ЗНОВУ НА "ДОЛАХ"

За два дні я вже на долах, долині Райну. Треба відвідати колеґу з Дивізії, що тепер має велику адвокатську канцелярію, двоє дітей й лисину, а чверть століття тому носив того самого золотого лева, що й ми всі, і співав, навчений нами, так само голосно, як і ми: "Лопчі підемо - бороти сі будемо са Україну са рідні прафа!"

Ще й тепер "герр рехтсанвальт" не може забути й тлумачить своїй блакитноокій дружині:

"Зрозумій, Розмарі, то не була "ще одна Дивізія". Бути в тій Дивізії, це так, якби хтось мав шляхетський титул "фон", ферштест?"

Коли мій друг Раймар відвідував мене двічі в Америці, я намагвся йому й дружині показати все: і Вайлвуд, і наш Гантер, і "Союзівку" і "Лиса Микиту" в Ню Йорку - бо що ще цікавого в Америці? Тепер він віддячується: їздимо пароплавом по Райні, оглядаємо скелю Льорелай, зруйнований міст в Ремаґен, теперішню столицю Німмечини Бонн, Ґодесберґ. А коли переїздимо попри совєтську амбасаду, вона має типовий московський вигляд: позакривані віконниці, закриті двері, не видно живої душі. "Типіш руссіш", усміхається Раймар. За хвилину переїздимо попри американську амбасаду: широкі травники, костел у кольоніяльному стилі, просторі модерні будинки - на травниках якісь молодші дипломати жбурляють яйцеватий "футбол". "Типіш американіш", зауважую, і мій друг сміється. Правда, яка різниця? Там пустка і глуха тишина закритих віконниць, а тут йовіяльний гамір і гумор...

Треба, очевидно, побувати і в Кельні, побачити катедру, що її почали будувати 1248 року і скінчили аж по 632 роках. Бомби аліянтів пошкодили її трохи, але небагато. Майже на пятсот стіп (156 метрів) висока вежа стоїть, як і сторіччя тому і буде стояти, коли цвіллю позеленіє нагробне каміння не лише цього покоління, але й багатьох дальших. Стоїть катедра - свідок віри у Всевишнього, тривкіша за вогонь, бомби і людську ненависть та злобу.

Бути в Німеччині і не бачити футбольних змагань - неможливо. Мій друг, аж ніяк не любитель спорту, іде зі мною. Маршуємо на змагання "ФЦ Кельн" - "Вердер Бремен" і бачу нарешті, що хотів! Справжній копаний м'яч, дві команди в боротьбі за точки, гостру швидку, але правдиву гру, десятки тисяч захоплених глядачів з прапорами, мегафонами, свиставками й нефальшованим захопленням. Якийсь завзятий "кібіц" коло нас весь час вигукує прізвище свого улюбленого гравця, без хвилини перерви: "Цікі-цакі, Оверат! Цікі-цакі Оверат!" Але Оверат не має сьогодні дня, і "цікі-цакі" не помагає...

З гостинного Райнлянду виїжджаємо потягом раннім ранком. З другом побачимось за пару днів у Мюнхені, а звідти поїдемо до Австрії - ще раз перейти ті самі стежки: Фельдбах - Ґнас - Ґляйхенберґ, куди носили нас підковані вояцькі черевики півсторічча тому.

Їзда потягом - просто розкіш. Потяг з романтичною назвою "Райнбліц" ("Блискавка Райну") несеться з швидкістю 160 км. на годину (цебто, рівно сто миль) від Дортмунду до Авґсбурґу. Від Авґсбурґу до Мюнхену потяг іде з швидкістю 200 км. на годину. А в нас, в Америці, найбільше досягнення, це "Метролайнер", якому треба більш ніж годину, щоб заїхати з Філядельфії до Ню Йорку. Ну, але хто в Америці їздить потягами, тому і "Пенн Сентрал" збанкротував...

В купе порожньо від Штутґарту, де потяг розділюється і частина його йде на Швайцарію, а друга на Мюнхен. Переїздимо міст на Некарі, високо - високо над рікою. Згадуються давні часи - ось Марієн-Госпіталь де народився той, що вітав мене в Мюнхені на летовищі вигуком: "Та тату, та я ту!", а тепер носить уніформу старшини армії, яка мене взяла була у полон 25 років тому. Ось величавий Некар-Стадіон, де я бачив перші після війни футбольні змагання німецької збірної, коли ще не можна було грати німецького гімну. А матч і без гімну, німці виграли проти Швайцарії, оборонець Бурденскі здобув ("Гомін України" написав би "завоював") ґоля з карного вдару. А на змаганнях було 100.000 людей, і я писав репортаж для "Української Трибуни"... Ех, багато чого згадується в порожньому купе "Райнбліц".