ЗМІНА, НАПЕВНО, ПРИЙДЕ!

Ніч була темна, як дно пекла. Накрапував тонесенький дощик і, лише добре напруживши очі, можна було побачити обабіч долини її високі береги. Час від часу вискакували з темряви, що нависла над нами, яскраві вогники, і чути було гук пострілу. За хвилину протяглий свист, що переходив у рев, віщував про наближення смерти. Її вистрілювано з большевицьких піхотних, танкових та важких гармат, що спрямували свої жерла на єдину дорогу вздовж долини. Я пригадав слова лікаря, сказані сьогодні опівдні, коли я стояв ще перед входом до долини на останньому перев'язному пункті дивізії, за бойовою лінією. Лікар, що стояв перед напіврозбитою хижкою в свойому закривавленому халаті, почастував мене цигаркою, подав ґалянтно вогню і мовив:

- Їдете туди? Раджу вам, друже, їхати вночі... Вже після носильників їжі і після того, як мені привезуть останній транспорт пацієнтів до моєї "клініки". Чорт побери! Що я був би дав за таку практику перед війною! - закінчив з надумою.

А потім знов:

- Отже кажу ще раз: рушайте вночі. Тоді знайдете й сотника, якого вам треба, і він поведе вас на обхід становищ. Якщо ще це можна взагалі називати становищами, - закінчив. Потім він погасив дбайливо цигарку і повернувся знову до своєї напіврозбитої "клініки", звідки знову виносили до санітарного авта якогось позшиваного кандидата на посмертне відзначення.

Так, лікар мав рацію, і я переконався в правдивості його слів тоді, коли вперше виставив носа понад рівень рова, що вів уздовж шосе. Протяглий свист серії з "максима" та слідком за ним, кілька грибів диму й землі, що їх вирвали з шосе поціли середнього ґранатомета, свідчили про чималі запаси набоїв і непоганих стрільців у большевиків. За хвилину гепнув ще набій піхотної гарматки, і тоді не лишалося нічого іншого, лише вповзти в потічок під залізний живіт танка, що стояв під вербою. Там перечекав я і вимарш носильників їжі, що вийшли з бляшанками на лінію фронту, а коли шосе перегули вже стогони ранених, що їхали з протилежного боку до докторової "клініки", я вирішив, що час і мені вирушати.

Знавці терену казали, що треба орієнтуватись на дзвіницю. На жаль, ця архітектурна пам'ятка належала вже до минулого, і тому я деякий час плутався в темряві між кінськими трупами, поперевертаними плотами, ямами від ґранат і залишками будинків, поки натрапив на квартиру командира батальйону сотника Гонти, що заступав свого убитого вже командира. Коротке зголошення, і я вже сидів на лаві. Я сподівався заснути вночі на розкиненій по долівці соломі. Даремна сподіванка! Не тривало й п'яти хвилин, коли сотник застібнув пояс, взяв у руки швидкострільний карабін і півголосом сказав:

- Ну, вже час! Надходить година духів!

З долівки піднялись без зайвого поспіху, але й без зволікання декілька постатей. Ад'ютант сотні, двоє вістунів, шофер. Цей останній звернувся до сотника тоном, що його допускають у розмові з командиром тільки після того, як з ним проспано вже не одну ніч на соломі, вистріляно не одну скорострільну стрічку і як рятують життя один одному підлеглий і зверхник бодай тричі на день.

- Їдемо... чи може йдемо, пане сотнику?

- Їдемо, звичайно! Доки можна, їдемо, а потім підемо...

Сотник звернувся до мене:

- Може, й ви приєднаєтесь до нашого товариства? Це ж для кореспондента надзвичайна нагода.

Я буркнув щось про три безсонні ночі, про мої сумніви щодо "надзвичайної нагоди", - але, мабуть, буркнув лише в душі, бо почути можна таке:

- Гаразд, пане сотнику!

Бо як що можна було в такім становищі сказати щось інше?!

Шофер, високий і білявий, вийшов, а за хвилину можна було почути, як завиває на високих оборотах мотор фольксваґена.

Авто важно боролося з болотом. Ми проїхали вже, мабуть, зо два кілометри, коли ворог зовсім певно почув і зльокалізував наш самохід. Ясні цівки вогню трасуючих куль пролітали раз-по-раз коло авта, і мені доводилось кожного разу прихиляти голову, сидячи плечима до переду авта, з ногами, звішеними на задню стінку.

- Можна ще їхати, Миколо? - чути було щохвилини спокійний голос, і йому відповідав різкий, холодний тенор з-над стерна:

- Можна, пане сотнику...

Спереду озвалися голоси:

- Хто йде? - Хто такий?

Вистачило одного сотникового слова - і стійковий стояв уже коло нас. Спереду горіла хата, і полум'я якось дивно нагадувало неони. З-під стодоли важко підвелась якась постать у ґумовому плащі з забандажованою головою. Хитаючись, підійшла до нас кілька кроків, але я присягну, що я почув приписаний стукіт закаблуків, коли постать, осяяна кривавими неонами пожежі, доповіла:

- Хорунжий Станко, друга чота, доповідає: шість ворожих атак відбито протягом дня; стан чоти: сім стрільців, двоє підстаршин, один старшина.

Я присягнув би теж, що сотників голос задрижав, коли він сказав:

- Дякую!

А через секунду трохи іншим тоном:

- Відпочиньте, хорунжий. Що вам?

- Пошкрябали. Але це дурниці. Чи прийде зміна, сотнику?

