"ЩОБИ ШТЕМПУ НЕ ХАПНУТИ"
Я ледве встиг вскочити до ваґону, коли двері закрились швидко і безшелесно. Поїзд підземки пігнався далі через тунелі нюйоркського метро. Я стояв втиснений в юрбу пасажирів, поштовхуваний і побиваний з усіх боків. Якраз коли потяг пролітав через якийсь підземний закрут, я захитався і сперся на мого сусіда, молодого порторіканця. Він заґеґотав щось і з цілої сили копнув мене в кістку, так що я полетів в протилежному напрямі і затримався аж на усміхненому китайцеві.
Порторіко ані не думав скузуватися, а навпаки, дивився мені в очі з визовом, мовляв, ходи сюди, "Ґрінґо", я маю бритву за пазухою, а ніж за халявою...! Ніхто не звертав на мене уваги, коли я збирав розсипані папери, які вилетіли мені з портфеля, під час мого зудару з темношкірим сусідом.
Я ще рачкував на долівці ваґону, збираючи папери, коли потяг затримався на наступній станції. Людська юрба поволі проріджувалася. Я позбирав папери і поглянув на порторіка, а поглянувши прийшов до переконання, що треба буде його бодай штовхнути, коли він виходитиме з ваґону. А він виходив останній, бо тут виходили майже усі.
Мій порторіко був ще у ваґоні, коли раптом поковзнувся, немовби хтось спритно, по "футбольному" підклав йому ногу.
Темношкірий полетів на плятформу і то прямо на стовп. Двері підземки закрилися і потяг пігнав знову... Я був сам у цілому ваґоні.
Але мені тільки здавалося, що я був сам. Бо хоч я був би присягнув, що перед хвилиною, коли порторіко летів з ваґону на плятформу, напроти мене на лавці нікого не було. Тепер сидів там якийсь чоловік і читав, чи переглядав "Дейлі Нюз". Я далі ще думав над тим, хто підклав ногу "моєму" порторікові коли з-поза "Дейлі Нюз" відізвався голос:
- Якто, хто, пане Лисяк? Та певно, що я. Хто має вам помогти, як не я?
Заслона "Дейлі Нюз" впала і я стрінувся з живими, зеленими очима, що вдивлялися а мене з понад піддертого носа і відкритого рота, роз'ясненого трохи іронічною посмішкою.
- Ви? - трохи збентежено спитав я? - А ви звідки мене знаєте?
- Слухайте, - відповів зеленоокий тип, - не грайте варята. Що, ви мене забули? Придивіться добре.
- Гей, пане! - сказав я трохи більше офіційно навіть, - як ви тому чорнюхови підложили ногу, то ще не рація щоби ви казали мені, щоби я "не грав варята". "Вєнци поуфалосьці, як знайомосьці", казали в нас, у Львові...
- Зараз мене шляк трафить, - ствердив ділово чоловік з задертим носом. - Ну, знаєте! Бігме, краще було з книжки не вилазити. Ви мене не пізнаєте! А ви ж мене зараз в першому розділі впровадили в дію, тоді, з Дуськом Ґараном, на Ринку у Львові і тягнули мене аж до останньої сторінки... Холера мене візьме! От, на маєш долю. Ато з вас автор! І ще дивізийник...
Мене неначе вдарило обухом між очі. Певно як я міг не пізнати? Таж це був... Ні, таки це був... Зелені очі, відкрите обличчя, задертий ніс... Ні, не може бути, такого не буває!
- Е, що там не буває! - наче читаючи в моїх думках, відповів зеленоокий. - Ну, видусіть вже з себе - так, я один з ваших героїв, я Базиль зі "Стрілецького Звичаю"... Не пізнаєте мене, бодай вас об... золотило!
Не було сумніву, в "сабвею" між Менгеттеном і Джерзи Ситі сидів не хто інший, а львівський батяр і старший десятник, панцир-ґренадир Дивізії, Василь Баліцький, званий "Базиль", одна з постатей моєї повісти "За Стрілецький Звичай".
Але це не може бути... - промимрив я, - це лише в літературі... У Піранделля є така п'єса: "Шість постатей шукає автора", але...
