ГОРІЛКА ПОРУЧНИКА ЗАПОРОЖЦЯ
Нещасний ідіот! Лицар сумного обличчя!
- Слухай, Олексо! Ми теж ніякі антихристи і справу чести розуміємо, але це вже не має ніякого сенсу. Давай відчинимо бутилочку, скрутимо шиєчку пляшечці, та й амінь. А поручникові скажеш, що розбилась, хіба мало чого тепер б'ється?
- Так, так, а ще на війні!
- Тут не такі речі порозбивались!
- І не такі ще розіб'ються. Ну давай, Олексо!
А ще на дворі такий мороз...
Але він не здавався. Серед наших постатей, що кружляли - метушились навколо нього, добираючись, не то жартома, не то серйозно, до наплечника, засів він, непрошений, наче Зевс на Олімпі. Зевс, що беріг замкненого в скарбниці: наплечнику скарбу що звався "грушковий лікер". Коли втихла чергова хвиля гамору, загомонів спокійно його голос:
- Шкода балачки, панове, ви ж знаєте, що мені не можна. А втім, що це значить - одна пляшка на шістьох? А зрештою, поручник Запорожець доручив мені...
Ми не чекали навіть на те, щоб він закінчив фразу. Хвиля обурених голосів загриміла, аж шибки в малій гірській хатинці задзвеніли, крізь вікно забіліло в темряві обличчя стійкового.
- Іди ти к чорту з твоїм Запорожцем!
- Ти гадаєш, дурню, що він на твоєму місці не випив би вже давно цієї горілки?
- Пожди, сукин ти сину! А горшку, щоб ти знав, так чи сяк, вкрадемо і вип'ємо!
Вогонь в маленькій пічці-душотрійці догасав. Ще час до часу стріляв якийсь недопалений сук і розсипав біля печі сніп іскор. Кривавим блиском вилискувало полум'я на цівках рушниць і скоростріла біля вікна.
Я скинув промоклі чоботи і, загорнувши перемерзлі ноги в плащ, приліг на соломі в куті біля Олекси. Він палив цигарку обережно, щоб не запорошити вогню, і притишеним шепотом розповідав під акомпаніямент могутнього хропіння товаришів:
- Я вже, їй Богу, довше не витримаю. Ця проклята горілка поручника Запорожця до гробу мене зажене. Знаєш, ця трагедія почалась іще тоді, коли ми залишили Братиславу. Я стояв на мості і слідкував, як проходила повз мене наша валка. Я сам мав залишитись в місті ще один день і тому вийшов на міст, щоб побачити ще декого з друзів.
- Бодай би я раніше ногу зломив!
Олекса потягнув міцніше з цигарки і сперся на лікті.
- Крізь снігову метелицю побачив він мене тими своїми чортівськими очима. Ми знайомі ще з перед війни. "Ви залишаєтесь? Ось це добре! Так нате вам ці гроші, що мені залишились, і купіть мені ще чогось питного. Найкраще, грушкового лікеру. Мені самому ніколи, а словацькі корони там, де ми йдемо, недійсні. При нагоді передайте. Слава!" - І пігнав чортів син. Що ж було робити? Він поручник - я звичайний вояк, а зрештою, хто його знав? Купив я йому цю кляту пляшку "Грушкового лікеру", щоб він йому гірчицею став! Відтоді скінчилося моє життя. Не було в мене з тогу часу спокійної години. Запорожця стрінути ніяк не можу, а про горілку довідалась вже мабуть, ціла наша дивізія. Всі, кого не стріну лише, мордують мене: "дай і дай, а Запорожцеві скажеш..."
... - що розбилась пляшка, знаю! - докінчив я, загортаючись міцніше в шинелю, щоб Олекса не доглянув моєї усмішки при світлі догоряючого полум'я.
- Так. Я зголосився на кур'єра і теліпаю собою по всіх полках і, щоб цього диявольського лікеру позбутися. Гадав, що так скоріше стріну Запорожця, але де там, не везе. Тут іще не прибув - звідтіля вже відійшов. А ще до того...
Олекса згасив дбайливо цигарку об стіну.
