за свою мовчанку. Черги світляних куль різнобарвними смугами стрічаються між поламаними стовбурами дерев у темряві. Оба горбки обабіч шосе, що веде в джунґлю, оживляються, і їх вогонь концентрується на самітньому рові.
Лише кілька хвилин тривав шалений виступ самотнього стрільця. В рові, що ще перед хвилиною плював вогнем, нема вже нікого. Жовтошкірі в'єтмінські ґранатометники в американських дреліхах засипають ще кілька хвилин набоями окіп. Тих кілька хвилин, потрібних на те, щоб відвернути їх увагу від чвірки, що прилягла тепер вже десь у вогкій джунґлі.
Окіп вже не відзивається. Наступна ракета освітлює вже лиш змішане болото, відламки скриньок, якісь предмети... Наступає тиша.
Десь серед болот, серед поломаних стовбурів дерев на мить підноситься голова в шоломі. Петро Тернович надслухує: Перестали вже стріляти, "товариші"? Відписали з рахунку "сержанта Терно"? Е, зашвидко.
На обрії вдаряє в небо перший блиск передранкової зорі. Назустріч їй повзе самотня постать.
Тиша триватиме вже до ранку.
* * *
Твердиня Дієнбієнфу піддасться завтра.