- Патик ви положіть на того Пітіґрілля, чи як йому там! - буркнув мій розмовець. - Вилазіть з тої залізниці. Зараз буде Джорнал Сквер. Ходіть, там десь на паркпляцу ваша машина, сірий Шеві, ні? Їдем до Філядельфії. Я вправді шофер бодай таким ви мене в книжці зробили - але тим разом поїдете ви, а я буду сидіти як пан, досить я ся на войні наїздив, себто у вашій книжці. Не балакайте тепер. Зрозумійте, що ніхто мене не бачить, лише ви, і то ще вас "кап" до кацяби заладує, бо подумає що ви хірний і сам до себе балак витинаєте. Сідайте в ґару, де ключі?
Коли ми пробивалися через лабіринт вузьких вуличок Джерзи Ситі - Василь Баліцький не говорив ані слова. А на мені трохи терпла шкура. Я не знав в якому становищі мій герой виступає? Дух, чи яка біда? І як йому говорити? "ти" чи "ви"?
- Можете говорити: "ти", - знову немов вгадавши мої думки, сказав мій супутник, коли ми минули "Пуласкі Скайвей" і в'їхали в неонову джунґлю домиків, мотелів і барів коло Елизабету. - Ви маєте право говорити мені "ти". Ви ж мій автор, ви мене створили, ну, ні? А я вам мушу говорити "ви", хоч ви лише звичайний "штурман", а я "оша". Таке право. Я ж ваша літературна постать, правду кажу?
У голові в мене трохи шуміло. Випили ми бо з колеґами з "могили" в "Лисі Микиті" по пару глибших "скачів" і я сам не знав, що про цілу аферу думати. Але думки переганяли одна другу, якось так легенько, авто пролітало темним шосе, а потім знов появлялися неони, і було якось так дивно, все ставало таке просте і зрозуміле... Ну, нарешті чому б ні? Чому б до мене не мав прийти старший десятник Баліцький, постать з моєї повісти? Чому ні?
- Ну, нарешті, - сапнув із вдоволенням голос коло мене. - Нарешті, ви входите у властиве становище. Справді, чому б я не мав до вас прийти, до свого автора?
- Ти Базиль, - сказав я вже товариським тоном, - тепер якраз дванадцята година, скажи ти... дух?
- Та який там дух! - зареготався мій товариш, - таж ви мене не закатрупили ні під Ґляйхенберґом, ні під Бродами, як інших гістів у книжці, то як я можу бути духом?
- Ну, але ти направду не існуєш - тебе нема...
- Ґузік правда, - знову діловим тоном ствердив Базиль. - Як "мене нема"? Я є, і то більше ніж ви сам. Бо ви що? Відкітуєте за пару років, засмієтеся до суфіту вас - фюють не буде! А я буду жити. Довгі роки. Колись про мене читатимуть ваші внуки чи правнуки і правнуки всіх дивізийників - а ви кажете, що "мене нема". Я буду довше ніж ви. Я буду так довго, як довго будуть пам'ятати Дивізію. За сто і за двісті років... А ви...
- Ну йо, - погодився я, - хай і так буде. - Ти мене зіхер переживеш, Василю, окей. Але скажи, чого ти до мене прийшов? Бо, знаєш...
- Перше мудре слово, - захіхотав Василь Баліцький. - Бачите, я прийшов, бо ви ся мені не справуєте.
- Якто? - звернувся я до мого героя. - Що то значить "я ся не справую"? Або що я роблю?
- Тут єст цілий сук, - сказав десятник Баліцький. - Власне, що ви ніц не робите. І то єст цілком до бані.
Мене шпигнуло, і я хотів вже відповісти, коли Василь знову забрав слово:
- Чекайте, не підскакуйте. Зараз буде червоне світло, уважайте на машину. А я потім скажу решту.
Коли ми залишили світло за собою і авто знову почало набирати швидкости, Василь відізвався знову:
- То єст так: написалисьте "За Стрілецький Звичай"? Так, чи ні? Так, написалисьте. А ще інші кавалки про Дивізію? Так, зіхер що так. І ще пару пісень, як тогo про "Данка із Підзамча" що йшов під Броди? І тоту про то що "Дивізія повернеться", що єї тепер хор пана поручника Чмоли, ну, "Бурлаки" співають? Зіхер, жесьте то всьо написали...
