СОНЦЕ ВСТАЄ КОЖНОГО РАНКУ

Мотори літака монотовно гудуть. Десь далеко - далеко внизу під нами льодові гори північного океану, а потім знову безкраї, здається простори мовчазних, вкритих вічними снігами гір. Сонце блистить на шпилях, а монотонний гул реактивних моторів насуває думку - одну за одною, одну за одною.

Там за ними залишилися вежі ґотичного собору в Кельні, вінниці Райну, залита сонцем Цуґшпіце, казарми Міттенвальду...

І замок Ґляйхенберґ, і тихі цвинтарі серед зелених горбів австрійського Штаєрмарку...

Сьогодні, після чверть століття, ми пам'ятаємо ще про тих, що сплять у тих могилах, пам'ятаємо ще про "стрілецький звичай", про бої і простори... Та чи витримає "стрілецький звичай" пробу часу? Чи не загубимо ми, і ті, що по нас прийдуть, що колись були дітьми, а тепер вже стали дорослими людьми, змісту життя? Що буде, коли відійде останній з нас - колишніх вояків Дивізії? Чи тоді вже прийде кінець нашому "стрілецькому звичаєві"?

Коли я відходив до літака на летовищі в Мюнхені, мій син дав мені "дарунок на дорогу". "Але не можна, - каже, - відкривати, аж коли приїдеш додому, окей, тату?"

От я вже майже дома. Вже видно береги Америки. Відкриймо дарунок - може, там буде відповідь.

В папір завинена невелика фотознімка. Схід сонця над морем, він вже мені її показував; це він світлив цю знімку, десь в Еспанії, чи Портуґалії. А на звороті...

На звороті, написані типовим американським письмом українські слова:

"Сонце встає кожного ранку, але воно встає за кожним разом інакше, одначе це те саме сонце.

Не журися, Тату".