В ЗАМКУ ҐЛЯЙХЕНБЕРҐ

В готелі "Штеніцер", що находиться в курорті Ґляйхенберґ все наймодерніше і найбільш комфортне. А сам курорт нічим не нагадує цієї місцевости, що її відбивав від москалів Чучкевич і де загинув пор. Залєський. Тишина, зелені парки, лікування астми, серцевих недуг, спокій, курортна музика...

І лише, коли запитати кельнерки, яка теж вже пережила першу молодість, як їхати до замку, вона здивовано, питає:

- До замку? А ви звідки знаєте про замок? Замок тепер закритий. Ще від війни. Там тепер ходити "ферботен"...

Раймар сміється:

- Коли ми туди перший раз ішли, то також було "ферботен". Ді Руссен були там!

Кельнерка виразно зацікавлена:

- Я була тоді ще в школі, але пам'ятаю... Панове певно також хочуть побачити пам’ятник "Україніше зольдатен"?

Авто залишаємо на галявині за стайнями під деревами. Там, де був колись фільварок, тепер розбудована резиденція власника. Переходимо через густий ліс і підходимо до входу з двома кам’яними балюстрадами. Двері залізні, забиті наглухо. На дереві прибита заржавіла таблиця: "Вхід до замку якнайгостріше заборонений".

- Мабуть, мусіли русскі залишати там міни, або якусь біду, - муркотить мій друг. - Пам'ятаєш, з котрого боку ми заходили туди?...

"Заходили"! Пам'ятаю, як ми перечікували перерву в огні, перебігали таблицю з написом: "Увага! Ворог бачить!" і вбігали попри два кулемети, що при брамі, на внутрішнє подвір'я... І ті горбки свіжої, жовтої глини, що в них застромлені були таблиці з прізвищами й написами: "Впав за Україну"...

Височезна вежа, поросла зеленню, висить над нами. Тут і там видно ще діри від гарматних набоїв. Так, тут був і Козак і Рубич, і Мотика, і скільки їх там ще було... А там внизу, у ярах під замком, сиділи "бойці" і мастили нас з ґранатометів аж мури дрижали...

- А пам'ятаєш, як ми їли ту вашу червону зупу на графських тарелях з гербами, - сміється Раймар. - І ще було вепрове м'ясо.

Червону зупу? Ну так, а що мала їсти українська залога замку, як не борщ?

Ще один погляд на занімілий замок.

- Повернемося, як і тоді, - каже мій друг. - На Штраден.

Червоний Фіят несе нас аж на вершок штраденського узгір'я. Так ось тут наш капелян о. Левенець, "реґулював" рух, коли, під час відвороту зробилася суматоха з гармат, возів, коней, людей і здавалося, що паніка охопить людську масу. Але якось дав собі раду о. капелян, як і під Бродами, звідки він вивів кінний ескадрон і казав: "Епітрахіль, на жаль, загубив, але машинову пістолю маю..."

А отут сидів наш передовий артилерійський обсерватор - хто це був? Роман Припхан? А тут...

- Пам'ятаєш, - знову сміється Раймар, - як цією долиною наступали москалі і ми мали йти в дію, а нашого підстаршину, Люке, раптом "розболіла" голова? І як тебе і Луцького обстріляли з ґранатометів на цій дорозі, бо ти мав офіцерські штани і вони, мабуть, тому на нас полювали...

Згадуємо, згадуємо і сміємося, сміємося. Немов це криваве дійство, що відбувалось тут чверть сторіччя тому, щось справді веселе, Раптом Раймар поважніє:

- Шкода себе дурити, - каже. - Ми того й так не забудемо.

Сутеніє. Сонце вже зайшло і крута дорога між верхами потонула в теміні ночі. Там десь угорі височить вежа замку Ґляйхенберґ. А по довкільних селах Бірнбаум, Травтмансдорф, Ґнас, Фельдбах, лежать тихо сини української землі, що загинули тут молоді, повні надій на краще і певні, що вернуться на рідну землю. І згинули, як "Ішли до бою темної ночі..." чи, може, ясного весняного ранку, весною 1945 року.

Вітер приносить пошум з лісу, що навколо замку. Ми не говоримо ні слова. Прожектори акта крають темряву. Ніхто нічого не каже. Але мені здається, що я чую чиїсь слова. Стасенка, Танчака, Заревича, Андрухова і скільки їх там, відомих і невідомих, лежить...

Це, очевидно, лиш уява. Але я присягнув би, що я чую шепіт:

- Не забудьте. Не забудьте нас.

Минають хвилини. За нами вже ліси й узгір'я, де лежить в темряві замок Ґляйхенберґ. Вже видно перші світла курорту. Мандрівка слідами минулого - закінчена.