Я мовчав. Ага, туди гне мій Василь. Я чекав на дальші слова. А вони приходили. Чи це говорив Василь...?
- А тепер вас заткало на амінь. Ні мру мру про "могилу". У "Вістях" вас нема. На святі Бродів в Лігайтоні, то де ви були? А як посвячували прапор у Трентоні? А на з'їзді в Канаді? А на парадах на "Союзівці"? А в Торонті? А...
- Шлюс, Базиль! - трохи шорстко перервав я потік його слів. - Якої тяжкої хвороби ти хочеш?!
- Ви самі знаєте, - немов з жалем у голосі відповів десятник Баліцький. - Я вже нераз штемпу ликнув через вас. Часом буваю собі - от так з боку, знаєте, на зборах тої чи тої Станиці і думаю собі: селепня перестає приходити на сходини, "пістолети" не платять вкладок, на з'їзди не їздять, ну, і як мають вони їздити, як мають платити, як має шафа грати, як мій автор, моя кість і моя кров, також десь пофіявся? Якусь, тоту "більшу" літературу пише і му не виходить, про УПА пише, про підпілля пише а де є ми? Ми, дивізійна, могильна кумпанія? Ви вже для нас за добрий, га? Як чоловіка має піл як не трафити? І як тут штемпу не хапнути через мого власного, рідного автора?
- То, ти, Василю, - сказав я якось тихіше ніж хотів, - ходиш по світі? По станицях - і всюди?
- По Станицях, і всюди, - також якось тихо сказав десятник Баліцький. - От, часом вискочу з книжки і зайду в Парижі до отця Капеляна Левенця... Щось йому шепну на вухо і він знову відмолодніє, так як під Бродами і Штраденом... Часом присядуся до д-ра Ортинського, як він там урядує за дипльомату в тих Обрубаних Націях і він нагадає собі мене. Правда нераз гукне: "Ви-рри-вай, се-ле-пе!" але потім теж ясніше погляне на світ... Часом зайду до сотника Ліщинського, там коло вас у Філядельфії... Загляну до Генерала в Трентоні... Подивлюся на мікрусів Зенка Коновки, щосте ґо в книжці "Коробка" назвали, піду на пробу "Бурлаків", зайду в Дітройті до Луцького, того вашого колеґи з "кріґсберіхтерів"... Або до сотника Карпинця в Лондоні чи до Гуляка в "Оазі" в Торонті... чи до хлопаків в Австралії... Чи до тих що в Арґентині... Відвідаю тоту паню, що жила коло вас у Міттенвальді і що її син не вернувся з-під Бродів, і скажу її якесь тепле, людське слово ну, така моя доля і таке моє завдання. Та ж ви пото мене написали, ну, ні?
- Так, - відповів я поволі, - так, пото я тебе написав, Василю. Тебе, Ґарана, Остапченка, того що згинув під Бродами, Темака. Пото я вас написав.
- Ну, бачите, - привітно відозвався Василь, - Ну, скажіть, чи не варто мені бути на світі? Тут загляну до хорунжого Гавриляка - знаєте, того що присягав на вірність Україні разом з Припханом. А хорунжий тепер інзінер на університеті в Рачестері... Заскочу до нього, шепну му: "Скинув чако"! і його зараз, якби по серці поскоботав. Або подивлюся як росте Прончака і тої нашої юначки син "Десятник" звуть мікруса... Або, вашому хлопцеві у сні щось на вухо скажу: фест хлопака, міг би вже "лемґе" носити...
- Або знаєте, - Василь знову оживився - як зійдемося з Лавочкою, знаєте, з Селепком Лавочкою, тим, що то його видумав той уштуф зі штабу - знаєте? - Певно, що знаєте! О, тоді є сміха! Він такі рузьні кавали знає! Як зачнемо боки зривати, то бігме, хлоп забуває, що він і я лише літературні постаті.
Ми помовчали.
- Жалю ми си завдали, - з посмішкою сказав по хвилині Василь. - Ну, нічого. Я того не хотів. Я би но хтів вас щось попросити.
