ВІДВІЧНИЙ ШЛЯХ

Ті, що лишаються в хаті, ті, що здалека чують гук в бою, бачать його лише тоді, коли він відходить кудись далеко туди, звідкіля загрожує наїзник, звідкіля вневдовзі мають запалати вогні заграв. Вони обкидають тоді переможця квітами, вони вигукують на його честь грімке "слава!", вони товпляться, щоб бути тоді ближче до нього, щоб бодай на хвилину доторкнутися до його брязкучої зброї, подивитись на його раптом вже змужніле й суворе обличчя під важким шоломом чи похідною шапкою, вони показують на нього своїм друзям і сусідам: "Ось там, він там"...

Але вони не бачать його тоді, коли кров і піт заливають йому очі, вони не знають ніколи, коли і в якій хвилині він, не встоявши більше на ногах, валиться на скривавлену землю, тоді, коли ворожі удари кладуть його ниць...

Але й тоді він, український вояк, такий самий, як і в хвилині прощання в хаті, хоч не легко е вмирати в полі, коли чекаєш на перші промені світанку, не легко є знати, що це востаннє цвітуть для тебе вишні, тяжко погодитись з думкою, що ще сьогодні степові билини закохаються над твоїм тілом, або що білий морозний, сухий сніжок закриє за годину щось нерухоме, те, що ще в цю хвилину є твоїм живим тілом, що руки, які ще востаннє висилають смертельні удари ворогові, застигнуть, стискаючи останнім корчем твердий металь зброї.

Так стояв і падав він тоді, коли захищав свій край від половців і татар, тоді, коли, за словами літописця: "...пішли один одного не залишаючи, всі з радістю за своїми князями, і на конях, і піші, велика сила".

Так стояв він і боровся до останку тоді, коли Юрій Немирич, канцлер України, 1659 року промовляв: "У свободі ми народились, у свободі виховались і за свободу умирати готові ми є". Так вірно до кінця боронив він землі своєї тоді, коли пролунали кількасот років пізніше слова Четвертого Універсалу: "Народе України! Твоєю волею"...

Він не змінився й тоді, коли щераз довелось стати до нерівної боротьби, і коли на мурах з'явились слова:

"Ми, Українська Головна Визвольна Рада присягаємо Тобі, Український Народе"...

* * *

Так важко підняти голову. Щось гуде, ніби рій бджіл під шоломом, і щось липке спливає безнастанно по руці, що, підкладена під бородою, стискає твердий держак сулиці. Кольчуга щораз більше втискає рам'я, а в горлі засохло. Ах, коби хоч на хвилину почути смак холодної води, хоча б один малий, маленький ковток... Бій гуде далі. Переразливі вигуки ворогів в гострих шапках, що без упину сягають до сагайдаків і хмарою стріл заслоняють сонце, чергуються і змішуються з бойовими перегуками наших оружників і стрільців. В вухах ще не мов чути звуки бубнів і труб, що ними почалась була січа. Ще звучить вигук князя, що давав знак до наступу: "Потягнемо мужньо, браття і дружино!" - ще бачити в потемнілих очах, як підноситься стяг, і як, немов "сокіл на галиці кидаючись", починають оружні отроки і дружина та вої славний "руський бій"...

Сонце заходить червоно. "Це вже останній раз"... - прошибає думка. Ще раз піднесеться важка голова, і гаснучі очі глянуть в гущу брані туди, де має на вітрі волосіння чілка прапора. Так хочеться сказати: - Але стяг ще стоїть! - але засохлі скривавлені уста вимовляють тільки останнє:

- Мамо...

Колись, 200 чи 300 років опісля хтось знайде його череп розбитий ворожою шаблюкою, колись хтось здійме із спорохнявілих кісток ржаву кольчугу, колись якийсь літописець запише про бій цей, що: "...з обох сторін зударились і бій був завзятий, і нашого прапороносця порубали..."

* * *

Ціла лава гримить сальвою мушкетних пострілів. Раз по разу вихиляється хтось із свого викопаного рова і, вигідно підперши рушницю, посилає в гущу наступаючої московської кінноти смертельну олив'яну галушку. Ще на початку бою, коли щойно перша лава бородатих вершників в гострокінчастих шоломах пішла в атаку здовж річки Соснівки через битий шлях - козацька піхота давала сальву за сальвою, так, як військовий реґлямент велить. А опісля пішло вже все шкереберть. Щойно стояв тут Грицько, той сам, що з ним облогу Конотопу князем Трубецьким пережили, а тепер вже Грицько і не мугикне. Шабля бородатого царського слуги засягла сердегу. А шкода... Сімдесят днів стояли разом на валах, москалів від Конотопу відбиваючи. Але що ж: така доля козацького роду, що землі своєї і віри благочестивої від усякого ворога боронить.

Затихає бій. Щораз більшими купами ведуть бранців. Щораз більше ворожих прапорів, блискучих панцирів.