Ще до того, він у герої записався, і лазить всюди, де його лихо посіє. Вже два рази мало смерти я не пожив, раз мало в полон не влетів, а все через цей нещасний лікер. Навіть тоді, там у болоті, пригадуєш...?
Я пригадав. Темний, сірий сумерк вечора наступав після мокрого дощового дня. Над головою безпощадні літаки. Повітря повне свисту й гуку. Тут і там скривавлені постаті ранених з божевільними очима, що крізь болото ям повзуть у сторону перев'язочного пункту. За мною лишалось загублене в пекельному гуку і стовпах диму маленьке гірське сільце а радше те, що з нього залишилось. Мішанина болота, крови, людських і звірячих трупів, та поперевертаних кат. Я вертав після довгих тижнів до цивілізованого світу. Горе тим, що йдуть у протилежний бік!
При черговому свисті розривного стрільна пізнав я в заболоченій постаті, що прилягла напроти мене мого друга Олексу. Ми скрикнули до себе взаємно щось, таке, чого ні один з нас не зрозумів, і поповзли кожний своєю дорогою. Я пригадав...
- Ідіоте! То ж ти тоді шукав Запорожця? З горілкою? Він був вже два дні в лязареті!
- Бачиш. А я звідки міг знати? Хіба на фронті хто коли що знає? І це так завжди!
Стало тихо. Якийсь охриплий голос промимрив крізь сон:
- Мамо...
Олекса відітхнув глибоко і кінчив: - Але найгарніше сталося учора. Сучі сини коноводи стащили вже в мене горілку і щойно командир звелів віддати. Тож випити не встигли і жандармерія відібрала в них пляшку. От харцизи! Сьогодні теж певно хтось із них попробує. Знаєш, очі Олекси блиснули якось кровожадно, часом мені хочеться, щоб його десь там при його геройських подвигах...
- Або мене, - додав по хвилі.
- Дурний ти, Олексо. Наплюй вкінці на всю історію і почекай, доки колись наскочите один на одного, і все. Годі, брате. Тепер вже запізно. Ця справа вже всім відома, а крім того, він лютує, мов собака, мовляв коли ж нарешті одержить свою горілку, а то, їй богу не встережу!
Олекса загорнувся весь у шинелю, і підсунувши під голову наплечник, обернувся, важко зітхаючи до стіни.
Мені снилась кольосальна пляшка "грушкового лікеру", що під нею вгиналася постать мого друга Олекси. З-за пляшки вихилялось скривлене злісне обличчя поручника Запорожця, а навколо пляшки гуляли в бакічному танку коноводи, що були вкрали пляшку.
Сірим ранком, коли я, ще заспаний громадився на підводу побачив Олексу, що намовляв саме якогось кіннотчнка, що провадив вільного коня, забрати його з собою. Кіннотчик тицяв пальцем в Олексин наплечник, з якого стирчала голівка пляшки. Я плюнув.
Не було вже, здається жадного старшини, ні вояка, який не знав би історії Олекси і грушкового лікеру.
Питання, чи зустрінуться врешті обидва партнери цієї скомпільованої справи, заінтересувало цілу дивізію. Висота закладів, що їх пороблено в цій справі, перевищувала тисячократне вартість горілки. Не одну і не другу пляшку висушено, вирішуючи питання: "Чи отримає поручник Запорожець свою горілку", мінялись місця боїв, фронти, воєнне щастя, а Олекса все ще шукав за поручником Запорожцем. З однієї з своїх кур'єрських поїздок повернув мій друг з обручкою на пальці. ("Хіба я знаю, що роблю? Але пляшка залишилась ціла"!) З другого боку Запорожець доконував щодня більше геройських діл і чекав на свою горілку. Олекса став десятником і при цій нагоді звів один із своїх найтяжчих боїв за цілість пляшки. Я був свідком цієї баталії (ми стрічались вряди годи у воєнному вирі) й не знав, що більше подивляти чи впертість замотиличених гостей свіжоспеченого десятника, чи залізну оборону Олекси.
Мені було це вже й так все одно, бо жадної краплі не зміг би я в себе влити, але думаю, що якби не несподіваний сполох, що відірвав нас усіх а зокрема найбільш настирливого аматора від відомого наплечника (ранком ми знайшли його біля скоростріла ще теплим) усі заклади були б тієї ночі несподівано вирішені.