- Прийде, сьогодні прийде! Їдуть танки й піхота. Ось він, - сотник показав рукою на шофера. - приймав телеграму із штабу. З-над стерна озвався різкий, холодний тенор:

- Зміна прийде напевно...

Сотник присів під стодолою і на знак, що офіційна частина закінчена, відіп'яв польову баклажку від пояса.

- Пийте, - подав її Станкові: - коньяк. Словацький коньяк. Кажуть добрий. Випийте за зміну!

- За зміну, що прийде напевно! - загув наш малий хор, а в ньому горував холодний шоферів тенор...

І так ішли чота за чотою, окопи за окопами, розвалені хати, землянки. Проходили постаті з забандажованими обличчями, руками. І всюди той самий рапорт: старшина і вісім стрільців, старшина, троє підстаршин і дев'ять стрільців... Чота третя, важка сотня, чота перша... і всюди одне лише питання про зміну. І кожного разу та сама відповідь: зміна прийде напевно!

Коли вже спорожнилася баклажка і коли один з двох вістунів залишився назавжди в якомусь рові, а ад'ютант сотні забілів бандажем перев'язаної руки, сотник, обійшовши всі становища, вирішив, що час повертатися. За нами палало в рясних пожежах село, що його боронив батальйон, а перед нами темніла чорна прірва ночі. Обабіч нас далі грали ворожі скоростріли, повітря прошивали вогні фосфорових куль і клекотіло, як у казані.

Авто завило знову на високих оборотах. Я не мав ще часу розміститися (місця було більше - один вістун залишився), коли кілька добре поцілених вибухів дали нам знати, що ворог має добрі вуха і хоч нас не бачить, але, напевно, добре чує. Шофер прів коло мотору, намагаючись вирвати авто з густої багнюки, і мотор співав щораз вищими тонами. Я машинально схопився пальцями лівої руки за мій талісман-сиґнет, а на уста вибігла якась не то молитва, не то прохання...

Раптом ад'ютант скрикнув дивним голосом і повис униз головою на задньому сидінні. Я шарпнув його рукою, але він не відповів.

З переднього сидіння озвався сотників голос:

- Немає ради, панове. Зробили з нас піхоту. Висідаймо!

Я схилився ще, щоб узяти з дна ящика мій автомат, і в цю мить почув, як щось ясно дзенькнуло. Перстень, мій перстень ізслизнув по намацаному слизьким болотом пальці! Але не було часу думати! Оглушений вибух, що підкинув фонтан болота й заліза, приголомшив всі мої жалі за пам'ятковою біжутерією. За декілька ступнів далі я натовкнувся на темну постать. Це був сотник, а коло нього стояв шофер. А решта!?

- Решта лишилась, - немов відповідаючи на мій запит, сказав сотник. - Але нема часу, ходімо до квартири. Треба телефонувати по зміну.

- Зміна прийде напевно, - сказав праворуч від мене холодний тенор. - Послухайте, пане сотнику!

Ми пристояли. Серед шуму, гуку і клекоту можна було почути виразно шум важких моторів. Моторів, що йдуть на зміну, на допомогу! Це танки. А за танками піхота. Піхота, що прийде на зміну шістьом стрільцям із сьомої сотні, тим п'ятьом з четвертої чоти і тим - з важкої сотні!

- Зміна мусить прийти, - потвердив ще раз холодний тенор коло мене. - Інакше не було б порядку.

- Маєш рацію, друже. Не було б порядку, - засміявся тихо сотник. - Ну, ходімо хлопці! Шкода лише тих, що лишились. І авта, - додав по хвилині.

- Авто буде. А за зміну хтось мусить платити. Завжди треба за все платити, - сказав тихо шофер.

Минаючи величезні залізні потвори, що в темряві ночі йшли в протилежній від нашої ходи бік, на фронт, на зміну, - я подумав, що якщо платою за моє життя цієї ночі мав бути мій сиґнет, то хоч як мені його жаль, - нехай уже буде. Завжди ж треба платити!

Сіріло, коли я вийшов на ґанок хатки. Здалека доходив глухий гул віддаленої гарматної перестрілки. Танки зробили своє вночі. Під горбком вив мотор якогось авта, що його шофер намагався виїхати під хату. Ще хвилина - і під вишнями перед хатиною появився ... наш фольксваґен. З заднього сидіння звисав перехилений через борт труп ад'ютанта, а на передньому сидів високий білявий шофер, який саме загальмував машину.

- Я ж казав, що авто буде - сказав він своїм холодним тенором. - Ще треба поховати цього бідолаху. Допоможеш?

Я мовчки перехилився через борт авта, щоб узяти за ноги трупа. Під його чоботом щось блиснуло.

Один короткий рух - і в моїй руці опинився мій перстень. Мабуть, таки судилось нам не розлучатись.

- О, мертві дають тобі дарунки, - засміявся шофер. - Твій? Покажи!

Я дав йому в руку.

- Гарна штучка, - сказав по хвилині, повертаючи перстень. - Твої літери?

- Так! - відповів я, надіваючи перстень на його місце – на середущий палець правої руки. - Або ні, дуже вільно тримається. Руки похуділи. Краще йому буде вже на шиї!

Я здійняв із шиї "значок смерті" і нанизав золоте кільце на шнурок. Шофер дивився на ці всі маніпуляції з потурливою усмішкою.

- Маєш щастя, брате. Майже таке, як оті, там, на передовій лінії, що дочекалися зміни...

І гордо додав:

- Я ж казав, що зміна прийде...

1952