СТРИБОК ЧЕРЕЗ ОКЕАН

В теперішніх часах, вже майже чверть сторіччя після того, як ми переплили всякими "Генералами Гаанами", "Стирджисами" й ін. "велику калабаню", звану також Атлянтійським океаном, писати репортаж з подорожі, а радше, прогулянки до Европи, це справжній анахронізм. В часах коли люди їдуть, а радше літають літаками кілька тисяч миль, щоб подивитися на змагання копаного м'яча в Мехіко, або відвідати свояків у готелю "Інтурист" (колись "Жорж") у Львові чи стрінутися з колеґами-студентами на з'їзді в Мюнхені; і коли, замість їхати на "Союзівку" чи до Вайлдвуду - земляки перебувають "вікенд" у Римі, або Парижі, щоб у понеділок ранком повернутися до роботи в Чікаґо чи Філядельфії - кому цікава подорож до Европи?

Тим більше, коли та подорож лише "сентиментальна подорож" по таких мало атракційних місцях, як поля боїв Дивізії в Австрії, чи колишні "ДіПі" - табори, а тепер знову військові казарми, де живуть, як має бути, вояки - німецькі й американські.

Ті місця, як виходить з розповідей наших туристів, не є дуже популярні в плянах подорожників з нашого середовища. Рим, Париж, Лондон - оце гідна ціль для тих, що мають закриту дорогу до Львова чи Києва. А ті, що можуть собі на це дозволити, їдуть з турами різних аґенцій туди, де чверть століття тому для більшости еміґрантів закрилась "ґраніца на замкє"...

Правду сказавши, може, ще колись знову поїду до европейських столиць відвідати знайомі закутини, як у часах, коли виходив тижневик "Український Самостійник", що платив за репортажі "З блукань по Европі". Варто б знову побачити, чи існує ще в Парижі той ресторанчик, недалеко від катедри Нотр Дам, що звався "Мала Яскиня" (Лє пті кав) де ми з сл. пам'яті Миколою Фризом-Вернигорою їли вареники й борщ - (власник українець)... І що діється на Ноттінґгем Гілл у Лондоні, або чи є ще наші студенти в Лювені, як колись були?...

Може це буде за два роки, коли, як Бог дасть дочекати, знову буде маршрут на Мюнхен і Олімпійські Ігрища, а при цій нагоді оглянемо решту знайомих кутів дорогої, старої Европи...

Хтось сказав, що "вертатися до вчорашнього дня - це намагатися відсунути день завтрашній", або іншими словами, що подорожі в минуле, це лише даремне намагання відсунути неминуче майбутнє. Але ж звідки черпати силу для прийдешнього як не з минулого?

Часи Ліндберґа безповоротно минули, тим-то й описувати "лет над океаном" зовсім непотрібно, коли дехто з наших молодих людей відбуває цю подорож двічі на тиждень, як, наприклад, стюардеси. Очевидно, могла б трапитись атракція в формі подорожі до Гавани чи Аману, але, якось ні. Єдиною атракцією є знамените пиво "Лєвенброй" (яке інше могло б бути на літаку "Люфтганзи"?). Коли якийсь любитель напитку Ґамбріна сперечається з стюартом, чому такого пива не можна дістати в нюйоркських барах, хоч там теж продають "Лєвенбрав", дістає ввічливу відповідь: "Ви повинні написати про це вашому сенаторові, сер. Він, здається, називається Девіс? Чи, може, Ґолдштайн?”

За дві-три години після старту з Кеннеді авіапорту пізнім пополуднем, над океаном западає темна ніч, а зараз за нею перші промені нового дня. "Ока не можна зажмурити..." нарікає сусід, який міряє цей повітряний шлях що три дні.

І справді, ось уже знайомі вежі Марієнкірхе і, праворуч, синява лінія Баварських Альп. Ще хвилина - дві, і ми вже на летовищі Рім коло Мюнхену. Почуваюся трохи, як дома.

А ще коли з обсерваційного помосту чути здалека: "Та тату, та я ту!" то сусід з літака зацікавлено питає: "Ви японець? Той молодий чоловік привітав вас, здається по-японському: "Татуяту!"

Важко пізнати Мюнхен. Даремно шукаю малого "ґастгавзу", де колись колеґа "Цинґель" вилетівши з мотоцикля просто через дерев'яні віконниці в саму середину таверни, не втратив самовпевнености і перед утратою притомности, голосно й виразно замовив:" Айн ґроссес геллес бір, бітте!" Так каже леґенда, яку розказували півсторіччя тому у гуртожитку політичних в'язнів, студентів і "ремісників" - дивізійників на "Фюріх Шуле", у мюнхенському передмісті Раммерсдорф.

Ось і сама школа - ледве її видно поміж новими будинками, а це і костел, де щонеділі проповідував колись о. Гриньох. Пам'ятаю, як усі вірні підходили якнайближче до казальниці, коли він проповідував, а зокрема коли кидав громи на тих, що видумали "декалог ОУН". Доводиться зустрітись і з тим, кому приписують авторство "Декалогу" в затишній таверні коло "Дойчес Музеум", і він усміхається: "Якби ви знали, хто справді був автором фрази "Я дух відвічної стихії...", що починає декалог - він є тепер священиком в Америці..."

Мюнхен перед Олімпіядою, це велика будівельна площа, де будують "сабвей", стадіон, приміщення для гостей і змагунів, але вірте або ні - легше запаркувати на самій середені Таймс Скверу в Нью Йорку, ніж на Сгахус-Карльспляц у Мюнхені.

Відвідуємо все, що можливо: стару, незабутню будівлю на "Дахаверштрассе 9", де сходи скриплять, як чверть віку тому, новий будинок на Цеппелінштрассе, де все ще знайдете людей, що згадують: "А пам'ятаєте?..", маємо приємну зустріч з антропологом-поетом, згадуємо "Регіт Арідника" в ресторані "Вінервальд" коло Штарнберґербангоф…