Чи знаєте відворот? Мішанину людей, возів, гармат, ранених, що благають ковтка коди і чіпляються до кожного воза, розкричаних старшин, піхотинців, що їдуть неосідланими кіньми, і кіннотчиків, що йдуть пішки, авт, що псуються, що їх скидають у рів, та телефонічних дротів, що їх забули зняти?
На дорозі, в пилюзі, добув останніх сил із горла поручника о. М. Левенець, що старався привернути такий сякий лад у струю, що напливала з усіх боків на перехрестя. Сонце жарило немилосердно. Я скинув шолом і, засівши вигідно на ґанку покиненого всіма парафіяльного будинку, крутив цигарку. Я чекав доки потік відвороту переллється, бо моя дорога вела саме в протилежний бік в напрямку становища трьох сотень, що на протилежному боці широкої долини прикривали відступ наших частин. Там вибухали тепер стрільна і що кілька хвилин виростав стовп диму. Я розговорився з саперами, що розложилися біля мене з своїм крамом, чекаючи на хвилину, коли доведеться висаджувати місток під горою.
Коло мене підсів хтось важко.
- Гаряче, друже, га?
Я обернув голову.
- Олексо! Це ти? А що з лі?...
- Ні, лікер іще в мене. Не віддав. Знаєш, - Олекса нахилився конфіденційно, - там напереді перша сотня, а з нею Запорожець коло замку. Тут його спіймаю. Ідеш зо мною? Я й так прямую туди. А крім цього...
- Ну?
- Крім цього, вечір буде холодний, і чарка лікеру знадобиться.
* * *
Широка, виглублена, наче тарілка, обрамована лісом долина не давала ніякого захисту перед ворожим вогнем, що безпощадно гатив по останній дорозі відступу. Я спостеріг це щойно тоді, коли, падаючи в рів по правому боці дороги, кутом лівого ока зловив чорний гриб диму, що заквітав кільканадцять метрів від нас. Замазані багном чоботи Олекси стирчали так близько до мойого лиця, що мене збирав страх при кожному новому вибуху ґранати, коли Олекса дригав ногами. Міномети не вгавали, і Олекса щораз більше загрожував цілості мойого носа. Мені стало гидко. Шолом давив мені чоло, піт ллявся з карку за ковнір, а в живіт в'їдалася щораз більше машинова пістоля, що лежала пі до мною в поросі:
- Олексо!
Спереду долетіло до мене приглушене:
- Га?
- Хочеш тут здихати?
- ?!
- Вали вперед! Бігме, поб'ють нам тут твою пляшку і нас з нею.
- Давай!
Повно землі за ковніром, піт на чолі, брак віддиху, а серце десь під горлом б'є, як скажене. Вибухи тут і там. Ще один чорний гриб. Ще один! І знов, і тут і там. А над ними ясне небо: видно, коли повернеш голову вгору, слідкуючи за летом стрілен. І врешті - перші дерева, і постаті, що крок за кроком посуваються назад до краю лісу.
- Яка сотня?!
- Йди до чорта! Га? Сотня! Була третя...
- А перша? Запорожець?
- Вони в замку. Оточені, їм і Святий Дух вже не поможе!
Піхотинець повернувся і, тягнучи за собою скорострільну стрічку, пігнав кудись краєм лісу.
Щораз більше постатей напливало на нас. На запити про першу сотню махали розпучливо руками і пробігали мимо нас. Якийсь хорунжий із зав'язаним чолом визвірився:
- А к чорту вашого Запорожця! Нема у вас діла? Хапай краще сучий сину, один з другим за кулемет - бачиш, що чоловік ранений!
Вже по хвилі, коли ми в трійку залягли під здоровим дубом коло скоростріла, і Олекса закладав саме свіжу стрічку набоїв хорунжий глипнув підозріло на нього і запитав:
- А тобі навіщо Запорожця? Хіба ти той від горілки, га?
Олекса глянув на наплечник, де теліпалась непорушна фатальна пляшка, махнув безнадійно рукою і наліг цілим тілом на приклад скоростріла. Цівка затряслась мов у пропасниці. Луною розляглась по лісі перша коротка серія...