- Ти мене, Базиль? - спитав я. - А що ж я можу для тебе зробити? Таж ти, мимо всього, не живеш так як ми...
- Ви знову тої самої! - обрушився Василь. - Але, хай вам буде. Але чи я є, чи мене нема, ви можете для мене ще багато зробити. І для мене, і для всіх. Проста справа: зі мною мусите щось зробити. Раз ви мене не зарубали ні під Бродами ні на Словаччині, ні коло Ґнасу то що зі мною, я ся вас питаю?
- Якто що з тобою? - обурився я. - Я написав у книжці, що ти десь мандруєш по світі може ти тут, може там. І чекаєш.
- Зіхер. Може тут, а може там. І чекаю, - викривився мій герой. - Як довго можна чекати? Ну, як кого ви закатрупили в книжці, трудно, так мало бути. Але де другі герої? Там ви написали, що вони поженилися, мають діти, а я що? Патик?
- То не тільки в повістях люди залишаються самітні як патик, - відповів я повчаючим тоном. - Аво, дивися: твій колеґа Ґоґо також парубкує,* хорунжий Ромко Герасимович посивів, а ще не женений, та й...
- Ну, то що з того? - відповів Василь, - як вони є фраєри... Але зі мною щось зробіть! Знайдіть мені якусь кобіту, оженіть мене, дайте мені "джаб", запхайте мене до якоїсь Станиці Братства, хай я плачу вкладку, хай і я буду за комбатанта, хай і я собі посвячу якийсь прапор, хай збираю на інвалідів. Щось зі мною зробіть? Що я, від мачухи? Напишіть, що зі мною далі було, як ми войну скінчали. Я мушу десь причіпитися маю досить того гуляння по світі!
Якраз авто пристануло коло поліційної рогачки на мості у Філядельфії. Я подав поліцаєві "кводра" і обернувся до Василя. Але на сиджені не було ні кого. Поліцай трохи підзорливо поглянув на мене.
Зараз за будкою Василь появився знову.
- Не журіться мною. Той "кап" і так мене не побачить. То лише ми, можемо себе бачити. То не для фраєрів.
- Ну, то що? - почув я знову за хвилину його голос. - Зробіть щось зі мною? Бо як ні, то бігме, піду до якогось цивільного письменника і попрошу щоби мене десь примістив. Хочете такого штемпу лик нуги?
- Борони Боже, Василю! - аж зжахнувся я. - Недочекання, щоби цивілі буйди про наших хлопців писали. А то би вже написали...
- Ну, то бачите. Отже напишете?
- Напишу, Василю.
- І як буде Крайова Управа робити тоту веселу одноднівку що то "Шафа Грає", то мене Ґоґо намалює?
- Біда його знає, Василю. Хіба хто Ґоґа може примусити?
- Нічого. Я сам його в Ню Йорку знайду і дам си з ним раду. Але напишете?
- Щобим так до наступної "Дивізійної Маланки" не дочекав!
- Ну, то юж. І пам'ятайте пане Лисяк: "Раз Дивізийник - ціле життя Дивізийник". Тут нема "парттайм"-у. Ну, бо як шафа буде грати?
Авто пристануло під моєю хатою. Я відкрив двері. В голові ще трохи шуміло. На звук затихаючого мотору відкрилися двері і ясна струя світла вдарила на темну вулицю. На порозі стояла моя жінка.
- Ну, то бувай, Василю! - сказав я, похиляючись до середини авта. - І дякую за того порторіка...
В авті нема нікого - спокійно зауважила моя жінка. - Вже пів до другої години. Ти трохи пізно приїхав з Ню Йорку. Ти... вступав до "Лиса Микити"?
Справді в авті не було вже нікого. Мій герой зник.
Я постояв ще хвилину на порозі. Вулиця була темна і порожна. Звідкілясь, немов з-за рогу надлетів не то подув вітру, не то тихий трохи іронічний шепіт:
- Ну, то пам'ятайте... Щоби штемпу не хапнути!
--------------------------------------------------------------------
* Не правда. Вже давно оженився. Навіть татом є! (Прим. складача.)