НА СТАРИХ СТЕЖКАХ

Недаром кажуть, що головна індустрія Австрії - це туристи. Коли їхати через чудові гори, понад невисловленої краси озерами, то можна відвідувати знамениті ресторани з ввічливою обслугою (о, "вейтери" нюйоркських ресторанів, тут ви побачили б, що таке "сервіс!"), де до того всього, на кожному кроці пахне Історією. Тут Бад Ґаштайн, там Ішль, тут був Франц-Йосиф за чийого панування я мав честь народитися, тут була "наша пані цісарева" - тут це, а там те. А до того ще "вінер шніцель міт шпарґель" і знаменитий “Гойріґер".

- Стейки будемо їсти, як я приїду знову до Америки, до тебе, - каже Раймар. - Вони, до речі, не погані. Пам'ятаєш той "сірлойн", що ми його їли на вершку "Пан Амерікен Билдінґ"? Але тут, - їмо те, що наші дорогі "естеррайхер" мають для нас.

На жаль, коли западає ніч і наш "Фіят" причалює до Ґрацу, дорогі австрійці не мають для нас даху над головою. В Ґрацу є якраз дві наукові конвенції і готелі заповнені. Нема ради, хоч це вже година духів, їдемо до Фельдбаху.

Фельдбах, місце, записане тривкими буквами в історії Дивізії. Тут були важкі бої, тут, на цвинтарі, лежить коло п'ятдесят наших вояків. Фельдбах - це перша зупинка в нашій турі "на старих шляхах".

Якийсь юнак у темній вулиці малого містечка охоче і ввічливо показує шлях до готелю на ринковій площі. А в готелі - скрипучі сходи, великий ключ до кімнати, порцелянова умивальня на комоді і справжні "цісарсько-королівські" перини. І хоч пізня година, черговий "вінершніцель" для гостей, і пляшка "Гойріґера" та привітне добраніч! "Ґуте вахт, майне геррен!"

Находить ранок. Хто покаже шлях на цвинтар, де лежать наші товариші? Ми посередині містечка. Вибираю середнього віку чоловіка на велосипеді з великим шрамом на обличчі. Цей повинен знати.

- Українські вояки? Певно, що знаю. Показати вам дорогу - зараз, хай залишу тут мій ровер...

Ставить велосипед у стояк коло поштового будинку. Ні, не замикає на ланцюг і колодку. Це Австрія.

Ідемо в трійку. Балакаємо. Він не з цих сторін, він із Штеттіна. "Там тепер поляки, знаєте. А я вийшов з полону і тут осів. Чого було вертатися? Тут добрі люди. І українців, - звертається до Раймара, - пам'ятають. Ви їх тут боронили поки Руссен прийшли. Вони пам'ятають".

Раймар відвертає голову. ("Чи я тобі не казав, Розмарі, що служити в цій Дивізії, це так, якби мав шляхетський титул "фон"?)

Стоять рядами в тиші цвинтаря вояцькі дерев'яні хрести на могилах наших товаришів. А при вході на цвинтар пам'ятник роботи Крука - вояк, що йому долоню на шолом кладе ангел. Читаю прізвища на пам'ятнику і останнє речення: "... І багато невідомих вояків 1 Дивізії УНА".

- Для вас вони певно не є невідомі, ви мусіли їх знати, правда? - тихо каже людина із шрамом на обличчі, коли сідаємо до авта. - Це ваші товариші, правда?

І так об'їжджаємо цвинтарі в Бірнбавм, Травтсмандорф, Бад Ґляйхенберґ, Ґнас... Ст. Стефан ім Розенталь... Тут вступаємо до учителя місцевої школи й одночасно нотаря, п. Рудольфа Ґріґоріча, що опікується нашими дивізійними могилами.

У школі, великій, ясній і модерній (звідки у "бідній" Австрії такі школи?) її директорка, на моє питання про учителя Ґріґоріча, кличе малу дівчинку (може перша, а може друга кляса: заплетені кіски, чемний "диґ" ніжкою, і тоненьким голоском: "Ґріс Ґотт, майн Герр!") і каже малій завести "ден Герр фон Америка" до кляси соціяльних наук, де вчить "гер Лєрер". Мала бере мене за руку і ми йдемо по порожніх, блискучих коридорах школи в малому австрійському селі Ст. Стефан ім Розенталь.

- Чи ви в Америці також маєте такі школи, як у нас? – питає мала Маріяндль, яка встигла розповісти мені, що її батько працює на пошті. - А "Фрав діректор" казала, що ви хочете побачити Зольдатен - Фрідгоф. Я сама знаю, де це, ми туди щороку ходимо і носимо квіти і свічки. Я знаю, де це.

Пан Ґріґоріч розповідає, як совєтська амбасада противилася опіці над нашими дивізійними могилами і які треба було зводити бої з "антифашистами", розповідає багато.

- Але ми це перебороли, завдяки вашій допомозі з Америки, - тепер стоять пам'ятники на гробах ваших товаришів, діти опікуються могилами. І так вже буде.

- Мене не було тоді, - продовжує п. Ґріґоріч, - коли ви боронили нашої землі, але моя дружина тут була і знає, що це значить "вен ді Руссен кумма"…

На цвинтарі в Ґнас (хтось сказав, що це слов'янська назва "князь" з часів, коли тут володіли Слов'яни), іду на місце, де ми похоронили десятника Стасенка, чотового третьої чоти, третьої сотні 29-го полку, якої командиром був сотник Володимир Козак. Стасенко, що загинув від московської кулі, відкинув у бою за замок Ґляйхенберґ ґранату, що впала побіч сотника Козака в рукопашному змаганні за вхід до замку.

Ось тут лежить одесит Стасенко, вояк "галицької" Дивізії, що віддав життя за свого командира. Тут, пам'ятаю, повісили ми на березовому хресті два шоломи понад і під таблицею, написавши на таблиці "хемічним" олівцем: "Впали за Україну 15 квітня 1945 р. десятник Стасенко, десятник Билюляк і ґренадири Попович, Баранецький, Кунищук, Самолюк і Приходько".

Тепер тут кам'яний хрест і ті самі прізвища. Та сама вежа церкви праворуч і розлогі, вкриті зеленню весни узгір'я зовсім так, як тоді, коли впав у бою за Ґляйхенберґ на австрійській землі за Україну уродженець Одеси, син Чорного моря, десятник 1 УД УНА Стасенко...

Їдемо до Ґляйхенберґу. Тут, ще в 1948 році коло головного шляху між Вольфсберґом і Ґляйхенберґом, була могила з написом: Пантелеймон Прокіп, нар. 18.2.1922, впав за Батьківщину - 6.4.1945.

А недалеко була друга могила з написом: Васілій Лисєнко, пал за Родіну 6.4.1945.

Оба впали того самого дня, 6. квітня 1945, в одному з перших боїв на околиці. Прокіп і Лисєнко - один за батьківщину, другий за родіну... Чи не схрестилися тут кулі двох братів?