* * *
За вікнами дбайливо позакриваними веретами, тьма. На столі горить огарок свічки і освічує зарослі лиця, що схилились над мапою. Зараз, де бачив я це вже раз? Ага, колись перед віками, у кінофільмі. Колись, коли не було ще війни, гуркоту гармат і розривних куль, що падають час до часу в глину стін хати.
Не бачу лиця оберненого до мене спиною поручника Запорожця, але чую його низький пристрасний голос:
- Так, значить, телефоном передали, що зараз по півночі виступаємо. А шкіц терену і деталі наказу принесе сейчас якийсь десятник. Значить, братва, покуримо і готовсь. Хто листа написати - будь ласка.
- А ви, поручнику, нікуди не пишете?
- Я? А мені, голубе, куди писати? Хіба в мене хто є? Писати це для інших. А мені от коли б чарочка..
Всі присутні раптом замовкли. Всім, як одному, промайнуло крізь голову відома історія поручникової горілки. От коби це так зараз...
В тиші затахтав не далеко "максим".
- Десь близько вражі сини підлізли. От коби в них знаття, що зараз, гаряче буде. Запорожець виступає! Аби лиш швидше той десятник з деталями.
На дворі запляскали по болоті кроки. За хвилину гупнув хтось несвідомий терену головою об низький сволок на порозі і розляглось соковите:
- А щоб ти згорів!...
Мене торкнуло, наче електричним струмом. Голос був Олекси. Ще було чути, як хтось розбивається поміж киненими хазяйськими відрами в темних сінях, і врешті на порозі піднялась верста. Так це був він. На порозі стояв Олекса, виструнчивсь у весь ріст, наче сам бог війни, що прийшов сповнити свій заповіт.
Перший ахнув Запорожець, а за ним покотилось луною широке "ааах" усіх інших. Отже тут мав розігратись останній акт Одиссеї "грушкового лікеру".
А Олекса стояв нерухомо. Бачилось, що за хвилину впадуть слона, які випестив він собі в душі, вимріяв у неспокійних снах з наплечником під головою. Снах про епопею вояка, що зберіг свою честь і горілку свого поручника. Сказати ці слова це було добре право Олекси. І ніхто не міг йому цього відібрати, навіть поручник Запорожець, що за п'ять хвилин мав виступити з своєю частиною до бою. В тиші, що настала (навіть ворожий "максим" замовк), впали нарешті ці слова:
- Пане поручнику! Десятник Рівенський з наказом зі штабу батальйону і пляшкою горілки голосить свій прихід!
Ні д'Артаньян, ні Сірано де Бержерак не добували так пишно, лицарським рухом, своєї шпади, як сягнув Олекса до наплечника і витягнув пляшку. Заблиснув чистим золотом у світлі свічки лікер. Етикетка забагріла, як стяжка ордену почесного Леґіону. Розмашистим рухом Олекса поставив пляшку на столі перед занімілою авдиторією.
Гостро дзенькнуло скло, і остовпілі присутні побачили неймовірне: коли поручник Запорожець схопив за шийку пляшки, на столі залишилось відділене від пляшки дно. Золотою хвилею хлинув грушковий лікер.
Запорожець хотів, мабуть, вибухнути, але махнув лише безнадійно рукою і сягнув по пояс, на якому висіла ракетна пістоля.
Верету в дверях швидко піднесено, і на порозі став старший десятник:
- Пане поручнику, пане поручнику! У сусіда щось починається...
Запорожець застібнув пояс і сягнув по шолом:
- Ну так, значить, не випили. То ж панове починаємо. Запорожець виступає...
* * *
Пальба ставала щораз більшою, після того, як червона ракета вистрілила в небо. Заграли завзято "максими", і почулись вибухи ґранат. Вже на дворі я впихав новий маґазин до автомата. Під стіною хати сиділа якась залишена самітня постать. Не зважаючи на кулі, що густо пацали в глину стін, постать не порушилась. Побачивши крізь темряву ясну чуприну і нашивки десятника, а нахилився і підняв голову постаті, що сиділа заховавши її глибоко в рамена. В світлі ракети я побачив два мокрі сліди на обличчі сидячого.
Десятник Рівенський плакав.
1948