- Ось воєводу Пожарського ведуть, я його знаю, - гукає сусід із одинадцятої сотні ніжинського полку. - А ось, боярин Львов іде, вража його мати...

- Бачиш, Грицьку... ох ні, ти вже не бачиш...

Ні, він вже не бачить. Ні він, ні сотні кого товаришів військових увечері цього гарячого липневого дня 1659 року вже не бачить. Не почує ні переможних литаврів під Конотопом ні він, ні всі ті, що лягли головами на шанцях козацької піхоти. Така ціна перемоги, така ціна за право сотникові Пилипові Уманцеві писати листа до царського воєводи: "...А що Ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям, не годиться до воєвод листів писати - то ми за ласкою Божою тепер не прості, а лицарі запорізького війська!"

* * *

Тоненька верства снігу не злагіднює твердости брукового каміння, а шинеля не хоронить від січневого холоду. Пальці холонуть, падаючи одну за другою стрічкою кулеметних набоїв. Коли вогонь большевицьких "максимів" більшає, треба цілими хвилинами прилягати головою до мокрого холодного каміння, хоронячись перед смугою залізного вогню, що пролітає - рветься над самою головою.

- Там десь, з духовної семінарії, ось звідти, де на попів людей вчать, - мають прийти січові стрільці...

- Котрі? Ці, Коновальцеві? То добрі хлопці... А ти сам з яких будеш? Чи не з Гордієнківського полку? Га?...

Але спереду, від рогу кам'яниці, коло самого кулеметного посту, не приходить вже відповідь. Ще один оборонець будинку Центральної Ради і Арсеналу застигає коло своєї зброї. Поволі сипле сніг і засипає тіло в сірій шинелі.

Так важко відсунути затиснуту на ручці "кольта" руку. Але треба:

- Прости, друже, - бій не закінчено...

Не знати, які були їх імена. Не знати, які шляхи завели їх тут до спільної вояцької могили в "Царському Саду". Не знати, коли народився той гордієнковець, що з ген. Петровим прийшов на оборону столиці, і не знати, який шлях привів цього "галичанина", ще через карпатські бої, полон, царицинські табори, спішив до Коновальця під рідні, власні, державні стяги корпусу Січових Стрільців.

Колись роками пізніше, запише лише учасник бою за Київ. "В цій останній атаці багато забили гайдамаків, і не було ні одного гайдамаки, якого б не зачепила куля. Ні один не хотів відійти від своїх. Все це давно вже перейшло міру можливостей людини..."

* * *

А цей останній, один із тих, що їх вже знали і ви і я, цей останній мав вже ім'я, ба навіть двоє імен і - був моїм другом.

Пізнішою осінню 1943 року пішли ми обидва, одягаючи ще раз чужу ненависну уніформу, пішли, бо вірили, що треба йти, хоч не вірили тим, що давали нам зброю.

А потім наші шляхи розійшлись. Він пішов під Броди в ті гарячі липневі дні, і хтозна, може й він був між тими, що про них, знов роками пізніше, згадував інший учасник бою:^*

"...Швидко ми оточені. Наближаються до нас на яких 50 метрів. Вогонь ППШ усвідомлює трагічну ситуацію. Чути крики:

- Здавайсь, бросай оружіє!

Звертаюсь до хлопців:

- Хто хоче, хай іде до них. Я не здаюсь.

Ніхто не рухається. Нервову тишу переплітає сухе клацання замків. Мені приємно: однак, добрі вояки, не принесуть сорому нашій дивізії!

А ті вже не закликають більше піддаватись, лише б'ють з автоматів і присуваються щораз ближче.

- Ну, хлопці! Хіба вже в останній раз на цій землі: підіймись, бігом марш!"

Але не тут стріла вояцька смерть мого друга. Щойно пізніше прийшла вістка, що той, що звався колись Б. Ґвоздецький, загинув як "Емір-Кора", старшина для особливих доручень, в Українській Повстанській Армії.

Я не знаю, де стоїть могила мого друга "Бобка", що прийняв імення "Еміра-Кори", я не знаю де і коли постигла його смерть українського вояка. Може була це куля з ворожої фінки, може розривна ґраната. Але я знаю я знаю це напевно, що він прийняв вояцьку смерть, як пристало українцеві, так, як княжий дружинник над Калкою, так, як козацький мушкетер під Конотопом, як гайдамака Гордієнківського куреня під Арсеналом - так, як його товариш під Бродами, як його бойовий друг - колишній комсомолець "Шугай"-Позичанюк, як генерал Ступницький, як командир Яструб в УПА. І я знаю, що наш шлях, шлях українських вояків не закінчений. А як не дасть нам Бог завершити діло, що за нього вмирали над Калкою, під Корсунем, під Базаром, під Конотопом, під Бродами і в Чорному лісі, і ми впадемо вояцькою смертю, - то тоді завершать його ті, що надходять нам на зміну і що підуть тим самим шляхом. А вони підуть - бо така наша і їх доля.

1951

--------------------------------------------------------------------

* Володимир Молодецький, десятник 1 УД УНА.